На головну сторінку
Раді Вас бачити! Увійти
На головну сторінку

Складний пошук

Неоглобалізм: чому українські війська не стріляють по окупантах

Користувач gregg1 
Неоглобалізм: чому українські війська не стріляють по окупантах
14.03.2014 19:31:19
Перш ніж викладати свої думки, прошу читачів замислитись над дуже простим питанням: що є проблемою для керівників передових мілітаристичних імперій, таких як США та Московія, які звикли пхати свого носа у внутрішні справи інших країн в будь-якій точці Земної кулі, захищаючи власні геополітичні інтереси? В більшій чи меншій мірі граючись у видимість демократії, і, відтак, створюючи більш чи менш реалістичну ілюзію обрання влади громадянами своїх держав, вищеозначені лідери вимушені звітувати перед електоратом про результати діяльності уряду, в тому числі і в так званих гарячих точках планети, а якщо називати речі своїми іменами – на окупованих територіях. І найперше, за що доведеться відповідати головам цих держав-монстрів перед виборцями – це за загибель їхніх співвітчизників у «миротворчих операціях» та при «наданні допомоги на прохання братніх народів». Отже, перед країнами-«миротворцями» постає завдання мінімізації жертв військових операцій з «врегулювання регіональних криз», а це, в свою чергу, вимагає розробки і впровадження принципово нових військово-політичних технологій.
Зауважу, що провідники «великих» держав керуються при цьому аж ніяк не міркуваннями гуманізму, переймаючись цінністю людського життя. Для великої політики людське життя нічого не варте: не те що окрема людина, а навіть цілі народи – це лише гарматне м’ясо, лише інструмент для втілення власних владних амбіцій. Але цинічно проголошуючи пріоритет «загальнолюдських цінностей» і продовжуючи гратися, як я вже казав, у видимість демократії, згадані імперські можновладці змушені рахуватися з думкою електорату, аби майбутні зовнішні експансії не викликали внутрішніх протестів.
Гадаю, викладені вище тези ні в кого не викликають істотних заперечень, а тому підемо далі і поглянемо на них крізь призму останніх подій в Україні. Для початку повернемося в недалеке минуле і пригадаємо, які дії донедавна трактувалися як військова агресія проти суверенної держави. Безумовно, це порушення державних кордонів іноземними збройними формуваннями. І саме такі дії давали цілковите право на рішучу відсіч: відкриття вогню і фізичне знищення окупантів. Повторюю: так було донедавна, а зараз ми стаємо свідками формування у суспільній свідомості світової громади зовсім іншого – нового бачення поняття про інтервенцію.
Мова йде про події в Україні за участю провідних держав – Московії та Америки, а сама Україна, завдяки своїй маріонетковій владі, виступає в ролі піддослідного кролика. Розглянемо докладніше нинішню ситуацію.
Московські війська вторглися на територію України, захопили низку адміністративних і стратегічних об’єктів, оточили та блокували українські військові частини і почали ставити їм ультиматуми про здачу зброї. Проте дивна річ: українська влада на чолі з виконуючим обов’язки президента західною маріонеткою Турчиновим дає команду українським військовим частинам у Криму «не піддаватися на провокації» і не відкривати вогню. Тобто виходить, це лише провокації, а не збройна агресія проти суверенної держави? Чи це сьогоднішні керманичі України такі телепні, що не можуть відрізнити інтервенцію від провокації? Та ні, панове, не в тому справа. Ті, хто перебуває на вершині української політичної піраміди, навіть рота не розтулять без прямої вказівки «дядька Сема», а не те, щоб самочинно приймати доленосні для країни рішення. Отже, «дядько Сем» вустами київських можновладців дав розпорядження не стріляти…
З точки зору здорового глузду складається абсолютно абсурдна ситуація. Весь світ знає, що в Криму діють московські окупаційні війська, при цьому офіційний Кремль факт перебування своїх збройних формувань на території Криму категорично заперечує. Здавалося б, така позиція Москви розв’язує руки українській владі, яка нібито не бажає бути втягненою в міжнародний військовий конфлікт, і, таким чином, дає право розцінювати інтервентів як терористичні угруповання, а відтак і діяти відповідно, з застосуванням збройної сили, не боячись негативної реакції наших запеклих «братів»-сусідів. Але ж ні – українське керівництво забороняє відкривати вогонь по «терористах» і закликає свої війська «не піддаватись на провокації», мовляв, щоб уникнути початку Третьої світової війни. Дуже цікаво, а відколи це збройні операції проти терористів стали визначатися терміном «піддаватись на провокації»? І яким чином знищення терористів (враховуючи, що Московія заперечила свою причетність до них) може стати приводом для світової війни, якщо, в такому разі, воно не тягне навіть на пристойний привід для локального військового конфлікту?
Можна було б пояснити таку поведінку нашої влади тим, що Україна в нинішньому стані реально неспроможна чинити гідний збройний супротив московській окупації, що, до речі, цілком відповідає дійсності. Проте в такому випадку Верховна Рада України мала б звернутися по військову допомогу до США та Великої Британії як гарантів (за меморандумом 1994 р.) територіальної цілісності України з вимогою виконати свої зобов’язання перед Україною, обумовлені вищезгаданим меморандумом. Треба зазначити, що одним з гарантів територіальної цілісності України за цим меморандумом виступає і Московія, але, як свого часу дуже влучно сказав Отто Бісмарк, жодна угода з Московією не варта навіть того паперу, на якому її написано, тому не бачу щонайменшого сенсу всерйоз дискутувати з приводу обов’язків Кремля. Втім, повертаючись до можливості, а точніше – необхідності звернення по військову допомогу до гарантів непорушності українських кордонів, пригадаймо, що голова Верховної Ради Турчинов заявив, що немає жодної потреби в сторонньому втручанні, і Україна сама впорається зі своїми проблемами. Отже, неважко помітити, що поведінка українського керівництва з точки зору захисту національних та державних інтересів виглядає, м’яко кажучи, нелогічною.
