На головну сторінку
Раді Вас бачити! Увійти
На головну сторінку

Складний пошук

Українська антиутопія

Користувач gregg1 
Українська антиутопія
22.11.2015 14:23:43
Українська антиутопія

Передмова


Україна впродовж майже 8 сторіч не мала власної держави, і це не могло не накласти відбиток на менталітет нації. І 23 роки суто формальної незалежності жодним чином не змінили ситуації на краще. Сутність раба, вихована колонізаторами і «духовними отцями» й досі міцно сидить у свідомості пересічного українця. Чому ж сталося так, що країна з потужним економічним і військовим потенціалом (на момент розпаду СРСР) перетворилася на сировинний придаток і ринок дешевої робочої сили для іноземних компаній? Чому держава з багатющими природними ресурсами і найродючішими землями, обравши після комуністичної диктатури «демократичний» шлях розвитку, всього за кілька років опустилася до рівня відсталих африканських країн? Чому врешті високоосвічена, висококультурна українська нація, ставши вільною і вийшовши з пітьми атеїстичної бездуховності, почала невпинно морально і духовно занепадати, і цей процес триває й донині?
Відповідаючи на поставлені питання, можна дуже довго говорити про руйнування економічних зв’язків між республіками колишнього СРСР, а відтак і між окремими галузями та підприємствами; про «перефарбування» партійної номенклатури, яка фактично залишилась при владі, принісши з собою корупцію в новий державний апарат; про епоху «дикого капіталізму»; про недосконалість законодавства; про помилки в економічній і податковій політиці; про відсутність досвіду керування у нових умовах і необхідних для цього професійних кадрів. Всі ці теревені ми чуємо і сьогодні, коли наші політики та «фахівці» намагаються «зі знанням справи» пояснити пересічним українцям причини й сучасного кризового стану української економіки. Але все це – дуже поверхневі пояснення, які жодним чином не розкривають справжніх головних причин і рушіїв, які обумовлюють означені деградаційні процеси українського суспільства. Адже, наприклад, прибалтійські республіки, які перебували в тих самих умовах, що й Україна, досить легко подолали проблеми пострадянського періоду, швидко й успішно інтегрувавшись у європейську спільноту. Отже, причини криються в іншому. В дійсності ж головним фактором є вищезгаданий рабський менталітет, вихований багатовіковою відсутністю державності і підтримуваний чужорідною духовністю і мовою. Це – першопричини, але для ефективності їх руйнівної дії на організм нації вони повинні функціонувати і підживлюватися у сприятливому середовищі, яке являє собою чинна система державної влади. І для того, щоб раз і назавжди покінчити з нашими суспільними хворобами і занепадницькими тенденціями, ми маємо насамперед знищити той благодатний ґрунт, в якому вони успішно розвиваються. Тому, перш ніж перейти до розгляду вищезгаданих головних причин деградації українського народу і запропонувати своє бачення виходу з цієї ганебної ситуації, вважаю за доцільне всебічно і детально проаналізувати державний устрій нашої країни, який видатний класик українського націоналізму Дмитро Донцов іменував плебсократією. Прагнучи називати речі своїми справжніми іменами, я й надалі використовуватиму саме цей термін на означення суспільно-політичної формації, прийнятої практично усіма країнами християнського світу.

І. Плебсократія

1.1. Демократія і «демократія»


Для початку пропоную розставити всі крапки над «і» у термінології і з’ясувати, чому все-таки плебсократія, а не демократія. Термін «плебсократія» запровадив геніальний класик українського націоналізму Дмитро Донцов на означення соціально-економічної формації, яку прийнято іменувати демократією у самих країнах, де панує цей устрій. Проте якщо останній варіант у контексті його відповідності можна вважати лише привабливою рекламною вивіскою, то запропонований Донцовим надзвичайно влучно відображає саму сутність цієї системи.
Пориньмо у сиву давнину і пригадаймо, що назва «демократія» відома як форма правління у деяких містах-державах стародавньої Греції. Не вдаючись у деталі, скажу лише, що право голосу за демократичного устрою мали далеко не всі мешканці, а лише громадяни, до яких не належали ні інородці, ні раби, ні метеки (колишні раби, що викупили себе або були викуплені з рабства), ні різного роду, висловлюючись сучасною мовою, антисоціальні елементи. Це стосується і давньої Греції, і Римської республіки, і нашої рідної Русі, де керівники держави обиралися народним віче аж до правління кривавого виродка Володимира. Первинній справжній демократії, на відміну від сучасної бутафорної, також властива була чітка суспільна ієрархія. І вже самі ці відмінності унеможливлюють поставлення в один ряд старовинної демократії і нинішньої плебсократії. Навіть якщо порівнювати не сучасний спотворений вигляд, а ідеали демократії новітньої доби, вироблені діячами Великої французької революції і втілені у гаслі «Liberte, Egalite, Fraternite» – це суперечить кастовому чи варновому розділенню мешканців демократичних держав давнини, яке, до того ж, не має нічого спільного із сучасним соціальним розшаруванням суспільства за майновим станом. Загальне виборче право, на якому ґрунтується «демократія» сьогодення, і є тим визначальним моментом, який, якщо називати речі своїми іменами, примушує зняти капелюха перед генієм Донцова.
«Цей самий світогляд привів до занику поняття нації, до занику ідеї боротьби, всякого зрозуміння для неї і почувань, получених з нею. І в однім і в другім випадку – це було нехтування волевим моментом у національнім чиннику, в національнім почутті. Поняття нації, особливо політичної, якому іманентні поняття волі до влади й боротьби, стало неясне і непотрібне. Але все ж таки вони, що безперестанно мали на устах слова «народ», його «щастя» і т. п., мусіли мати якесь своє поняття цього народу? Мусіли, і мали, але це не було поняття нації політичної, лише – власне «народу», простіше кажучи, плебса. Плебс ще в старім Римі числився як протилежне патриціятові, частина нації позбавлена політичних прав, товпа, що жила всякими іншими інтересами, лише не справами політики й влади; справами приватними, але не інтересами цілости нації» (Д. Донцов «Націоналізм»).
Таким чином, проголошений суб’єктом державної влади народ, тобто демос, де-факто перетворюється на населення, тобто плебс. Тож надалі вживатимемо саме термін «плебсократія», запропонований Дмитром Івановичем.
Ось яку характеристику дав плебсократичному суспільству у своїй праці «Націократія» ще один видатний класик українського націоналізму Микола Сціборський у 30-і роки минулого століття:
«Приймаючи народ за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних – класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.
В устремлінні здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривляють значення самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за «святе святих» свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народних мас з одною метою: «вибити» з них побільше голосів за кандидата даної партії…
Сучасний парламентаризм витворює свого роду «спеціалістів» від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають «торгівельними бюрами», де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своє корисного гешефтмахерства. Внаслідок – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.
Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості, – обертається в середник його використання в руках меншості. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному проголошенні «високих» ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість»
.
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 14:28:53
1.2. «Політичні» партії


Пропоную докладніше розглянути діяльність так званих політичних партій в умовах плебсократичної системи на прикладі нашої рідної України. Якщо політична партія має якусь ідеологію або принаймні програмні засади (і те, й інше в дійсності має бути за самим визначенням політичних партій), вона йде до влади з метою їх реалізації. Відтак, основне завдання політичної партії – потрапляння до виборних органів державної влади. Для цього їм потрібна електоральна підтримка. Щоб завоювати голоси виборців, необхідно просувати свої ідеї в народні маси і мати загальновідомих лідерів, чиї постаті виглядатимуть привабливими для широкої публіки. Це все досягається кропіткою висококваліфікованою працею політтехнологів, іміджмейкерів та інших ПІАРасів, а також потужною рекламною кампанією у ЗМІ.
Ще бажано мати авторитетну команду фахівців з різних галузей суспільного життя – економістів, юристів, адміністраторів, соціологів тощо. Не зайвою буде і мережа регіональних представництв для роботи з електоратом на місцях, а це – утримання партійного апарату, оренда офісів, оснащення їх меблями і технікою, постійна закупівля витратних матеріалів і канцелярського знаряддя. Під час виборчої кампанії треба випускати чимало друкованої продукції, оплачувати працю агітаторів у наметах, своїх представників у виборчих комісіях та спостерігачів. Не варто скидати з рахунку і грошові застави, які повинні вносити партії та окремі кандидати при реєстрації на виборах.
Гадаю, всі добре усвідомлюють, яких коштів це вимагає. І чим більше цих коштів буде вкладено, тим вищий результат буде отримано у вигляді голосів електорату. Про цей феномен поговоримо дещо згодом, а поки що мова не про це. Йдеться про те, звідки взяти гроші?
Ясна річ, жодні членські внески пересічних партійців не покриють і сотої частини означених витрат. Партійні боси вимушені шукати спонсорів – спершу «ідейних», які поділяють погляди, проголошені у програмних засадах. Зазвичай такий підхід застосовується на початкових стадіях існування партії, коли вона складається лише з кількох мрійників-однодумців, які прагнуть втілити якісь державотворчі чи економічні концепції, та нечисленної купки прихильників.
Чим більшої підтримки серед населення набуває запропонована ідеологія або програма, тим більше і активніше розбудовується сама партія, а, відтак, тим більше коштів вона потребує на своє функціонування. Я вже не кажу про кошти, потрібні на первинну «розкрутку» ідеології, програми чи лідера партії – щоб народні маси дізналися (переважно з центральних ЗМІ) про їхнє існування. І рано чи пізно, в основному тоді, як партія отримує щонайменший шанс подолати прохідний бар’єр для потрапляння у виборні органи державної влади, починаючи з місцевого рівня, настає момент, коли грошей, наданих «ідейними» спонсорами, виявляється замало.
І тут високі ідеали наштовхуються на реалії життя, а якщо бути гранично точним – на реалії плебсократичної системи. Але зупинятися на півдорозі через таку дрібницю як брак коштів, звісно ж, ніхто не бажає, та це й було б не інакше як відвертою дурістю. Тим більше, що у таких випадках спонсорів навіть шукати не доводиться: «Сами предложат и сами всё дадут», – казав М. Булгаков вустами Воланда у романі «Майстер і Маргарита». Так, панове, представники бізнесу самі залюбки пропонують спонсорські послуги перспективним політичним партіям: адже всім добре відомо, що вкладання капіталу у політику є найприбутковішим різновидом інвестицій. І як би не клявся бізнесмен у вірності ідеалам партії, він завжди так і лишатиметься в першу чергу бізнесменом, а тоді вже прибічником якоїсь суспільно-політичної чи економічної теорії. Можливо, деякі партійні діячі наївно вважають, що спонсори витрачають на них гроші, слідуючи своїм громадянським переконанням, але це – хибна думка, бо бізнесмен ніколи гроші не витрачає: він гроші вкладає, і вкладає лише з однією метою – отримання прибутку. Навіть коли він, здавалося б, попусту розкидається грошима десь у дорогому ресторані, насправді він вкладає гроші у власний імідж – у даному разі в імідж щедрої людини із солідними статками, отже вигідного і надійного потенційного ділового партнера…
Але повернімося до політики. Отже, відчуваючи все більшу потребу у фінансових ресурсах, партії вимушені користуватися послугами спонсорів, відтак починається торгівля прохідними місцями у виборчих списках. Потрапивши у такий спосіб до органів державної влади, представники капіталу в першу чергу налагоджують корисні зв’язки з іншими підприємцями, в тому числі і з інших партій, які потрапили до цього ж органу влади точнісінько в такий самий спосіб. Причому бізнесмени не лише самі займаються просуванням власних комерційних справ, а й тиснуть на партійних функціонерів, примушуючи відробляти вкладені у них гроші. Відтак політичні партії, які першопочатково були виразниками певних ідеологічних або економічних теорій, поступово перетворюються на інструмент обслуговування фінансових інтересів своїх спонсорів, а ідеологія та програмні засади – на порожні гасла для приваблення електорату.
Зрозуміло, що те саме стосується і органів державної влади, які являють собою набір подібних партій. Вайші (торговці та ремісники) стають фактично керівною кастою плебсократичного суспільства. Державні інтереси для вайш – це не мета, а лише засіб для розбудови власного добробуту, збільшення прибутків очолюваних ними бізнесових структур та задоволення своїх владних амбіцій, бо світогляд вайші не здатен простягатися далі дріб’язкових шкурних інтересів, через що у стародавньому світі вайші справедливо вважалися нижчою кастою і ніколи не допускалися до керівництва державою. У цьому якраз і полягає принципова відмінність демократії давнини від плебсократії сьогодення.
Як бачимо, корупція починається не з органів державної влади, а ще з початкових етапів формування партій як потенційних складових означених виборних органів. Отже корупцію закладено у сам механізм функціонування плебсократичної системи. Чи можна ефективно боротися з корупцією в умовах плебсократичної системи, яка сама фактично базується на корупції? Тому якщо з’являється якийсь політик або партія, що проголошують у своїх програмних засадах хрестовий похід проти корупції, при цьому позиціонуючи себе поборниками «демократії», можна лише саркастично посміхнутись і зауважити, що добрими намірами дорогу в пекло вимощено: або система переробить їх за власним образом і подобою, або ж позбавиться як ворожого своєму єству елементу.
Щойно ми з’ясували процес розбудови і діяльності ідеологічних партій. Проте це не єдиний тип партій, представлених в українському політикумі, і, вимушений відзначити, по відношенню до державних інтересів – найкращий з усіх, оскільки, хоча й голослівно, пропагує якісь прогресивні ідеї. Тут, звісно ж, я маю на увазі лише партії націоналістичного спрямування.
Другий тип «політичних» партій являє собою кланово-олігархічні угруповання, побудовані на принципах акціонерних товариств та особистої відданості керівництву кланів. Тут все значно простіше, і вони навіть не намагаються прикриватися бодай якоюсь ідеологією, годуючи електорат обіцянками «покращення добробуту вже сьогодні» (в окремих випадках – завтра чи післязавтра, а то й через рік). Виборча риторика абсолютно однакова для всіх подібних партій: за мир, справедливість, демократію, верховенство права, підвищення зарплат і пенсій, виплата усіх соціальних зобов’язань, сприяння розвитку малого і середнього бізнесу, розбудова економіки до світових стандартів, звинувачення в усіх негараздах попередньої влади, «чорний» ПІАР проти опонентів. Головний наголос робиться на високопрофесійну команду (яка насправді дуже високопрофесійно вміє розкрадати державне і народне майно за фахово організованими кримінально-корупційними схемами). Подекуди такі партії взагалі є фейковими в класичному розумінні політичних партій, маючи лише центральний апарат і не обтяжуючи себе створенням регіональних структур, чиї функції віддаються місцевим адміністраторам і бізнесменам, а в разі їх відсутності – делегованим з центру представникам, які призначаються відповідальними за даний регіон. Ясна річ, про партійну роботу на місцях у міжвиборчий період не може бути й мови. Зазвичай до виборчих списків цих бізнес-партій потрапляють з метою популяризації серед народних мас широко відомі діячі, що не мають жодного відношення до політики: телеведучі, актори, співаки тощо. А партійними босами є або самі очільники олігархічних кланів, або ж віддані їм «хорезматичні» менеджери з ретельно розробленим і розкрученим іміджем. Проте саме цей тип «політичних» партій і є основними гравцями на українській політичній арені.
Наступний тип – це партії, діяльність яких відстоює інтереси держав, що мають на меті втягнути Україну у сферу свого геополітичного впливу. Такі партії керуються щедро підгодованими політиками-маріонетками, контролюються та фінансуються іноземними спецслужбами відповідних держав. Насамперед йдеться про промосковські «партії», але дуже глибоко помиляється той, хто вважає, що означений тип партій відійшов у минуле через нинішню війну з Московією. По-перше, стараннями самого українського керівництва у свідомість мас наполегливо впроваджується думка, що Україна воює не з Московією, а з її очільником Путіним (власне, так само і московські ЗМІ «інформують» своє населення, що їхня держава не проти України, а проти «бендерівської, нацистської, фашистської київської хунти»). Безперечно, ця теза розрахована лише на плебс, не спроможний зрозуміти, що Путінська диктатура є безпосереднім продуктом московського менталітету дикої орди, і сучасна поведінка його уряду не явила світу нічого принципово нового у політиці Московії впродовж всієї її історії. Але плебс в умовах «демократії» складає переважну більшість електорату (щонайменше відсотків 70), тож щойно зміниться керівництво Кремля, а відтак і його риторика у стосунках з Україною, нашому плебсу з подачі закордонних спецслужб почнуть потихеньку підкидати думку, що тепер все змінилося і ми знову можемо дружити з Московією, яка «щиро засуджує політику попереднього уряду і прагне теплих добросусідських стосунків із братнім українським народом». Навіть вже сьогодні, в умовах війни, нинішня так звана московська опозиція готує до цього підґрунтя, запускаючи тезу, що наші народи, які «пліч-о-пліч пройшли великий спільний історичний шлях», рано чи пізно все одно об’єднаються, можливо, й зі столицею в Києві (таке собі загравання з Україною з огляду на теперішній стан відносин). І повірте, панове, впровадити подібні ідеї в деградоване плебсократична українське суспільство не так вже й важко: адже нікуди не поділася московська «5-а колона» в Україні, та й москвомовне населення свідчить про наявну ментальну залежність від Московії, яка не забариться проявити себе за будь-якої слушної нагоди. І та ж таки «5-а колона» старанно поширюватиме тезу про історичну належність Криму до Московії, і в цьому теж немає нічого дивного – ще й не такі абсурди вдавалося вбити в голови плебсу потугами ідеологів та пропагандистів: візьміть хоча б відверту нісенітницю про те, що кримські татари є корінним населенням Криму. А між тим, у цю маячню свято вірить абсолютна більшість населення України, хоча з таким само успіхом можна стверджувати, що нащадки європейських переселенців є корінним населенням Америки. Тож відродження промосковських партій у плебсократичному середовищі – це лише справа часу і зміни московської влади.
Проте не тільки Московія має зацікавленість в Україні. Свій інтерес мають і США та ЄС, плекаючи рабський менталітет сучасних українців прагненням змінити злого господаря на доброго. І якраз до групи партій, спонсований цими гігантами світової політики належить левова частка «проєвропейських» олігархічних кланів, про які йшлося при розгляді попередньої категорії. Але стосунки між цими партіями та їхніми справжніми іноземними господарями значно складніші, ніж пряме керування, контроль і фінансування щойно розглянутих промосковських партій-маріонеток, тому я й виніс їх у окремий тип.
До цього ж типу належать і деякі відносно незначні за впливом радикальні партії, створені й функціонуючі з метою дискредитації певних ідей шляхом подання їх у спотвореному маргінальному вигляді, або ж навпаки – з метою формування певної думки і згуртування навколо неї певної частини лояльного електорату. Напевне, частина з них створюється і на перспективу для заміни партій, що вже відслужили своє, втрачають або в недалекому майбутньому втратять вплив серед українського електорату.
І, нарешті, останній тип «політичних» партій – це так звані технічні партії. Вони створюються головними політичними гравцями для відбору голосів у основних опонентів. Як правило, такі партії виникають безпосередньо перед виборами і копіюють виборчу риторику означених опонентів, не забуваючи при цьому мимохідь їх критикувати. Проте основна критика спрямована проти власних творців, що має на меті створити в очах електорату ілюзію протистояння аби розподілити голоси між головним опонентом автора проекту і «новою перспективною опозиційною силою». Зазвичай ці технічні партії не долають прохідного бар’єру, а в разі його подолання переходять до фракцій, очолюваних своїми творцями. Зрозуміло, що утримання технічних партій також потребує чималих капіталовкладень.
Таким чином, з’ясувавши диспозицію головних суб’єктів українського політикуму, приходимо до висновку, що провідною рушійною силою їх діяльності є не державотворчі ідеї та економічні теорії, а фінансові ресурси. Практично така сама ситуація склалася і в розвинених «демократичних» країнах Америки та Європи, де, хоча кількість партій і значно менша, а подекуди й взагалі панує двопартійна система, але всі вони так чи інакше є виразниками інтересів певних кіл приватного капіталу. Власне, так воно і має бути, оскільки сама сучасна «демократія» зародилася як система обслуговування капіталістичного способу господарства. Вся різниця з українською плебсократією полягає в тому, що в розвинених країнах плебс значно вибагливіший до захисту своїх прав і свобод, а тому обдурення народних мас здійснюється за більш «цивілізованими» завуальованими і витонченими схемами. Один з найвидатніших політичних стратегів сучасності Збігнев Бжезинський у книзі «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза» пише: «Існуюча політична система Америки – сильно залежна від фінансових вкладень у політичні кампанії – все більше схильна до впливу забезпечених, але вузькомотивованих місцевих і зарубіжних лобістів, готових використовувати наявну політичну структуру у своїх інтересах за рахунок національного». Пан Бжезинський називає політичну систему серед основних чинників, що заважають Америці зберігати позиції глобального геополітичного лідера, і констатує «зростання сумнівів відносно життєздатності американського ладу».
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 14:35:56
1.3. Liberte, Egalite, Fraternite


Багато хто з нинішніх політиків та ідеологів ліберастичного світогляду полюбляє розпинатися про «демократичні цінності», виплекані Великою французькою революцією – свободу, рівність та братерство. Ось що пише з цього приводу Сціборський:
«Пропагуючи в теорії гасла свободи людини і здійснивши їх в площині формальноправній, демократія не спромоглася цю свободу здобути в основній і важливій для існування суспільства соціально-економічній ділянці. Противно – якраз з розвитком політичної демократії і капіталізму, в його класично-лібералістичних формах, господарська і соціальна залежність маєтково слабшого від сильнішого проявилася з нечуваною дотепер силою… Формально вільний громадянин обернувся в раба нової – соціально-економічної системи!
Ідея рівності, що штовхала до боротьби маси «санкюлотів» і являлася для них приваблюючим вогником перемоги, на ділі обернулася лише… в мертві літери писаних законів. В той час, як життя – ігноруючи ці закони – виразно прямувало до фактичної соціальної, політичної і матеріальної нерівності. Нарешті заповідь братерства, що викликала духовні емоції та мрії найкращих умів революції – в реальній дійсності стала затріпаною, сентиментально-порожньою формулою, без всякого внутрішнього змісту. Події ніби глузували над тою заповіддю, виказуючи жорстокі закони безнастанної боротьби і права сильного…»
.
Безперечно погоджуючись із класиком, хотів би додати дещо і від себе, але в іншій – не соціально-економічній, а здебільшого ментальній площині.
Почнемо зі свободи. Вільний розвиток особистості, обмежений лише законодавчими нормами, що стосуються обов’язків перед державою і взаємин з іншими членами суспільства, які не повинні заважати реалізації їхніх прав і свобод, тобто, коли дозволено все, що не заборонено, фактично виводить з обігу в плебсократичному суспільстві поняття моралі, віддаючи його на власний розсуд кожному окремому індивіду. В будь-якому здоровому суспільстві функції, пов’язані з нормами моралі, покладаються на релігію. Відтак, щоб сформувати здорове суспільство, в ньому має панувати здорова мораль, першоосновою якої є здорова релігія. Яку «здорову» мораль забезпечує плебсократичному суспільству провідна християнська релігія, що сама дихає на ладан, докладно розберемо в розділі «Духовність». А поки констатуємо, що найвищий рівень розпусти властивий саме плебсократичним країнам. Тому вільне «демократичне» суспільство можна сміливо характеризувати як суспільство, вільне від моралі.
В свою чергу низький рівень суспільної моралі разом з персональною свободою на межі вседозволеності сприяє деградації як особистості, так і суспільства в цілому. Крім того, це виховує егоцентричний світогляд, руйнуючи основи суспільного організму. Людина припиняє відчувати себе часткою єдиного цілого – своєї нації. Формується культ споживацтва, на передній план виходить пріоритет матеріальних цінностей. Слабшають національні традиції, занепадає національна культура, саме поняття нації перетворюється на розмиту, не окреслену категорію, що визначається лише фізіологічними параметрами, втрачаючи внутрішній ментальний сенс. Відтак і третя цінність демократії – братерство – стає порожнім беззмістовним гаслом. З огляду на сучасні світові глобалістичні тенденції, нації втрачають згуртованість, трансформуючись у населення, що призводить до проникнення в природне моноетнічне національне середовище чужорідних елементів. Демографічна політика плебсократичних держав є по суті інтернаціональною, і диктується не національними інтересами, а фактично всупереч їм – меркантильними інтересами бізнесових структур, зацікавлених в іноземній дешевій робочій силі для власних підприємств, бізнесових структур, які за допомогою фінансованих ними «політичних» партій і здійснюють означену політику. Перемішування націй, розбавлення їх представниками інших етносів і культур стоїть на заваді створення нації як єдиного монолітного організму, здатного чинити опір плебсократичній системі як інородному тілу, впровадженому в цей організм. Все це послаблює державу і робить її беззахисною як перед внутрішніми, так і перед зовнішніми ворогами.
Про яке братерство взагалі може йтися у соціально-економічній формації, побудованій на конкуренції і наскрізь просякнутій її духом? Наріжним каменем «демократичної» ідеології є забезпечення особистих прав і свобод кожної окремої людини, тобто, називаючи речі своїми іменами, егоцентризм лежить в основі «демократичної» суспільної моралі. Як справедливо відзначав Микола Сціборський, сучасна «демократія» виникла як державно-політична надбудова капіталістичної форми господарства, що ґрунтується на приватній власності на знаряддя праці і засоби виробництва. Отже, і сам капіталізм робить неабиякий внесок у розвиток приватновласницьких інстинктів: чи не більшість мешканців «демократичних» капіталістичних країн прагне мати власний приватний бізнес. Мабуть ті, хто вчився у радянській школі, пригадують уривок з роману «Мать» класика московської літератури комуністичного періоду М. Горького, який нас примушували вчити на пам’ять. Головний герой Павло, що боровся з експлуататорами пролетаріату, виступає на суді з полум’яною промовою: «Мы – социалисты. Это значит, что мы враги частной собственности, которая разъединяет людей, вооружает их друг против друга, создает непримиримую вражду интересов, лжет, стараясь скрыть или оправдать эту вражду, и развращает всех ложью, лицемерием и злобой...». Чи означає це, що я ворог приватної власності? Зовсім ні, тим більше, що прагнення до власності є споконвічною невід’ємною рисою орійського менталітету. Але відцентрові тенденції, нерозривно пов’язані з приватною власністю, мають бути врівноважені нормами суспільної моралі, які базуються на пріоритеті родових цінностей, з тим щоб означені тенденції не набули руйнівних масштабів, що ми спостерігаємо нині у вкрай егоцентричному плебсократичному суспільстві. Докладніше про це поговоримо у розділі «Духовність»…
Окремої розмови заслуговує рівність, яка у «демократичних» країнах реалізується загальним виборчим правом. Отже, всі громадяни мають рівні можливості брати участь у державотворчому процесі. Звучить привабливо і дійсно «демократично», але чи є це правильно і добре з точки зору національних інтересів?
Наведу одну елементарну аналогію. Уявіть собі лікарню, в якій пацієнтам ставиться діагноз, і, відповідно, призначається лікування не рішенням лікаря-фахівця, а загальним голосуванням всього персоналу лікарні: адміністраторів, санітарок, електриків, сантехніків, прибиральниць тощо. Як гадаєте, чи багато хворих повернеться додому живими й здоровими з такої лікарні?
Ми вже детально розібрали, що собою являють політичні партії у плебсократичному суспільстві, й чиї інтереси вони обслуговують. Що ж дозволяє політикам обдурювати народні маси, примушуючи виборців віддавати голоси тим, хто не захищає ні їхні власні, ні національні інтереси? Насправді все дуже просто, якщо подивитися у корінь проблеми: кого обирають залежить від того, хто обирає. Так само, як і в щойно наведеному прикладі, якість лікування хворого залежить від того, хто йому поставить діагноз і призначить лікування – фахівець лікар чи прибиральниця. Відтак, якість обраної влади безпосередньо визначається якістю виборців – їхньою здатністю аналізувати політичну ситуацію в країні і у світі, розуміти потреби держави і нації, розібратися, яка політична сила може якнайкраще забезпечити реалізацію цих потреб. Звідси цілком очевидно випливає зацікавленість тих, хто стоїть за лаштунками «політичних» партій і смикає за мотузки політиків-маріонеток, в якомога більш політично інертному електораті, який дбатиме не про інтереси держави і нації, а про інтереси власного шлунку. І саме тому владу в плебсократичних країнах обирає не демос, а плебс. Що потрібно плебсу? Це відомо ще з часів Стародавнього Риму: хліба і видовищ. Саме цим і опікуються можновладці, виховуючи електоральну біомасу в заданому напрямку.
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 14:40:42
1.4. «Хліба і видовищ»


