На головну сторінку
Раді Вас бачити! Увійти
На головну сторінку

Складний пошук

Роздуми про Майдан

Користувач gregg1 
Роздуми про Майдан
06.12.2013 11:42:00
Минуло 9 років від часів Помаранчевої революції, і зараз в Україні відбувається щось подібне, принаймні події розгортаються за доволі схожим сценарієм, що вже саме по собі наштовхує на думку про заздалегідь сплановану і ретельно продуману та організовану акцію. Але, звісно ж, є і певні відмінності. Перш за все, до них треба віднести істотну різницю в гаслах і цілях, які виголошує нинішня «революція» порівняно з попередньою. І якщо їх об’єктивно порівняти, то вимоги сьогоднішніх «революціонерів» можна вважати жалюгідною пародією на Майдан-2004. Адже тоді український народ відстоював свій вибір і виступив за право створити власну державу (хоча до пуття і не уявляв, яку саме державу і як треба будувати, цілком покладаючись у цьому питанні на «помаранчевих» лідерів), скинувши кримінальну корумповану владу, що діяла всупереч національним інтересам.
Втім, головна відмінність між Майданами 2004 і 2013 рр. полягає не в цьому. Головне, що кидається у вічі – це те, що нині «революційна ситуація» виникла практично на порожньому місці. Адже якщо 9 років тому людей змусила вийти на вулиці явна фальсифікація результатів волевиявлення народу на президентських виборах, коли вперше з моменту здобуття формальної незалежності перед українцями зблиснув промінчик надії на якісь позитивні зміни в державі, то зараз на щось надзвичайне чи несподіване в діях чинної української влади не було щонайменшого натяку. Навпаки, позиція промосковського українофобського керівництва в питанні євроінтеграції цілком послідовна і прогнозована. Пригадаймо значно важливіші нещодавні «здобутки» нашого уряду – і закон про двомовність, і підписання та ратифікація сумнозвісних Харківських угод, що продовжили ще на 25 років перебування іноземних військ на території України, що, враховуючи територіальні претензії на Крим та шовіністичні амбіції Кремля, становить абсолютно безперечну загрозу національній безпеці і територіальній цілісності Української держави.
З іншого боку, розглянемо історію взаємовідносин України з Євросоюзом. Навіть за панування попереднього горе-президента (до речі, переможця Помаранчевої революції) Ющенка, оголосивши курс на євроінтеграцію, Україна навряд чи хоч на крок реально наблизилась до втілення цієї мети. І причина тут не лише в діях української влади. Європейські структури постійно ставили і продовжують ставити перед Україною різнопланові як законодавчі, так і економічні вимоги (нерідко відверто абсурдного характеру), в тому числі й такі, що завдавали нищівної шкоди й без того ледь дихаючому українському виробництву, при цьому жодним чином не йдучи назустріч Україні і не надавши ніякої відчутної бодай політичної допомоги в розв’язанні непростих державних проблем. Пам’ятаємо і вступ України до СОТ, коли українські крамниці заполонили дешеві і неякісні іноземні товари, поставивши на коліна вітчизняні підприємства. А візьміть хоча б жорсткий і принизливий візовий режим на в’їзд громадян України до країн ЄС, тоді як Україна дозволила європейцям вільно відвідувати свою територію. А як розуміти в контексті тодішнього і майбутнього партнерства відмову провідних європейських держав – Великої Британії, Франції та Німеччини визнати голодомор 1932-33 рр. геноцидом українського народу, незважаючи на надані українською стороною беззаперечні докази і документи? Та навіть не чіпаючи великої політики можна поглянути, як поводяться «цивілізовані» господарі європейських компаній у своїх українських філіях, набиваючи свої тугі гаманці за рахунок нещадної експлуатації пересічних українців. Тож не треба мати надзвичайного інтелекту, аби зрозуміти, чим обернеться для України «європейський рай». Дехто, мабуть, спробує мені заперечити, мовляв, автор плутає грішне з праведним, тулячи докупи різні організації: і ЄС, і СОТ, і МВФ. Ні, панове, не плутаю, бо це все голови одного й того самого монстра, керованого з однієї синагоги…
Відтак на тлі вищесказаного досить дивно виглядає «щире обурення» народних мас діями свого уряду, бо нинішня відмова від підписання асоціації з ЄС не тягне не те щоб на серйозну причину, а навіть на гідний привід для якихось революційних подій. Тоді постає цілком закономірне питання: а звідки ж взялася ця висмоктана з пальця «революційна ситуація», а точніше, хто зацікавлений в її створенні? На перший погляд, відповідь очевидна: це нинішня «політична опозиція», для якої подібний перебіг подій є гарною нагодою розпочати боротьбу за перерозподіл сфер впливу, державної власності і фінансових потоків в Україні. Враховуючи те, хто керує Майданом, і що собою являють «політичні партії», представлені у вищих ешелонах державної влади – а саме олігархічні клани (і це ні для кого не є таємницею) – така відповідь є цілком логічною і обґрунтованою. Зрозуміло, що і ЄС зацікавлений в Україні як сировинному придатку, 50-мільйонному ринку збуту своєї продукції та ринку дешевої робочої сили для своїх підприємств.
