На головну сторінку
Раді Вас бачити! Увійти
На головну сторінку

Складний пошук

Україна після виборів: революційна ситуація

Користувач gregg1 
Україна після виборів: революційна ситуація
01.06.2014 16:22:44
Україна після виборів: революційна ситуація

Оглядаючи інтернет-ресурси, я помітив, що спроби описати стан українського суспільства, використовуючи ленінські тези про ознаки революційної ситуації, є далеко не новими. І, незважаючи на те, що мене аж ніяк не можна віднести до прихильників марксизму, не бачу вагомих причин відмовлятися від цього методу, що довів свою об’єктивність на практиці і пройшов випробовування часом.
Для початку нагадаю читачам ці ознаки революційної ситуації, наведені ще сторіччя тому «вождем світового пролетаріату» Володимиром Ульяновим:
1) верхи не можуть керувати по-старому, а низи не хочуть жити по-старому;
2) зубожіння мас доходить до крайнього рівня;
3) наявність сили, яка згуртує маси і поведе.
Мушу констатувати факт, що саме зараз в Україні склалася ситуація, яка відповідає означеним критеріям. Певно, знайдеться чимало розумників, які з сарказмом заперечать: революція в Україні триває вже більш як півроку, а автор тільки сьогодні заговорив про революційну ситуацію. Саме так, панове, бо склалася вона лише після президентських виборів, точніше після того, як став відомий їх цілком прогнозований результат – перемога олігарха Порошенка.
Стосовно ж лялькової вистави під назвою Євромайдан, яку нині прийнято іменувати гучною назвою «Революція гідності», я доволі докладно писав ще на початку цього шоу в грудні минулого року у статті «Роздуми про Майдан» і продовжив цю тему в подальших працях, присвячених розвитку подій в Україні. А тим, хто й досі вважає Євромайдан революцією, раджу зняти рожеві окуляри і побачити світ таким, яким він є насправді. Що відрізняє справжню революцію від бутафорної? Перш за все – її результати. Якщо революція зазнає поразки, її лідери потрапляють за ґрати, страчуються або ж тікають за кордон до своїх спонсорів. Якщо революція перемагає, відбуваються революційні зміни в країні або ж, принаймні, у свідомості суспільства. Констатуємо відсутність і того, й іншого.
Певне зростання національної свідомості наразі таки має місце, але пов’язане воно аж ніяк не з революцією, а з військовою агресією сусідньої «братньої» держави, яка, власне, і сталася завдяки цій так званій «революції». Та навіть якщо припустити, що зростання національної свідомості народних мас обумовлене «революцією», його аж ніяк не назвеш революційним, що яскраво засвідчили результати президентських виборів. Обрання (ще в першому турі!) олігарха Порошенка означає продовження панування олігархічних кланів, отже шлункова свідомість бидломаси українського електорату аж ніяк не переросла у свідомість національну.
Тоді про які революційні зміни може йти мова? Як бачимо, система державної влади, на чолі якої стоять щойно згадані олігархічні клани, також жодним чином не змінилася. Якщо вже у суспільстві визріло невдоволення попередньою владою, то цілком логічно було б реалізувати його через волевиявлення на чергових президентських виборах, які мали відбутися всього через рік після початку розгляданих «революційних» подій, і тоді бажана виборцями зміна облич у керівництві країни сталася б мирним шляхом без героїчних людських жертв, без втрати Криму, без неоголошеної війни, що триває нині на сході. Відтак напрошується абсолютно очевидний висновок, що бутафорна революція мала на меті зовсім не революційні перетворення, а лише слугувала інструментом для реалізації сценарію, ретельно спланованого іноземними режисерами і втіленого вітчизняними політичними маріонетками – лідерами цієї бутафорної революції, які нині очолюють український державний апарат, здобувши в ній перемогу.