Науково-технічний прогрес, який розвивався і продовжує розвиватися бурхливими темпами з моменту переходу до капіталізму від феодального натурального господарства, вимагає від пересічної людини все більших фахових знань, які, в свою чергу, повинні базуватися на певному рівні знань загальних. Відтак, правлячі верстви стоять перед проблемою постійного зростання освіченості народних мас, бо, ясна річ, розумною і освіченою людиною керувати значно важче, ніж тупою масою невігласів. І от що цікаво: в Радянському Союзі епохи «розвиненого соціалізму», що істотно відставав від капіталістичного Заходу в технічному і технологічному плані, середня освіта була значно вищою і якіснішою, ніж у країнах «демократії». Особливо ж це стосувалося суспільствознавчої сфери. Проте, і там, і там саме у цій царині і відбувалося первинне зомбування населення шляхом тенденційного викладення «знань» з історії, релігії та ідеології. Як не дивно (а чи дивно взагалі?), найбільш катастрофічне становище освіти саме у провідній державі «демократичного світу» – Сполучених Штатах Америки. Знову цитую Збігнева Бжезинського:
«За даними Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), витрати Америки на одного учня початкової і середньої школи одні з найвищих у світі, проте результати тестування виявляються в числі найнижчих серед індустріально розвинених країн … П'яте вразливе місце Америки – дуже слабкі знання американського населення про решту світу. Гірка правда полягає в тому, що американці лякаюче погано розбираються в основах світової географії, поточних подіях і навіть ключових віхах світової історії – винні в цьому зокрема згадані вище вади освітньої системи. Проведене в 2002 році Національним географічним товариством дослідження показало, що серед 18 –24-річних канадців, французів, японців, мексиканців і шведів відсоток здатних знайти на карті Сполучені Штати набагато вище, ніж серед їх однолітків-американців. Згідно з дослідженням 2006 року, 63% американської молоді не змогли показати на карті Близького Сходу Ірак, 75% не зуміли відшукати Іран, 88% – Афганістан, і це в той час, коли країна вела високовартісну військову кампанію у відповідному регіоні. Не краще йде справа і з історією: згідно з недавніми опитуваннями, менше половини старшокурсників знає, що метою створення НАТО було протистояння радянській експансії, а більше 30% дорослих американців не могли назвати дві країни, з якими билася Америка в Другій світовій війні. По цих аспектах громадської обізнаності США відстають від інших розвинених країн. За результатами проведеного в 2002 році Національним географічним товариством дослідження, що порівнює знання в області географії і поточних подій у молоді Швеції, Німеччини, Італії, Франції, Японії, Великобританії, Канади, США і Мексики, Штати виявилися на передостанньому місці, насилу випередивши свою менш розвинену сусідку Мексику».
Але цього, звісно ж, замало, бо того базового рівня освіти та інтелектуального розвитку, який отримує пересічна людина навіть в умовах плебсократії, в еру інформаційних технологій цілком достатньо, щоб здобути будь-які знання за наявності вільного часу і бажання.
В замкненому просторі соціалістичного табору ця проблема вирішувалася дуже просто за допомогою суворої цензури і обмеження доступу до інформації, а доволі невисокий рівень життя і необлаштованість побуту в умовах дефіцитної радянської економіки примушували людину левову частку вільного часу простоювати в чергах за продуктами, займатися пошуком необхідних товарів та вирішувати інші власні побутові питання. І треба відзначити, що і в нинішній посткомуністичній псевдодемократичній Україні проблема вільного часу стоїть не менш гостро через масове безробіття і низьку оплату праці (особливо в державному секторі), що дозволяє можновладцям відволікти і відсторонити більшість українців від активної участі у політичному житті, зосередивши їхню увагу на розв’язанні власних суто матеріальних проблем.
Та повернімося до країн «розвиненої демократії», де відкритість і доступність інформації дає легку можливість її отримати за наявності часу і бажання. Високі доходи і цивілізовані умови праці дають громадянам плебсократичного суспільства вдосталь вільного часу для організації дозвілля на власний смак. Отже, перед керівництвом постає завдання спрямувати це дозвілля в потрібне русло, тобто якомога далі від ідеологічної та політичної аналітики. Насамперед це досягається вихованням культу споживацтва, пріоритету матеріальних цінностей, низького рівня суспільної моралі як наслідків втілення гасла «свободи» на межі вседозволеності, про що вже йшлося вище. З іншого боку, для суспільно активної частини населення створюються численні громадські організації, діяльність яких не пов’язана з політикою – захист тварин або довкілля, допомога малозабезпеченим, пацифістичні організації та багато-багато інших, що, окрім виконання своїх основних, безперечно, суспільно корисних функцій, «допомагають» громадянам реалізувати активну життєву позицію подалі від великої політики.
Але найголовніше – це забезпечення плебсу вже згаданими «хлібом і видовищами». Хліб – це високий рівень добробуту, який, з одного боку, задовольняє матеріальні потреби плебсу, створюючи відчуття впевненості у завтрашньому дні, що спонукає не надто опікуватися питаннями політики, а з іншого – залишає достатньо вільних коштів і для розваг, тобто видовищ. Стосовно ж власне видовищ – то тут все у плебсократичних державах поставлено на найвищому рівні. Окрім широко розвиненої індустрії розваг, яка приносить величезні прибутки своїм власникам (як бачимо, і тут керують гроші) і завдяки якій не в останню чергу істотно падає рівень суспільної моралі (візьміть хоча б ігорний бізнес, стриптиз-бари або ж нічні клуби), провідна «виховна» роль відводиться центральним засобам масової інформації, таким як телебачення.
Що ми бачимо в прайм-тайм на центральних телевізійних каналах? Або низькопробні «мильні опери» для задоволення невибагливого смаку домогосподарок, або (ще гірше) численні різноманітні дегенерат-шоу – тут можна лише дивуватися хворобливій збоченій фантазії їхніх авторів, або світські хроніки за участю «зірок» екрану, або ж, у кращому разі, інші передачі також розважального плану. Сюди ж треба додати і нескінченний потік реклами, який, безперечно, також робить свою чорну справу. Ясна річ, присутній і блок новин, в якому левова частка часу відводиться катастрофам, терактам, природним катаклізмам, кримінальним історіям, гучним скандалам у вітчизняному і закордонному політикумі та у світі шоу-бізнесу, інтерв’ю з VIP-персонами, «авторитетними» соціологами, політологами, економістами та громадськими діячами, які з обуренням викривають негаразди нашого соціуму, дають прогнози на майбутнє чи пропонують свої методи боротьби з обговорюваними негативними явищами, що врешті й формує так звану суспільну думку. Якщо подекуди і трапляються серйозні інформаційно-аналітичні, розвиваючі, історичні, патріотично-виховні програми, то або вони ставляться в ефір у незручний для глядача робочий або надто пізній час, або ж у прайм-таймі вони складають мізерний відсоток від розважального сектору. Дехто може мені закинути, що я щойно змалював картину з українського інформаційного простору. Це так, але хіба не така сама ситуація на американському телебаченні? «Невігластво … посилюється відсутністю інформативного, доступного широким масам подання міжнародних новин. Якщо не рахувати п'яти найбільших газет, місцева преса і телебачення практично не висвітлюють міжнародні події – виняток становлять спеціальні репортажі у разі сенсацій і великих катастроф. В якості новин пропонуються цікаві факти і жалісливі життєві історії. Сукупний результат – населення легко піддається панічним настроям, що нагнітаються журналістами, особливо після теракту. Що, у свою чергу, підвищує вірогідність самогубних зовнішньополітичних заходів. В цілому подібне громадське невігластво створює в Америці політичну кон'юнктуру, ласу до екстремістських спрощень, лобійованих зацікавленими сторонами, і нездатну поглянути на завідомо ускладнену після «холодної війни» глобальну ситуацію з різних точок зору» – пише вже неодноразово згаданий Збігнев Бжезинський. До речі, на думку пана Бжезинського, така інформаційна політика медійних магнатів також є однією з головних проблем сучасного американського суспільства, яка в найближчому майбутньому може стати на заваді провідній ролі Сполучених Штатів на світовій політичній арені.
Окрім індустрії розваг і мас-медіа, неабияка «виховна» роль відводиться і кінематографу. Еротика, криваві бойовики, фільми жахів, що пістрявіють сценами насильства і сексу, також не сприяють формуванню психічно здорової особистості з високими громадянськими ідеалами. Але чільне місце у справі масової дебілізації населення останні роки впевнено посідають комп’ютерні ігри. І у цій галузі немає меж бурхливій творчій фантазії розробників. Немов на героїнову голку люди «підсідають» на різноманітні стріляли, «стратегії», квести, аркади тощо. Комп’ютерна залежність стала не меншим соціальним злом, ніж наркоманія чи алкоголізм.
Треба відзначити, що всі перелічені різновиди запропонованих плебсу видовищ не вимагають від державного керівництва жодних затрат чи зусиль. Система працює абсолютно автономно, при цьому істотно збільшуючи статки власників розважальних та медіа-корпорацій, які належать до панівної касти, за рахунок того ж таки плебсу. Таким чином, населення плебсократичних країн саме спонсує власну деградацію. І чим більше окрема людина чи населення в цілому вкладають коштів і часу у забезпечення себе «видовищами», тим більше вони морально і духовно занепадають, а чим більше занепадають, тим більше витрачають коштів і часу на свої розваги. Це замкнене коло якнайяскравіше свідчить про аморальне дегенеративне єство плебсократичної формації. «Наше буржуазне суспільство спокійно дивиться на те, як в театрі і в кіно, у брудній літературі і в сенсаційних газетах день у день отруюють народ. І після цього воно ще дивується, чому маси нашого народу недостатньо моральні, чому проявляють вони «національну байдужість». Неначе насправді брудна література, грубі сенсації, кіноекран можуть закласти здорові основи патріотичного виховання народної маси», – писав ще 90 років тому Адольф Гітлер у праці «Майн Кампф».
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 14:44:22
1.5. Особливості виховання українського плебсу


Все щойносказане про організацію видовищ у країнах «розвиненої демократії» практично в повній мірі стосується й України. Різниця полягає лише у значно обмеженіших фінансових можливостях українського плебсу, а відповідно відрізняється забезпечення «хлібом». Тому українські провідні верстви «вимушені» йти дещо іншим шляхом. Їхнє завдання полегшує те, що в переважної більшості українців не так вже й багато вільного часу, і через низький рівень життя левову частку свого дозвілля пересічний українець, як і в радянську епоху, витрачає на вирішення власних побутових проблем – в цьому плані за період незалежності в Україні мало що змінилося. Залишилася без змін і бюрократична система, яка вимагає бігати по кабінетах чиновників і простоювати в чергах за численними довідками. Нерідко це відбирає не лише час, а й гроші, бо функціонери, які отримують маленьку зарплатню державних службовців, живуть за рахунок хабарів. Хабарі за довідки та позитивні рішення чиновницьких інстанцій, хабарі за освіту, хабарі за лікування – хабарництвом і корупцією просякнута вся сфера державних «послуг», включаючи правоохоронні та судочинні органи.
Але окрім корумпованого державного апарату у спадок від комуністичної системи Україні дісталося високоосвічене і високополітизоване суспільство. Першу проблему за роки незалежності й «демократії» керівництво країни успішно подолало, опустивши середню освіту до американського рівня. Проте політична активність українців нікуди не поділася, хоча частково це питання вирішується автоматично: кількість громадян, що активно цікавляться політикою, істотно автоматично зменшилась через брак вільного часу із зазначених вище причин; також зменшилась їх кількість (і також автоматично) завдяки політиці власників мас-медіа і розвитку індустрії розваг та комп’ютерних ігор – так само, як і в розвинених ліберастичних країнах, і, так само, як і в розвинених ліберастичних країнах, це не потребує жодних зусиль чи затрат з боку держави.
Також зменшенню громадянської свідомості населення сприяє і падіння рівня культури та моралі, зокрема обумовлене щойнозгаданою розбудовою індустрії розваг і політикою ЗМІ, і піднесення споживацького культу, і властивий плебсократії егоцентризм. Сюди ж варто додати і принесені з ліберастичного світу суспільні хвороби, такі як поширення порнографії, проституція, наркоманія, та й алкоголізм, що хоч і був наявний і в радянські часи, проте не мав таких загрозливих масштабів через бодай якийсь контроль та опір з боку держави.
Окремо треба відзначити й демографічну ситуацію. Низька народжуваність в українських родинах безпосередньо пов’язана зі скрутним економічним становищем у країні. З цієї ж причини мільйони українців вимушені шукати щастя за кордоном. Згідно офіційної статистики ще кілька років тому за межами України перебувало близько 7 млн. заробітчан. Гадаю, що з тих пір ситуація не змінилася на краще. Але найприкріше, що рідну землю залишає інтелектуальна еліта, не знайшовши гідного застосування своїм здібностям на Батьківщині. Безперечно, цей фактор істотно впливає на послаблення потенціалу нації та її загальну деградацію. При цьому маємо приблизно ті ж 7 млн. емігрантів в Україні, переважно з Кавказу, Середньої та Південно-Східної Азії. Цілком природно, вони створюють власні національні осередки, і подекуди, завдяки вродженій згуртованості й агресивності, намагаються диктувати свої умови. А це означає і витіснення українців з робочих місць, і погіршення криміногенної ситуації – зростає і побутова, і вулична, і організована злочинність, бо далеко не всім вдається працевлаштуватись. Окрім того, що кількість емігрантів з означених країн невпинно збільшується, бо якось влаштувавшись, вони «запрошують» в Україну найближчих родичів і знайомих, традиційно висока народжуваність цих етносів на тлі вже згаданої низької народжуваності в українських родинах загрожує Україні в осяжному майбутньому національною катастрофою. Розчинення національного моноліту чужорідними етнічними групами перешкоджає єдності нації і створює всередині держави штучне інтернаціональне середовище, яке аж ніяк не сприяє цілеспрямованому здоровому національному розвитку.
Говорячи про «витік мізків» за кордон, не можна не відзначити ще один фактор знищення української еліти – знищення, на жаль, фізичного. Йдеться, ясна річ, про нинішню війну, в якій окрім регулярних військових частин бере участь чимало добровольчих формувань. Тож на цій війні гинуть кращі сини України, які за покликом душі пішли захищати єдність держави від московських окупантів. Але про це поговоримо згодом, розглядаючи діяльність Глобальної Імперії.
Та незважаючи на всі ці негативні явища, які послідовно і невпинно перетворюють народ на шлунковосвідому егоцентричну біомасу, кількість громадян, небайдужих до проблем держави і нації, лишається в Україні небезпечно високою для правлячої верстви, і для вирішення цього питання владі потрібен комплексний підхід.
В першу чергу, використовуючи виховану впродовж багатьох століть рабську ментальність українців, політики грають на протистоянні Захід – Схід, тобто на проєвропейських і промосковських настроях, що дає змогу придушити проукраїнський вектор. Так, наприклад, так звані націоналістичні партії спрямовують національно свідомий електорат на євроінтеграцію, пропонуючи європейське рабство замість рабства московського. Таким чином, українці опиняються перед «широким» вибором: віддати свій голос або олігархічному клану європейської орієнтації, або такому само олігархічному клану, але московської орієнтації.
Мушу відзначити, що зараз ситуація дещо змінилася. Після окупації Криму і початку війни у Донбасі відпала переважна більшість промосковського електорату, відтак на останніх парламентських перегонах основна боротьба розгорнулася між двома проєвропейськими блоками: Порошенка і Турчинова – Яценюка. Але «завдяки» війні олігархи вимушені були залучити до виборчих списків, демонструючи на публіку свій «патріотизм» задля забезпечення якнайбільшої електоральної підтримки, справжніх патріотів – бойових командирів, що вже здобули славу героїчними подвигами у кривавих битвах проти московської орди: Семена Семенченка, Юрія Березу, Сергія Мельничука, Андрія Тетерука та інших. Втім, ці хлопці пішли у політику не для того, щоб відстоювати інтереси партійних функціонерів та спонсорів – вони прийшли робити те, що робили і на полі бою – захищати Україну. Їх небагато у Верховній Раді, але за ними – озброєні добровольчі батальйони та й усі українці не зі шлунковою, а з громадянською і національною свідомістю – всі, хто прагне рішучих системних змін. І це вселяє певний оптимізм: в українському суспільстві нарешті відроджується військова варна кшатріїв, які, згідно свого менталітету, і повинні керувати здоровим державним організмом. Звісно ж, не можна плутати означених бойових командирів з нашими штабними генералами та офіцерами, які вступили до Збройних Сил із зовсім іншою метою – нахапати якомога більше грошей, не гребуючи й розкраданням майна, зброї та військової техніки. Ці офіцери і генерали – не з варни кшатріїв, а з варни вайші, бо їхній менталітет – це менталітет торговців, так само як і в нашої політичної «еліти». Тому в перші місяці війни наші військові підрозділи нерідко потрапляли в заздалегідь влаштовані засідки: інформацію про пересування українських військ ворог отримував безпосередньо з Генерального Штабу Збройних Сил України. Також добре відомий випадок, як командиру батальйону «Айдар» Сергію Мельничуку «невідомі» запропонували 20 млн. доларів за те, щоб його підрозділ залишив бойові позиції у стратегічно важливому містечку Щастя. Ясна річ, справжній воїн і патріот Мельничук відкинув цю пропозицію, але невдовзі йому надійшла вже не пропозиція, а відповідна пряма команда зі Штабу. Зрозуміло, комбат відмовився виконувати злочинний наказ, але явно хтось у керівництві Збройних Сил не відмовився від 20 млн. Ось вам і різниця між кшатріями і вайшами…
Щодо воїнів у виборчих списках «політичних» партій, то особливим цинізмом тут відзначилося ВО «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко. Першим номером у своєму списку це акціонерне товариство поставило льотчицю батальйону «Айдар» Надію Савченко, яка перебуває у полоні в Московії, і проти якої кремлівська влада висунула фальшиві обвинувачення у вбивстві журналіста. На жаль, погодившись на пропозицію лідерки «Батьківщини», Надія фактично підписала собі смертний вирок, бо було цілком очевидно, що пані Тимошенко використає всі свої зв’язки у «білокам’яній», аби Савченко не повернулася звідти живою. Підтвердження даної думки не примусило себе довго чекати: як тільки стало відомо, що на виборах «Батьківщина» подолала 5-відсотковий бар’єр і пройшла до Верховної Ради, проти Савченко були висунуті нові обвинувачення і подовжено термін її перебування під вартою.
Декого може здивувати, навіщо я в загальній ідеологічній статті навожу подібні окремі приклади, які не мають нічого спільного з ідеологією. На мою думку, ці приклади є показовими і демонструють істинне огидне обличчя як ліберастичної плебсократичної системи в цілому, так і окремих її фундаментальних складових, таких як політичні партії і Збройні Сили.
Заради справедливості мушу відзначити, що у країнах «розвиненої демократії» ситуація зі Збройними Силами зовсім не схожа на українську. Справа в тому, що військові – це один з найбільш консервативних прошарків суспільства, який не зазнає істотних принципових змін у контексті свого внутрішнього змісту зі зміною суспільного ладу. По суті змінюється лише технічне оснащення армій і тактика ведення воєнних дій, тоді як особовий склад виховується на тих самих славних бойових традиціях минулих поколінь. Тому армії передових «демократичних» держав зберігають високий моральний дух, успадкований ще від феодальних імперій, а їхня боєздатність у сучасних умовах забезпечується високим технічним і технологічним рівнем розвитку означених держав, у економіці яких військова промисловість відіграє далеко не останню роль. Те ж саме можна сказати і про армію США. Хоча історія цієї держави налічує лише трохи більше як 2 століття, вона постала саме на збройній боротьбі проти імперського ярма, що завершилася проголошенням незалежності у 1776 р. Далі була Громадянська війна 1861 – 1865 рр., далі – 2 світові війни. Взявши на себе після Другої світової функцію глобального політичного лідера, Америка регулярно бере участь у військових конфліктах у різних «гарячих точках» планети, тож американське військо весь час «у роботі».
Відтак, військові «демократичних» країн мають менталітет справжніх воїнів, а, отже, належать до варни кшатріїв. Це – національна еліта, яка вважає своїм священним обов’язком і сенсом життя захист рідної держави. Проте означена еліта позбавлена у плебсократичних країнах природно властивих їй керівних функцій, які перебрала на себе нижча варна вайші – власників капіталу.
Зрозуміло, що абсолютно іншу картину спостерігаємо в Україні, яка й не могла мати безперервних багатостолітніх історичних військових традицій за відсутністю власної незалежної держави, а відтак і відсутністю власного війська. Історія українського війська фактично закінчилася історією козацтва, знищеного у другій половині XVIII ст. московською імператрицею Катериною ІІ. З тих пір мали місце лише фрагментарні періоди національно-визвольної боротьби такі як гайдамаччина, визвольний рух 20-х рр. минулого століття, ОУН-УПА, які, до того ж, неодмінно завершувалися поразкою. У спадок же від Радянського Союзу Україні дісталися морально деградовані і корумповані Збройні Сили, в яких поняття офіцерської честі було пропите і розміняне на жадобу до матеріальних благ. За роки незалежності корупція і моральна деградація в оборонному відомстві лише посилились. Високотехнологічні військові підприємства, які Україна також отримала у спадок від СРСР, або переорієнтовувалися на випуск мирної продукції і передавалися у володіння приватного капіталу, або продовжували випускати сучасну воєнну техніку, яка через спеціальні структури Міністерства Оборони нелегальними шляхами йшла за кордон, а гроші за тіньовими схемами осідали в кишенях можновладців. Техніка ж, що перебувала на озброєнні української армії, або іржавіла на складах, або ж попросту розкрадалася.
Про негаразди у Збройних Силах України можна говорити дуже довго, і ми ще повернемося до цієї теми в контексті нинішньої війни. Але зараз у боях з окупантами і спонсованими ними сепаратистами народжується і гартується нове українське військо. Відроджується, як я вже казав, варна кшатріїв, дехто з яких потрапив до вищого законодавчого органу державної влади. Цей факт, звісно ж, вселяє певний оптимізм, щоправда я поки що не бачу в наших бойових командирів наявності принципово нової державотворчої ідеології, яка має прийти на зміну чинній, наскрізь прогнилій, ліберастично-плебсократичній системі. Є бажання, є воля, є сили, але самою люстрацією влади, антикорупційними заходами і кадровими змінами проблем українського суспільства не розв’язати, і якщо й будуть якісь позитивні зрушення у цьому напрямі, вони носитимуть локальний і тимчасовий характер, бо автономна плебсократична система, якщо не чіпати її життєво важливих органів і функцій, врешті сама відновить необхідне status quo…
Перепрошую, шановне панство, я дещо захопився деталізацією окремих питань. Тож продовжимо розгляд технологій, за допомогою яких влада зменшує кількість громадян, що беруть активну участь у політичному житті країни. Наступний спосіб полягає у відвертому , цинічному, демонстративному нехтуванні «народними обранцями» власних передвиборчих обіцянок, державних законів (особливо, кримінального кодексу) і національних інтересів. Лицемірно прикриваючись демагогічними міркуваннями про рух до європейських стандартів, загальноприйняту світову практику чи вимоги поточного моменту, незалежно від політичних переконань, депутати працюють на користь приватного капіталу, нерідко всупереч потребам держави. Враховуючи століттями виховуваний в українцях менталітет рабів, це їм вдається робити цілком безкарно, без жодних негативних наслідків для власної політичної кар’єри. Таким чином пересічному виборцю накидається дуже проста думка, що геть усі політики однакові: всі продажні, всі йдуть до влади, щоб набивати свої гаманці, а не дбати про державу, а тому нема істотної різниці, за кого саме віддавати свій голос. По правді кажучи, так воно і є. Відтак, переважна більшість виборців залюбки продає голос тим партіям чи кандидатам, які пропонують гроші або продовольчі пайки, не розуміючи, що ці витрати вже закладено в кошторис видатків означених партій, і, потрапивши до владних структур, вони повертатимуть собі вкладені гроші за рахунок тих самих виборців, та ще й з величезними відсотками.
Те ж саме стосується і поширеної після Помаранчевої революції практики оплачувати участь громадян у політичних акціях. Причому організаторам акцій абсолютно байдуже, які політичні переконання мають ті, кому вони платять. Дехто з таких учасників «масових мітингів» наївно вважає, що вони обдурили своїх тимчасових роботодавців, бо мають протилежні політичні переконання. Я вже пояснював, що бізнесмени ніколи гроші не витрачають – вони їх вкладають. В даному разі політики-бізнесмени (ментально вайші-торговці) вкладають кошти у виховання з громадян безпринципної шлунковосвідомої біомаси. І тут ключовим моментом є те, що людина ці гроші взяла, так само, як і в попередньому випадку з підкупом виборців, навіть якщо в дійсності вона проголосувала за ідейно протилежну партію. Свідомих громадян, що мають тверді переконання й ідеали, які більш чи менш активно відстоюють у той чи інший спосіб, можна віднести (нехай і умовно) до варни кшатріїв, бо це – потенційні воїни, що своїми переконаннями захищають державу і націю. Якщо ж вони, хоча б і формально, зраджують за гроші власні ідеали і переконання, тим самим торгуючи державними та національними інтересами – вони автоматично понижують свій ментальний статус, перетворюючись на вайшів або ж навіть і шудр. Політики ж, «обдурені» у такий спосіб недолугими «хитрунами», залишають за собою моральне право відповісти їм взаємністю у своїй подальшій «політичній» діяльності. Безпринципність виборців обертається врешті безпринципністю обраної ними влади.
Гадаю, кожному зрозуміло, що вайшам-політикам значно легше керувати у власних меркантильних інтересах шлунковосвідомою біомасою, ніж суспільством, вихованим на високих громадянських ідеалах. Саме тому політична псевдоеліта плебсократичних країн безпосередньо зацікавлена в моральній і духовній деградації населення, саме тому у цих країнах плекається «споживацька культура, що звеличує матеріальні блага» (З. Бжезинський). І вся різниця в цьому плані між Україною і державами «розвиненої демократії» полягає лише в технічних деталях, тобто в методах досягнення означеного суспільного стану, які в Україні істотно примітивніші і цинічніші з вищезгаданих історичних причин. У підсумку констатуємо: суспільна політика панівних верств і, як наслідок, загальна деградація керованих ними народів є прямим результатом втілення гасла рівності, яке проголошується однією з головних цінностей демократії. Насправді ж головною, та, власне, й єдиною, цінністю «демократії» є матеріальні інтереси, на реалізації яких побудована і функціонує вся ліберастично-плебсократична система. Банкір-мільярдер М. Ротшільд якось сказав: «Дайте мені можливість керувати грошима нації, і тоді мені буде байдуже, хто приймає її закони».
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 14:51:18
1.6. Сучасна політична ситуація


