На головну сторінку
Раді Вас бачити! Увійти
На головну сторінку

Складний пошук

Чи буде війна України з Московією

Користувач gregg1 
Чи буде війна України з Московією
07.04.2014 14:04:55
Одразу ж відповім: впевнений, що буде, але не зараз. Щоб розібратися, чому це так, розглянемо інтереси і цілі основних гравців у нинішній ситуації.
Спочатку подивимось на українсько-московське протистояння очима Кремля. Навіть якщо не брати до уваги те, що головною метою агресії в Криму є впровадження нових військово-політичних технологій (про що я писав у своїй попередній статті «Неоглобалізм: чому українські війська не стріляють по окупантах»), що вже саме по собі ставить під сумнів наміри московського керівництва продовжувати інтервенцію вглиб української території, Кремль і без того має достатньо вагомих підстав не починати бойових дій. Пропоную ознайомитися з ними докладніше.
Перш за все, якщо автономний статус Криму і його нещодавня приналежність до Московії (а у зв’язку з цим – етнічна ситуація в Криму і, відповідно, тяжіння «місцевого» населення до історичної Батьківщини) давало Московії хоч якийсь примарний привід претендувати на означену територію, то решта українських земель, на які вона нібито нині зазіхає, є українськими споконвічно і не мають якогось особливого статусу, являючись невід’ємною частиною унітарної України. Тому, якщо почнуться бойові дії, буде зовсім інша реакція і самої України, і світової спільноти, в тому числі й нинішніх так званих стратегічних партнерів Московії, підгодованих Газпромом та іншими економічними важелями.
Відтак, з точки зору самої Московії, її інтервенція на південь і схід України виглядає доволі ризикованою. Бо якщо Московія зазнає поразки у цій військовій афері, вона втратить не лише здобутий завдяки анексії Криму імідж переможця – вона втратить і сам Крим, а, отже, і своє стратегічне положення на Чорному морі, бо ця поразка потягне за собою і втрату військової бази в Севастополі, і появу замість неї неподалік від своїх кордонів військової бази НАТО – свого стратегічного супротивника. З іншого боку, якщо припустити, що захоплення москвинами південних та східних земель України завершиться успіхом, Московія забере собі практично весь східноорієнтований електорат України, залишивши на її теренах виборців, прихильних до Європи і НАТО, що істотно прискорить процес Євроінтеграції і вступ України до Північно-Атлантичного Союзу. Таким чином, замість політично нейтрального сусіда Московія отримає на своєму західному кордоні ворожу державу з військовими базами (можливо й ядерними) в безпосередній близькості до власної території. Не менш важливим у цьому контексті є й те, що втрата Московією своєї «п’ятої колони» призведе до остаточної втрати впливу Кремля на формування української політики. Отже, як бачимо, і в разі поразки, і в разі перемоги на Московію чекають доволі невтішні перспективи.
Тоді постає цілком закономірне питання: навіщо Московія так демонстративно зосереджує свої збройні сили на наших кордонах і відкрито заявляє про свої наміри заволодіти певною частиною території України? І чому президент Путін лякає весь світ можливістю завдання «запобіжного» ядерного удару, а його маріонетки нахабно вигукують про перетворення Америки на радіоактивний пил? Взагалі, у практиці світової дипломатії прийнято дещо «фільтрувати базар», враховуючи можливі наслідки подібних різких висловлювань. Хоча, звісно ж, напротивагу можна пригадати радянського генсека Микиту Хрущова з його грюканням черевиком по трибуні та обіцянками показати «Кузькину мать» і перетворити Британію на Атлантиду. Але, на відміну від «товариша» Хрущова, така емоційна поведінка аж ніяк не відповідає флегматичній вдачі пана Путіна. Та й ситуація у світі і диспозиція сил наразі зовсім інші, ніж у часи «холодної війни». Навряд чи в когось викликає сумнів політична, економічна та військова перевага США (я вже не кажу про блок НАТО взагалі) над сучасною Московією, що дуже ризикує опинитися у цілковитій як політичній, так і економічній ізоляції, тим більше якщо взяти до уваги значну залежність московської економіки (яка й без того дихає на ладан) від іноземного капіталу. Відтак надзвичайно слабко віриться, що Америка мовчки б проковтнула таку відверту образу та ще й відмовила в подібній ситуації у військовій допомозі Україні (тоді як Вашінгтон не просто має право, а й зобов’язаний надати цю допомогу як гарант непорушності територіальної цілісності України згідно з меморандумом 1994 р.), аби всі згадані дії та гучні заяви московської влади не були заздалегідь ретельно сплановані та узгоджені з Білим Домом.