Здавалося б, тепер переможна хода «революції» має згуртувати націю і мобілізувати та спрямувати всі зусилля на знешкодження банд сепаратистів, керованих московськими спецслужбами, а тоді почати будівництво нової української держави. Так повинно бути за історичною логікою будь-якої справжньої революції. Проте, подібних завдань керівники нинішньої псевдореволюції ніколи перед собою й не ставили.
А зараз повернемося трохи назад, у лютий цього року, коли клан Турчинова «революційним шляхом» змінив на київських пагорбах клан Януковича. Пригадаймо, що бійці Майдану, непідробним патріотизмом і кров’ю яких втілювався переможний «революційний» сценарій, виявилися далеко не в захваті від нового «тимчасового» центрального керівництва, яке вони фактично привели до влади на власних плечах. Отже, маємо явний парадокс, який свідчить про відсутність на той момент політичної сили, бажаючої і, головне, спроможної здійснити очікувані революційними масами радикальні зміни, що в свою чергу суперечить третій ленінській ознаці революційної ситуації.
В той же час нові можновладці, дбаючи про власні фінансові інтереси, демонструють явне небажання щось принципово змінювати у системі влади і здійснюють керування державою старими «напрацьованими» методами, додаючи хіба що загальні розмиті, ні до чого не зобов’язуючі популістські гасла, призначені для підтвердження в очах народу їхнього революційного спрямування. Та й самі обличчя цих нових можновладців, що обіймають сьогодні ключові пости (голова ВР і в. о. президента Турчинов та прем’єр-міністр Яценюк) є далеко не новими в українській політиці, і вже встигли зарекомендувати себе у владних структурах не надто революційною діяльністю в інтересах олігархічних кланів. Тому в революційність цих лідерів «революції» можуть всерйоз повірити хіба що цілковиті невігласи або ж цілковиті недоумки. Відтак констатуємо факт, що старі методи керування у незмінній системі, здійснювані старими апаратними функціонерами – переможцями «революції» – суперечать першій ленінській ознаці революційної ситуації, за якою верхи не можуть керувати по-старому, а низи не хочуть жити по-старому. Стосовно другої частини цієї тези, то їй суперечать результати президентських виборів на користь бізнесмена Порошенка – типового представника старої владної еліти.
Але після перемоги бутафорної революції Майдан не повторив помилки 2004 р. (принаймні в чомусь нарешті починаємо вчитися хоча б на власних помилках), і його учасники у переможній ейфорії не розійшлися по домівках, а залишилися чекати на результати президентських виборів і подальший розвиток подій, не довіряючи ні тимчасовій владі, ні новому президенту. Отже, в українському суспільстві зріє сила, готова скинути чинну владу дійсно революційним шляхом. І ця сила – не єдина, що має подібні наміри. Про це докладніше поговоримо трохи згодом, а поки що відзначимо, що сама наявність такої сили відповідає третій ознаці революційної ситуації.
Вище вже йшлося, що бійці Євромайдану виявили недовіру до тимчасового «революційного» керівництва країни. І треба віддати їм належне – вони цілком мали рацію. Давайте розглянемо «досягнення» тимчасового уряду. Перш за все – це здача Криму московським окупантам без єдиного пострілу. Практично таку саму злочинну бездіяльність центральної української влади спостерігаємо нині на сході України. Після кримських подій аналогічний сценарій у Донбасі був абсолютно прогнозований, але «революційні» можновладці і пальцем не поворухнули, аби йому протистояти. Без будь-якого опору сепаратисти захопили державні установи і стратегічні об’єкти, український уряд не зробив геть нічого, аби запобігти протизаконному референдуму і проголошенню самозваних Донецької та Луганської Народних Республік. Замість вчасної миттєвої таємної антитерористичної операції, яка за пару годин могла покласти край сепаратистському рухові, центральна влада дочекалася, поки збройні формування сепаратистів розгорнуть свою діяльність на повну потужність, а тоді проголосила на всю країну про початок АТО, мовляв, готуйтеся – ми йдемо до вас. Ці дії влади ми також докладно розберемо нижче, а поки що констатуємо її цілковиту неспроможність у нинішній ситуації захищати інтереси держави, що відповідає першій частині першої ознаки революційної ситуації: верхи не можуть керувати по-старому.
