Актуально
7. НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ТА МЕНТАЛЬНІСТЬ
1. Національний характер та ментальність як наукові поняттяВідомо, що люди з давніх часів, спілкуючись між собою, приглядалися одне до другого, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію.
"Риси характеру народу мають вплив і на його історичну долю. Національний характер став предметом вивчення у всіх культурних націй" - писав Ігор Сікорський. Не так давно в Україні подібна тема не тільки не могла бути дослідженою, але й просто згаданою. Виховані на "інтернаціоналістських принципах" науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити в розряд "українських буржуазних націоналістів".
Чи існують якісь спільні для цілої нації риси? Чи національний характер складається із суми характеристик окремих індивідів? Радянські дослідники не спромоглися чи просто побоялися дати відповіді на ці запитання.
Довгий час нам нав'язувалася думка, що вивчення національного характеру неможливе, адже, вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо скласти уявлення про націю в цілому. І справді, окрема особистість не розкриває в повному обсязі національний характер. Елементами національного характеру (його складниками) можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Індивідуальна ж психологія є лише допоміжною галуззю психології народів.
Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної спільноти, які сформувалися етносом впродовж багатьох віків проживання його на спільній території, і відрізняють його від сусідніх народів.
Від чого залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуро-морфічні та глибиннопсихічні причини.
Проти расових чинників, проти генетичності національного характеру десятиліттями виступали деякі радянські дослідники. Так, І. Кон пише, що "біологічне трактування національної психології завжди було типовим для расистських теорій", а далі, щоб не погрішити проти істини, сам собі суперечить, пояснюючи, що расизм - це не стільки визнання расових відмінностей, як ствердження переваг однієї раси чи нації над іншою.
Расою при вивченні національного характеру називаємо групу людей, що мають спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила протягом своєї історії і довгого проживання на спільній території.
Територія кожного народу має свої природні особливості і значною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг.
Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантурничо-козацький" тип характеру.
Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств - майже не досліджена галузь етнології. Цікаві погляди на цю проблему висловив Дмитро Донцов у своїй праці "Дух нашої давнини" (Мюнхен-Монреаль, 1951).
Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу, починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.
Ментальність - національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності. Ментальність власне становить той невловимий феномен, що його можна назвати "духом народу".
Кожен етнос має свою емоційно-образну систему, в яку неприпустимо вмішуватися чужинцям, щоб не зіпсувати, не зруйнувати етнічне світобачення.
Тому дослідження фольклору чи етнічної релігії народу представниками чужої національності не завжди адекватно відображає справжню сутність досліджуваних явищ через інонаціональний підхід і зовнішнє ставлення до культурних цінностей. Тобто культура народу, досліджена і описана через призму ментальністі представника чужої нації, набуває "опосередкованого" вигляду. Правдиве відображення національної культури можливе тільки ізсередини, тобто від самих носіїв тієї чи іншої етнокультури.
Видатний український історик Михайло Грушевський вважав, що українці мають західний тип ментальності, хоча він не відкидав і ролі східних впливів. "Втім, якщо говорити про впливи, то вони були різні: еллінські і скандинавські, давньогерманські і візантійські; чимало важив і вплив на українців юдо-християнської релігійної традиції" (Нація і держава, с. 444).
Національні відмінності - це перш за все відмінності в психології мислення, яка відображається насамперед у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Д. Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Окремі ж суб'єкти, "що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак" (Психология национальности, с.6).
Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у порівнянні з іншим етносом.
2. Етнічні складники українського характеру
Перш ніж розглянути вплив на формування українського характеру різних етносів, що впродовж тисячоліть мешкали або просто проходили землями України, звернімо увагу на такі факти:
1. "Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу.
Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1048576 предків" (Макарчук С., Турій С., с. 17).
2. За дослідженнями чеського біолога Грегора Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську. Поняття "расової чистоти" було доведене в 1900 р. завдяки законам спадковості.
3. Американські біологи Л. Вайман та В. Бойд довели, що групи крові існують довше, ніж сучасні раси.
4. Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90 % українців мають групу крові "А", "АВ" та "О", але дуже мало групи "В". Пор. з росіянами та монголами, у яких група "В" становить 80 %).
5. У кожній нації є основні етнічні компоненти - первені (термін Юрія Липи) і домішки, тобто незначна кількість іноетнічних генів. За законом Г. Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісні, ніж первені, тому вони дуже швидко будуть еліміновані (тобто вигнані, виключені).
В Україні ХХ ст. було небагато досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці з'являлися, то їх замовчували або, найчастіше, просто знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який в 1945 р. був убитий енкаведистами на порозі свого дому. Його книга "Призначення України", яка з'явилася у Львові в 1938 р., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові в 1992 р. видавництвом "Просвіта".
Юрій Липа визначав 4 складники української пракультури і дав їм докладну характеристику: це трипільський, понтійський, готський та київсько-руський первені.
1. Трипільська пракультура, за Ю. Липою, має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто південнішою. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі.
"Це - характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися" (Липа Ю., с. 131).
Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.
2. Понтійська пракультура - це культура північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр., Коструба, Богині Матері, Полеля, та ін.) Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.
3. Готські впливи, відомі в ІІ ст. н. ч., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.
Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: "люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра" тощо. Катерина ІІ заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.
4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у ХVІІІ ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже тоді для українства наставали сумні часи.
Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.
Домішки можуть бути двох типів: ті, що виявляються в антропології (фізіологічні), і ті, які накладають духовний відбиток на національний характер (імпреґнаційні).
Велику роль для імпреґнації має психологічний стан народу, його ставлення до сусідів, його сприйняття чи не сприйняття іншого етносу. Так, для осілих землеробських етносів кочівники становили споконвічну антагоністичну силу, що відобразилося у фольклорі, міфології, звичаях, тотемах і символах, релігійних настановах.
Українці дуже неохоче вступали в шлюб з представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. А також вагому роль має ще й ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.
Так, для українців сильною перешкодою злиттю з кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, ґвалтівників, грабіжників, і про це є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави (враховуючи також закони Г. Менделя) говорити, що це психологічне несприйняття кочових етносів (татари, печеніги, монголи тощо) було надзвичайно відштовхуючою силою, яка не допускала чужорідних елементів, що найчастіше відзначалися й нижчим рівнем культури в порівнянні з осілим людом.
Так само перешкодою для сприйняття іранських і кавказьких домішок була їхня мусульманська релігія, хоча незначний вплив цих етносів лишився серед народу Азовського Примор'я, Донеччини, Кубані. Характерною рисою, залишеною цими етносами вважають войовничість, упертість, незалежність, грубуватість.
Незначними в українській нації є домішки кельтського й норманського етносів, які також характеризуються як войовничі, мало організовані, але найбільш творчі елементи (кельто-скіфи, варяги).
Римська і фракійська домішки позначилися переважно в галузі права. "Римське право" користувалося популярністю і в запорозьких козаків, хоча вони мали і свої давні правові норми. Особливо римські і фракійські етнічні впливи відчутні в характері південних українців, в Карпатах, Подністров'ї, на Буковині.
Єврейські домішки мало позначились на українській антропології, оскільки самі євреї вже не мають певного антропологічного типу (пор. напр., наявність євреїв серед негрів, китайців та ін.), проте додали до психології українців деякі посередницькі здібності, хоча й ці впливи незначні.
У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.
Особливої уваги заслуговує розгляд російських (московитських) домішок. Юрій Липа аналізує, як з'явився народ, що його вважають московитами: "Київські, а пізніше Новгородські культуртрегери в Х-ХІІ ст. підбили кільканадцять урало-алтайських номадських племен без культури й держави і християнізували, нав'язавши їм богослужебну мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси ("русскіє"). Монгольське поневолення, що тривало в них найдовше з усіх європейських народів, дало їм спільне глибоке відчуття святості влади, хоч би й найбільш брутальної, а зате презирство до індивідуальності своїх і чужих людей" Далі Юрій Липа робить висновок, що "московити були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпреґнація з їхнього боку була дуже незначна і не зоставила слідів" (там же, с. 153-154).