Усі негативні сторони плебсократичного суспільного устрою і неспроможність чинити належний опір загарбницькій зовнішній політиці авторитарної Московської Імперії розкрилися, як на долоні, у світлі подій цього року в Україні. Гасла верховенства права, боротьби з міжнародним тероризмом, захисту миру і демократії виявилися порожньою балаканиною і маскою для прикриття наскрізь прогнилого єства «демократичного» світу, щойно він опинився перед загрозою збройного протистояння сильному військовому супротивнику, який, до того ж, володіє ядерним арсеналом. Система колективної безпеки і військова стратегія Північно-Атлантичного альянсу фактично полетіли шкереберть, оголивши як справжні пріоритети і цінності «демократії», так і її нездатність швидко та адекватно реагувати на виклики сучасних світових реалій і відстоювати власні світоглядні принципи, і навіть захищати власні геополітичні інтереси, незважаючи на істотну технічну і військову перевагу, як кількісну, так і якісну. По суті, за станом на сьогоднішній день, дика ординська шовіністична, соціально й економічно ница Московія завдала ганебної нищівної ідеологічної й ментальної поразки усій «цивілізованій демократії» – найбільш відчутної за весь час її існування.
Розберемо ситуацію докладніше. «Демократичний» світ дуже сміливо діяв проти «міжнародного тероризму і агресії», непохитно стоячи на варті миру, справедливості і демократії в Афганістані, Югославії, Іраку, Лівії та інших «гарячих точках» планети, звикнувши до власноруч взятої на себе ролі глобального лідера і захисника стабільності та світового порядку. Безперечно, становленню цього іміджу сприяв потужний економічний і військовий потенціал країн «розвиненої демократії». Та тільки-но стикнувшись із силовими аргументами та імперськими амбіціями військово спроможного супротивника, «демократичний світ» враз втратив обличчя господаря становища і опинився в доволі жалюгідному положенні, яке марно силкується виправити постійними гоноровими заявами, що з них відверто сміється не лише Московія, а й усе людство.
Починаючи з анексії Криму і по сьогоднішній день ми тільки й чуємо белькотіння функціонерів різноманітних міжнародних інститутів «демократії», таких як НАТО, ООН, ОБСЄ, та керівників окремих країн про їхнє «глибоке занепокоєння» діями Московії та засудження політики Кремля. І якщо на початку московського військового вторгнення в Україну подібні заяви давали привід сподіватися на подальші рішучі заходи протидії цій агресії, то нині вони викликають хіба що іронічну посмішку. Після виступу президента Путіна, в якому він попередив про можливість завдання упереджувального ядерного удару в разі збройного втручання «демократичних» держав, бойовий запал провідників «демократії» стати на захист справедливості і міжнародного права миттєво вщух. І це попри зобов’язання, взяті на себе лідерами «демократичного» табору – США та Великою Британією – захищати територіальну цілісність України, гарантовані Будапештським меморандумом 1994 р. Було створено ганебний прецедент порушення міжнародних угод провідними «демократичними» країнами, які досі неухильно відстоювали «ідеали миру і справедливості».
Але це ще не все. І якщо збройне невтручання «демократичного» світу ще можна бодай якось виправдати турботою про життя мільйонів людей з огляду на ядерну загрозу (хоча врешті можна було надати Україні допомогу принаймні військовою технікою і фахівцями), то поведінка стосовно запровадження економічних санкцій проти агресора розплющила всьому світу очі як на справжню сутність, так і на справжні цінності плебсократії. Фахівці відзначають, що дійсно серйозні економічні санкції були запроваджені, наприклад, Америкою проти Іраку, і, порівняно з ними, санкції проти Московії виглядають жалюгідною пародією. А тепер порівняйте, панове, маленький Ірак, що, окрім нафти, практично не має життєво необхідних природних ресурсів, з величезною Московією, що теоретично цілком спроможна сама себе забезпечити. При цьому зауважимо, що навіть згадані найжорсткіші економічні санкції проти Іраку не принесли бажаного результату і не примусили режим Саддама Хусейна діяти під диктовку лідерів «демократії». Якого ж результату варто було очікувати від керівництва Кремля після введення пародійних санкцій?
Відтак, постає інше питання: чому ж тоді «демократичний» світ не вдався до більш рішучих економічних заходів? Відповідь дуже проста: на погрозу запровадження жорстких санкцій офіційний Кремль відреагував погрозою націоналізації іноземного капіталу на території Московії. І знову запал «непохитних борців за справедливість» миттєво зник, і замість жорстких санкцій послідували санкції суто формальні. Не було навіть згорнуто деякі програми співробітництва у військовій галузі. Країни європейської «демократії», підсаджені на московську газову і нафтову голку, зайняли по відношенню до московської інтервенції «більш виважену і помірковану» позицію. Також далася взнаки і персональна зацікавленість деяких європейських політиків, заздалегідь підгодованих Газпромом і керівництвом Кремля. Більше того, Путін відповів на санкції ЄС обмеженням імпорту продуктів з Європи, що одразу ж вдарило по європейських виробниках і, звісно ж, викликало невдоволення європейського плебсу, з думкою якого мають рахуватися політики у плані подальшої електоральної підтримки. Як тут не згадати слова Збігнева Бжезинського з книги «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза», написаної ще за рік до означених подій:
«Євросоюз ризикує втратити статус зразка для наслідування у інших регіонів. Занадто багатий для незаможних країв, він приваблює іммігрантів, але не служить прикладом. Занадто пасивний у питаннях міжнародної безпеки, він не має достатнього впливу, аби перешкодити Америці проводити політику, що посилює глобальний розкол, особливо в ісламських країнах. Занадто егоцентричний, він поводиться так, ніби його головне політичне завдання – стати самим облаштованим у світі будинком для престарілих. Занадто заскнілий, він боїться культурного різноманіття. І коли половина геополітичного Заходу відсторонюється таким чином від активної участі в забезпеченні глобальної геополітичної стабільності в той час, коли новий баланс світових сил потребує єдності й спільного бачення майбутнього, не виключено, що спадщиною Заходу, проти його волі, виявиться глобальна плутанина і зростання політичного екстремізму».
Поступившись принципами заради шкурних інтересів, світова «демократія» знову отримала ганебного ляпаса від Московії і опустила власний престиж в очах світової спільноти до найнижчої за всю історію позначки. У цьому сенсі Московія, яка таки зазнає чималих економічних труднощів і збитків через запроваджені проти неї санкції, виглядає значно пристойніше, ставлячи на перше місце національні інтереси перед матеріальними вигодами. Причому це стосується не лише керівництва держави, а й простого народу, який у переважній масі підтримує політику уряду попри усвідомлення факту, що основний тягар економічних наслідків міжнародної ізоляції лягає на його плечі. Я зовсім не прихильник ординської шовіністичної московської ментальності, але розглядане протистояння наочно демонструє всі вади та ідеологічну безхребетність ліберастичної плебсократичної системи.
Втім, картина потворності плебсократії була б неповною, аби ми не приділили увагу поведінці у цій ситуації українського уряду. Докладно я про це писав у попередніх статтях на політичну тематику, проте вважаю не зайвим повторити. Насамперед пригадаймо, як діяла «революційна» влада під час анексії Криму. Точніше не діяла, а, з точки зору захисту територіальної цілісності держави, злочинно без діяла. Керівництво України на чолі з тодішнім нашвидкуруч обраним головою Верховної Ради Турчиновим, до якого, до речі, перейшли й президентські повноваження після втечі Януковича, мовчки спостерігало, як втілюється цілком прогнозований і передбачуваний московський сценарій захоплення півострову і передачі його у володіння Московії. Більше того, київські очільники дали команду військам у Криму не чинити окупантам збройного опору, щоб «не провокувати ворога». Цікаво, чи не так, що антидержавний заколот і загарбання території тлумачаться «демократичною» українською владою лише як провокація? Але ще більш цікаво, що президент України Порошенко призначив того ж Турчинова, що фактично вчинив державну зраду, віддавши без жодного пострілу частину української землі Московії, секретарем Ради Національної Безпеки та Оборони! І не менш цікаво, що політичний блок, одним з очільників якого є цей самий Турчинов, отримав на парламентських виборах найбільшу кількість голосів українського плебсу! Які ще потрібні приклади, щоб пересвідчитися у здеградованому стані українського плебсу і неспроможності обраної ним псевдоеліти захищати інтереси держави?
Дехто може мені заперечити, мовляв, підступна окупація Криму була несподіванкою для української влади. Та якщо навіть припустити, що наше керівництво настільки тупе, що не здатне адекватно оцінити процеси, які відбуваються у власній країні й навколо неї, знову процитую останню книгу Бжезинського, де автор присвячує Україні окремий розділ:
«Приєднавши її, Росія одночасно і збагатиться, і зробить гігантський крок до відновлення своїх імперських кордонів – про що з ностальгією мріють деякі з її керівників. Тому з великою часткою вірогідності Кремль продовжить підштовхувати Україну до об'єднання з Росією в «єдиний економічний простір», поступово позбавляючи її прямого контролю над найбільшими промисловими активами шляхом злиття і поглинання російськими компаніями. В той же час Росія буде тихою сапою впроваджуватися в українську службу безпеки і силові структури, щоб послабити здатність України захистити у разі потреби свою незалежність.
І нарешті, при послабленні Америки пасивна реакція Європи на поглинання Білорусі, а також успішна спроба силою поставити на коліна Грузію можуть спонукати російське керівництво замахнутися і на більш офіційне возз'єднання. Проте завдання це непросте – щоб схилити українців до офіційного союзу з економічно стійкішою Росією, знадобиться сила і, щонайменше, спровокована в Україні економічна криза. Росія при цьому ризикує викликати запізнілу націоналістичну реакцію, особливо з боку україномовного заходу і центру країни. Молоде покоління українців, як російсько-, так і україномовних, поступово переймається усе більш глибокими патріотичними почуттями, незалежна Україна стає частиною їх свідомості і світогляду. Тому час може грати проти добровільного об'єднання Києва з Москвою, але нетерпляче підштовхування в цьому напрямі з боку Росії, як і байдужість Заходу призведуть до потенційної появи діжки з порохом біля самого кордону Євросоюзу»
.
То скажіть, панове, якими треба бути недоумками і нездарами у політиці, щоб не дослухатися до думки одного з найвидатніших політичних стратегів сучасності?
Але підемо далі. Після анексії Криму Московія почала зосереджувати війська на південно-східному кордоні України. Що повинна робити в таких випадках будь-яка нормальна влада, що дбає про цілісність держави? Перш за все – надійно перекрити державний кордон і підтягнути до нього у відповідь свої війська, щоб мати змогу відбити ймовірну спробу інтервенції. Як натомість діє наше керівництво? Знов-таки «не піддається на провокації»: вдає, ніби нічого не сталося і жодним чином не реагує на військову активність агресора у безпосередній близькості від кордону. Скажіть, будь ласка, хто більше провокує ворога: той, хто надійно тримає кордон на замку, готовий до будь-якого варіанту розвитку подій, чи той, в кого кордон відкритий і не готовий до збройного опору зовнішньому втручанню? Здається, питання риторичне…
І ще один цікавий факт щодо кордону. За радянських часів прикордонні війська разом з повітрянодесантними складали еліту Збройних Сил. А у незалежній «демократичній» Україні прикордонні війська було взагалі виведено з підпорядкування Міністерству Оборони і передано до МВС. Відповідно їх було позбавлено головної функції – оборони державного кордону, відтак українські прикордонники не мають навіть необхідного оснащення для збройного протистояння зовнішній агресії. Влада пояснювала це тим, що Україна не збирається ні з ким воювати, але всім добре відома давня латинська мудрість: «Si vis pacem, para bellum» («Хочеш миру – готуйся до війни»).
Та, на жаль, проблема Збройних Сил України не лише у відсутності повноцінних прикордонних військ, і про це частково вже йшлося вище. Пам’ятаєте, з яким захватом реагував український плебс на відмову від ядерної зброї, конверсію високотехнологічних оборонних підприємств, скорочення видатків на потреби оборони, терміну служби у війську та чисельності самого війська. Пригадаймо з цього приводу генія українського націоналізму Дмитра Донцова, який наголошував, що інтереси нації не є сумою інтересів її окремих одиниць. Втім, плебс не отримав від такої «економії» сподіваного зиску у вигляді підвищення зарплатні чи пенсії – заощаджені кошти пішли навіть не на розвиток виробництва, а успішно осіли в кишенях державних чиновників.
Але повернімося до сьогодення:
– За нинішнього «революційного» керівництва не постраждав жоден олігарх, що підтримував попередню злочинну владу і заробляв свої статки, грабуючи українську державу;
– Ще кілька місяців тому, коли війна на Сході України була вже у розпалі, українські підприємства продовжували постачати до Московії стратегічну військову продукцію;
– Ми з обуренням волаємо, що світова спільнота недостатньо підтримує Україну, обмежившись суто формальними малоефективними економічними санкціями проти Московії, тоді як сама Україна не зробила в цьому напрямі жодного кроку: московські банки і компанії без перешкод спокійнісінько працюють в Україні, а на полицях магазинів – маса товарів московських виробників;
– В той час, коли українське військо потребує негайної фінансової допомоги на переоснащення, озброєння та побутове забезпечення, сотні мільйонів гривень, зібрані народом на ці цілі, пролежують мертвим вантажем у державному казначействі й не можуть бути використані за призначенням через бюрократичні перешкоди;
– Підприємства не можуть отримати державні замовлення на виробництво військової техніки через прописані у законодавстві процедури організації і проведення тендерів;
– Матеріальне забезпечення Збройних Сил здійснюється державою (і те – частково) лише для регулярних частин, тоді як добровольчі формування забезпечуються виключно волонтерами за рахунок народних пожертвувань;
– Але, мабуть, найпоказовішим прикладом бездарності і бюрократичності «демократичної» української влади слугує той факт, що вже 9 місяців на сході країни триває справжня війна, і більша половина Донбасу лежить у руїнах, а у нас це й досі називається антитерористичною операцією. Через це маємо і відсутність чіткої керівної вертикалі у плануванні і здійсненні військових операцій, а звідси – неузгодженість дій між різними силовими відомствами. Розмивається відповідальність за прийняті рішення та їх виконання;
– Варто також пригадати і трагічні події в Іловайську, де «завдяки» вищому керівництву, яке в першу чергу опікувалося проведенням військового параду на День Незалежності, загинула і потрапила до ворожого полону найбільша кількість кращих синів України, кинутих напризволяще в оточенні елітних підрозділів збройних сил Московії.
Про що свідчать щойно наведені потворні явища, що виповзли назовні в екстремальних умовах? Насамперед про те, що при владі за плебсократичного ладу перебуває каста вайшів – торговців і ремісників, чий менталітет не дає змоги керувати державою в національних інтересах. Подібна ситуація виникає практично завжди, коли хтось виконує не властиві йому функції і займається роботою, до якої не має хисту. Вайші не спроможні ні воювати, ні в інший спосіб дбати про державу – їхня справа лише торгуватися й домовлятися, та й те – суто з бізнесових питань. І це властиво не тільки українській «демократії», а, як бачимо з політичних реалій сьогодення, – світовій «демократії» в цілому. Різниця в тому, що в силу історичних причин в Україні брехлива, лицемірна деградаційна сутність плебсократії і всі її вади лежать на поверхні, набуваючи ще бридкіших форм, ніж у розвинених плебсократичних країнах.
Чому ж тоді до влади обирають не кшатріїв, які за своїм менталітетом народжені дбати про державу і захищати її, а вайшів-торговців, що дбають лише про власні шкурні інтереси? Та тому що подібне обирає подібне, і питання «кого обирають?», як ми вже казали на початку розділу, врешті зводиться до питання «хто обирає?» – плебс обирає плебс, бо шлунковосвідомий плебс не спроможний віддати власний голос за представників вищих варн, які мислять чужорідними і незрозумілими для нього категоріями і масштабами – це суперечить його примітивній психології. Відтак, чим більшу частку населення країни складає плебс, тим якісно гірша в ній влада, а відповідно слабкіша сама держава. Саме такий стан речей і маємо в Україні в силу вже згаданих історичних причин.
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 15:00:47
ІІ. Глобальна Імперія