А стосовно небажання низів жити по-старому, тут не все так однозначно. З одного боку, ми вже про це говорили, шлунковосвідома бидломаса віддала свої голоси за стару систему – вони наївно сподіваються, що якось саме по собі все «утрясеться» і повернеться у звичне русло. Вони не розуміють однієї простої істини, що ніщо не відбувається саме по собі. За останні півроку в українському суспільстві сталися незворотні зміни, і це чудово розуміє значно менша за кількістю, але значно соціально активніша частина нашого народу. Втім, навіть шлунковосвідомі найближчим часом відчують означені зміни власним шлунком. Але на те революції і робляться, щоб активна прогресивна меншість мала можливість подолати інерцію консервативної більшості. Поговоримо докладніше про цю революційну меншість – про тих, хто залишився на Майдані, і тих, хто морально та фізично готовий поповнити їхні лави в разі початку справжньої революції. Переважно це люди, які не мають роботи і втратили надію за нинішнього стану справ в Україні її знайти. Московські ЗМІ та внутрішні вороги української національної революції вже причепили на них ярлики бомжів та антисоціальних елементів. Певно, серед них є й такі, але їх – одиниці, і далеко не вони складають основний кістяк Майдану і формують його думку.
Взагалі, треба відзначити, що публіка на Майдані доволі різноманітна: є й відверто провокативні сили, які пильнують, щоб перебіг подій не відхилився від запланованого сценарію, проте не про них зараз мова.
Від моменту проголошення формальної незалежності у 1991 р. Україна так і не спромоглася здобути незалежність фактичну, і так і залишилася на щабелі колоніального придатку як економічно, так і ментально. Разюче соціальне розшарування, відсутність правового та соціального захисту, низька зарплатня працівників державного сектору, свавілля приватних роботодавців, високий рівень безробіття – все це є характерними рисами українського сьогодення. Багато хто з розумних та освічених українців, викинутих на вулицю самою системою, навіть не мріє знайти гідну і пристойно оплачувану роботу, відповідну своїм здібностям і нормальним людським потребам. Підливають масла у вогонь і корумпованість чиновницько-бюрократичного державного апарату, а останнім часом і принизливі для українців вимоги Європи взамін примарних обіцянок щодо можливості вступу до ЄС і надаваних валютних кредитів, які дедалі більше заганяють майбутні покоління наших співвітчизників у економічне рабство, тоді як самі означені кредити успішно осідають в тугих гаманцях керманичів держави.
Ті, хто втратив засоби для існування та гідного матеріального забезпечення власних родин, і, головне, втратив надію їх здобути, має можливість скинути із себе кайдани рабського менталітету і час замислитись над двома одвічними питаннями: хто винен і що робити? А в нинішній кризовій ситуації, коли, мов під збільшуваним склом, вилазить назовні все огидне єство антинародної, антинаціональної державної системи на тлі очевидної злочинної діяльності, а в деяких аспектах такої само злочинної бездіяльності «революційної» влади, висновки напрошуються самі собою. І хоча людей на Майдані начебто і не багато, невпинно зростає кількість готових приєднатися до них, як тільки спалахне справжня революційна іскра. В суспільстві зріє хвиля народного гніву, створена різким падінням рівня життя українців (якого ще не було за правління донецького «пахана» на момент початку бутафорної революції) і їхнім прагненням до життя, гідного людини. Отже, маємо в наявності і другу ознаку революційної ситуації, і другу частину першої ознаки.