Щодо формування московського етносу, то про це написано чимало праць як російських, так і іноземних авторів ХІХ-ХХ ст., які зазначають, що національний характер і психологія росіян має свої особливості, вироблені під більшим впливом угро-фінського і татаро-монгольського етносів, ніж слов'янського. Найвідоміші з цих досліджень - праці Дж. Флетчера (ХVІІ ст.), К. Абеля (професора Оксфордського університету, ХІХ ст.), М. Данилевського, В. Ключевського, М. Грушевського, Г. Федотова та ін.
За науковими даними домішка антропологічно чужих первенів зникає в досить короткий строк.
Для прикладу візьмемо факт, коли жовта раса (китайці) повністю очистилася від домішок білої раси. Те ж саме можна стверджувати про український етнос, серед якого вже немає домішок татарського типу, які мали вплив у відносно недовгому часі, але не залишили значних слідів у психіці.
3. Соціопсихічні складники українського характеру
Соціопсихічні складники українського характеру тісно пов'язані з етнопсихічними. Структура української нації складна. Це чотири типи: нордійський, понтійський, динарський і остійський, які, в свою чергу, можна поділити на кілька різновидів (напр., дослідження Київської лабораторії соціоніки виділяють 16 типів).
У давноминулі часи, коли суспільство розвивалось природним шляхом, ці типи за своїм характером, природженими здібностями і своєю роллю в житті народу відповідали чотирьом кастам або соціальним верствам. В Україні ієрархія цих каст мала такий вигляд: князь (король), воїни (староукраїнські бояри), хлібороби (землевласники, що працювали на землі), наймити (раби). У кожної з цих верств існує певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже - своя психологія, свій характер.
Розглянемо ці расові та соціальні типи докладніше, взявши за основу праці Дмитра Донцова, Юрія Липи, Олександра Кульчицького, В'ячеслава Липинського.
1. Нордійський тип характеризується красивою зовнішністю, високим зростом, світлим волоссям, блакитними очима, довгим обличчям з прямим тонким носом, розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць не терпить в інших розхлябаності, пліткарства, нестриманості у поведінці, галасу; він не вміє прощати, не любить сам каятися. Він не швидко знаходить собі друзів, заприязнюється далеко не з кожним.
Дуже вибагливий до товариства, до свого оточення, і, коли не знаходить такого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй сім'ї. Це тип державного мужа, аристократа, полководця.
Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійська раса найбільше поширена в Скандинавії, Англії, Бельгії, на півночі Німеччини, у Франції.
2. Понтійський тип (це термін Юрія Липи, інші назви цього типу: середземноморський, медитеранський) - переважно середнього зросту, з темним волоссям, довгим обличчям, вузьким прямим носом, сірими або синіми очима. За характером це найбільш творчі натури, закохані в життя, в мистецтво, романтики, революціонери, змовники, ідеалісти. Серед них багато винахідників, талановитих, пристрасних, обдарованих натур. Їм притаманне творче горіння, певна нематеріальна духовна енерґія, яка формує суспільство. Таку силу мають одержимі непересічні особистості.
Вони люблять усе вишукане, яскраві барви, рельєфні форми. Це добрі проповідники, красномовні оратори. Цей тип поширений в Піренеях, на Корсиці, в Сардинії, Італії, Франції, на півдні Балканського п-ва і в Північному Причорномор'ї.
3. Динарський тип - це люди огрядні, високі, міцно збудовані, сильні фізично. Вони веселі, співучі. Люблять свій край, свою садибу, свою хату. Чесні, горді, сміливі, але дуже вразливі, добродушні. Природжені вояки, але воюють і повстають у крайніх випадках. На думку професора Вадима Щербаківського, це раса, котра витримала всі навали і збереглася через тисячі літ аж до наших днів. Цей тип більше відзначається почуттєвістю, яка не спрямована на перетворення світу, бо динарці віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею. Але за наявності добрих провідників ці люди можуть досягти великих успіхів у побудові держави. Поширена ця раса в Альпах, в Боснії, Герцоговині, Хорватії, Албанії, Австрії, Німеччині, Україні.