2.1. Становлення неоглобалізму


У школі (принаймні радянській) нас вчили, що економіка є первинною, а політика – вторинною: економічна модель є базисом держави, а суспільно-політичний устрій – її надбудовою, і саме зміна господарсько-економічних стосунків, обумовлена розвитком продуктивних сил, призводить до зміни суспільно-політичних формацій. Саме так постала і новітня «ліберальна демократія» на базі капіталістичного способу господарства. Проте у сучасному світі було б наївно і помилково вважати політику результатом дії певних економічних законів чи засобом реалізації певних економічних інтересів, особливо ж коли йдеться про глобальні політичні стратегії. Політика – це насамперед влада, реальна влада реальних людей чи груп, а тому, скоріше навпаки: економіка є інструментом досягнення певної політичної мети, важелем впливу і тиску як на окремих представників влади, так і – в глобальних масштабах – на держави та уряди, важелем надзвичайно дієвим і ефективним, враховуючи, що панівною верствою плебсократичних країн є торговці-вайші. Але дії суспільних законів ніхто і ніколи не скасовував, тому суспільна ієрархія, що існувала в державах у сиву давнину, існує й понині. Ми вже казали, що функції керування державою не є притаманними вайшам – вони покликані торгувати та виробляти продукцію, а якщо й керувати – то виключно капіталом і персоналом власних компаній. Функції ж керування державою споконвіку є прерогативою вищих варн – брахманів і кшатріїв. Тож якщо у плебсократичному суспільстві біля керма стоять вайші, це означає одне – вони насправді є лише маріонетками в руках кшатріїв і брахманів, які стоять за лаштунками політичної сцени.
Сам факт подібного тіньового керування наводить на думку, що воно здійснюється не в інтересах держави. На перший погляд маємо суперечність: адже менталітет вищих каст передбачає саме захист держави. Але насправді жодної суперечності немає, і вони відстоюють інтереси не тих держав, маріонеткові уряди яких смикають за мотузки у вигляді щойно згаданих економічних важелів. Тоді, щоб мати таку можливість, ці тіньові керівники повинні самі володіти щонайменше фінансовими та медійними імперіями. Отже, знову начебто наштовхуємось на суперечність: ми вже дійшли висновку, що олігархи належать до нижчої касти – касти вайшів, а зараз говоримо про них, як про кшатріїв-воїнів, природжених керівників. Прояснює ситуацію Дмитро Донцов, продовжуючи міркування про сутність плебсу: «За часів феодалізму в Европі таким плебсом була буржуазія. Коли вона стала політичною нацією, плебсом стала лише кляса пролетарська й селянська». Власники транснаціональних корпорацій, найбільших банків та ЗМІ у плебсократичних країнах є кшатріями, а їхня зброя – ресурси, якими вони володіють, і за допомогою яких здійснюють контроль над політиками, урядами і громадською думкою. «Хто володіє інформацією, той володіє світом», – казав Уїнстон Черчіль. Якщо ми звернемо увагу на етнічну приналежність цих володарів світу, то стане зрозуміло, чиї національні інтереси вони захищають: Глобальна Імперія «богом обраного» народу – це не міф і не плід хворобливої уяви юдофобів та антисемітів, це – цілком очевидний об’єктивний факт. Уважно прочитайте Тору і переконайтеся, що ідея світового панування – це саме те, до чого прагне юдейська національна еліта в особі вищої касти рабинів впродовж останніх 2500 років.
На мою думку, абсолютно закономірно, що колискою і центром Глобальної Імперії стали Сполучені Штати Америки. І насамперед тому, що США – країна багатонаціональна або, інакше кажучи, безнаціональна. Адже затвердити своє панівне становище у сприятливому полі етнічному середовищі «ґоїв» юдейській фінансовій олігархії було значно простіше, ніж у європейських національних державах з міцними історичними традиціями. Відтак, у старій Європі юдейська еліта вимушена була торувати собі дорогу нагору значно складнішим шляхом кривавих революцій і зрощення капіталу з місцевою родовою аристократією.
Втім, і в Америці становлення влади олігархату не можна назвати безхмарним. Зазнавши поразки у Громадянській війні 1861 – 1865 рр., фінансовій олігархії юдейських кланів довелося відкласти питання про своє панування на довгі півстоліття. Та врешті у 1913 р. президент США Вудро Вільсон ухвалює закон про Федеральну Резервну Систему, який, власне, і поклав початок історії Глобальної Імперії, перетворивши американський центральний банк на приватну контору. Про наслідки такого нерозважливого кроку попереджав ще один з отців американської демократії Томас Джефферсон:
«Якщо американський народ коли-небудь дозволить приватним банкам контролювати емісію доларів, то спершу за допомогою інфляції, а потім - дефляції, банки і корпорації, що виростуть навколо такого Центрального Банку, відніматимуть у людей власність доти, доки їхні діти не прокинутися бездомними на землі, яку завоювали їх батьки»;
«Я вважаю, що банківські установи небезпечніші для наших свобод, ніж постійні армії. Вони вже створили грошову аристократію, яка ні в що не ставить уряд. Слід відібрати у банків повноваження на емісію і повернути їх уряду, якому вони належать по праву»
.
Пригадаймо також вже наведений вище вислів банкіра Ротшільда: «Дайте мені можливість керувати грошима нації, і тоді мені буде байдуже, хто приймає її закони».
Наступного року після створення Федерального Резерву почалася І Світова війна, в яку Америка вступила у 1917 р. Завважте, я не пов’язую між собою ці події, лише констатую їх факт і описую послідовність. Дві потужні внутрішні фінансові кризи (1920 і 1929 рр.) між двома світовими війнами зміцнили позиції юдейської олігархії, а дві світові війни зробили США могутньою військовою державою і вивели на провідні ролі у світовій політиці. Вкотре цитую Збігнева Бжезинського:
«Сполучені Штати упродовж усього XIX століття нарощували свою промислову і військову потужність, користуючись географічною віддаленістю від імперських і континентальних протиборств, що виснажували Європу. Своїм втручанням у дві світові війни першої половини ХХ століття Штати уберегли Європу від німецького панування, проте дії свої вони вели на відстані, тому уникнули безпрецедентної розрухи і масових жертв. Більше того, завдяки своєму зручному економічному і геополітичному становищу наприкінці Другої світової війни Америка отримала новий статус – хазяйки світової арени. В результаті під час подальшої «холодної війни» між Сходом і Заходом світ спостерігав появу нового, трансатлантичного, Заходу, де Штати грали роль годувальника, а отже, і провідника.
Америка і незалежні західні рештки Європи – пов'язані спільним завданням стримати натиск Радянського Союзу, а також єдністю політичного і економічного устрою, а відтак, і ідеологією – утворили геополітичний кістяк перекроєного наново Атлантичного альянсу, що намагався встояти перед трансєвразійським китайсько-радянським блоком. Інституціоналізувати ці зв'язки допомогло створення НАТО, а Західна Європа тим часом, прагнучи прискорити післявоєнне відновлення, почала економічну інтеграцію, об'єднавшись у Європейську економічну спільноту, наступником якої згодом став Євросоюз. Проте Західна Європа залишалася вразливою для Радянської держави, тому майже офіційно перетворилася на протекторат Америки, потрапивши до неї ж у неофіційну фінансово-економічну залежність»
.
Таким чином, Глобальна Імперія вийшла за межі Америки, підпорядкувавши собі «демократичну» Європу. Як бачимо, основним мотиватором виходу США на провідні позиції і перетворення на глобальну наддержаву стала «комуністична загроза» з боку блоку держав на чолі з СРСР. Наче всім це добре відомо і зрозуміло, а до чого ж тут Глобальна Імперія? Нагадаю, що в Московії в результаті державного перевороту в листопаді 1917 р. до влади прийшла більшовицька партія, яка встановила на теренах колишньої Російської Імперії «диктатуру пролетаріату» на базі теоретичних розробок видатного сина народу Ізраїлевого Карла Маркса. Марксистську ідеологію було розвинено і втілено на практиці іншим видатним сином того ж таки народу Володимиром Ульяновим. Та й взагалі все більшовицьке керівництво Московії майже на 100% складалося з етнічних юдеїв, а ті, хто становив виняток, були одружені з юдейками. Повторюю, панове, це не юдофобські марення, це – історичні факти. А якщо хтось має нездоланне бажання причепити мені ярлик антисеміта, нагадаю, що коли ми говоримо, наприклад, про італійську мафію, то не маємо на увазі весь італійський народ. Сподіваюся, питання вичерпане…
Повернемось до комуністичної Московії. Виснажена двома революціями, громадянською війною і боротьбою з національно-визвольними рухами, радянська держава лежала в руїнах. Так само лежала в руїнах і її економіка. Крім того, СРСР перебував практично у цілковитій міжнародній ізоляції. І, незважаючи на відсутність дипломатичних стосунків, саме американський капітал і американські фахівці допомогли поставити на ноги радянську промисловість. Тож саме завдяки Сполученим Штатам СРСР досяг неабияких успіхів у побудові соціалізму і вийшов на рівень могутньої військової держави. У ІІ Світовій війні США також виступили союзником Країни Рад, надаючи технічну і продовольчу допомогу, а згодом і взявши участь у бойових діях. В результаті війни обидві держави вийшли на провідні ролі і перетворилися на геополітичні наддержави, очоливши два ідеологічно протилежні табори – «демократичний» і соціалістичний. Подальше протистояння цих таборів, їхнє змагання за сфери впливу серед країн «третього світу» та гонка озброєнь лише зміцнили глобальне лідерство обох держав. Таким чином, США власноруч доклало чимало зусиль до створення, становлення і зміцнення ворожої комуністичної імперії, що в підсумку дозволило Америці політично та фінансово-економічно підпорядкувати собі європейську «демократію». Я утримуюсь від додатково коментування цього беззаперечного факту і обмежуся лише його констатацією…
Вище вже йшлося, що фундаментом Глобальної Імперії стала Федеральна резервна система, закон про створення якої ухвалив у 1913 р. президент Вудро Вільсон. Згодом Вільсон зізнається, що це рішення було його найбільшою помилкою. У подальшій історії США лише один президент наважився вступити у двобій з ФРС і спробувати позбавити її функції емісії доларів. Чим це закінчилося для Джона Фіцджеральда Кеннеді всім добре відомо. Та от що цікаво: сліди організації замаху ведуть до московських спецслужб. Вбивця Кеннеді Лі Гарві Освальд народився і виріс в Америці, але у 1959 р., за 4 роки до вбивства, приїхавши в якості туриста до СРСР, попросив політичного притулку. В Радянському Союзі він одразу ж звернув на себе увагу КДБ у зв’язку з відношенням до розвідувальної авіації під час перебування в американському війську. Показово також, що самого Освальда застрелив такий собі Джек Рубі, уроджений Якоб Рубінштейн – прізвище недвозначно вказує на певну етнічну приналежність.
Але повернімося до глобального лідерства Америки. Продовжую цитувати Збігнева Бжезинського:
«Фінансово-економічний фундамент для цієї світової гегемонії вже існував. Навіть під час «холодної війни» капіталістичний лад і неймовірний динамізм американської економіки забезпечував атлантичний Захід безперечною фінансово-економічною перевагою перед своїм геополітичним і ідеологічним супротивником, Радянським Союзом. Тому, незважаючи на серйозну військову загрозу, атлантичні держави змогли закріпити своє панівне становище на світовій арені за допомогою зростаючої мережі взаємодіючих міжнародних організацій, починаючи від Всесвітнього банку і МВФ і закінчуючи ООН, тим самим створюючи фундамент для довгострокової світової гегемонії».
Тут перерву пана Бжезинського і зауважу, що він «забувся» назвати ще дві надзвичайно важливі організації, які, на відміну від тієї ж ООН чи ОБСЄ, що є міждержавними об’єднаннями, а, відтак, представляють офіційну позицію країн, що входять до їх складу, відносяться безпосередньо до керівних структур Глобальної Імперії. Я маю на увазі Більдерберзький Клуб та Трьохсторонню Комісію, створені відповідно 1954 і 1973 р. Причому останню вважають (як на мене – цілком справедливо і обґрунтовано) тіньовим глобальним урядом. Голові Трьохсторонньої Комісії Девіду Рокфеллеру (гадаю, нікому не треба пояснювати, хто такі Рокфеллери) приписують уривок з промови, ніби виголошеної ним на засіданні комісії 1991 р.:
«Ми вдячні The Washington Post, The New York Times, Time Magazine та іншим великим виданням, чиї директори відвідували наші зустрічі і шанували свою обіцянку зберегти конфіденційність упродовж майже сорока років. Нам було б неможливо розробити наш план для всього світу, якби він був розголошений у ті роки. Але тепер світ став досвідченішим, і він готовий крокувати в бік світового уряду. Наднаціональна верховна влада інтелектуальної еліти і банкірів світу, поза сумнівом, прийнятніша, ніж національне самовизначення, що практикувалося у минулі століття».
Цей вислів і його приналежність Рокфеллеру не є доведеним фактом, але опосередковано за нього свідчить фрагмент зі спогадів самого Рокфеллера:
«Деякі навіть вважають, що ми є частиною секретної політичної групи, яка працює проти інтересів Сполучених Штатів, і характеризують мою родину і мене як «інтернаціоналістів», що вступили в змову з іншими групами по всьому світу для побудови більш інтегрованої глобальної політичної і економічної структури – єдиного світу, якщо завгодно. Якщо звинувачення полягає в цьому, то, я визнаю себе винним, і я цим пишаюсь».
Та й з точки зору історичної логіки подібний крок неоглобалістів виглядає цілком ймовірним і виваженим: рано чи пізно вони врешті мали поставити світ перед фактом свого існування аби розв’язати собі руки для подальших, вже відкритих дій. Але, по-перше, треба було для початку зробити пробний крок, щоб оцінити ставлення світової громадськості (саме тому цей вислів і було оприлюднено у вигляді непідтвердженої версії), а, по-друге, для подібних заяв має настати слушний історичний момент. Саме така сприятлива геополітична ситуація склалася 1991 р., коли остаточно розвалився очолюваний СРСР соціалістичний табір, європейські соціалістичні країни взяли курс на інтеграцію із західною «демократією», а розпад самого Радянського Союзу був справою кількох найближчих місяців. Продовжую думку Збігнева Бжезинського:
«Аналогічним чином виросла в цей період ідеологічна привабливість Заходу. У Центральній і Східній Європі Захід народжував сприятливий образ дотримання прав людини і політичної свободи, тим самим ставлячи Радянський Союз у невигідне становище. До кінця «холодної війни» Америка і західні країни вже міцно асоціювалися з універсально привабливими принципами людської гідності, свободи і процвітання».
Можливо, когось здивує, що я так часто цитую саме Бжезинського, особливо у цьому розділі. Поясню: окрім того, що він – видатний політичний стратег сучасності, який грав провідну роль у творенні світової політики, починаючи з середини 70-х років минулого століття, він ще є одним з головних ідеологів неоглобалізму, обіймаючи посаду виконавчого директора вищезгаданої Трьохсторонньої Комісії – тієї самої Трьохсторонньої Комісії, яка по суті являє собою уряд Глобальної Імперії, головою якого є відомий одіозний представник юдейської фінансової олігархії Девід Рокфеллер.
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 15:12:38
2.2. «Розділяй та володарюй»


Крах соціалістичної системи і його чільної наддержави СРСР, істотне ідеологічне зближення і потепління стосунків між США і новою «демократичною» Московією, яке намітилося ще за правління останнього радянського генсека М. Горбачова, здавалося б, створили сприятливі умови для подальшої глобалізації. Відсутність світоглядних геополітичних протистоянь мала б торувати шлях до поглиблення інтеграційних процесів:
«Менше з тим, після чотирьох десятиліть той самий трансатлантичний Захід, що захищався, раптом перетворився на найсильнішого гравця на світовій арені. До краху Радянського Союзу в 1991 році, якому передував розпад радянського блоку в Східній Європі двома роками раніше, призвело поєднання соціальної втоми, політичної неспроможності, ідеологічних та економічних прорахунків марксизму, а також успішної зовнішньої політики Заходу з «військової заборони» і мирного ідеологічного проникнення. Безпосереднім результатом цього краху стало закінчення півстолітнього розділення Європи. У глобальному сенсі він також знаменував перетворення Євросоюзу на самостійне джерело вагомого фінансового і економічного (а в перспективі навіть військово-політичного) впливу. Таким чином, оскільки Європа, що об'єднується, залишалася в геополітичному союзі зі Сполученими Штатами – на той час єдиною у світі військовою наддержавою, що має найпередовішу і процвітаючу економіку, – атлантичний Захід на порозі ХХI століття готувався до настання нової ери свого панування» (Збігнев Бжезинський «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза»).
Пам’ятаємо, що саме на цей час припадає згадана вище промова Д. Рокфеллера, в якій йдеться про світовий уряд.
Проте сталося зовсім не те, що очікувалося і до чого прагнуло керівництво Глобальної Імперії. Збігнев Бжезинський відзначає:
«Тривале політичне панування Заходу на світовій арені вже декілька десятиліть йде на спад. У 1990-х на коротку мить виникло відчуття, що Захід всупереч двом спробам Європи здійснити колективне самогубство в першій половині ХХ століття ще може повернути колишній статус. Мирне закінчення «холодної війни», що завершилося розпадом Радянського Союзу, знаменувало останній етап становлення Сполучених Штатів як першої по-справжньому глобальної наддержави. Разом з Євросоюзом як політично мотивований і економічно динамічний партнер цей міжнародний лідер здавався здатним не лише відродити світову гегемонію Заходу, але і визначити собі конструктивну провідну роль».
Якщо в період протистояння комуністичного і «демократичного» блоку країни «третього світу» зазвичай потрапляли в орбіту впливу однієї з двох наддержав, що очолювали означене протистояння, то тепер все більше країн почали обирати власний незалежний шлях розвитку, не бажаючи орієнтуватися на «цінності», запропоновані західною «демократією». З. Бжезинський іменує цей процес глобальним політичним пробудженням і вбачає в ньому головну небезпеку сучасності, що порушує існуючий світовий баланс сил:
«Глобальне політичне пробудження історично є антиімперським, політично антизахідним і емоційно усе більш антиамериканським. У своєму розвитку воно викликає зміщення центру глобального тяжіння. А це, у свою чергу, в глобальному масштабі змінює розташування центрів влади і чинить серйозний вплив на роль Америки у світі» (З. Бжезинський «Ще один шанс. Три президенти і криза американської наддержави»).
Після занепаду і краху Радянської Імперії на світову арену поступово вийшов новий потужний лідер – Китай, який, володіючи ядерною зброєю і маючи кількісно та якісно солідний військовий потенціал, що примушує рахуватися зі своїми інтересами будь-яких опонентів, проводить власну політику. І це, безперечно, також становить загрозу панівним амбіціям неоглобалістів. Бжезинський відзначає:
«Хоча яскраво вираженої ідеологічної альтернативи Сполученим Штатам в цьому столітті ще не з'явилося, якщо американська система втратить в очах громадськості свою актуальність, її цілком може затьмарити своїми успіхами китайська».
З цих слів також можна зробити висновок про безперспективність плебсократичної системи і її нежиттєспроможність в новітніх екстремальних умовах глобальних геополітичних протистоянь. А тому маю надзвичайно погану новину для прихильників свободи, рівності, братерства та верховенства права як основних цінностей «демократії»: провідники неоглобалізму не є їх ревними захисниками і не ставлять їх метою своєї діяльності, розцінюючи «демократичний» устрій лише як засіб для досягнення влади, а отже готові пожертвувати ним за будь-якої слушної нагоди заради втілення своєї справжньої кінцевої мети – світового панування.
Не заперечуючи самого факту існування Глобальної Імперії (та це й було б дивно для політика такого рівня), Бжезинський намагається «пом’якшити» і завуалювати її сутність, констатуючи явно невтішні для неоглобалістів підсумки:
«Головним геополітичним ефектом глобального політичного пробудження стає кінець імперської ери. Імперії існували упродовж усієї історії, і з недавніх пір американський переважаючий вплив часто зображався як нова глобальна імперія. Насправді це швидше невірне використання поняття, що має на увазі спадковість якостей колишньої імперської системи. Але деяка схожість незаперечна, і це робить Америку мішенню антиімперіалістичних настроїв».
Проте тих, хто вміє мислити і аналізувати, подібні «пояснення» навряд чи можуть ввести в оману.
Звичайно, мені можуть заперечити: яка ж це імперія «богом обраного» народу, якщо до складу тієї ж Трьохсторонньої Комісії, яка вважається її виконавчим органом, входять, наприклад, японці, що ні до юдеїв, ні до самої імперії не мають жодного відношення. Це так, панове, але у будь-якій «демократичній» країні існує влада і існує опозиція. І чим сильніша опозиція, тим більше влада змушена рахуватися з її думкою. Саме роль такої собі парламентської більшості й відіграють адепти Глобальної Імперії у Трьохсторонній Комісії та інших подібних міжнародних і міждержавних структурах, створених провідниками неоглобалізму для поширення і зміцнення свого впливу.
Ясна річ, наведену аналогію не можна вважати стовідсотково точною, адже і власне Глобальна Імперія не є державою в стандартному розумінні цього слова. Тут некоректно казати про пряме функціональне підпорядкування органів чи окремих діячів, а лише про широко розгалужену мережу тонких взаємозалежних чинників переважно економічного характеру, за допомогою яких і досягаються потрібні рішення на державному та глобальному рівні. Чітка структура цього над утворення, вочевидь, присутня на горі піраміди, проте в дійсності ми не маємо про неї жодного уявлення, хіба що можемо з великою часткою ймовірності припустити керівну роль вищої юдейської касти рабинів, що задає загальний стратегічний вектор і організовує взаємодію кшатріїв-мультимільярдерів в означеному напрямку. В цьому сенсі напрошується порівняння Глобальної Імперії з айсбергом, більша частина якого є невидимою і прихованою під водою, з тією різницею, що, на відміну від айсберга, у Глобальній Імперії прихованою є її вершина.
Порівнюючи решту непідконтрольного Глобальній Імперії світу з парламентською опозицією, відзначимо невпинне зростання кількості «опозиційних партій» та їх геополітичної ролі, що виглядає цілком закономірним результатом констатованого вище глобального політичного пробудження. Так наприкінці 1999 р. рішенням міністрів фінансів та голів центральних банків країн «Великої сімки» створюється «Група двадцяти» (G-20), або, як її зараз прийнято називати, «Велика двадцятка», роль якої підсилюється після світової кризи 2007 р. «У процесі кризи стало зрозумілим, що для подолання економічних труднощів вже недостатньо зусилля єдиної світової наддержави або Заходу в цілому, і тепер необхідна участь держав, яких досі до рішення світових фінансово-економічних проблем не допускали», – пише Збігнев Бжезинський. З 2008 р. «Велика двадцятка», народжена функціонувати в суто економічній площині, переходить у площину політичну, свідченням чого став перший саміт у Вашінгтоні.
З одного боку, спостерігається явне бажання провідників неоглобалізму тримати під наглядом країни, що останнім часом вийшли на велику політичну арену, а заодно і намагатися впливати на політичні та економічні процеси, які відбуваються у цих країнах. З іншого боку, бачимо, що тенденції розвитку світового суспільства вказують напрям руху, діаметрально протилежний очікуванням та інтересам неоглобалістів – замість доцентрової глобалізації сучасний світ прямує до глобального політичного пробудження.
Але констатувавши цей факт, ми повинні замислитись над надзвичайно важливим питанням, відповідь на яке дозволяє зрозуміти події, що відбуваються в Україні, викрити їх справжні причини і зацікавленість головних світових політичних гравців: чому ж після розпаду комуністичної системи і Радянського Союзу не відбулося прогнозованого посилення позицій Глобальної Імперії?
А відповідь дуже проста і цілком очевидна. Глобальна Імперія існувала за старовинним принципом «розділяй та володарюй». Протистояння лідерів антагоністичних ідеологічних систем – США та СРСР – і їхня невпинна непримиренна боротьба за сфери впливу не давали альтернативи невеличким країнам, які змушені були для власного виживання ставати під захист однієї з наддержав. Світ опинився ніби під дією велетенського магніту, затиснутий між двома його протилежними полюсами – «демократичним» і комуністичним, Америкою і Радянським Союзом. Країни так званого «третього світу» поступово притягувалися до одного чи іншого полюсу. Відтак, прихована глобалізація набирала все більших обертів.
Але втілення такої політики вимагало від провідних держав неабияких економічних зусиль. Потребувалися чималі кошти на введення нових країн в орбіту своїх інтересів (фінансова та військова допомога лояльним урядам або ж навпаки – та ж таки фінансова та військова допомога на організацію «рухів опору» та державних переворотів на користь лояльних опозиційних сил), на підтримку країн, що вже приєдналися до табору, на нарощування військової присутності в підконтрольних регіонах та й на збільшення власного оборонного потенціалу, на розвиток і вдосконалення військових технологій. Зрозуміло, що з розширенням сфери впливу цих коштів потрібно було все більше й більше. І врешті далися взнаки недоліки соціалістичного способу господарства. Фундамент комуністичного блоку, який становила дефіцитна радянська економіка, дав тріщину, не витримавши навантаження, і вся споруда обвалилася під власною вагою, навіки поховавши під своїми уламками ідеологію «диктатури пролетаріату».
Комуністичну систему було зруйновано, а, отже, було зруйновано і принцип «розділяй та володарюй», за яким функціонувала Глобальна Імперія. Та спершу провідники неоглобалізму не звернули належної уваги на цей факт, перебуваючи у стані переможної ейфорії: здавалося, що всі шляхи до подальшої глобалізації було відкрито. Московія – кістяк і головний спадкоємець колишнього СРСР – втративши імперський статус, почала набувати обрисів «демократичної» держави. Європейські країни, що входили до соціалістичного табору, разом з колишніми радянськими прибалтійськими республіками взяли курс на західноєвропейську і трансатлантичну інтеграцію. Проте, все це були залишкові інерційні явища, і на тому процес глобалізації припинився. З активної продуктивної фази під час двоборства ідеологічних систем Глобальна Імперія перейшла у фазу глибокого застою.
Перед більшістю країн, які ще не опинилися в цупких лещатах неоглобалізму, відкрився вибір: або стати покірним сателітом Глобальної Імперії, або йти власним незалежним шляхом. І у цій дилемі гору взяла природа: адже основним і природним сенсом існування держави є захист інтересів титульної нації (звісно ж, в разі її наявності). Тим більше, що перед очима світової спільноти були яскраві приклади незалежних від Глобальної Імперії націократичних держав: Японії, Китаю, Кореї. Тож замість глобалізації набув чину згаданий вище протилежний за змістом процес глобального політичного пробудження: «Віднині верховенство будь-якої держави піддаватиметься усе зростаючому тиску – необхідності адаптації, зміни і врешті-решт скасування» (З. Бжезинський «Ще один шанс. Три президенти і криза американської наддержави»).
Було б наївно сподіватися, що керівники Глобальної Імперії обмежаться лише констатуванням цього неприємного для себе факту і не шукатимуть вихід із ситуації, що склалася явно не на їхню користь. Такий вихід міг бути лише один: відновити дію принципу «розділяй та володарюй». Для цього потрібно було знову створити обличчя ворога – ворога сильного, амбітного, агресивного, володіючого ядерною зброєю, і при всьому тому ворога не справжнього, а підконтрольного Глобальній Імперії. Означеним характеристикам потенційно відповідала лише одна держава – Московія. І провідники Глобальної Імперії розпочали ретельну розробку сценарію повернення свого дітища до активної фази і чекали на слушну нагоду для його втілення, готуючи необхідне підґрунтя. Так наприкінці 2013 р. в Україні постав «Євромайдан» і так звана «революція гідності» з усіма витікаючи ми наслідками…
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 15:16:15
2.3. Події в Україні у світлі інтересів Глобальної Імперії