З іншого боку, спробуймо задатися питанням: чи могла Московія дозволити собі подібну силову акцію в Криму, попередньо не узгодивши її з Вашінгтоном? Гадаю, що ні. Поясню, чому.
Спробуймо йти від зворотного, й уявімо, що США і Московія являють собою ворожі держави, які ведуть постійну суперечку за панування в тому чи іншому регіоні планети. В цьому сенсі Україна для обох цих наддержав є ласим шматочком з огляду і на її географічне положення, і на кількість населення, і на природні ресурси, і на родючі землі. І дійсно, як москвини, так і американці постійно демонструють свою зацікавленість в Україні. Що вже тоді казати безпосередньо про Крим, який завжди вважався стратегічним фактором контролю над Чорним морем. Відтак, Московія могла самочинно здійснити окупацію Криму лише діючи несподівано, зненацька, аби Америка не очікувала на цю інтервенцію і не змогла вчасно ретельно до неї підготуватись, щоб запобігти захопленню своїм супротивником стратегічно важливої території. Проте військова експансія до Криму з боку Московії була цілком передбачуваною і прогнозованою. Я б навіть сказав більше: було б надзвичайно дивно, аби Кремль не скористався такою чудовою нагодою окупувати Кримський півострів під приводом дестабілізації політичної ситуації в Україні. Від самого початку «революційних» подій на київському Євромайдані, для виникнення яких насправді не було жодних вагомих причин, збройна агресія Московії була цілком читабельною. Я зокрема писав про це у статті «Роздуми про Майдан» ще на початку грудня минулого року. Події на Майдані, наслідком яких стали зміни в українському керівництві (що, власне і слугувало приводом для московської військової агресії) розгорталися саме за американським сценарієм, про що свідчить прихід до влади проамериканських маріонеток Турчинова, Яценюка та їм подібних. Чи могло в такому разі введення московських військ у Крим стати для Вашінгтона несподіванкою? Ні, не могло.
Та постає ще одне цікаве питання: чи лише за американським сценарієм розгорталися події у Києві? Надто вже гладенько все раптом склалося на користь втручання Московії в українські справи, що вже саме по собі наштовхує на думку, що весь перебіг подій в Україні останніх кількох місяців був заздалегідь ретельно спланований, узгоджений і з ювелірною точністю втілений в життя.
Але тоді виникає явна суперечність: з якого б це дива Америці було жертвувати власними імперськими амбіціями і стратегічними інтересами і добровільно віддавати своєму політичному супротивникові Московії частку території України? Хтось може пояснити цю суперечність? Тож виходить, що я помилився у своїх міркуваннях стосовно спільних узгоджених дій Білого Дому і Кремля? Якщо так – будь ласка, заперечте логіку моїх аргументів! Тоді в чому ж річ?
А річ у тім, що насправді ніякої суперечності не існує, бо ми першопочатково виходили з хибної передумови, ніби Московія і США – це ворожі між собою держави. У статті «Таємниці пентаграми» я вже обґрунтовував думку, що Московія і Америка – це ланки одного ланцюга, дві частини однієї глобальної імперії, які співіснують за принципом «розділяй і володарюй», граючись на публіку в доброго і злого господаря, і керуються з однієї синагоги. Грамотіїв-критиканів, які дуже люблять все заперечувати і піддавати сумніву, прошу навести приклад, де і коли означені наддержави сходились у відкритому протистоянні? Правильна відповідь: ніде і ніколи. І так буде й надалі, бо дві частини одного організму ніколи не воюватимуть між собою. Права рука ніколи не битиметься з лівою – вони можуть лише змагатися, яка з них здатна сильніше вдарити інший організм, або ж яка з них більш вправно вміє смикати за мотузки ляльок-маріонеток. Тому загроза початку Третьої світової війни, про яку йшлося вище в контексті заяв нинішніх українських можновладців, виглядає химерною і сміховинною. І розрахована вона хіба що на дурників, які не розуміються на сучасних світових реаліях.
А реалії такі, що наразі через події в Україні в свідомість світової спільноти закладається нове визначення поняття агресора як сторони, що першою відкрила вогонь, а не (як було донині) сторони, яка порушила державний кордон. Саме для цього в Україні і розіграно грандіозну виставу з захоплення території без відкриття вогню.
Чому саме в Україні, а не в якійсь невеличкій країні так званого «третього світу»? Та тому, що якийсь локальний збройний конфлікт не закарбувався в пам’яті міжнародної громади і так би й лишився подією місцевого рівня. І зовсім інша справа – Україна, держава з майже 50-мільйонним населенням, розташована в самому центрі Європи, держава, до якої нині прикута увага без перебільшення всієї світової спільноти. Отже, на очах усього світу створюється прецедент світового масштабу, який в майбутньому дозволить наддержавам без єдиного пострілу захоплювати чужі землі, та ще й так, щоб їхні дії при цьому не розцінювалися як іноземна інтервенція.
Як бачимо, в нинішній ситуації Україні відведено роль полігону для впровадження нової військово-політичної технології глобальної імперії, а українці, вимушені «своєю» владою вкотре пройти через приниження власної національної гідності, ковтаючи сльози чергової образи продовжують «не піддаватися на провокації».
P. S. Я не закликаю наших військових відкривати вогонь по московських окупантах – я закликаю до осмислених й виважених дій в національних та державних інтересах України.
Вибачте, тільки зареєстровані користувачі можуть писати в цьому форумі.

Авторизуватись