Прошу відзначити ще й такий момент: якби дійсно Московія збиралася захопити частину території України, то не бряцала б демонстративно зброєю і не сипала б впродовж кількох тижнів голослівними загрозами, а зробила б усе тихо і блискавично, як у Криму, не чекаючи, поки Україна збере і підтягне свої війська до місць очікуваних бойових дій на власних кордонах. Отже, напрошується цілком очевидний висновок, що ми маємо справу з грандіозною публічною виставою спільного виробництва Москва – Вашінгтон. Навіщо це потрібно США, ми поговоримо трохи згодом, а зараз спробуємо з’ясувати мотиви Кремля.
Для цього пригадаймо, що з часів розпаду СРСР, а відтак і зникнення з політичної мапи світу очолюваного ним соціалістичного табору, Московія припинила відігравати роль наддержави, що була однією з провідних рушійних сил світової політики і тримала під своїм контролем чималу кількість країн і народів. З тих пір, не маючи жодних вагомих досягнень у зовнішньополітичній царині, а, навпаки, програючи Америці раз-по-раз локальні конфлікти в різних регіонах планети, Московія поступово втратила міжнародний авторитет. Таким чином, Московії потрібна була перемога глобального масштабу з тим, щоб знову нагадати про себе на повний голос і відновити свій престиж та імперський статус. Саме цій меті послугували і окупація Криму, і зосередження московських військ на українських кордонах, і гучні амбітні заяви московських політиків, які Білий Дім мовчки пропустив повз вуха і жодним чином не відреагував ні реальними жорсткими економічними та політичними санкціями проти Московії, ні військовою допомогою Україні, чудово усвідомлюючи, що Московія в дійсності не має наміру розв’язувати війну, а її справжні цілі стовідсотково збігаються з його власними.
Розглядаючи інтереси Кремля у нинішній ситуації, наостанок хочу приділити трохи уваги «особистому фактору» і проаналізувати дуже популярний міф про кремлівського диктатора Путіна, який наразі в очах світової спільноти відіграє роль цапа-відбувайла за всю московську політику. Згідно цього міфу президент Московії Путін постає таким собі свавільним, психічно неврівноваженим кровожерливим агресором-фашистом (хоча особисто я не розумію, яка має бути в людини хвороблива уява, щоб знайти щось спільне у державному устрої Італії часів правління Беніто Муссоліні і сучасної Московії). Особливо рясно подібними епітетами пістрявіли сторінки Інтернету в перші дні окупації Криму після гучних погроз з боку Америки і провідних європейських країн жорсткими економічними санкціями та спрямуванням американського флоту до Чорного моря на підтримку Україні. З різних частин московської держави лунали голоси, що московський народ не підтримує окупації Криму Путіним і висловлює солідарність з українським народом. Щоправда, після того, як стало зрозуміло, що американські погрози – лише порожня балаканина і блеф, таких голосів різко поменшало. Проте риторика збереглася: в інтервенції на Кримський півострів звинувачувався саме Путін, а не московська держава. Таке бачення триває й понині.
При цьому сором’язливо замовчується, що навіть у перші дні окупації дії Путіна підтримало близько 70% населення Московії (а якщо взяти виключно етнічних москвичів, певно, що цей відсоток перевалить за 90). Сором’язливо замовчується, що тирани для Московії – певний національний атрибут, без якого московська держава занепадає й розвалюється, як розбрідається стадо баранів без вожака. Тож хіба Путін – поодинокий випадок диктатора, виняток з правила? Нужбо пригадайте московську історію: Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Микола І, Ульянов-Ленін, Джугашвілі-Сталін. При цьому завважте, що впродовж усієї історії незалежно від форми державного устрою (що монархічної, що комуністичної, що нині федерастичної) ставлення московської держави до України було незмінним, починаючи з 1169 р., коли князь Заліської окраїни (нинішньої Московії) Андрій Боголюбський ще за 100 років до заснування самої Москви ханом Золотої Орди Менгу-Тимуром вщент зруйнував і спалив Київ.