Перш за все, відповімо на питання, чому саме Україна стала ареною для реалізації плану з відродження Глобальної Імперії. Основних причин, на мою думку, дві:
1. Географічне розташування України в центрі Європи і на межі між Московією і Західним світом робить її стратегічним об’єктом, у якому перетинаються інтереси обох полюсів Глобальної Імперії. Тут варто враховувати і чималий розмір території, і майже 50-мільйонне населення, і багатющі природні ресурси, і родючі землі. Всі ці фактори не можуть не приваблювати як керівників неоглобалізму в цілому, так і взятих окремо великих політичних гравців по обидва боки українського кордону, якими є Московія та Євросоюз. Тому означені чинники позиціонують Україну як вагому і загальновідому державу, міжнародний конфлікт (особливо, військова агресія) на теренах якої безперечно привертає увагу всієї світової спільноти. Натомість військові протистояння, навіть за участю провідних держав, в інших «гарячих точках» планети розцінюються не більш як регіональні конфлікти. Нагадаю у цьому контексті приклад, наведений у попередньому розділі, коли 63% американської молоді не змогли показати на мапі Ірак, а 88% – Афганістан, при тому, що Америка вела там на той час військові дії. Різниця цілком очевидна;
2. Ця причина безпосередньо пов’язана з розглянутою вище небезпечною для Глобальної Імперії тенденцією глобального політичного пробудження. З 1991 р., від часу отримання формальної незалежності, Українська держава функціонувала за тим самим принципом «розділяй та володарюй», за яким сама Глобальна Імперія функціонувала до того ж таки 1991 р. Історично склалося так, що населення України поділилося на промосковське та проєвропейське, і цей вектор протистояння Схід – Захід ретельно підтримувався державним керівництвом. Певним чином даний процес протікав автономно без надмірного втручання зовнішніх сил, хоча, ясна річ, не обійшлося без спонсорської підтримки з-за кордону «політичних» партій відповідної орієнтації. Але й самі «політичні» партії створювалися під електоральні вподобання тієї чи іншої частини населення. До того ж, як вже відзначалося, українські партії являють собою фінансово-олігархічні угруповання, а відтак їх політичне спрямування продиктоване бізнесовими інтересами очільників. Проте в останні роки намітилося різке посилення впливу націоналістичної ідеології на свідомість народних мас. Про це яскраво свідчить невпинне зростання рейтингу провідних націоналістичних партій. Після остаточної деградації Конгресу Українських Націоналістів, скомпрометованого її керівником бізнесменом Олексієм Івченком, який перебуваючи на посаді голови НАК Нафтогазу підписав на початку 2006 р. угоду з Московією на постачання газу за неприйнятною для України ціною в обмін на солідну персональну матеріальну «компенсацію» з боку Кремля, на провідну роль націоналістичного руху вийшло ВО «Свобода». Для прикладу наведу результати виборів до Верховної Ради VI і VII скликань: якщо в 2007 р. «Свобода» набрала лише 0,76% голосів вже у статусі «провідника національної ідеї», то на наступних виборах 2012 р. ця цифра становила 10,44%. І зараз мова не про те, що «Свобода» насправді не є націоналістичною партією (та, власне, і політичною партією взагалі) – мова про те, що в очах виборців вона уособлювала націоналістичну ідеологію, а, отже, абсолютно очевидний злет популярності націоналізму серед українського електорату. Звісно ж, чим вищим ставав рейтинг «Свободи», тим м’якішою і ліберальнішою ставала передвиборча риторика, поступово позбавляючись у програмних засадах найбільш радикальних гасел, що в свою чергу позитивно впливало на подальше зростання електоральної підтримки. Менше з тим, факт лишається фактом, і така статистика не могла не турбувати керівників Глобальної Імперії: поява і зміцнення в українському суспільстві україноцентричного вектору на тлі глобального політичного пробудження становила пряму загрозу планам глобалізації. А якщо врахувати зазначені при розгляді першої причини географічне положення, розмір території, кількість населення, багатство природних ресурсів і родючість землі, та ще й додати, що Україна є колискою світової цивілізації – постання національної Української держави, яке неодмінно відбудеться в разі збереження тенденції до посилення авторитету націоналістичної ідеології, призведе до активізації націоналістичних рухів насамперед у європейських країнах. Приклад України надихне інші народи на побудову національних держав, і це ще більше прискорить процес глобального політичного пробудження. Таким чином, Україна не просто стане осторонь від світової глобалізації, а й, перебуваючи у самому серці Глобальної Імперії, має неабиякий шанс очолити антиглобалістичний рух, а така перспектива загрожує вже самому існуванню Глобальної Імперії. На моє глибоке переконання, в цьому й полягає історична місія України. Мабуть, це усвідомлюють і провідники неоглобалізму.
Розібравшись із причинами обрання України ареною для реалізації сценарію відновлення принципу «розділяй та володарюй» у світовому масштабі, перейдемо до розгляду самого сценарію. Як вже йшлося, для його втілення потрібно повернути Московії втрачений після розпаду СРСР статус імперської наддержави. Адже незважаючи на певні загарбницькі потуги як всередині країни (дві чеченські війни), так і ззовні (Придністров’я, Абхазія та Південна Осетія), вони носили характер локальних конфліктів, і в очах світової спільноти Московія аж ніяк не тягнула на імідж солідного військового і політичного суперника не тільки Сполученим Штатам, а й навіть Європейському Союзу, не кажучи вже про трансатлантичний альянс загалом.
Під приводом відмови президента України Януковича, чия команда уособлювала промосковські антиукраїнські сили, підписувати угоду про асоціацію з ЄС, парламентська «опозиція» організувала так званий «Євромайдан», згодом охрещений гучною назвою «революція гідності» – Євромайдан, який завершився скиненням президента і його втечею до Московії. Звісно, в українському суспільстві мало місце і ширилося невдоволення політикою чинної влади, проте революційними настроями навіть не пахло. Та й уявити собі лідерів «опозиції» Турчинова, Яценюка та Кличка в ролі полум’яних революціонерів може хіба що людина з дуже бурхливою, якщо не хворобливою, фантазією. Як то кажуть, було б смішно, аби не було так сумно. Ті, хто ніколи не мав справ з керівництвом «Свободи», ще можуть уявити революціонером Тягнибока, хоча в дійсності провідники «Свободи» являють собою купку бездарних балакунів, спроможних хіба що на проведення проплачених партійними спонсорами мітингів та організацію погромів пам’ятників комуністичної епохи і невеличких сутичок з прибічниками протилежного політичного табору за допомогою кількох загонів юних, не надто інтелектуально розвинених маргіналів.
Так чи інакше, усунення від влади цілком легітимного і законно обраного президента України дало Московії формальний привід для втручання, перша фаза якого завершилася абсолютно безкровною анексією Криму. «Революційна» реакція нового «революційного» українського керівництва на означену подію не вкладається в жодні рамки здорового глузду: вони не просто мовчки спостерігали, як ворожа держава привласнює невід’ємну частину української території, що вже саме по собі у будь-якій нормальній країні трактується як злочинна бездіяльність. Військовим частинам Збройних Сил України було віддано чіткий наказ із Києва не застосовувати зброю, щоб «не піддаватися на провокації». Дуже цікаве тлумачення терміну «провокація», чи не так? Але це ще не все. Україна мала повне право звернутися по військову допомогу до провідних держав Заходу – США та Великої Британії, які гарантували територіальну цілісність України в обмін на відмову від ядерної зброї за Будапештським меморандумом 1994 р. проте виконуючий обов’язки президента України, «революційний» голова Верховної Ради Турчинов заявив на весь світ, що Україна сама впорається зі своїми проблемами. Як Україна «впоралася» із цією проблемою, гадаю, нікому пояснювати не треба.
Цікавою була і реакція Західного світу на окупацію Криму. Державні мужі та функціонери міжнародних організацій – «непохитні борці за мир, справедливість і демократію» – обмежились багаторазовими висловленнями глибокого занепокоєння політикою Московії і погрозою введення проти неї економічних санкцій. Деякі суто формальні санкції таки було застосовано, але вони явно нагадували старий анекдот про курку, яка тікала від півня: «Чи не надто швидко я біжу – може й не наздогнати». Щоправда, сама Україна не спромоглася навіть на такі санкції, продовжуючи навіть під час подальшої війни на Донбасі постачати до Московії продукцію військового призначення.
Трохи далі у протидії московській агресії в Криму пішла Америка, «спробувавши» спрямувати до Чорного моря авіаносець з Близького Сходу. «Спроба» не вдалася, оскільки Туреччина заборонила авіаносцю прохід через Босфорську протоку під приводом надто великих габаритів. Подібна «заборона» в будь-якої здравомислячої людини може викликати хіба що саркастичну посмішку.
Та апофеозом Кримської вистави стала заява московського президента В. Путіна про можливість завдання упереджуючого ядерного удару в разі військового втручання трансатлантичних держав і націоналізацію іноземних підприємств на території Московії у відповідь на жорсткі економічні санкції. Цей войовничий настрій одразу ж підхопили московські ЗМІ, і відомий пропагандист політики Кремля телеведучий Д. Кисельов розродився фразою, що облетіла весь світ, про перетворення Америки на радіоактивний пил. Погроза подіяла бездоганно, і тон звернень політиків Заходу на адресу «білокам’яної» миттєво змінився: замість активної протидії – глибоке занепокоєння, замість жорстких економічних санкцій – бутафорні. Вперше після самоліквідації СРСР Московія здобула вагому ментальну перемогу над Західним світом. Відтак, провідники неоглобалізму досягли омріяного результату: Московія знову постала в образі мілітаристичної агресивної ядерної імперії, і принцип «розділяй та володарюй» було відновлено.
З’ясуємо, який ще зиск отримала Глобальна Імперія внаслідок анексії Криму. Насамперед, це компрометація в очах українського народу націоналістичної ідеології в особі її провідної політичної сили – ВО «Свобода». Нагадаю, що «Свобода» після усунення від влади «регіоналів» на чолі з Януковичем входила до складу правлячої «революційної» коаліції, тож і на ній у повній мірі лежить відповідальність за безопірну втрату Криму, тим більше, що на той час міністром Оборони був саме ставленик «Свободи» адмірал Тенюх. Пам’ятаєте, як лідер «Свободи» О. Тягнибок, потупивши очі, белькотів перед телекамерами стосовно кримських подій, що українська влада зробила все, що могла? Тобто, віддати ворогу без щонайменшого супротиву невід’ємну частину української землі – це все, на що здатна «революційна» українська влада? І це заявляє очільник націоналістичної партії? Оскільки націоналістичну ідеологію традиційно поділяє найбільш патріотична, найбільш активна і радикально налаштована частина суспільства, подібна поведінка «провідників» націоналістичного руху не могла не позначитись на довірі електорату: на останніх позачергових виборах до Верховної Ради у жовтні 2014 р. «Свобода» (після 10,4% у 2012 р.) не змогла подолати 5-відсотковий бар’єр і, таким чином, не потрапила до парламенту. Звісно, прибічників націоналізму в Україні не поменшало, але їхні голоси і їхня прихильність розпорошилися між різними «політичними» силами, такими як популістська Радикальна партія Ляшка, Правий Сектор та об’єднання «Самопоміч», яке зосередилось на негайному кадрову та організаційному вирішенні найбільш проблемних і актуальних питань воєнного періоду, відклавши ідеологію на невизначену перспективу. Як наслідок, українські націоналісти розрізнені і не являють собою згуртовану силу, не маючи об’єднавчого ідейного та організаційного центру, а відсутність представництва у парламенті не дає змоги належним чином поширювати в народні маси націоналістичну ідеологію, бодай у тому примітивному вигляді, який пропонувала «Свобода». І цей сумний факт, безперечно, слід віднести до здобутку провідників неоглобалізму.
Повернемось до анексії Криму і з’ясуємо, який зиск мала Глобальна Імперія саме з безкровного сценарію розвитку подій. Власне, про це я вже писав у політичній статті «Неоглобалізм: чому українські війська не стріляють по окупантах». Коротко повторю для тих, хто її не читав.
Вище вже йшлося про досить дивне тлумачення терміну «провокація» київськими «революційними» можновладцями. За такою логікою агресором вважається не той, хто ввів війська на чужу територію (адже збройні формування можна ввести і неофіційно – без знаків розрізнення під виглядом місцевого населення, що, власне, і було продемонстровано Московією), а той, хто першим відкрив вогонь. У цьому контексті захоплення Криму без застосування зброї створило прецедент світового масштабу, який відкриває можливість для наддержав у майбутньому здійснювати військові експансії в інші країни без людських жертв. І справа тут зовсім не у гуманізмі неоглобалістів – їхні міркування цілком прагматичні. Плебсократична суспільно-політична формація передбачає певну залежність можновладців від настроїв електорату. Керівникам країн, які становлять кістяк Глобальної Імперії, доводиться звітувати перед виборцями за смерть своїх громадян в «гарячих точках». І якими б барвистими фразами про захист національних інтересів, миру, стабільності і демократії не прикривалися політики, пояснюючи військову експансію – чим більше людей загине, тим більше ширитимуться протестні настрої у суспільстві. А це підриває Глобальну Імперію зсередини, відтак її провідники змушені шукати нові технології безкровного захоплення чужих територій. До цих же технологій (у контексті формального дотримання в очах світової спільноти певних елементів зовнішнього невтручання, що впливає на визначення держави-агресора) можна віднести і застосоване Московією у подальшій війні на Донбасі постачання озброєнь під виглядом неконтрольованого «гуманітарного конвою».
Окрім поновлення принципу «розділяй та володарюй», Глобальна Імперія (а точніше, її базова американська складова) здобула ще одну істотну вигоду з повернення Московії імперського статусу, що вкотре свідчить про автономність і самозабезпечуваність плебсократичної системи. Військово-промисловий Комплекс Сполучених Штатів, інтереси якого відіграють провідну роль у формуванні зовнішньополітичного курсу Америки, вимагає від держави зростання видатків на озброєння з метою збільшення своїх прибутків. Але це йде врозріз із інтересами пересічного виборця, який хоче, аби держава витрачала більше коштів на соціальну сферу, освіту, охорону здоров’я. Особливо за відсутності у країни зовнішніх ворогів, які становлять безпосередню загрозу для життя і безпеки її громадян, електорат абсолютно однозначно вимагатиме від уряду скорочення оборонного бюджету.
Після припинення гонки озброєнь і розпаду Радянської Імперії для американського ВПК настали скрутні часи: все складніше стало «вибивати» державні замовлення на військову продукцію і фінансування стратегічних проектів. Ясна річ, боротьба із «всесвітнім тероризмом» та локальні військові конфлікти в різних регіонах планети за участю США істотно не впливали на ситуацію. Потрібен був ворог світового масштабу. І от пролунала омріяна погроза очільника Кремля про можливість упереджуючого ядерного удару, роздута московськими ЗМІ до перетворення Америки на радіоактивний пил. Зовсім неважко передбачити реакцію американського електорату. Тепер американці не те що погодяться, а й самі благатимуть уряд про нарощування ядерного потенціалу, побудову космічних протиракетних щитів, розробку і виробництво новітніх озброєнь. І потечуть десятки, а то й сотні, мільярдів доларів з гаманців платників податків до гаманців власників військових підприємств. Відтак, мети досягнуто.
Навряд чи можна всерйоз припустити, що наймогутніша у світі військова наддержава – США, – яка досі неухильно підтримувала свій імідж вартового світового порядку, мовчки проковтнула погрозу Московії і ганебно відмовилась від взятих на себе міжнародних зобов’язань стосовно гарантій територіальної цілісності України, аби все це дійство не було частиною заздалегідь спланованого сценарію, узгодженого з усіма зацікавленими сторонами. Так само неможливо всерйоз припустити, що уряд, який прийшов до влади в Україні внаслідок революції, та ще й патріотичного спрямування, віддав би стратегічно та економічно важливу частину території без боротьби ворожій державі – це суперечило б здоровому глузду. Хто ж ці «революційні» українські можновладці, і яка їхня роль у розгляданому сценарії? Здається, все цілком зрозуміло з такими «полум’яними революціонерами» як Яценюк, Кличко, Порошенко – все це яскраво виражені вайші, до того ж юдейського походження. Як ми вже відзначали, ремісникам і торговцям не притаманно захищати державу – вони народжені торгувати, причому торгувати будь-чим, у тому числі й державними та національними інтересами. Тому здачу Криму без опору можна було б списати на бездарність української влади, і, до певної міри, так воно і є. Але ми не згадали ще одного «палкого революціонера», одіозна особистість якого варта окремої розмови.
Звісно, йдеться про Олександра Турчинова, який дещо вирізняється з когорти щойно згаданих українських політиків, насамперед тим, що не підпадає під категорію вайшів. Цей невтомний трудівник ідеологічного фронту пройшов цікаву трансформацію від комсомольського функціонера до християнського пастиря. Сам по собі цей факт наштовхує на думку про належність Турчинова до найвищої касти – брахманів (тобто жерців). І, на мою думку, мають рацію ті, хто вважає Турчинова одним із «сірих кардиналів» української політики. А етнічне походження показує, кому саме служить цей син народу Ізраїлевого – Глобальній Імперії.
Можливо, когось здивує означена радикальна трансформація світогляду Турчинова – працівник комуністичного партапарату і проповідник «слова божого». Але пропагувати якісь ідеї – ще не означає їх розділяти. Врахуємо при цьому, що як комуністична, так і християнська ідеологія створені юдейською національною елітою і використовувались (і донині використовуються) нею для встановлення панування «богом обраного» народу над «ґоями», тобто всіма іншими етносами. Дехто може заперечити, що серед юдеїв є й справжні християни. Так, згоден, як то кажуть – нема роду без виродку, і серед юдеїв дійсно є такі дурники, які щиро сповідують віру, накинуту їхньою ж елітою іншим народам з метою їх духовного знищення. Але ж хіба Турчинов схожий на дурника? Ясна річ, далеко не всі юдейські проповідники християнства є ідеологами-брахманами, проте й не всі вони перебувають на вершині політичного Олімпу, тож у даному разі маємо саме цей випадок.
Тому стосовно здачі Криму без опору окупантам, як і стосовно подальшої війни на Донбасі, якої легко було уникнути за бажання вищого керівництва України і його відповідних рішучих дій – пояснити ситуацію лише бездарністю влади вайшів, неспроможних захищати інтереси держави, було б надто просто і, певним чином, помилково. Хоча, безперечно, і означений елемент бездарності також присутній – насамперед це стосується «Свободи» та її лідерів. Звернемо увагу і на нещодавнє призначення Турчинова секретарем РНБО, що, враховуючи його діяльність як голови держави при анексії Криму і постанні Лугандонських «республік» за нинішнього фактичного стану неоголошеної війни на Сході викликало б неабиякий подив, аби не напрошувався цілком очевидний висновок про заздалегідь ретельно спланований сценарій, в якому вище керівництво України виконує функції слухняних маріонеток Глобальної Імперії.
Постає слушне питання: чи можливий був такий розвиток подій без попередньої узгодженості поведінки всіх зацікавлених сторін і головних учасників: США, ЄС, Московії та України? Чи наважилася б Московія окупувати Крим, не будучи впевненою у відсутності збройного опору з боку «нової» української влади і, головне, у невтручанні Америки, Великої Британії та інших країн Північно-Атлантичного блоку? Чи був би взагалі привід у Московії для втручання, якби не «революція» і самоусунення від влади президента Януковича? Чи пролунала б з вуст очільника Кремля погроза ядерного удару, аби не впевненість, що Білий Дім мовчки проковтне цей ганебний ляпас? Чи почалася б війна на Донбасі, якби Путін не знав, що США та ЄС не нададуть військової підтримки Україні і не застосують проти Московії жорстких економічних санкцій? Я переконаний, що на всі ці питання однозначна відповідь – ні. І всі ходи цього дійства були прораховані і сплановані заздалегідь.
Але політичним лідерам Америки і країн ЄС потрібно було якось рятувати свою репутацію в очах світової громадськості і бодай якось пояснити свою ганебну лицемірну позицію по відношенню до московської інтервенції в Україну. Тому, коли український уряд врешті звернувся до означених держав з цілком закономірним питанням: «Чому ви нас не захищаєте?», то отримав у відповідь: «Та тому, що ви самі себе не захищаєте». При цьому Захід висунув до України ряд вимог, в разі виконання яких розгляне можливість надання Україні військової допомоги: насамперед, це подолання корупції та ефективні економічні реформи в умовах збереження і подальшого розвитку «демократії». З тим самим успіхом можна вимагати від безногого інваліда світових рекордів зі стрибків у висоту.
Чому ж тоді Україна і справді себе не захищала, якщо в разі хоч якихось потуг у цьому напрямі могла розраховувати на реальну збройну підтримку з боку США та ЄС? Відповідь абсолютно однозначна: тому що маріонеткове українське керівництво отримало щодо цього чітку вказівку від своїх ляльководів із Заходу, що врешті і дало змогу означеним ляльководам зберегти власну політичну репутацію, переклавши всю провину на бездіяльність українського уряду.
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 15:20:04
2.4. Побічний ефект українського сценарію