4. Остійський тип. Повні, круглолиці, з невиразними простацькими рисами обличчя, часто з великим черевом. Мають досить посередні розумові здібності, які спонукають остійця пристосовуватися до середовища і намагатися не виділятися серед маси. Остієць - це типовий дрібний міщанин з вульгарними смаками. В усьому намагається слідувати моді, будь то модний одяг, чи модна книжка, чи модна ідея - тобто те, що визнане всіма. Він не вміє панувати над своїми забаганками, завжди розслаблений і нерішучий у вчинках, ніколи не буває твердим і відчайдушним. Остійці не бувають наділені якимись талантами чи одержимі якимись ідеями.
Працюють лише задля грошей, але ніколи не працюватимуть заради ідеї. У цих людей ніколи не спалахує іскра творчого вогню. Ця остійська неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу.
За висловом Дмитра Донцова, наукова праця остійця - це описовий, безсистемний жанр. Звідси - їхня ворожість до будь-якої систематизації чи узагальнення.Тому остієць не поважає чи просто боїться самобутніх особистостей, провідників, вождів, поетів, борців, бо він великий ледар і заздрісник. Самотність його лякає, зате в колективі він почувається комфортно, як вівця в отарі. Такі типи можуть бути небезпечними в критичні моменти історії.
Співвідношення всіх чотирьох типів в українській історії не завжди було однаковим. За княжої доби, коли суспільство було повністю ієрархізованим, українці мали свою провідну верству (князівство, боярство, дружинників), яка складалася переважно з нордійсько-понтійських типів. Це була активна верства, що об'єднувала націю. Її не могли знищити ні татаро-монгольська навала, ні польсько-литовське панування. Ця раса брала участь і в формуванні нової провідної верстви й за часів Козаччини.
Проте відомо, що у всі часи на війнах і в суспільних катаклізмах завжди гинули кращі представники нації. Так було і з козацькою шляхетною, хороброю, мудрою верствою, і пізніше з українською свідомою інтелігенцією. Якщо в ХVІІ-ХVІІІ ст. серед українців ще жила пам'ять про власну національну аристократію, то в ХІХ і ХХ ст. ми її зовсім втратили.
Расова структура України змінилась у порівнянні з Князівською добою. За даними "Енциклопедії Українознавства", виданої в Мюнхені, нині 44 % українців - це динарський тип, 27 % - остійський, решта близько 28, 5 % - це мішанина цих двох рас і лише незначна кількість (мабуть менше 0, 5 %) понтійського та ще менше нордійського расового типу.
Найсучасніші генні теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, не могло не справити негативного впливу на їхніх нащадків, особливо в порівнянні з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації.
Найбільшої шкоди українській нації завдало панування більшовицької диктатури з її ідеями безкласового суспільства, що призвело до повного хаосу в суспільстві, який Юрій Липа слушно назвав "маскарадом". Під час такого "маскараду" остійцеві легко прикритися маскою державного мужа і успішно грати свою роль, адже всі залишки шляхетної верстви, якщо не загинули, то переважно сидять за ґратами. Тобто сталося те, що народ влучно висловив у приказці: "Не дай, Боже, з хама пана!", або "Як пан - швець, то Січі кінець".
Недостатня диференціація суспільної структури призвела до примітивізації культури з її рівнянням на середнього споживача і до спрощення взаємин у межах однієї верстви - "сірої маси" з її сірою культурою взаємин. Звульгаризовано саме поняття "інтеліґент", яке лише в ХХ ст. набуло зневажливого відтінку: "гнилий інтеліґент", "корчити із себе інтеліґента" тощо.