Треба сказати, що москвини по суті ніколи не мали власної держави – на московських землях завжди правили іноземці: спершу молодші нащадки руських князів, тоді монголо-татарські хани, потім ті ж таки монголо-татарські царі, до яких з XVIII ст. домішалася і німецька кров, а з 1917 року до влади в Московії прийшли юдеї. Так от, московське керівництво дуже вдало використовувало у власних інтересах (задля справедливості відзначимо, що й у державних також) природну агресивність москвинів, поєднану з ординськими загарбницькими інстинктами, і врешті, в результаті цілеспрямованої багатовікової праці, виховало в московській нації маніакальну ідею історичної місії Москви як Третього Риму. Таким чином, діючий президент Московії Владімір Путін , якого нині іменують і фашистом, і агресором, і кривавим диктатором, насправді є безпосереднім продуктом своєї держави і керованого ним народу, зараженого невиліковною хворобою великодержавного шовінізму. Пам’ятаєте, у Маяковського:
Партия и Ленин – близнецы-братья
кто более матери-истории ценен?
Мы говорим Ленин, подразумеваем – партия,
мы говорим партия, подразумеваем – Ленин.

Практично те ж саме можна сказати про Путіна і Московію. Тож у цьому сенсі розрізняти московську націю та її очільника, повісивши всіх собак на останнього, є цілковитим абсурдом. Проте саме такий абсурдний підхід, як би дивно це не звучало на перший погляд, відповідає інтересам та особистим амбіціям самого Путіна, а те, що Путін є надзвичайно амбітною людиною, як і належно диктатору – це безперечно. А тому він мріє не лише зміцнити державу, а й прописати своє ім’я у світовій історії. І вже за рік-другий, невдовзі після того, як вляжуться пристрасті навколо подій в Україні, за нинішнього стану справ про Путіна говоритимуть як про переможця, лідера, що на повний голос заявив про силу своєї країни і відновив її міжнародний авторитет і як про видатного гуманіста сучасності, який завоював частину іноземної території без єдиного пострілу. Звісно ж, на Нобелівську премію миру він навряд чи може розраховувати, втім не здивуюся… Я розумію, що крамольна думка про Путіна-гуманіста в багатьох читачів викличе щире обурення, але повірте, панове: не я пишу світову історію. І якщо ми хочемо у майбутньому здобувати перемоги, то повинні, перш за все, навчитися тверезо й об’єктивно оцінювати реальність, сприймати її такою, якою вона є насправді, а не такою, якою ми її бажаємо бачити… Отже, констатуємо факт, що з точки зору особистих амбіцій президента Путіна війна Московії з Україною є також недоцільною.
Тепер настав час для з’ясування інтересів Америки і мотивації її поведінки. Як я вже казав у попередній праці «Неоглобалізм: чому українські війська не стріляють по окупантах», американське курівництво зацікавлене у створенні нових військово-політичних технологій, які допоможуть у майбутніх експансіях уникнути людських жертв або принаймні їх мінімізувати – не з гуманістичних міркувань, а на задоволення вимог власного електорату. Впровадженням такої технології стало «мирне» захоплення Криму московськими військами. Тому війна між Московією та Україною, яка обов’язково розпочнеться в разі подальшого порушення москвинами українських кордонів, зведе на нівець спільні зусилля Кремля і Білого Дому з розробки і реалізації Кримського сценарію. Проте, це лише один бік медалі.