Побічним ефектом розгляданих подій у контексті інтересів Глобальної Імперії стало шалене зростання національної свідомості і патріотизму українців. Це й було однією з головних причин початку війні на Сході разом з продовженням розкручування імперського мілітаристичного іміджу Московії. Найбільш активні українські патріоти масово пішли у добровольчі батальйони захищати рідну землю. Пам’ятаємо перші тижні так званої антитерористичної операції: першими вступали в бій вояки Національної Гвардії, які переважно не мали ні військового досвіду, ні елементарних навичок поводження зі зброєю, ні тактичної підготовки – було лише бажання боронити Вітчизну. І вже за їхніми спинами йшли спецпідрозділи МВС і регулярні збройні сили. В цьому і полягав задум неоглобалістів: недосвідчені українські патріоти-добровольці мали масово гинути у протистоянні з московським і промосковським спецназом, керованим фахівцями ФСБ, і найманцями-«ополченцями» з Московії, за плечима яких досвід чеченських війн, бойових операцій в Абхазії та інших гарячих точках. Відтак за короткий період повинна була загинути найактивніша частина української національної еліти, що потенційно складала хребет націоналістичного руху і становила чималу загрозу для чинної влади. Мала датися взнаки і відсутність будь-якої допомоги добровольчим батальйонам з боку держави.
Проте не так сталося, як гадалося. Наші добровольці швидко вчилися і набиралися бойового досвіду. Набув масовості і волонтерський рух, завдяки якому за рахунок народних пожертв на фронт постачалося все необхідне від продуктів харчування до повного військового оснащення. При цьому волонтери забезпечували не лише добровольчі підрозділи, а й регулярні збройні сили, тоді як зібрані державою кошти лежали мертвим вантажем на рахунку в казначействі.
Набувши досвіду, добровольчі батальйони виявилися напрочуд боєздатними і стали головною ударною силою «АТО», не в останню чергу завдяки військовому хисту і організаторським здібностям командирів. Батальйони «Донбас», «Азов», «Айдар», «Дніпро-1» та інші перетворилися на символ мужності, героїзму і військової звитяги для кожного свідомого українця. На їх тлі зростав бойовий дух і в регулярних частинах – буквально на очах народжувалося нове українське військо. Лугансько-донецька бидлота і московські найманці, що складали армії так званих ДНР і ЛНР, вже не могли самостійно протистояти українському війську.
Це становило загрозу не лише для кремлівського проекту «Новоросія», а й для чинного українського керівництва, бо в Україні на той момент виникла справжня революційна ситуація, яка могла вибухнути справжньою революцією, на відміну від бутафорної «революції гідності», завдяки якій «проєвропейські» олігархічні клани прийшли до влади. Єдиним стримуючим фактором була зовнішня військова агресія. Тому, як в інтересах Московії, так і в інтересах українських можновладців, було продовження і посилення військового конфлікту на сході України. Реалізувати це можна було лише введенням регулярних московських військ. Звісно, це було зроблено неофіційно, під виглядом добровольців-ополченців. Штатні підрозділи Збройних Сил Московської Федерастії масово «їхали у відпустку» до України на «власних» танках та БТРах. Цікаво, що аж через півроку після введення в Україну регулярних військ Московії і через 3 місяці після обрання нового парламенту ВРУ нарешті розродилася постановою про визнання Московії країною-агресором, а постанову про визнання так званих ЛНР і ДНР терористичними організаціями було прийнято лише у першому читанні і відправлено на доопрацювання.
Треба відзначити, що неофіційна, хоча й не надто замаскована інтервенція збройних сил Московії, так само, як і вже згаданий «гуманітарний конвой», грали на руку інтересам Глобальної Імперії, створюючи знов-таки прецедент світового масштабу, який дозволятиме в майбутньому застосовувати подібну технологію у боротьбі з глобальним політичним пробудженням і непокірними урядами під виглядом місцевих «борців за незалежність».
Але повернімося до війни і спільної зацікавленості московських і українських очільників у знищенні української національної еліти. Силами елітних московських регулярних військових підрозділів і спільними чітко скоординованими зусиллями вищого державного керівництва і керівництва Генерального Штабу Збройних Сил України було створено Іловайський «котел», в якому опинилися 7 добровольчих батальйонів українського війська. Запропонований і гарантований московським командуванням (а також, на моє переконання, узгоджений з київською владою) «безпечний» коридор для відходу українських військ виявився пасткою. Вийшовши з утримуваних позицій на відкритий простір, українські вояки були підступно розстріляні. Події під Іловайськом стали поки що найтрагічнішою сторінкою цієї «гібридної» війни: загинули, були поранені і потрапили в полон тисячі кращих українських бійців. Подібний «котел», але значно більшого масштабу визріває зараз у Дебальцевому…
Проте запеклі бої точаться не лише на, так би мовити, фізичному фронті. Адже доведено, що панування над свідомістю людини дає переможцю значно більше користі і переваг, ніж фізичне знищення супротивника, оскільки перетворює переможеного на слухняне знаряддя, тож ідеологічні та ментальні війни значно ефективніші і результативніші за війни фізичні, а отже й мають найвищий рівень пріоритету. Яскравим підтвердженням цієї тези є жорстка інформаційна війна, яку впродовж усіх років незалежності невпинно вела Московія проти України, що дозволило їй у підсумку окупувати Крим без збройного опору і розкрутити антиукраїнський сепаратистський рух на сході за активної підтримки левової частки місцевого населення.
Тому на рівні з фізичним знищенням української національної еліти у боях із зовнішнім агресором українська «демократична» влада веде справжню інформаційно-пропагандистську війну проти власного народу (а з огляду на етнічне походження ключових політичних фігур – Порошенка, Гройсмана, Яценюка і Турчинова – не зовсім власного), прагнучи будь-що зупинити зростання у свідомості широких мас українського духу і вибити ґрунт з-під ніг національної ідеї, переважно за допомогою центральних ЗМІ. Тут варто відзначити кілька найбільш важливих моментів:
По-перше, це реалізований на провідних українських телеканалах проект «Єдина країна – Единая страна» у вигляді візуальної реклами. Якщо раніше практично всі українські «партії» проєвропейської орієнтації, до яких належала і вся нинішня політична псевдоеліта, виступали проти поширення московської мови, особливо у ЗМІ і на державному рівні, то тепер вектор мовної політики, як бачимо, змінився на протилежний, тотожний мовній політиці попереднього, відверто антиукраїнського, уряду Януковича, скинутого революційним шляхом нинішньою владою. Цікаво, чи не так, що перебуваючи у стані війни, «революційне» керівництво України активно пропагує мову країни-агресора? Окрім того, українські державні діячі і чиновники все більше послуговуються у публічних виступах московською мовою, яка зараз лунає з телеекранів від офіційних осіб значно частіше, ніж за часів правління кремлівського ставленика Януковича.
Також ледь не в кожному телерепортажі з фронту у кожному випуску новин можна почути інтерв’ю захисників України московською мовою. Те саме стосується не лише безпосередньо бійців, а й волонтерів та інших громадських активістів-патріотів. Так, панове, московська мова – це реалії сьогоднішньої України, особливо її східних та південних територій. Але одна справа – визнання цього факту, як наслідку тривалої інформаційної та ідеологічної війни проти України ворожої держави, і зовсім інша справа – його невпинне пропагування, що, безперечно, є невід’ємною частиною продуманої інформаційної політики держави.
Сюди ж треба віднести і ненадання офіційного статусу добровольчим батальйонам, сформованим націоналістичними силами – це ОУН і Правий Сектор. Відтак, їх бійці не отримують від держави ні зброї, ні амуніції, ні продовольства, ні медикаментів, ні грошей, їхні сім’ї не можуть розраховувати на державну допомогу в разі їх загибелі, а вони самі – в разі серйозних поранень і втрати працездатності, бо формально не визнаються державою учасниками бойових дій. Більше того, ці добровольчі підрозділи, що на рівні з іншими воюють з окупантами на передовій в найгарячіших точках, юридично вважаються незаконними збройними формуваннями з усіма витікаючими наслідками.
Неабияку увагу центральні телеканали, преса та інтернет-видання приділяють дискредитації українських національних героїв – провідників націоналістичного визвольного руху часів ІІ Світової війни і післявоєнного періоду – Степана Бандери і Романа Шухевича. Слово «бандерівець» навмисне вживається з негативним емоційним забарвленням. Сором’язливо замовчується, що Степан Бандера все своє життя присвятив боротьбі за незалежність України, натомість у гіперболічними вигляді подаються його особисті вади, політичні прорахунки і темні сторінки історії ОУН – УПА. Така політика також покликана запобігти зростанню популярності націоналістичної ідеології в українському суспільстві.
Тут же відзначимо величезну масу бруду і чорного ПІАРу, вилитого тими самими ЗМІ на командирів добровольчих батальйонів та очолювані ними бойові підрозділи – тих командирів, які завоювали авторитет в народі своїми військовими подвигами і вирішили йти у велику політику, щоб докорінно змінити обличчя української держави. Це цькування нової української еліти почалося під час останньої парламентської виборчої кампанії. Вибори давно минули, проте потоки бруду на добровольчі батальйони не припиняють литися з найвпливовіших телеканалів та інтернет-ресурсів. Безперечно, певні негативні факти дійсно мають місце, адже всі – живі люди, до того ж люди різні, та й у багатьох, хто воював, нерви на межі, а, часом, і поза нею. ЗМІ пильно чатують на подібні прояви, нерідко роздуваючи з мухи слона і переставляючи дійсність з ніг на голову. Та ми маємо розуміти, з чиєї подачі і з якою метою це робиться.
То скажіть, будь ласка, чи є сенс вести фізичну війну проти окупантів, яким ми завідома програли війну ідеологічну завдяки зрадницькій політиці власного уряду? А у зв’язку з телепроектом «Єдина країна – Единая страна» хотів би запитати кожного українця, де він бачить своє майбутнє: в єдиній країні чи в «единой стране»? Докладно всі аспекти мовного питання обговоримо в ІV розділі, а поки що, напротивагу зростанню національної свідомості народних мас констатуємо активну протидію означеному процесу з боку чинної «народної» влади у вигляді денаціоналізації, деукраїнізації інформаційного простору і України загалом. Цей факт не може не турбувати і не наштовхувати на думку про справжню сутність української держави в її теперішньому форматі, справжні цілі державного керівництва і справжніх господарів наших політиків-маріонеток.
Другим важливим моментом є урядові призначення нової парламентської коаліції. Надання міністерських портфелів кільком іноземцям є логічним продовженням щойнозгаданої політики денаціоналізації України. Українців тим самим штурхають пикою в бруд, виставивши перед всім світом нацією нездар, негідних обіймати високі державні посади. Поза сумнівом, така політика має на меті істотно згасити хвилю зростання національної гідності і розвинути в пересічних українцях старанно виплеканий протягом багатьох століть комплекс національної меншовартості, який різко пішов на спад після початку війни і здобуття перших перемог. Втім, поки означені міністри не досягли якихось вагомих успіхів в очолюваних ними галузях, влада не надто квапиться виставляти їхні персони в пресі і перед телекамерами, щоб не отримати зворотного ефекту.
Третім важливим моментом є ставка українського уряду не на військову перемогу на фронті, а на переговорний процес. Саме ця теза невпинно пропагується через всі можливі ЗМІ, формуючи в пересічних українцях пацифістичні настрої. Навіщо це робиться? Насамперед, бойовий дух безпосередньо пов’язаний із зростанням національної свідомості, з якою чинна влада веде непримиренну боротьбу: їй не потрібна нація воїнів – їй потрібна нація гречкосіїв, водоносів і свинопасів, бо такою нацією (а точніше, біомасою) керувати значно простіше. Але українська адміністрація має тут і більш дріб’язковий, суто шкурний інтерес: адже в разі перемоги на фронті бойові настрої, особливо серед учасників війни, цілком логічно переростуть у настрої революційні. А питань до можновладців у наших вояків накопичилось чимало, і ці питання продовжують накопичуватися. Зрозуміло, що за даних обставин військова перемога України несе пряму загрозу вищому керівництву держави – не лише їхньому перебуванню при владі та їхньому бізнесу, майну і «заробленим» грошам, а й їхньому життю. Тому перемога на фронті аж ніяк не входить у плани очільників України. І вище ми вже говорили про зацікавленість влади у подовженні військового конфлікту.
Пригадаймо українські так звані мирні ініціативи про припинення вогню, які відверто нехтуються «сепаратистами» і зв’язують по руках і ногах українські війська, не дозволяючи ні проводити необхідні наступальні бойові операції, ні належним чином перешкоджати діям ворога. Натомість «перемир’я» дає змогу агресору вільно пересуватися, перегруповуватися, займати вигідні позиції для оточення контрольованих Україною територій, а головне – отримувати з Московії підкріплення у вигляді бронетехніки, зброї і поповнення особового складу московськими «ополченцями» та підрозділами регулярних збройних сил. Скажіть, будь ласка, про який мир може йти мова у випадку зовнішньої агресії? Лише про мир в результаті остаточної військової перемоги над ворогом. Так, це кров, це загибель багатьох найкращих синів Вітчизни. Але хіба наша свобода того не варта? Чи так і залишимось нацією рабів, готових служити будь-яким окупантам, «аби не було війни»? Один з батьків американської демократії Томас Джефферсон писав: «Дерево свободи має час від часу зрошуватися кров'ю патріотів і тиранів. Це його природне добриво». Які ж під час війни можуть бути мирні переговори і перемир’я з агресором? Лише про умови остаточної капітуляції, щоб уникнути зайвих жертв, коли долю війни вже вирішено. Але нашим можновладцям це невигідно – вони прагнуть перевести війну у стан затяжного довготривалого конфлікту, щоб змусити українців стомитися від неї і погоджуватися врешті на мир за будь-яку ціну. У зв’язку з цим постає питання: проти кого ж в дійсності воює українська влада? І відповідь може бути лише одна: проти власного народу.
В результаті приходимо до єдиного можливого висновку: руками московських окупантів і чинної української «демократичної» влади Глобальна Імперія здійснює боротьбу зі справжньою українською національною елітою і глобальним політичним пробудженням в Україні.
Re: Українська антиутопія
22.11.2015 15:23:47
2.5. Глухий кут


Мушу відзначити, що така політика загнала Україну у глухий кут. З одного боку, ми не можемо чіпати владу, поки триває війна, з іншого – не можемо перемогти у війні, маючи таку владу. Якщо залишити владу без змін, ми обов’язково зазнаємо поразки з частковою втратою територій у вигляді Лугандонських «республік», які перетворяться на такі ж сателіти Московії, як Придністров’я чи Абхазія. Якщо ж скинемо нинішнє злочинне державне керівництво, це послужить Кремлю приводом для відкритої інтервенції. Без збройної підтримки Заходу ми довго не протримаємось, а Захід не визнає нової, насправді революційної, влади, не обраної демократичним шляхом, отже про збройну допомогу можна навіть не мріяти. Це, в свою чергу, означатиме повномасштабне втілення Московією проекту «Новоросія». Вочевидь, такий розвиток подій влаштовує і провідників Глобальної Імперії, тому реалізація подібного сценарію є цілком ймовірною.
Звісно, можна і треба тиснути на українську владу, вимагаючи від неї активних ефективних дій на фронті, швидкого перепрофілювання промисловості на потреби оборони та більш рішучих і наполегливих зусиль в отриманні реальної військової допомоги від західних країн. Означені кроки можна здійснювати і парламентським шляхом через представників нової хвилі українського політикуму, і масовими громадськими акціями. Хоча особисто я не вірю, що це врешті призведе до бажаного результату.
Стосовно ж країн Заходу, відзначу, що їм також на руку нинішня політика українського керівництва, яке акцентує увагу на так званих «Мінських домовленостях», тобто на клаптику паперу, який ні в що не ставиться протилежною стороною. Це дає змогу західним лідерам, фактично не докладаючи жодних реальних зусиль, підтримувати в очах світової спільноти імідж активних борців за мир і демократію – продовжувати ту саму нескінченну порожню балаканину про засудження московської агресії і посилення економічних санкцій. Щоправда, ця порожня балаканина вийшла на якісно дещо вищий рівень: від «глибокого занепокоєння» політикою Кремля Захід перейшов до заяв про «розгляд можливості надання Україні збройної допомоги». З подібних «погроз» можна лише посміятися, що, власне, відверто і робить Московія, зухвало виступаючи з лицемірними заявами про порушення Україною Мінських угод, ніби пародіюючи недолуге базікання західних посадовців.
Днями весь світ облетіла новина про «видатну перемогу» європейської дипломатії – позбавлення Московії права голосу в ПАРЄ, після чого московська делегація залишила асамблею і оголосила про вихід з цієї організації. Які ж наслідки цієї «видатної» події? Жодних. Московії цілком достатньо лишатися постійним членом Ради Безпеки ООН, щоб блокувати всі невигідні для неї рішення світової спільноти, а механізмів позбавлення її права вето чи членства в Раді Безпеки не передбачено. Тому на решту очільникам Кремля глибоко начхати. Проте засудження Московії на засіданні ПАРЄ не було одностайним, і навіть одна з країн Євросоюзу – Греція – відкрито перейшла на бік Московії після зміни керівництва внаслідок останніх виборів. Цей факт є яскравою демонстрацією в дії принципу «розділяй та володарюй».
Повагу до сили у світовій політиці ще ніхто не скасовував, і з цієї точки зору зухвала позиція Московії виглядає значно привабливішою, ніж безхребетне белькотіння західних лідерів, яке може викликати тільки огиду і зневагу. І зараз світоглядне й системне протистояння однієї-єдиної Московії з усім «демократичним» світом складається явно не на користь останнього – як не прикро це визнавати, але Московія є повновладним господарем становища. І це, безперечно, відповідає інтересам Глобальної Імперії.
В цьому ж контексті провідники неоглобалізму отримали ще один додатковий зиск, хоча й не на найближчу перспективу. Ментальна поразка «демократії» практично на очах в усього людства виставила на загальний огляд прогнилість і неефективність плебсократичної політичної формації, її цілковиту нездатність вчасно і адекватно реагувати на виклики новітніх реалій. Ідеали свободи, рівності, братерства, захисту миру і справедливості виявилися суцільним блефом, оголивши справжню меркантильну й егоїстичну сутність «демократії». «Демократичний» світ продемонстрував неспроможність ні згуртуватися проти спільної загрози, ні навіть у повній мірі її усвідомити. Також довели свою нежиттєспроможність і міжнародні організації, створені для підтримання стабільності і порядку. Все це, безперечно, не можуть не розуміти і провідники неоглобалізму. Вище я вже наводив висловлювання Збігнева Бжезинського, в яких він піддає критиці політичну систему США і натякає на переваги в цьому плані східних країн, зокрема Китаю. І якщо Глобальна Імперія вирішила потроху привчати світову спільноту до думки, що вік «ліберально-демократичної» формації добігає кінця, то зараз саме настав слушний час, аби започаткувати цей процес. Я вже також казав, що «демократія» як така для Глобальної Імперії не є метою, а лише зручним інструментом для досягнення справжньої мети – світового панування. Тому рано чи пізно неодмінно настане момент тотального наступу неоглобалізму на «демократію» як в незалежних, так і в підконтрольних країнах. Але це відбудеться не раніше, ніж Глобальна Імперія матиме у власному розпорядженні достатньо сил і ресурсів, щоб поставити людство перед фактом свого існування.
Проте, цього може й не статися, якщо неоглобалістам не вдасться успішно завершити український сценарій. І є вагомі підстави вважати, що саме так воно і буде. Провідники Глобальної Імперії припустилися серйозного прорахунку, недооцінивши боєздатність українських добровольчих батальйонів і заздалегідь розграбованого і деморалізованого регулярного війська: вони наївно вважали, що сили лугандонських покидьків, керованих фахівцями ФСБ, і московських найманців цілком вистачить, аби подолати опір українців, що не мали ні достатньої військової підготовки, ні бойового досвіду, ні належного оснащення, не кажучи вже про здеградований генералітет і офіцерський склад. Не врахували неоглобалісти і всенародної підтримки українського війська, і волонтерський рух. Вочевидь, міркували так: старанно роздмухане протистояння між Заходом і Сходом України, а також ретельно виплекана в пересічних українцях життєва позиція «моя хата скраю» примусить «хохлів» не перейматися подіями на Донбасі, а матеріальне становище українців, які й так ледь зводять кінці з кінцями, не дасть їм змоги жертвувати кошти з і без того скромного сімейного бюджету на потреби захисту країни. До цього спонукала й інформаційна політика державного керівництва, про яку йшлося у попередньому пункті. Проте, як бачимо, все пішло зовсім не так.
Кремлівський керманич Владімір Путін, розпочинаючи військову аферу на сході України, явно сподівався відбутися малою кров’ю, та ще й заразом вирішити завдання, пов’язане з безпекою власного авторитарного режиму. Мова про так званих московських добровольців, яких «білокам’яна» залюбки неофіційно відправляла на український фронт, в душі, напевне, щиро їм бажаючи звідти не повернутися. Чому так? Щоб відповісти на це питання, потрібно насамперед розуміти, що собою являють означені «добровольці» (а насправді – найманці). Це істоти, які люблять і вміють «бавитись» зі зброєю – учасники чеченських війн, військових кампаній в Абхазії, Південній Осетії тощо – ті, хто має бойовий досвід або ж просто бажання вбивати. Причому це ті, хто не знайшов гідного застосування своїм здібностям і нахилам, бо ті, хто має нормальну, добре оплачувану роботу, ніколи не поїде ризикувати власним життям на чужу землю заради задоволення імперських амбіцій можновладців. Тому в разі посилення всередині Московії протестних настроїв по відношенню до путінського режиму, цей контингент одразу ж неодмінно стане на бік протестувальників, сподіваючись, що опозиційні лідери їх помітять і оцінять. Відтак, ця частина населення є потенційно небезпечною для чинної московської влади, і війна в Україні є чудовою нагодою їх позбутися.
З іншого боку, керівництво Кремля формально не несе жодної відповідальності ні перед світовою громадськістю, ні перед власним народом ні за дії «добровольців», ні за їхні життя, хоча, ясна річ, згідно своїх головних цілей і завдань в Україні, спонсує їх і забезпечує всім необхідним: і зброєю, і бронетехнікою. І зовсім інша річ – регулярні війська, за введення яких офіційний Кремль вимушений звітувати як перед міжнародним співтовариством, так і перед своїм населенням: перед першим – за військову агресію проти суверенної держави, перед другим – за повернення московських громадян з України у вигляді «вантажу-200». З цього випливає, що участь регулярних збройних сил Московії у війні на сході України не відповідає інтересам керівництва «білокам’яної», а, отже, й не входила в їх початкові плани.
Те саме стосується і Глобальної Імперії, адже московська збройна інтервенція вимагає цілком конкретної реакції і рішучої протидії як від міжнародних організацій, так і від окремих країн, що взяли на себе функції захисників світового порядку – насамперед США, які є фундаментом Глобальної Імперії. Про це нещодавно казав у своєму виступі і Збігнев Бжезинський, відзначаючи, що запроваджені відносно Московії економічні санкції можуть принести результат лише у віддаленій перспективі, тоді як зараз потрібне більш активне втручання для негайного зупинення московської агресії в Україні.
Зауважимо, що неоглобалісти свідомо погодилися на дуже ризикований крок введення регулярних московських військ в Україну, бо фактично не мали іншого вибору: в іншому разі українські війська за лічені дні добили б підтримуваних кремлівським керівництвом лугандонських бойовиків – саме така ситуація склалася на фронті в середині літа минулого року. Це означало б не просто поразку Московії, а й втрату її імперського іміджу, незважаючи навіть на анексію Криму – колишні перемоги забуваються досить швидко, тим більше, що Крим Московія здобула без застосування зброї. Отже, не відбулося б поновлення принципу «розділяй та володарюй», заради якого й розроблявся український сценарій провідниками Глобальної Імперії – перемога України аж ніяк не входила в їхні плани.
Після введення регулярних військ Московії ситуація на фронті радикально змінилася. «Сепаратисти» почали здобувати перемогу за перемогою, однією з яких став вже згаданий «Іловайський котел». На цій переможній ноті неоглобалісти, мабуть, і збиралися завершити війну Мінською мирною угодою, що цілком влаштовувала всіх основних гравців цієї вистави: і саму Глобальну Імперію, і Московію, і маріонеткову українську владу. Влаштовувало це й Америку та ЄС, які могли таким чином зберегти власну репутацію, не надаючи збройної допомоги Україні. Не влаштовував такий перебіг подій лише Україну та її народ – саме народ, а не плебс, що погодиться на мир за будь-яку ціну і не надто перейматиметься втратою частини території, якщо це не відобразиться на його шлунку. Проте, мова зараз не про це, бо з інтересами українського народу в даній ситуації ніхто й не мав наміру рахуватися – якраз навпаки: тривала і триває нещадна війна з його одвічним природним прагненням до самоствердження, війна у рамках загальної боротьби Імперії з глобальним політичним пробудженням.
Отже, диспозиція на момент укладення Мінської угоди задовольняла інтересам Глобальної Імперії. Але, погодившись на введення в Україну московських військ, неоглобалісти знову прорахувалися і випустили джина з пляшки. Московський керманич Владімір Путін, мов хижак, що відчув запах крові, після переможного наступу на тлі явної недієздатності української влади і відсутності активного протесту з боку світової спільноти (перш за все, Північно-Атлантичного альянсу) вже не міг зупинитися. В його хворобливій уяві знову з новою силою постав проект «Новоросія», який, здавалося б, навіки пішов у небуття після перших поразок «сепаратистів». Після оголошення Україною «перемир’я» на окуповані території один за одним повалили московські «гуманітарні конвої» зі збройним підкріпленням бойовикам і нескінченні колони бронетехніки. Кров ударила в голову кремлівському диктатору, він став почуватися непереможним і незалежним господарем. На жаль, таке «самопочуття» Путіна виявилося недалеким від істини, і жодні зусилля міжнародної дипломатії урезонити президента Московії не увінчалися успіхом. Путін втратив контроль над власними амбіціями, і, відповідно, Глобальна Імперія втратила контроль над Путіним і ситуацією з московською інтервенцією. Глобальна Імперія опинилася в ролі такого собі доктора Франкенштейна, нездатного впоратися з породженою ним самим потворою.
Дехто може здивуватися: ну й що з того – адже неоглобалісти отримали те, до чого прагнули: поновлення імперського статусу Московії, а, відтак, і принципу «розділяй та володарюй», і байдуже при цьому, під владою якої з частин Глобальної Імперії перебуватиме віднині Україна – Московії чи Заходу? В тому-то й справа, що не байдуже, насамперед через те, що контроль Імперії над Московією є непрямим і надто складним та опосередкованим. До того ж, як ми щойно з’ясували, зараз керівництво Кремля явно вийшло з-під контролю і намагається проводити власну політику. Звісно ж, можна фізично прибрати диктатора Путіна і поставити на його місце слухняну маріонетку на кшталт Навального. Але це по суті не вирішить проблеми, оскільки московський менталітет демонструє історичну схильність до авторитарних форм правління, отже завжди міститиме приховану загрозу виходу з покори. А Україна, з огляду на її географічне розташування, людські, інтелектуальні, природні та земельні ресурси, постійно буде важливим стратегічним об’єктом, який бажано тримати під рукою, при цьому не даючи їй можливості розгорнути свій потенціал на повну потужність.
Але справа не лише у цьому. Як вже йшлося, одна річ – добровольці, за яких Московія формально не несе відповідальності, хоча всім і зрозуміло, що саме Кремль організовує, фінансує і постачає зброю цим «добровольцям», і зовсім інша річ – присутність на території суверенної України регулярних московських військ. Відсутність належної реакції на збройну агресію Московії з боку західних країн, і насамперед США, тягне за собою підрив довіри до них як гарантів миру і стабільності, що на тлі зростаючого глобального політичного пробудження, яке й без того є антизахідним та антиамериканським, як справедливо відзначав Збігнев Бжезинський, неодмінно призведе до втрати авторитету Заходу і його впливу на світову політику. Це загрожує розвалом і самій Глобальній Імперії через ініціацію і розвиток як зовнішніх, так і внутрішніх антиглобалістичний тенденцій, адже і всередині імперії, у підконтрольних їй країнах, існують сили, які не бажають миритися із владою «богом обраної» еліти. І підтримка таких сил у суспільстві в разі продовження неоглобалістами теперішньої «м’якої» нерішучої політики по відношенню до московської агресії в Україні дедалі посилюватиметься.
З іншого боку, надання реальної військової допомоги Україні і сприяння її перемозі у протистоянні з Московією, окрім зміцнення України, яке також не входить у плани неоглобалістів, дискредитує Московію в очах світової спільноти як імперську наддержаву. Це означатиме провал українського сценарію, що розроблявся для поновлення дії принципу «розділяй та володарюй», що ефективно працював і приносив чималі дивіденди Глобальній Імперії під час «холодної війни» Заходу проти Радянського Союзу.
Але є ще один надзвичайно важливий фактор, який утримує Глобальну Імперію від надання Україні збройної допомоги – це ймовірність початку ІІІ світової війни, до якої Імперія явно не готова, насамперед у морально-психологічному аспекті.
Якщо у світі складеться політична ситуація, що унеможливить виступ США на боці Московії (а саме така ситуація і складеться в разі надання Америкою збройної допомоги Україні, тому Білий Дім наразі й «не наважується» на цей крок), Китай неминуче розпочне війну проти Московії за свої історичні землі. Треба сказати, що для Китаю питання розширення території – це справа виживання нації через величезне перенаселення країни. І Китай готовий до війни, навіть ядерної (пригадайте хоча б численні китайські міста-привиди), проте не настільки дурний, аби воювати на два фронти одночасно – проти Московії і США. Попри всі суперечності та історичну ворожнечу до Китаю, напевне, приєднається Японія, що також має до Московії територіальні претензії. За умови дотримання нейтралітету США та ЄС неважко здогадатися, хто вийде з цієї війни переможцем, а це, поза сумнівом, призведе до перерозподілу сил на всесвітній політичній арені і подальшого падіння впливу і авторитету Глобальної Імперії. Тож Китай, який зараз фактично є провідником антиглобалізму, лише чекає на слушну нагоду.
Цілком очевидно, означені перспективи загнали Імперію у глухий кут, тому її лідери гарячково шукають з нього вихід, не наважуючись поки що на якісь рішучі доленосні кроки. Висловлюючись шаховою термінологією, Глобальна Імперія опинилася у цуґцванґу, коли будь-який наступний хід лише погіршить позицію.
Навіщо я так детально аналізую ситуацію навколо московської інтервенції? Щоб з’ясувати, яким шляхом йти Україні і де їй шукати союзників. Те, що Глобальна Імперія потрапила у глухий кут, є доброю новиною. Так само доброю новиною є і ментальна поразка світової «демократії», тому зараз цілком доцільно поставити питання про перспективи цієї формації у розв’язанні глобальних політичних конфліктів, і зі слів Збігнева Бжезинського, наведених у першому розділі, ми бачимо, що це питання визріло ще до нинішньої кризи. У цьому контексті абсолютно очевидно, що саме Україна наразі є найбільш вмотивованою країною для радикальної принципової зміни державного устрою. І якщо вона скористається цим шансом і випередить Глобальну Імперію, то може врешті стати світовим законодавцем політичної моди. Безперечно, для цього треба буде пройти надзвичайно складний і тернистий шлях, тим більше враховуючи нерівну війну, яку веде Україна проти московських окупантів. Але кожне нове життя народжується в муках, а суспільство – це також живий організм. Спеціально для скептиків і всіх тих, хто сумнівається, що Україні до снаги подолати цей шлях, хочу навести цитату з книги першого президента Чеченської Республіки Джохара Дудаєва «Атака Ичкерийского Волка»:
«Самая большая ошибка - это пренебречь украинцами. Посчитать украинцев слабыми. Обидеть украинцев. Никогда не обижайте украинцев. Украинцы никогда не бывают так слабы, как вам кажется. Не дай Всемогущий Аллах изгнать украинцев или отобрать что-то у украинцев. Украинцы всегда возвращаются. Украинцы вернутся и вернут своё. Но когда украинцы возвращаются, они не умеют рассчитать силу и применить её пропорционально. Они уничтожают всё на своём пути. Не обижайте украинцев. Иначе, когда украинцы вернутся на землю, где похоронены их предки, то живущие на этой земле будут завидовать мёртвым».
Українці мають усвідомити, що національна держава, побудована на націоналістичній ідеології – це єдина можливість у сучасних умовах протистояти і деградаційному вектору плебсократії, і зазіханням неоглобалізму, і будь-якій зовнішній агресії. А усвідомивши це, мають зробити 3 прості речі:
1. Згуртуватися в єдину націю навколо національної ідеї;
2. Привести до влади справжню національну еліту;
3. Викинути з державотворчого процесу все, що заважає побудові могутньої самодостатньої країни і суперечить першим двом пунктам.
Поза сумнівом, першочерговим завданням української нації наразі є перемога над зовнішнім ворогом, але, щоб не гаяти дорогоцінного часу і вийти з глухого кута, про який йшлося вище, перший пункт треба втілювати вже зараз, паралельно з війною – інакше нам не перемогти ні у війні, ні всередині країни. Це, панове, не рожеві мрії, не фантазії й не утопії – це нагальна вимога часу, не виконавши яку, ми не відбудемось як повноцінна нація.
Re: Українська антиутопія
23.11.2015 10:43:57
ІІІ. Духовність