А якщо врахувати, що переворот 1917 р. робили спролетаризовані селяни, які оголосили себе диктаторами, то стане зрозумілою причина "змужичення" провідної верстви з її селянською психологією, традиціями плебсу, нездатного до організації суспільства. Їхня головна турбота - втриматися на "вершинах", на які випадково виштовхнула їх доля. Звідси - пристосування до кожної з політичних течій, балансування між "своїми" і "чужими", відсутність переконаності в національній ідеї, нездатність до вольових рішень заради цих ідей.
Існує різниця в ментальності не тільки різних націй, але й в середині однієї нації - це відмінність у світосприйнятті провідників і маси. Якщо для аристократа Княжої доби найвищу насолоду дають речі нематеріальні - слава, честь, відвага, гордість, то для пересічного міщанина чи бідного селянина ці поняття втрачають цінність. На перше місце виступає матеріальна вигода - багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне потребу напружуватись, щоб здобути необхідне. "Ковбасна" психологія може розвинутися лише в плебейській верстві із заниженим почуттям людської гідності.
Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця є меншовартісною, а психологія селянина шкідливою. Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо.
Але не слід забувати, що це лише селянська культура, і її ніяк не можна ставити як загальнодержавну, формуючу культуру всієї нації. На думку Ортеґи: "селянськість - це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити,- приходить неминуче до розкладу" (Донцов Д., с. 90).
Отже, занепад нашого народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енерґії, яка могла б формувати націю.
Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви (класу) ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.
4. "Хвороби" національної психіки
Д. Сікейрос писав: "Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед" (Творчество. - 1958. - № 8. - С. 14).
За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації.
На жаль, Україна довгий час була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинилася до прояву в українському характері двох патологічних явищ: атрофії та гіпертрофії національної психіки.
Тож подивимося, яких "хвороб" слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою в своїй державі.
1. Людина без національних запитів і прагнень - вражена "хворобою" атрофованого національного почуття.
Атрофія національної психіки (від гр. аtrofia - втрата якого-небудь чуття чи властивості, дослівно "голодування, в'янення") - послаблення, притуплення почуття належності до свого етносу або відсутність національного світосприйняття.
Наші "старші брати" уміло виправдовували свою шовіністичну політику саме наявністю великої кількості таких людей серед українців. Звідси і міщанські арґументи: "вы же сами ведете своих детей в русскую школу", і удавана байдужість до мовної проблеми: "говорите на своем украинском, кто вам запрещает?"
Причини атрофії національної психіки загальновідомі:
а). антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;
б). обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;
в). притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;
г). зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція їхніх національних рис (коли своя психіка втрачена, а нова не набута) та ін.
Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій "хворобі" піддаються переважно люди остійського, рідше динарського типу.
2. Якщо національність може бути об'єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, несприйняття насильства, виникає озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв тощо.
Це - гіпертрофія національної психіки (від гр. префікса hіper -надмірність і trofi - живлення, їжа) - перебільшене, надмірне почуття етнічності, що супроводжується агресивним ставленням до інших етносів.
Їй піддаються, як правило, люди емоційного складу - понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї.
Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали "буржуазним націоналістом". На думку деяких російських психологів, на цьому ж ґрунті з'являється також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість.
Однак, це не зовсім відповідає дійсності: ці риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, навряд чи буде характерною національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки - відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації.
Обидві "хвороби" національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно більших затрат на "лікування", довшого часу і більших зусиль, оскільки самі "хворі" не усвідомлюють своєї "хвороби" і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів.
Але найефективнішим засобом проти національної атрофії стане зміцнення і утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної.
За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм.
Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм "пізнай самого себе", не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й сьогодні.
Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, що мирно уживаються з лінощами остійця. "Чистих" типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас позбуваючись того, що заважає нашому поступу.
І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров'я нації цілком залежить від здоров'я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем глибокої і мудрої нації, багатої духовно і морально, і не ганьбімо пам'ять наших Пращурів!
Висновки:
1. Наукове дослідження національного характеру є необхідним компонентом науки про етнос.
2. Фундаментальні дослідження в галузі національної психології допомагають з'ясувати глибинні причини історичної долі, походження етнокультури, особливостей світосприйняття того чи іншого етносу.