Відтак розглянемо другий. Вище вже йшлося про нібито несподівану (з огляду на імперські амбіції Америки) мовчазну реакцію Вашінгтона на стягування московських збройних сил до українських кордонів і гучні заяви президента Московії про завдання превентивного ядерного удару по Америці в разі її втручання в українсько-московський військовий конфлікт, що наводило на думку про цілковиту відповідність такої поведінки кремлівського керівництва інтересам США. Як не парадоксально, але це дійсно так. Військово-промисловий комплекс США, що має неабиякий вплив на американську зовнішню політику, для свого процвітання потребує нових широкомасштабних державних замовлень, що безумовно тягне за собою істотне зростання бюджетних витрат на озброєння. Це, в свою чергу, призведе до скорочення соціальних виплат, зменшення дотацій на оздоровлення та освіту або збільшення податків, або ж до того й іншого разом. Зрозуміло, що це йде врозріз із інтересами пересічних американців, з кишені яких фактично й фінансуватимуться видатки міністерства оборони. Отже, перед американською адміністрацією постає завдання переконати платників податків у необхідності суттєвого збільшення асигнувань на потреби Пентагону. А для цього треба створити обличчя ворога – ворога могутнього, агресивного і небезпечного. Саме таким ворогом і постає у світлі останніх подій Московія, яка, як вже відзначалося, з часів розпаду СРСР втратила свій імперський статус мілітаристичної наддержави, і в очах громадськості донедавна не становила серйозної військової загрози. Але московська агресія проти України, до якої без перебільшення було прикуто увагу всього світу, докорінно змінила ситуацію, створивши необхідне США означене обличчя ворога. Цьому сприяло і захоплення Криму, і подальше зосередження московських військ на кордонах з Україною, і амбітні заяви з Москви про перетворення Америки на радіоактивний пил. Чи могло все це, разом узяте, не справити враження на американський електорат, який відтепер не те що погодиться, а й сам проситиме власний уряд про додаткове відведення величезних коштів на розробку і впровадження нових ядерних і наземних та космічних протиракетних програм? І потечуть мільярди доларів до підприємств ВПК та їхніх власників… А нинішню безхребетну реакцію Вашінгтону на відверто зухвалу поведінку Кремля можна буде згодом списати на недолугість мавпи, що наразі керує Америкою (або ж навпаки: виставити Обаму героєм нації, що стерпів образу гідності держави задля збереження життя сотень мільйонів своїх співгромадян – це вже залежно від політичної ситуації). Втім, справжню причину такої безхребетної реакції американського лідера ми вже знаємо – обопільна зацікавленість Московії й Америки у сьогоднішньому перебігу подій, а відтак і цілковита узгодженість поведінки їх можновладців, що безпосередньо випливає з подібного збігу інтересів.
Отже, все, що зараз відбувається навколо України, було заздалегідь ретельно сплановано. Хто ж є автором цього сценарію, і де його написано: в Москві чи у Вашінгтоні? Впевнений: ні там, ні там, бо обидві сторони надто амбітні, щоб діяти за сценарієм свого стратегічного супротивника. Тож перейдемо до головної дійової особи розгляданої грандіозної вистави – глобальної імперії, складовими частинами якої є і США, і Московія, що співіснують за принципом «розділяй та володарюй». І саме в реалізації цього принципу і полягає головний мотив написання і втілення в життя згаданого сценарію. Для того, щоб принцип «розділяй та володарюй» працював на повну потужність, необхідно, перш за все, аби було між ким розділяти. Тобто потрібні дві практично рівноцінні наддержави, які поступово вводитимуть решту країн в орбіту свого впливу, в той чи інший спосіб перетворюючи їх на власних сателітів. Так було за часів СРСР, коли встановилася приблизна рівновага у протиборстві між Західним і Східним світом – між двома політичними системами – капіталістичною і соціалістичною – та їхніми військовими блоками – НАТО і Організацією Варшавського Договору. Кожна зі сторін по черзі здобувала перемоги в різних точках Земної кулі, розширюючи таким чином власні сфери впливу, а відтак і глобальної імперії «богом обраних» загалом. Але, як ми вже неодноразово відзначали, після розпаду СРСР цю рівновагу було порушено. Зник з політичної мапи світу соціалістичний табір, всі європейські країни, що входили до нього, разом з прибалтійськими республіками колишнього Радянського Союзу вступили до ЄС і НАТО, а сама Московія втратила свій імперський статус і поступово деградувала. Одна за одною виходили з-під її контролю й країни, які раніше були прихильні до Кремля. Принцип «розділяй та володарюй» дав тріщину: тим країнам, які не бажали підпадати під вплив Америки, не було сенсу йти під захист Московії, що реально вже не могла надати ні економічної, ні політичної допомоги. Військова ж допомога, відтак, не вирішувала всіх проблем, та й її ефективність викликала неабиякий сумнів з огляду на втрату Московією міжнародного авторитету. Внаслідок означених причин все більше й більше держав стали обирати свій власний, незалежний шлях розвитку. Над імперією «богом обраних» нависла серйозна загроза, тим більше, що й всередині у неї далеко не все гаразд: останнім часом чітко простежується тенденція до послаблення впливу головної ментальної зброї юдеїв – християнської віри, про що я більш докладно писав у «Ідеології напівнаціоналізму». Тому неоглобалісти відчули нагальну потребу вживати дієвих заходів. Бездоганно розроблений і втілений провідниками «богом обраного народу» сценарій, першою дією якого став київський Євромайдан, вбивав одразу кількох зайців:
1. Завдяки захопленню Криму, погрозам подальшої окупації певних територій України, підкріпленим пересуванням московських військ до її кордонів, та гучним заявам Кремля про можливість завдання ядерного удару по США Московія відновила втрачений імідж агресивної імперської ядерної держави. Відтак, в очах світової громадськості відновлено і приблизний паритет Захід – Схід або ж Америка – Московія, яскравим підтвердженням чому стало нещодавнє голосування в Генеральній Асамблеї ООН. Світ знову розколюється навпіл – на промосковський і проамериканський. Це в свою чергу відкриває глобальній імперії шлях до подальшого ефективного використання у своїй політиці принципу «розділяй та володарюй».