Проте, обмеживши перелік зацікавлених сторін у новій українській «революції» Євросоюзом та підгодованою ним українською «політичною опозицією», ми б отримали дуже примітизований поверхневий погляд на ситуацію, що склалася. Бо насправді в такому перебігу подій зацікавлена і Московія, і навіть нинішня українська влада. Нестабільна ситуація в Україні, особливо, якщо почнеться силове протистояння із застосуванням зброї і військової техніки, дасть Кремлю чудовий шанс втілити нарешті свою мрію – повернути Крим: ввести війська під приводом захисту москвомовного населення в автономії – такий сценарій вже спрацьовував і в Придністров’ї, і в Абхазії. І, як на мене, московська інтервенція в Крим – це лише справа часу. Вже лунають очікувані заклики окремих кримських депутатів до президента Путіна ввести в Крим збройні сили «для забезпечення спокою». Чи готова Україна дати гідну відсіч московським окупантам і відстояти територіальну цілісність нашої держави? Позитивна відповідь на це питання особисто в мене викликає дуже серйозні сумніви.
Розібравшись з інтересами Кремля, перейдемо до зацікавленості в нинішній «революції» чинної української влади, що на перший погляд здається цілковитою нісенітницею. Але це лише на перший погляд…
Останні роки політичного життя в Україні позначені неабияким зростанням прихильності українців до націоналістичної ідеології, в чому легко пересвідчитись, проглянувши виборчі рейтинги ВО «Свобода», яке не будучи по суті націоналістичною партією (та й політичною партією взагалі) досить вдало пасеться на ниві національно свідомого електорату, використовуючи націоналістичні гасла. Звісно, лякає донецького пахана і компанію аж ніяк не саме ВО «Свобода», бо ці недолугі псевдонаціоналісти в дійсності можуть викликати хіба що зверхню саркастичну посмішку. А от що насправді становить для діючої влади реальну загрозу – це гуртування українців навколо націоналістичної ідеології, що рано чи пізно призведе до зламу існуючого плебсократичного державного ладу. Але таку ж загрозу, як і для провладних партій, націоналістична ідеологія несе і для «опозиції» - таких самих олігархів, бо націоналізм врешті покладе край державній корупції і пануванню фінансових груп. Відтак, опинившись перед небезпекою консолідації української нації, як влада, так і опозиція вимушені вдатися до єдино можливого за таких обставин засобу – вкотре розділивши українців на промосковських і проєвропейських, не надто переймаючись при цьому загрозою втрати частини українських земель – адже як влада, так і «опозиція» опікуються зовсім не державними інтересами, а збереженням влади і вмістом своїх гаманців. Напрошується висновок, що єдиною незацікавленою стороною у нинішній «революції» є український народ – безпосередній виконавець цього дійства… Щодо «опозиції», треба зазначити, що керівники Майдану успішно використовують антимосковські настрої і дуже вдало оперують підміною понять, видаючи «європейський вибір» за вияв національної свідомості.