Вище я вже казав, що люди, які лишилися чатувати на Майдані – не єдина сила, готова до справжньої революції. Такі настрої зріють і серед бійців Національної Гвардії, що практично самотужки, без допомоги з боку «революційного» керівництва держави, воюють нині з сепаратистами на сході, захищаючи єдність України: «Переможемо тут – підемо на Київ». Чи усвідомлює цю небезпеку центральний тимчасовий уряд? Так, панове, чудово усвідомлює! І усвідомлював із самого початку створення Нац. Гвардії.
Саме тому, коли сепаратисти Донбасу тільки починали за кримським сценарієм захоплювати адміністративні установи, охоронцям означених установ надійшов чіткий наказ із Києва не чинити збройного опору. Очевидці цих подій стверджують, що українські вояки готові були до останнього ціною власного життя захищати ввірені їм об’єкти і просили місцевих цивільних активістів-патріотів лише про надання допомоги медикаментами. Готові були захищати і захистили б, аби не вказівки згори. Таким чином, київські можновладці дали сепаратистам можливість розгорнутися на повний зріст і кинули на передній край боротьби з добре озброєними і навченими московськими спецслужбами бойовиками щойно створені загони Нац. Гвардії, що не мають у переважній більшості особового складу ні належних навиків поводження зі зброєю, ні бойового досвіду, а мають лише бажання захищати рідну землю. При цьому у боях із сепаратистами регулярні українські військові частини та український спецназ, для яких це є прямим виконанням їхніх службових обов’язків, або ж взагалі стоять осторонь, або ж, у найкращому разі, йдуть позаду бійців Нац. Гвардії. Чому? Та тому, що сформована з добровольців, для яких «Україна – понад усе!» – це не порожнє популістське гасло псевдонаціоналістичних псевдореволюційних політиків, а суть їхнього світогляду, Національна Гвардія являє собою справжню українську національну еліту – потенційного носія справжньої національної ідеї. А відтак Нац. Гвардія становить реальну загрозу і для чинної системи державної влади, і для її нинішніх «революційних» очільників. І цілком зрозуміло, що найголовнішим завданням тимчасового уряду є фізичне знищення даної еліти – цього побічного ефекту бутафорної революції – знищення бажано разом із самою національною ідеєю, яка зараз зусиллями влади старанно підмінюється «загальноєвропейськими» та «загальнолюдськими» цінностями, пропагуванням двомовності (Єдина Країна – Единая Страна) та поданням України як спільного дому для всіх проживаючих у ній народів.
Саме тому саме з київських пагорбів надходять наводки сепаратистам про місця розташування та напрямок руху батальйону «Донбас» і загонів Нац. Гвардії, через що українська бойова еліта зазнає величезних людських втрат. Саме тому днями з території Московії в Україну пройшла автоколона з 40 військових машин без жодних перешкод з боку українських прикордонників.
Можливо, хтось спробує мені заперечити: та все це добре усім відомо, але діяльність тимчасової влади вже спливає і ось-ось вступить у свої права новообраний президент, який одразу ж наведе лад і принесе мир і спокій на українську землю. У які саме права, панове? Чи не в ті, які в нього відібрала «революційна» влада одним з перших своїх рішень, повернувши Україні парламентську форму правління? Та мова навіть не про цей формальний (хоча й дуже важливий) аспект.
Панове, зніміть рожеві окуляри і погляньте правді у вічі. Адже і Турчинов, і Порошенко – це лише елементи ретельно спланованого сценарію, в якому кожен з них неухильно грає відведену йому роль. І зараз Турчинов просто виконує брудну роботу, розчищаючи шлях і створюючи фундамент для панування новообраного президента, який згодом спише всі негаразди на «помилки» тимчасового уряду. Досі не вірите? То пригадайте хоча б процедуру обрання Турчинова головою Верховної Ради і самовідвід на його користь Порошенка, кандидатура якого також пропонувалася на цю посаду. Те саме можна сказати і про іншу ключову за нинішніх обставин посаду – міністра внутрішніх справ. Гадаю, всі добре пам’ятають такий самий самовідвід Яреми на користь Авакова. Відтак, не треба бути геніальним пророком,аби передбачити, що саме Ярему буде призначено новим очільником МВС.