3.1. «Арійський ген»


У першому розділі ми вже розглянули негативний вплив «демократії» на розвиток людської особистості і формування її світогляду. Ось що пише Микола Сціборський у тій же праці «Націократія»:
«Народженню демократії також присвічували ідеї, що їх уважали за «вічні правди». Проте на основі їх вона – сама наскрізь релятивістична й раціоналістична – не спромоглася створити свого закінченого й абсолютного світогляду. У відношенні до всіх проблем життя й духа, що на них стара культура вміла відповідати або означеним «так», або категоричним «ні» – демократичні теорії давали невиразні, спірні відповіді. Руйнуючи попередні (хоч кількісно обмежені, але якісно виповнені) духовно-моральні основи культури, демократія розбудовувала власну цивілізаційну систему, оперту на засаді кількісного поширення, при однозначній деградації її внутрішньої суті. Віру, абсолют, дух і мораль минулого заступили – скептичність, умовність і матеріалістична розрахунковість нової доби».
І треба відзначити, що цьому неабияк сприяє і панівна у переважній більшості «демократичних» країн християнська релігія. Справді, за догматами християнства, людина є рабом (дарма що Божим) і грішником від народження, навіть не встигши скоїти у житті ще жодного негідного вчинку. Окрім того, усі народи за винятком «богом обраного» є ґоями, тобто бидлом. І все це не може не накладати відбиток на людську психіку. Що ж залишається в такому разі нещасному плебею, як не насолоджуватися матеріальними благами раціонального прагматичного «демократичного» суспільства, тим більше, що цей вихід підказує саме «святе письмо»: «Віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже» (Лк., 20: 25). Чи випадково, що спершу – кесареві, а тоді вже – Богові? Та й взагалі, про яку духовність можна говорити щодо релігії, яка пропагує ницість духу: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт., 5: 3)?
Ті, хто відкидає значення релігії як духовного фундаменту будь-якої ідеології, а відтак і не сприймає її як одну з головних рушійних сил суспільного розвитку середовищ, в яких панує та чи інша ідеологія, ніколи не збагне ні механізмів історичних процесів, ні політичних реалій сьогодення, що є їх прямим наслідком. Питанням ролі християнства у всесвітній і зокрема руській історії, його впливу на свідомість як окремої людини так і цілих народів, а також викриттю його брехливої лицемірної сутності я присвятив чимало попередніх праць: «Троянський кінь для арійських народів», «Ідеологія напівнаціоналізму», «Христос чи Антихрист?», «Кому поклоняються християни», частково «Таємниці пентаграми».
Наразі хочу звернути увагу читача на ще один ментальний фактор, який свідчить про необхідність відмови від християнства і відновлення рідної орійської віри. Гадаю, всім добре відоме прислів’я «Де 2 українці – там 3 гетьмани». І це дійсно так. На підтвердження маємо, на жаль, чимало сумних і навіть ганебних історичних прикладів. Індивідуалізм, заперечення будь-яких авторитетів, нестримне бажання мати власну думку, відмінну від інших, іноді всупереч здоровому глузду, іноді навіть доведене до абсурду – це так званий «арійський ген», сформований багатотисячолітнім історичним шляхом наших пращурів – хліборобів-власників. Хіба варто дивуватися, що як стародавня руська та грецька, так і сучасна демократія, головною цінністю якої є забезпечення особистих прав і свобод кожного громадянина, зародилася в середовищі орійських народів?
Що ж дало можливість прадавнім оріям, незважаючи на природну схильність до індивідуалізму, не просто гуртуватися, а й створювати по всьому світу нові культури й цивілізації, які залишили визначний слід в історії людства? Чому дохристиянська Русь успішно протистояла військовій агресії наймогутніших імперій – персів, греків, римлян? Чому сама Візантія в період її розквіту сплачувала данину Русі? Кожен, хто має бодай елементарні знання з історії, чудово усвідомлює, яку величезну роль відігравала релігія у житті тогочасної людини. Тому відповідь очевидна: орійська віра, що сповідувала родові цінності, нейтралізувала відцентрову дію «арійського гену», спонукаючи наших предків попри природжений індивідуалізм об’єднуватись навколо інтересів роду, віддаючи їм перевагу перед особистими. Знищивши православну орійську віру, християнство зруйнувало систему родових цінностей, замінивши їх штучними і сумнівними «загальнолюдськими»: «Я ж прийшов “порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її”.» (Мт., 10: 35). З огляду на вищесказане про властивий орійським народам індивідуалізм, втілити це виявилося не так вже й важко. Відтак, введення християнства по суті поклало початок занепаду індоєвропейської раси, вивільнивши відцентрові процеси у свідомості пересічного орія. І цей занепад не просто триває донині, а набуває дедалі більших обертів, лігши у родючий ґрунт егоцентричного плебсократичного суспільства.
На противагу, інші євразійські раси – мисливці угро-фіни та кочівники тюрко-монголи, чий історичний шлях розвитку і спосіб життя сформував колективістський менталітет, не мали подібних проблем, і на тлі деградації орійських народів поступово вийшли на передній план світової політичної сцени – Арабський Халіфат, Золота Орда, Османська Імперія. Чи варто дивуватися, що ці нові потужні держави в духовній царині віддали перевагу агресивному ісламу перед збитковим, покірливим смиренним християнством? Із Золотої Орди постало свого часу Московське царство, що згодом також переросло в імперію, якою є і зараз, постійно розширюючи свої кордони і сфери впливу. І хоча Московія й прийняла християнство, набожність москвина є суто формальною і показною, а тому не чинить на московську ментальність руйнівного впливу, зокрема й завдяки щойно згаданій схильності до колективізму. Чудовою ілюстрацією цієї тези може слугувати історія Московії минулого століття, а саме побудова на бездуховному атеїстичному підґрунті колективістського по суті комуністичного ладу. Після лютневої революції 1917 р., що поклала край самодержавству, «демократія» протрималась у Московії трохи більше як півроку, поступившись ще жорсткішій за абсолютну монархію «диктатурі пролетаріату». І вже у наш час крах комуністичної ідеології, який призвів до відновлення християнства в якості офіційної релігії і формально «демократичного» державного устрою, по суті нічого не змінив у внутрішньому світі москвина. В його напівмисливській-напівкочівницькій свідомості немає й натяку ні на християнське милосердя, ні на ідеали демократії – свободу, рівність та братерство.

3.2. Християнство і «демократія»


Взагалі бачимо, що як демократичні, так і християнські цінності, які багато в чому є синонімічними і навіть тотожними, чужорідні практично для всіх неорійських народів, які хоч і нерідко приймають формально «демократичний» державний устрій, проте фактично будують своє суспільство на зовсім інших – ієрархічних, автократичних, а то й тоталітарних засадах. Яскравим прикладом у цьому плані є й сучасна автократична Московія. І от що характерно: у нинішньому світоглядному протистоянні між Заходом і Сходом, яке виникло у зв’язку з московською військовою агресією проти України, Західний світ, значно розвиненіший і економічно, і технічно, і технологічно, маючи істотну як кількісну, так і якісну перевагу в озброєнні, продемонстрував абсолютну безпорадність перед агресивною політикою лише однієї, ніким не підтримуваної Московської Імперії. Західні ідеали свободи, демократії і верховенства права виявилися цілковитим блефом і беззмістовним порожнім гаслом, оголивши огидне лицемірне єство плебсократичної системи, єдиною справжньою цінністю якої є фінансові інтереси правлячої псевдоеліти – тобто той самий Золотий Тілець, створений, згідно Тори, для поклоніння братом Мойсея Аароном, той самий Золотий Тілець, який врешті і завоював для «богом обраного» народу весь Західний орійський світ. Як бачимо, плебсократична суспільно-політична формація і юдо-християнська антидуховність разом складають органічний симбіоз і гармонійно доповнюють одна одну, сприяючи деградації орійських націй.
Може виникнути цілком слушне питання: яка ж із цих двох складових є першопричиною? Дехто, міркуючи над озвученими вище тезами, може сказати, що це питання риторичне і аналогічне загальновідомому: що первинне – курка чи яйце? Якщо курка – то з якого яйця вона вилупилася, а якщо яйце – то яка курка його знесла? Проте, уважно поглянувши на всесвітню історію, мусимо відзначити, що в епоху середньовіччя національна еліта в особі родової аристократії дозволила європейським монархіям не просто триматися, а й успішно розвиватися, створюючи такі могутні імперії як Британська чи Іспанська. Християнській ідеології ще не вдалося на той час остаточно зруйнувати систему родових цінностей, на якій базувався орійський світогляд, а відтак і не вдалося вивільнити руйнівну відцентрову силу вищезгаданого «арійського гену».
Зовсім іншу картину спостерігаємо у випадку з Україною. Занепад нашого народу розпочався практично одразу після впровадження християнства, яке супроводжувалося нещадним винищенням національної еліти, і не лише серед військової варни, що керувала державою, а й серед переважної більшості населення, що відстоювала рідну віру ціною власного життя. За півтора століття це призвело до втрати державності, а місце родової аристократії посіли ті, хто дбав не про національні інтереси, а «вірою і правдою» служив іноземним господарям-окупантам. Врешті все це й обумовило той жалюгідний моральний і духовний стан, в якому українське суспільство перебуває й донині. Таким чином, з’ясувавши причинно-наслідкові зв’язки на прикладах історії європейських країн, приходимо до висновку, що першоосновою деградаційних процесів, які зараз відбуваються у середовищі орійських націй, треба вважати саме християнську релігію, тоді як плебсократична форма державного устрою лише довершує цю чорну справу, створюючи сприятливі суспільні умови для розвитку означених процесів. То скажіть, будь ласка, чи варто Україні орієнтуватися на цінності «західної демократії», які в жодному разі не спроможні підняти нашу націю з колін і вивести з глибокої кризи? Чи потрібні нам недієздатні союзники-зрадники, що кинули наш народ напризволяще, залишивши фактично сам-на-сам у нерівній боротьбі з московською інтервенцією?
Повертаючись до становлення християнства на Русі, мушу відзначити ще один дуже важливий фактор, який відіграв (і продовжує відігравати) величезну роль у формуванні та вихованні в українцях комплексу національної меншовартості. Криваве насадження віри Христової, внаслідок якого було знищено всі письмові джерела, а саму писемність було змінено на кирилицю, та й те – не руською, а церковнослав'янською мовою, заборона під страхом смерті святкувань і обрядів рідної православної (не плутати з так званим християнським православ’ям!) віри, з якою були пов’язані численні народні легенди – таким чином не тільки з літописів, а й з народної пам’яті зникла практично вся дохристиянська історія Русі до середини ІХ ст., залишивши суцільні білі плями, які намагаємось у наш час ліквідувати, послуговуючись не надто об’єктивними працями іноземних дослідників.
А між тим найбільш славні сторінки нашої історії припадають саме на дохристиянську епоху. Проте наші «історики» воліють або ж взагалі про це не згадувати, або ж подавати окремими уривками переважно у спотвореному вигляді, або ж наслідувати штучні псевдонаукові теорії про якісь чужинські племена, що невідомо звідки взялися на нашій землі, а потім невідомо куди поділися. При цьому старанно замовчується справжня визначна роль наших предків у всесвітній історії. Ґрунтовні, чітко аргументовані дослідження вітчизняних і закордонних фахівців, з яких однозначно слідує, що ми є прямими нащадками народу, який споконвічно проживав на нашій землі і став прабатьком світової цивілізації, відверто нехтуються офіційною наукою, залишаючи їх у статусі недоведених гіпотез. Поширюються брехливі байки про орійську православну віру, криваві жертвоприношення, дикунські звичаї і релігійні обряди. Більше того, з подачі певних ідеологічних кіл мусується думка, що пізнє прийняття християнства порівняно з іншими європейськими народами обумовило відсталість Русі у суспільному розвитку. В результаті такої державної політики маємо те, що українські християни з огидою згадують дохристиянський «поганський» період як щось ганебне, всіма силами своєї нікчемної душі та примітивного світогляду прагнучи відхреститися від духовного і культурного орійського спадку. Звідси, між іншим, бере початок сучасне плазування українців перед іноземним та іноземцями.
«Нація, що не хоче знати свого минулого, не має майбутнього» – не знаю, хто це сказав, але ця істина беззаперечна. Кожен народ, що дбає про майбутнє, виховує нові покоління на героїчній історії предків, передаючи її з гордістю і любов’ю. Візьміть хоча б тих же москвинів, які по суті створили собі систему історичних міфів, перекрутивши до невпізнаваності історичну дійсність на догоду власним ідеологічним потребам. Так само нічого спільного з історичною дійсністю не мають і їхні «національні герої», такі як Олександр Невський чи Дмитрій Донськой. Натомість ми, українці, маючи без перебільшення найславетнішу серед усіх народів світу історію, свідомо зрікаємось її, втішаючи релігійні фобії християнського стада.
Що ж тоді нам, народу, в якого відібрали навіть його історичну назву, привласнену «старшим братом» – що ж тоді нам лишається від нашої історії, якщо відкинути від неї «поганську» дохристиянську епоху? Козацька доба, що завершилася ганебною Переяславською угодою, яка змінила польське рабство на рабство московське, та ще окремі нетривалі фрагменти національно-визвольної боротьби, які завжди закінчувалися поразкою? Чи можна на такій історії виховати духовно сильну повноцінну націю? Чи може подібне ставлення до своєї історії не породити, не сформувати комплекс національної меншовартості і не розвинути його в невід’ємну рису свідомості сучасного пересічного українця? Чи не тому у незалежній українській державі переважна більшість українців і досі розмовляє мовою своїх поневолювачів, сором’язливо посилаючись на те, що ми й так одне одного розуміємо, так зручніше, так звичніше, а дехто й відверто заявляє, що так престижніше та цивілізованіше? Але про мову докладніше поговоримо у наступному розділі, а поки що констатуємо: саме християнство заклало підвалини формування в українцях комплексу національної меншовартості і рабського менталітету взагалі. Тому доки християнство лишатиметься панівною релігією в нашому суспільстві, доти і ми лишатимемось нацією ґоїв, як, власне, і проповідує християнська віра.
Вище вже йшлося, що плебсократична суспільно-політична формація і юдо-християнська антидуховність разом складають органічний симбіоз і гармонійно доповнюють одна одну, сприяючи деградації орійських націй. Але от що цікаво. Сучасна «демократія» постала на ідеалах Великої французької революції, проголошених в «Декларації прав людини» 1789 р., головна суть яких полягає у піднесенні ролі людини в суспільстві. Ось що пише М. Сціборський:
«Нові теорії переносили поняття суверенності на цілий народ, як той суспільно-політичний збір, що складається з певної кількості наділених всіма правами громадян. Окремий громадянин ставав таким чином ніби частинним носієм суверенного права цілого народу».
Скажіть, будь ласка, а чи можливе було подібне возвеличення людської особистості на базі принизливої для людини збиткової християнської антидуховності? Тож цілком природно, що Французька революція відкинула принизливу смиренну християнську мораль, проте, на жаль, не давши нічого їй на противагу. Необхідна революційна жорсткість і рішучість як провідників, так і виконавців революції, необмежена жодними духовними засадами, переросла у криваву звірячу жорстокість, що врешті й призвело до поразки Французької республіки, реставрації монархії і самого християнства.
Але ідеї демократії не вмерли і поступово лягали в родючий ґрунт капіталістичного приватновласницького господарства європейських країн. З розвитком демократії відповідно істотно падав вплив християнства, який у середині ХІХ ст. досяг катастрофічно низького рівня, що примусило юдейську національну еліту шукати принципово нових ідей, які служили б меті панування «богом обраної» нації. Із цим завданням успішно впорався видатний син народу Ізраїлевого К. Маркс, зробивши належні висновки з Французької революції. Докладно про це я писав у попередніх працях, тож не буду повторюватись. Констатую лише, що світоглядне протистояння між атеїстичним комунізмом і християнською демократією призвело до тимчасового зміцнення позицій християнства і демократії за відсутності гідної потужної альтернативи і одному, й іншому, оскільки комуністична ідеологія разом з марксистською версією атеїзму зазнала, на мою думку, остаточної поразки.
Уважний читач, мабуть, побачив парадокс у зростанні впливу демократії при одночасному підйомі християнства. Але насправді ніякого парадоксу немає, бо демократія під тиском внутрішніх факторів вже давно перетворилася на плебсократію. «Годі чекати від демократії сміливого і чинного втручання в труднощі епохи… Роздерта внутрішніми чварами, катаклізмами і суперечностями, вона безрадно протиставляє розбиваючим її силам самі нікчемні, затріпані слова: «свобода, рівність, братерство»…» , – пише М. Сціборський ще перед ІІ світовою війною. Від рушія суспільного прогресу, яким виступила демократія на зорі свого існування, залишилися самі порожні гасла, що приховують її нинішнє єство системи, обслуговуючої інтереси великого капіталу, зосередженого в руках представників «богом обраного» народу. І якщо першопочатково демократія новітньої доби всупереч християнській моралі сприяла піднесенню людської особистості, то зараз плебсократія спільно з тією ж християнською мораллю виконує місію деградації як окремої людини так і загалом середовища, в якому вони функціонують, підтримуючи та підсилюючи егоцентричні тенденції. І тому цілком логічно припустити, що сама юдо-християнська ідеологія зробила чималий внесок у перетворення демократії на плебсократію.
«Vox populi vox Dei» – цей давній крилатий латинський вислів, на мою думку, якнайяскравіше характеризує тісний взаємний зв’язок між державою та релігією як безпосередніми втіленнями означених категорій – народу і Бога. Безперечно, знайдуться охочі із суто юдо-християнським лицемірством подати це твердження як гасло сучасної «демократії», припасувавши сюди й «своє», накинуте суспільству, спотворене розуміння Бога. Але якщо приймати даний вислів за чисту монету, то йдеться в ньому про справжнього Бога, а не бутафорного біблійного божка, про народ, а не біомасу – про демос, а не плебс. І тоді все стає на свої місця…
Re: Українська антиутопія
23.11.2015 11:02:47
3.3. Три релігії