2. Завдяки тому ж захопленню Криму вдалося впровадити нову військово-політичну технологію завоювання територій без жертв і дещо змінити погляд світової спільноти на термін «інтервенція». Саме тому збройний конфлікт між Україною і Московією цим сценарієм не передбачено, бо це нівелювало б результати, досягнуті «кримською операцією».
3. Відібрати в України Крим, враховуючи його стратегічне положення у Чорному морі, є також одним з важливих пунктів плану неоглобалістів. Десь на генетичному і підсвідомому рівні «богом обрані» розуміють, що саме Україні як колисці світової цивілізації судилося покласти край їхній імперії, бо врешті все повертається до своїх витоків, адже історія людства рухається по спіралі і з кожним новим витком приходить до початкової точки, але вже на вищому щабелі суспільного розвитку. Принаймні нас так вчили у школі… Тому позбавити Україну стратегічно важливої частки її території та ще й принизити при цьому на весь світ українську державу за допомогою її нинішніх маріонеткових можновладців, що вірою і правдою служать глобальній імперії (точніше – її американській складовій) і чітко виконали вказівку своїх босів не чинити опір московській окупації Криму, давши розпорядження військовим частинам «не піддаватися на провокації» – означає для імперії «богом обраних» відтягнути у часі свій неминучий крах, а, як її керівники абсолютно марно сподіваються – уникнути його. Але подальша інтервенція Московії на територію України суперечить цілям неоглобалістів, оскільки неминуче призведе до війни, яка в разі поразки Московії спричинить небувалий підйом національної свідомості і духу українців, а відтак і цілковите відродження української нації. З іншого боку, в разі перемоги Московії, Україну буде розділено на 2 окремі частини: одна, південно-східна, ввійде до складу Московської Федерастії, а решта стане формально незалежним сателітом США та Євросоюзу. Проте для глобальної імперії значно вигідніше мати територіально цілісну Україну, що роздиратиметься внутрішніми протиріччями між сходом і заходом, відтак даючи можливість неоглобалістам вкотре успішно застосувати свою коронну зброю «розділяй та володарюй». До того ж, означена поляризація українського суспільства не дасть йому зосередитись на націоналістичній україноцентричний ідеології.
Хотів би ще в контексті згаданих вище внутрішніх проблем імперії висловити припущення, що саме церкві може бути доручено владнати українсько-московський конфлікт, хоча, на мою думку, з боку імперії це було б дуже необачним кроком…
В підсумку, цілковита ідентичність інтересів і навіть фактичний збіг мотивацій усіх головних зацікавлених сторін у нинішній ситуації ще раз підтверджують тезу, що всі вони – і Америка, і Московія, і сама глобальна імперія (в існування якої більшість продовжує вперто не вірити попри очевидні аргументи) – являють собою єдиний організм, що невпинно веде «богом обраний» народ до його найголовнішої мети-манії світового панування.
Чи можливо, що Московія таки розпочне військові дії проти України? Так, можливо. Проте це не означатиме, що я помилився у своїх висновках. Це означатиме лише те, що президент Путін вийшов з-під контролю керівників глобальної імперії. На це може бути 2 причини: або ж він став вважати себе надто незалежною персоною, або ж його психіка не витримала вантажу відповідальності. Так чи інакше подібні випадки вже траплялися у світовій історії: згадайте хоча б американського президента Джона Фіцджеральда Кеннеді…
Наостанок зазначу, що, можливо, ця стаття дещо втратила актуальність за час її написання (а це майже 2 тижні). Бо, судячи з того, як розгортаються події останніми днями, багато людей самотужки доходять правильних висновків. Але я впевнений: зараз важливо не стільки констатувати сам факт, що війни не буде, скільки зрозуміти причини і механізми того, що відбувається в Україні та навколо неї.
Вибачте, тільки зареєстровані користувачі можуть писати в цьому форумі.

Авторизуватись