Повертаючись до відмінностей між подіями 2004 і 2013 рр., констатуємо значно агресивніші дії влади в особі силових структур, що також грає на руку всім зацікавленим сторонам. Чинну владу цілком влаштовує силовий сценарій, бо це не лише дає змогу залякати і поставити на місце невдоволених нинішнім режимом, а й відкриває шлях принагідно за сприятливих обставин встановити в Україні диктатуру донецької братви на чолі з паханом Януковичем. З цілком зрозумілих причин силовий сценарій вигідний і Московії – бо тим солідніше виглядатиме привід для введення військ і загарбання Криму. Для ЄС і «опозиції», що керує Майданом, силовий сценарій – це вагомий аргумент для звинувачення влади в перевищенні повноважень, порушенні громадянських свобод і прав людини, а отже – можливість апелювати цим аргументом до світової спільноти.
Втім, незважаючи на свою зацікавленість у силовому сценарії, керівники «революції» вимушені діяти дуже виважено і обережно, щоб не перегнути палицю і не випустити ситуацію з-під контролю. І не тому, що наші ліберастичні лідери «опозиції» стали такими гуманістами, що переймаються здоров’ям і життям тих недосвідчених, беззбройних юнаків, яких вони кидають на озброєний до зубів загін «Беркуту». Зовсім ні, бо єдині інтереси і життя, якими вони опікуються – це їхні власні. Тож саме з остраху за своє життя не ризикують «революційні» очільники вести людей на штурм адміністрації президента та інших державних установ. Тому що коли почнуться збройні сутички, проллється кров і будуть людські жертви, хвиля народного гніву змете не тільки отих «правоохоронців», навчених ретельно охороняти кийками права можновладців від українських громадян, змете і їхніх господарів, проти яких нібито й спрямоване нинішнє майданівське дійство, змете і самих «революційних» керівників. Бо відтак ця штучна лялькова вистава переросте у справжню національну революцію, і як же тоді гарно виглядатимуть вони усі разом – і януковичі, і симоненки, і яценюки, і турчинови – на київських каштанах вздовж Хрещатика – як іграшки на новорічних ялинках! Тоді, як це неодноразово засвідчує світова історія, в процесі революції зміняться і гасла, і сама мета, знайдуться і справжні лідери, спроможні повести свій народ у світле майбутнє. В такому разі і Московія навряд чи насмілиться пхати своє брудне хиже рило в українські справи, і змушена буде навік розпрощатися з рожевою мрією про Кримський півострів…
Зрозуміло, що такий перебіг подій – наразі лише фантазія, на жаль, дуже малоймовірна, і керівники «революції» докладуть всіх можливих зусиль, щоб він не перетворився на реальність. Саме тому, коли відбулася спроба блокування адміністрації президента і пролилася перша кров з подачі «героїчного» «Беркуту», лідери «революції» одразу ж оголосили тих, хто закликав йти на Банкову, провокаторами, і заслали своїх «козачків», намагаючись повернути люд на Майдан Незалежності.
Проте, можливість переростання нинішнього Майдану в національну революцію все ж існує, і це один з небагатьох позитивних факторів у ситуації, що склалася. В будь-якому разі, з огляду на означені вище інтереси зацікавлених сторін, навряд чи варто чекати на швидке закінчення дійства на Майдані. І тут в людей, що вийшли на цю акцію протесту, є час поміркувати, за що і за кого вони стоять. Чи вистачить мудрості сьогоднішнім учасникам Майдану зробити правильні висновки і не дати вкотре себе обдурити українським політикам, врахувавши помилки Майдану-2004? Чи зможуть вони нарешті подолати виховуваний впродовж багатьох століть комплекс національної меншовартості і згуртуватись у могутню самодостатню націю, яка вже ніколи не опиниться перед вибором, яке рабство краще – московське чи європейське? Чи усвідомлять, що спершу треба побудувати власну міцну державу, а тоді вже вступати до якихось союзів – і те за своїм осмисленим вибором – не пристаючи на чиїсь принизливі умови, а диктуючи власну волю, відповідну законам Прави? Наразі всі ці питання лишаються відкритими. Але так чи інакше, в цьому протистоянні українська молодь, що вийшла сьогодні на Майдан, здобуде необхідний досвід політичної боротьби і захисту національних інтересів, який, сподіваюсь, врешті відіграє вирішальну роль у майбутній історії України.
Вибачте, тільки зареєстровані користувачі можуть писати в цьому форумі.

Авторизуватись