Дехто може спитати: але чому саме Турчинову і Авакову відведено роль цапів-відбувайлів за гріхи «революційного» уряду? Та тому, що їм практично нема чого втрачати – адже таким одіозним фігурам у будь-якому разі нічого не «світило» б після виборів, тож вони не так вже й багато додали до своєї й без того заплямованої репутації.
Якщо повірити у революційність новообраного президента, логічно було б припустити, що одним з перших його актів стане розпуск ВР і призначення позачергових парламентських виборів. Втім, особисто в мене такий крок Порошенка викликає неабиякий сумнів, хоча це залежить в першу чергу від того, як розгортатимуться події далі. Отже, стосовно Турчинова, не думаю, що він так швидко розстанеться із кріслом голови ВР. Головним чином тому, що знявши свою кандидатуру на посаду голови ВР на користь Турчинова, Порошенко фактично взяв на себе моральну відповідальність за його подальшу діяльність на цій посаді (я вже не кажу про справжню причину – попередню домовленість про розподіл портфелів). Тому відповідь на питання, чи буде покарано «революційних» керівників за їхню злочинну діяльність, є цілком очевидною.
Що ж ми маємо у підсумку? Маємо стару «дореволюційну» Верховну Раду, до рук якої завдяки псевдореволюції перейшла вся державна влада. Маємо нового президента без відповідних нинішній надзвичайній ситуації повноважень. І маємо тимчасовий уряд, наслідками «революційної» діяльності якого стала втрата Криму, неоголошена війна на сході та глибока економічна криза на решті території України, хоча при цьому все ті ж старі «дореволюційні» олігархи продовжують успішно обкрадати державу і населення, поповнюючи власні багатомільярдні статки за рахунок пересічних українців.
Ясна річ, новий президент майже одразу наведе лад на сході ціною незначних суто формальних поступок Кремлю (я вже писав у попередніх працях, що Донбас Московії не потрібен). Проте, цілком можливо, матимемо вже звичне для України протистояння різних гілок влади через конфлікти кланових інтересів.
Все це міститься на одній чаші терезів українського сьогодення. А на іншій маємо чітко окреслену революційну ситуацію. Маємо й рушійні сили, здатні здійснити революцію – це Майдан і Національна Гвардія, які мають шанс згодом утворити зі свого середовища нові дійсно політичні об’єднання майбутньої Нової України (на противагу нинішнім фінансовим групам, що маскуються під політичні партії). Маємо і сотні тисяч українців, готових підтримати революцію своєю участю.
Питання в тому, чи визріє з означеної революційної ситуації справжня революція? А якщо визріє і спалахне, то куди вона приведе українське суспільство? Адже наразі рушійні сили революції не мають на озброєнні ні націоналістичної ідеології, ні принципово нової концепції державотворення, спроможної змінити існуючу наскрізь прогнилу державну систему, а відтак ризикують потрапити під вплив чужинських інтересів, завуальованих красивими «демократичними» гаслами. Чи є тоді сенс у революції, в результаті якої наш народ знову опиниться у рабстві, хоча б і більш привабливому за формою? Чи зроблено кайдани з іржавого заліза, чи з блискучого золота – від цього суть рабства не змінюється, і раб так і лишається рабом. Тож чи варто віддавати життя сотень тисяч найкращих синів України в ім’я чергового рабства?
На мою думку, провідники української нації мають всерйоз замислитись над означеними питаннями і зробити відповідні висновки. Я, на жаль, поки що не бачу особливих приводів для оптимізму в контексті перспектив нинішньої революційної ситуації, проте світова історія вже неодноразово засвідчувала, що правила гри нерідко мають властивість змінюватися в процесі самої гри…
Вибачте, тільки зареєстровані користувачі можуть писати в цьому форумі.

Авторизуватись