Три релігії домінують у сучасному світі – три так звані аврамічні релігії, що сповідують віру в одного бога: юдаїзм, християнство, іслам. Причому 2 останні – християнство та іслам – базуються на першій – юдаїзмі, що вже саме по собі наштовхує на думку про штучність цих двох релігій і створення їх з певною метою. У свою чергу штучність самого юдаїзму блискуче обґрунтував наш видатний вчений, філософ і літературний класик І. Я. Франко у праці «Біблійне оповідання про сотворення світу». Я також приділив увагу цьому питанню у статті «Таємниці пентаграми», пояснюючи на прикладі першопочаткової юдаїстської символіки походження світоглядних засад, на яких постала дана релігія. Автори Тори, запозичивши із зороастризму монотеїстичну концепцію, відкинули решту проявів і сутностей Бога, окрім Творця Землі і життя на ній. Таким чином самі фундаментальні основи юдаїзму опинилися за лаштунками релігії, залишивши її адептам доволі примітивне уявлення про Бога. Натомість увагу було зосереджено на ідеологічних аспектах, які декларували вищість юдеїв над іншими народами, відтак закладаючи в їхню свідомість шовіністичну мету світового панування.
Проте для досягнення означеної мети невеличкому «богом обраному» народові, який, до того ж, перебував у колоніальній залежності, самого юдаїзму було явно замало. І юдейська національна еліта в особі релігійної касти рабинів не могла цього не розуміти. Вихід було знайдено в середині LVI ст., яке згодом, завдяки цьому винаходу, стало іменуватися першим століттям нової ери. Звісно ж, мова йде про винахід християнства, авторство якого належить безумовно юдейським рабинам. Одним з доказів є те, що «віра Христова», яка народившись на теренах Іудеї, якимось дивом не була прийнята «синами народу Ізраїлевого», проте надзвичайно старанно ними поширювалася серед решти народів Римської Імперії, під владою якої на той час перебувала Іудея. Про це свідчить і той факт, що перші книги християнського так званого святого письма – Євангелія – писалися грецькою, що була у Римі, вдаючись до сучасної термінології, мовою міжнаціонального спілкування. Ті перші Євангелія і досі називають грецькими писаннями, натякаючи, що їх писали саме греки. Але це зовсім не так, бо ця думка суперечить історичній логіці. Спробую це довести.
Перш за все, як я вже щойно казав, «віра Христова» поширювалася юдеями, а не греками. Навіть за самими євангельськими текстами, Ісус проповідував лише серед юдейського народу: «Я посланий тільки до овечок загиблих дому Ізраїлевого» (Мт., 15: 24), а в самих Євангеліях йдеться про життя і смерть «сина божого», тобто по ідеї вони мали писатися «очевидцями» цих подій, найімовірніше – учнями Ісуса. То звідки ж там могли взятися греки?
По-друге, з чотирьох Євангелій, що увійшли до християнського канону, лише одне, причому хронологічно останнє (від Івана), написане на теренах стародавньої Греції. Решта писалися в Єгипті, Римі та самій Іудеї. То скажіть, будь ласка, навіщо греку їхати, наприклад, до Єгипту, щоб писати про юдейського бога?
По-третє, тексти Євангелій містять чимало посилань на Тору (Старий Заповіт), отже автори «житія Христового» повинні були, щонайменше, прочитати Тору. Я ще можу припустити, що деякі дуже освічені греки могли знати і вміти читати давньоарамейською мовою, якою на той час спілкувалися юдеї, але в те, що вони вміли читати ще й хебрейською, яка вже давно вийшла зі вжитку, і якою написано Тору – перепрошую – не повірю.
І останнє. Автори Євангелій демонструють неабияку обізнаність і з географією Іудеї, і з її історією, і з тим, хто й де царював. Звідки така поінформованість у греків? Начиталися газет та інтернет-публікацій чи надивилися телевізійних передач? Нагадаю, що означені засоби масової інформації з’явилися дещо пізніше…
Що ж дає підстави «історикам» стверджувати, ніби творцями «святого письма» були саме греки? Лише те, що Євангелія написано грецькою? Але, як я вже сказав, грецька була поширена практично у всіх провінціях і колоніях Риму. Втім, є ще одне демагогічне тлумачення, що базується на першому зачині Євангелія від Івана: «На початку було Слово» (Ів., 1: 1). Мовляв, «слово» є не зовсім точним перекладом грецького «логос», яке треба розуміти в більш широкому значенні. На цьому самому «логос» побудовано цілу філософську концепцію, доволі популярну у стародавній Греції. Отже, «логос» це не просто слово, а думка, ідея, з якої народжується матерія. З сучасної грецької «логос» більш точно перекладається як «причина». Це все так, проте прийняти дане твердження в якості аргументації грецького авторства Євангелія (і те – лише одного, що приписується Івану Богослову) може тільки людина, яка не читала або неуважно читала Тору. Пригадайте, що в ній говориться про сотворення світу: «І сказав Бог: "Хай станеться світло!" І сталося світло» (1М., 1: 3). Тож бачимо: творчим началом тут виступає слово, що реалізує божественний задум. Відтак, автор так званого Євангелія від Івана фактично лише повторив написане у Торі. На кого ж розраховане подібне «наукове» обґрунтування? Хіба що на неспроможне мислити власними мізками християнське стадо, якому віра замінює знання.
Але головне, безперечно, не хто писав, а що писав, і з якою метою. В цьому сенсі одразу кидається у вічі разюча різниця в ідейному спрямуванні юдаїзму і християнства. І це при тому, що святе письмо юдеїв – Тора – не заперечується християнством, а навпаки – є його невід’ємною частиною, входячи до складу так званого Старого Заповіту. У Новому ж заповіті словами Ісуса сказано: «Легше небо й земля проминеться, аніж одна риса з Закону загине» (Лк., 16: 17). Якщо Тора вчить юдеїв непримиренній боротьбі за «місце під сонцем», не гребуючи жодними засобами, в тому числі й винищенням інших народів, то «віра Христова» пропагує абсолютно протилежні цінності: смирення, терпіння, покору: «А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу» (Мт., 5: 39); «А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому.» (Мт., 5: 40); «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас» (Мт., 5: 44). Страждання возводиться у ранг найвищих християнських чеснот. Тогочасне політичне становище – панування Риму над Іудеєю – повністю зворотне за ідейним змістом садомазохістській парі юдаїзм – християнство, яка з точністю до навпаки проповідує панування юдеїв над ґоями. Тож цілком очевидно, що саме з метою докорінної зміни означеної політичної ситуації і було розроблено християнське вчення. А відтак стає зрозумілим, хто є справжнім автором «грецьких писань». Більш докладно я писав про це у праці «Троянський кінь для арійських народів».
Ясна річ, я не стверджую, що християнська релігія одразу ж створювалася з метою встановлення світового панування «богом обраного» народу. Першопочаткове завдання було значно простішим – спричинити занепад Риму, щоб позбавитись його влади. Проте апетит приходить під час їжі, і, побачивши, що християнство успішно впоралось з покладеним на нього завданням, юдейська національна еліта перейшла до реалізації програми-максимум. Але для здійснення головної мети, поставленої ще при створенні юдаїзму, самої християнської віри було явно недостатньо. На зміну занепалому Риму прийшла Візантійська Імперія. Індоєвропейські народи продовжували відігравати провідну роль у розвитку світової цивілізації.
Відтак наприкінці VІ ст. серед найближчих родичів юдеїв – арабів, що разом з ними утворюють семітську етнічну групу, – постає і швидко набирає ходи нова релігія – іслам, що по суті являє собою перероблене християнство, позбавлене деградаційних концепцій смирення і покори. Народжується нова могутня держава – Великий Арабський Халіфат, який, розширюючись на схід, поступово навертає в іслам і тюркські народи, і згодом вже вони перебирають на себе роль провідників ісламу в особі Османської Імперії. Іслам остаточно затверджується у Північній Африці, на Близькому та Середньому Сході, і навіть подальше завоювання багатьох ісламських країн європейцями не дозволяє поширити християнство на цих теренах. Тоді як свого часу іслам витіснив «віру Христову», наприклад, з Єгипту або ж із самої вотчини християнського світу – Візантії, що свідчить про явну перевагу в духовній силі ісламу перед християнством. Треба сказати, що колишня столиця християнського світу, а нині – центр однієї з найвпливовіших християнських конфесій – ортодоксальної – колишній Константинополь, а нинішній Стамбул – є навіть не столицею ісламської держави – Туреччини, ніби нагадуючи нам про рабське занепадницьке нице єство «віри Христової».
Проте, як би привабливо не виглядав іслам порівняно з християнством, далеко не все гаразд і з самим ісламом. Констатуємо, що суспільний розвиток ісламських народів практично зупинився на середньовічному рівні. Виняток складає хіба що сучасна Туреччина, яка останнім часом відійшовши від догматів ісламу, все більше набуває обрисів європейської країни. Я не фахівець з ісламу, тому не можу сказати напевне, що саме в його ідеології сприяє гальмуванню суспільного розвитку, але в тому, що гальмівні фактори закладено в саме ісламське вчення його творцями, немає жодного сумніву. Про це опосередковано свідчить і занепадницька символіка ісламу (спадаючий півмісяць), про що я писав у останньому розділі «Таємниць пентаграми».
Заради справедливості зауважу, що справа, мабуть, не лише у релігії, а й у ментальності народів – її адептів, сформованій історичним шляхом розвитку: наприклад, вище вже йшлося про споживацьку кочівницьку ментальність тюркських націй. Але ж, як то кажуть, палиця о двох кінцях, бо кожна релігійна філософія зобов’язана враховувати особливості національного менталітету тих етнічних груп, у середовище яких її впроваджується. В іншому разі вона не має жодного шансу прижитися, і буде відторгнута суспільним організмом як чужорідне тіло.
Зокрема християнство навряд чи змогло б поширитись серед європейських народів, аби в його філософію не було закладено природний орійський егоцентризм. Врешті це призвело до руйнації системи родових цінностей, на якій трималося орійське суспільство і яку плекала орійська православна духовність. Цього, власне, і домагалися творці «віри Христової». Ось дуже показовий уривок з біблії, в якому Ісус зрікається своєї рідні: «Коли Він ще промовляв до людей, то Його мати та брати стояли надворі, намагаючись спілкуватися з ним. Хтось сказав Йому: Ось твоя мати і твої брати стоять надворі, бажаючи з тобою розмовляти. Він же відповів тому, хто говорив до нього: А хто моя мати і хто мої брати? Простягнувши свою руку до Своїх учнів, сказав: Ось моя мати і мої брати.» (Мт., 12: 46-49). Людина, що зрікається свого роду і його цінностей іменується виродком. Констатуємо, що християнська ідеологія спрямована на перетворення людей на виродків – ґоїв без роду і племені. Біблійний Ісус – виродок, що публічно на очах учнів зрікся власної матері і братів – закликає: «І не називайте нікого отцем на землі, – бо один вам Отець, що на небі» (Мт., 23: 9).
Натомість в общинній свідомості тюрків чи тих же семітів, подібні концепції не мають жодного шансу на успіх. І якщо першопочатково релігійна філософія формується на базі певних особливостей менталітету, то надалі вже сама релігія бере активну участь у його формуванні та зміні.
Але повернемося до витоків ісламу і відзначимо надзвичайно цікаву паралель. Неписьменний пророк Мухамед диктував одкровення, ніби почуті від самого Аллаха, своєму учневі Зейд ібн Сабіту, який старанно записував слова «великого пророка». Панове, вам це нічого не нагадує з християнської міфології? Однією з головних світоглядних книг християнського «святого письма» наряду з Євангеліями є «Апокаліпсис» або так звані «Об’явлення Івана». Юдо-християнськими байкарями прийнято вважати, що такий собі Іван Богослов диктував на острові Патмос одкровення, явлені йому янголом з Небес, своєму учневі Прохору. Просто збіг? Можливо, але не факт…
А тепер від екскурсу в історію повернемося до нашого сьогодення і спробуємо розібратися, яку роль нині відіграють всі три щойно розглянуті неосемітські релігії у житті європейських (орійських) націй. Якщо з християнством все більш-менш ясно, то теза про вплив юдаїзму та ісламу на перший погляд здається незрозумілою. Проте це лише на перший погляд. Втім, розкладемо все по порядку.
В одній зі своїх перших праць – «Троянському коні…», я вже розповідав про демографічну ситуацію в Європі та Північній Америці – ареалах компактного проживання орійських етносів. Місцеві християнські народи, чиї держави перебувають на значно вищому економічно щабелі розвитку, зазнають міграційного тиску з боку переселенців переважно з ісламських країн Північної Африки, Близького та Середнього Сходу. Сюди ж долучилися і вихідці з Південно-Східної Азії. Частка орійського населення в Європі та Північній Америці невпинно падає, і цей процес набуває дедалі більших обертів. Та навіть опинившись на межі національної катастрофи, християни-європейці та їхні нащадки американці виявляють цілковиту неспроможність подолати цю проблему, демонструючи безсилість смиренного християнства на низовому суспільному рівні не лише перед агресивним ісламом, а й перед будь-якою іншою релігією. Говорячи про стан національної катастрофи, я зовсім не перебільшую, враховуючи схильність афро-азійських етносів до багатодітних сімей. Тож над корінними європейцями нависла цілком реальна загроза (причому, у найближчому часі) опинитися на своїх споконвічних землях у ролі національних меншин. Як тут не пригадати слова з біблії: «Як Мене ви покинули, і служите в вашому краї богам чужоземним, так чужинцям служити ви будете в краї не вашому!» (Єр., 5: 19).
Але така ситуація виникла не сама по собі, і християнські народи вже дійсно не є господарями на власній землі, поступившись реальною владою у своїх країнах «синам народу Ізраїлевого». Транснаціональні корпорації, банки, фінанси, ЗМІ у переважній більшості християнських держав належать представникам «богом обраної» нації, які за допомогою означених важелів здійснюють керівництво Глобальною Імперією. Сама плебсократична система, яка функціонує на теренах Північної Америки та Європи, влаштована таким чином, що, обслуговуючи інтереси капіталу, автоматично сприяє створенню згаданої демографічної ситуації шляхом залучення дешевої робочої сили з країн «третього світу». Адже власники підприємств безпосередньо зацікавлені в послугах «кольорових» емігрантів, працюючих за зарплатню, за яку вже не погоджується виконувати ту саму роботу місцеве орійське населення, що призводить до зменшення собівартості продукції, а відтак і підвищення її конкурентоспроможності, і збільшення прибутків власників. Насичення ринку праці обумовлює зростання конкуренції за робочі місця. Відтак зменшується ринкова вартість, особливо, «чорної» некваліфікованої праці, зростає безробіття, в тому числі й серед місцевого населення, дехто шукає і знаходить роботу в нелегальному, а то й кримінальному секторі. Збільшення кількості антисоціальних елементів у свою чергу веде до зростання як вуличної, так і організованої злочинності, істотно нівелюється і падає суспільна мораль.
До чого ж тут релігія, спитає прискіпливий читач, якщо ми спостерігаємо дію суто економічних і соціальних законів? На перший погляд це так, але в чиїх інтересах функціонує плебсократія і хто нею керує? Хто смикає за мотузки отих «демократичних» маріонеткових президентів, міністрів та парламентарів за допомогою вищезгаданих економічних важелів? Щойно я вже відповів на це питання – це ті воїни «богом обраного» народу, чиєю зброєю є не кулемети, танки і ракети, а фінанси та ЗМІ. І зовсім не випадково, що ці сини народу Ізраїлевого володарюють лише у християнських країнах. Пригадайте байку з Тори про Золотого Тільця:
«І побачив народ, що загаявся Мойсей зійти з гори. І зібрався народ проти Аарона, та й сказали до нього: "Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із єгипетського краю, – ми не знаємо, що сталось йому". І сказав їм Аарон: "Поздіймайте золоті сережки, що в ушах ваших жінок, ваших синів та дочок ваших, і поприносьте до мене". І весь народ поздіймав з себе золоті сережки, що в їхніх ушах, та й позносили до Аарона. І взяв він це з їхньої руки, і вформував його в глині, і зробив із нього лите теля. А вони сказали: "Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю! " І побачив це Аарон, і збудував жертівника перед ним.» (2М., 32: 1 – 5).
Якщо хтось не зрозумів цієї байки, поясню. Народ, позбавлений справжніх провідників і віри в істинного Бога, шукає об’єкт поклоніння, близький до свого єства. Юдейська національна еліта знищила духовність орійських народів, нав’язавши їм віру в мертвого бога – розіп’яту ляльку – замість віри у Бога живого, який дарує життя всьому живому на Землі і підтримує це життя своїм теплом і світлом – живого Бога, якого в переважній більшості природних релігій уособлює Сонце. Останню ж крапку у справі духовної і моральної деградації оріїв поставила плебсократична суспільно-економічна система, відсторонивши від влади залишок національних еліт у вигляді родової аристократії, замінивши їх біля державного керма на маріонеткові «політичні» партії, що обслуговують фінансові інтереси приватного капіталу. Сціборський пише: «Народженню демократії на початку присвічували ідеї, що уважалися за «вічні правди». Одначе, на основі їх вона не спромоглася створити закінченого і абсолютного світогляду… Так повільно віру, мораль і дух минулого заступила зроджена нею матеріалістична розрахунковість нової доби». Ця матеріалістична розрахунковість, ці егоїстичні приватновласницькі інтереси – це і є той самий Золотий Тілець, якого юдейська еліта створила для орійських народів за відсутності в них справжніх провідників і віри у справжнього Бога.
Так і в наведеному вище прикладі власники підприємств (хоч би й орійської крові) залучають в орійське етнічне середовище чужорідні елементи всупереч національним інтересам, приносячи тим самим жертву Золотому Тільцю. Для решти ж орійського населення, яке не бажає приймати матеріальні цінності в якості духовного пріоритету, лишається слідувати ідеалам віри Христової: «Поправді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Іще вам кажу: верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» (Мт., 19: 23, 24). Отже, в сучасному плебсократичному суспільстві перед оріями стоїть «широкий» вибір: або ж бути благочестивим адептом християнства, яке проповідує рай для жебраків: «І багато-хто з перших останніми стануть, а останні – першими» (Мт., 19: 30), або ж поклонятися Золотому Тільцю. Причому, в обох випадках у виграші лишаються «богом обрані», досягаючи поставленої мети, оскільки обидві альтернативи ведуть до духовного і морального занепаду.
Все щойно сказане стосовно можливостей вибору стосується й іншої частини християнського світу, яка стоїть дещо осторонь. Мова йде про Латинську Америку. Звісно ж, місцеве населення аж ніяк не можна віднести до орійського ні генетично, ні ментально, проте і в ньому є домішок орійської крові, особливо у великих містах, де зосередились нащадки європейських емігрантів. Юдейська еліта не опанувала ці терени за відсутністю потреби, хоча вплив керованих ними транснаціональних корпорацій на політику деяких маріонеткових урядів простежується досить чітко.
Що ж характерно для латиноамериканських країн, переважна більшість яких являють собою так звані бананові республіки? Низький рівень життя, значне соціальне розшарування, високий рівень злочинності, розпусти, наркоманії. Державний устрій – або плебсократичній, або ж автократична диктатура. Доволі поширеним явищем у країнах Центральної та Південної Америки є військові державні перевороти і революційні рухи, які, проте, в основному не сприяють суспільно-політичному та економічному поступу, а лише призводять до встановлення кланових диктатур. Втім, зрідка трапляються і протилежні випадки приходу до влади справжніх національних лідерів, які здійснюють керівництво в державних інтересах. Тут можна навести приклади Августо Піночета в Чилі або Уго Чавеса у Венесуелі. Але подібні випадки – явище, скоріше, тимчасове і виняткове.
Та от що цікаво: при всіх щойно згаданих суспільних негараздах навряд чи знайдеться у світі хоча б один регіон, в якому зустрінеш таку масову показову (і я б навіть сказав – показну) християнську набожність на межі релігійного фанатизму, як серед латиноамериканського населення. І, на мою думку, дуже символічно, що найбільший у світі монумент Ісусу Христу стоїть у Ріо-де-Жанейро – місті, яке вважається ледь не найбільшим центром розпусти і «вільної моралі». Власне, все, що я казав стосовно властивих прикмет латиноамериканських країн, можна так само віднести і до країн «чорної» Африки. Єдина різниця – на африканському континенті вплив християнства значно менший. То що ж принесла людству «віра Христова», окрім кривавих релігійних війн, вогнищ «святої» інквізиції та моральної і духовної деградації цілих народів? Звісно ж, питання риторичне…



3.4. Християнство і православ’я


Повернемось до рідної України і підведемо деякі підсумки. На початку статті я вже казав, що 800-річна відсутність державності виховала в українцях менталітет рабів. Хоча насправді процес духовного занепаду нації, який врешті і обумовив означену втрату державності, розпочався значно раніше – ще за чверть тисячоліття до татаро-монгольської навали.
З прийняттям християнства, основна мета якого полягає у вихованні в людині менталітету раба, що вже саме по собі сприяє розвитку комплексу національної меншовартості, розпочалося нещадне винищення руської національної еліти – носіїв орійської духовності, що проповідувала родові цінності, і всіх тих, хто ладен був чинити опір поширенню збиткової християнської ідеології та відстоювати рідну віру ціною власного життя. Це врешті і обумовило глибокий духовний занепад руського народу (і як прямий наслідок – подальшу втрату державності) і поступову підміну родових цінностей християнськими, за якими усі народи є ґоями, окрім «богом обраного». Саме тому нинішні адепти віри Христової кажуть: я українець, я патріот, але перш за все я християнин. То чи можна побудувати національну державу, керуючись такими засадами? До того ж, означений християнський інтернаціоналізм (який згодом творці комуністичної ідеології трансформували у інтернаціоналізм пролетарський) сприяє проникненню в природне моноетнічне середовище представників інших народів, поступово перемішуючи нації між собою, а відтак це явище, набувши масовості, призводить до стирання характерних національних рис і національної самобутності взагалі, що в свою чергу створює серйозні перешкоди для побудови національних держав. Окрім розглянутих вище міграційних процесів, які послідовно і невпинно зменшують частку українців в Україні, нерідко можемо спостерігати наступну картину на суто побутовому рівні: якщо у колективі християн з’являється представник ісламу, він зазвичай стає лідером у цьому колективі. Ми вже говорили про духовну силу ісламу порівняно зі смиренним покірливим християнством, тож коментарі тут зайві…
З усього сказаного у цьому розділі абсолютно однозначно слідує, що юдо-християнська антидуховність не спроможна ні сприяти відродженню української нації (а відтак і її згуртуванню і побудові сильної держави), ні достатньо вмотивувати інші, наразі значно більш розвинені, орійські народи на протистояння агресії зі Сходу, яка вже не є якоюсь примарною чи ймовірно потенційною небезпекою, а становить цілком реальну загрозу поки що економічно благополучній, але ідеологічно і духовно безхребетній європейській спільноті. А тому повернення до православної віри, спрямованої на захист інтересів роду, є не туманною перспективою, а невідкладною потребою сьогодення.
Таким чином, ґрунтувати націоналістичну ідеологію на християнстві, яке по самій своїй суті є антинаціональним, було б смертельно небезпечною помилкою. Годі навіть уявити більш безглуздий термін, ніж «християнський націоналізм», а між тим саме на ньому стоїть переважна більшість сучасних націоналістичних організацій. Видатний класик українського націоналізму Дмитро Донцов відзначав, що справжню національну еліту відрізняє від псевдоеліти те, що вона ніколи не підлаштовується під бажання мас, а навпаки – накидає народним масам власний світогляд. А тепер погляньте на «ідеологію» наших «націоналістичних» партій, які припасовують свої популістські програмні засади під вподобання християнського електорату. Отож міркуйте, панове, чи є нинішні «провідники» української національної ідеї справжньою національною елітою, чи лише прикриваються націоналістичними гаслами, в дійсності обслуговуючи приватні інтереси партійних спонсорів?
На відміну від християнства, керованого чужинцями, центр рідної орійської віри завжди міститиметься в національному осередку. А тому як фундамент духовного і ментального розвитку нації, вона служитиме однією з головних запорук забезпечення національної безпеки, оберігаючи державу від проникнення ззовні іноземних впливів і ментальних технологій.
Ті, хто уважно читав мого «Троянського коня…», можуть мені дещо заперечити: мовляв, я сам, досліджуючи релігійну символіку, стверджую, що за орійським світоглядом людина є центром Всесвіту, про що свідчить знак хреста, який уособлює світобудову. Саме так, панове, і усвідомлення цього факту нашими предками – прадавніми оріями, вочевидь відіграло неабияку роль у формуванні згаданого вище «арійського гену», що сприяв становленню менталітету власника, індивідуаліста, творця, керівника. Та разом з тим наші пращури розуміли, що поруч з ними перебувають такі ж самі центри Всесвіту як і вони. Але всі ці центри містяться всередині одного кола, яке уособлює Бога-Сонце – Бога, якого вони щодня бачать у реальному світі Яви, бачать і розуміють, що і Бог бачить їх і їхні діяння. Тож родова відповідальність перед Богом у свідомості орія завжди стояла на першому місці перед його власним «его» як центра Всесвіту, а звідси і сила орійського роду, і панування орійської раси у стародавньому світі.
Цілком природно запитати: чому ж тоді у сучасному здеградованому українському суспільстві все більшого впливу набуває національна ідея, в тому числі і серед палких поборників «віри Христової»? Причин декілька:
По-перше, не на всіх людей християнство діє однаково, адже всі люди різні. Тому, говорячи про негативну роль християнської релігії, маємо на увазі загальні тенденції, завдяки яким суспільство рухається в тому або іншому напрямку. І якщо хтось збирається навести масу прикладів видатних чи й пересічних християн-націоналістів, я одразу ж відповім, що ці окремі приклади не виправили і не могли виправити нинішній занепадницький стан української нації, а християнські цінності врешті будь-що заведуть національну ідею у глухий кут. Ясна річ, можна стверджувати, що навіть за панування орійської віри переважна більшість населення так і лишатиметься інертною біомасою, що завжди пливе за течією, але її співвідношення із суспільно активною частиною, яка, власне, і визначає історичний поступ нації, різко зменшиться, що в підсумку і забезпечить і міць держави, і соціальне здоров’я нації. Безперечно, сама по собі зміна релігійної орієнтації народу не призведе до бажаних результатів, і цю проблему треба вирішувати в комплексі зі становленням націократичної держави на місці нинішньої плебсократичної;
По-друге, вплив християнства у світі, і зокрема в Україні, з року в рік істотно спадає – фактично християнська віра вже агонізує. Це звільнює свідомість людини від хибного штучного спотвореного світогляду і спонукає до повернення до справжніх споконвічних родових цінностей, уособлюваних у сьогоденні національними інтересами. І дану тенденцію також не можна не враховувати, плануючи побудову майбутнього нації. До того ж, для переважної більшості адептів християнства сама віра по суті є не духовним чинником, а, скоріше, певною даниною історичним і культурним традиціям народу, в тому числі пов’язаним із національно-визвольною боротьбою. При цьому означена категорія вперто «забуває», що саме християнство постало шляхом нещадного кривавого зламу орійських національних традицій, тож попереду на нас чекає нелегка і кропітка роз’яснювальна праця з «нагадування» справжньої історії нашого народу й історії християнства;
По-третє, як я вже неодноразово відзначав, біблія – це книга, в якій зібрано мудрість ледь не всіх народів світу, відомих її творцям. І за цією мудрістю автори християнства ховають і маскують її істинну огидну деградаційну сутність. Тож багато хто вихоплює з християнського вчення саме ці маскувальні уривки, відкидаючи збиткові постулати, які пропагують духовне рабство. Я б назвав подібний підхід такою собі угодою із власним сумлінням або ж певного роду самообманом. Проте було б некоректно вважати означений контингент віруючих істинними повноцінними християнами;
Але найголовніша причина полягає в тому, що орійські гени виявилися сильнішими за облудну збиткову християнську мораль. І це не голослівне гасло – це констатація факту. Тисячолітнє цілеспрямоване виховання смирення, покори, зневаги до своїх предків і свого народу так і не спромоглося знищити могутній орійський дух, закладений у наших генах. Цей нездоланний орійський дух ми спостерігаємо щодня у чудесах героїзму наших бійців, що боронять рідну землю від дикої московської орди. Орійський дух – це безпосередній результат орійської православної віри, яку на рівні підсвідомості так і не вдалося викорінити юдо-християнським ідеологам, перетворивши український народ на слухняне християнське стадо. А тому відродження православ’я – це не просто питання часу, це – потреба і вимога часу.
Re: Українська антиутопія
23.11.2015 11:23:52
ІV. Мова

4.1. Функції мови


Чи дійсно мова є настільки важливим фактором у становленні і розвитку нації? Сумніватися у цьому можуть лише люди з дуже обмеженим (я б навіть сказав, примітивним) світоглядом, які наївно вважають обмін інформацією єдиною функцією мови. Змалку дитина пізнає світ і формує уявлення про нього через органи чуття і знання, отримані від свого оточення, насамперед від дорослих. Все, що вона побачила, почула, відчула на дотик, запах чи смак або ж дізналася, відкладається у пам’яті і зберігається у вигляді певних образів і супроводжуючої інформації, передаваної за допомогою мови. Отже, якщо сама мова не здатна точно і правильно описати якийсь предмет чи явище, то людина, що послуговується даною мовою, матиме про нього неадекватне уявлення. Відповідно, це в підсумку формує спотворений світогляд, до того ж, не однієї людини, а й усієї спільноти, яка існує в означеному мовному середовищі. Про дефекти у цьому контексті московської мови поговоримо далі, а поки що констатуємо, що якщо сприймати мову лише як засіб спілкування, то й тут виникають певні нюанси, пов’язані з особливостями кожної конкретної мови як носія інформації.
Проте, звісно ж, передача знань є далеко не єдиною функцією мови. Безперечно, формування мови триває пліч-о-пліч з історичним шляхом становлення і розвитку нації. Взаємний вплив цих двох категорій у процесі еволюції разом з релігією, що дає уявлення про світобудову і закладає фундамент суспільної моралі, призводить врешті до утворення національного менталітету. Відтак, мова вбирає в себе і історичні традиції народу, і основи його культури, і духовні цінності. Беручи початок у витоках формування нації, мова стає одним з головних носіїв її ментальності, утворюючи нерозривний безперервний зв’язок між поколіннями від часів зародження національного організму і до сучасності. Мова є запорукою збереження самобутності народу і його подальшого нормального природного розвитку. Відомий український дисидент радянського періоду Олекса Тихий писав:
«Мова – одна з основних ознак нації. Мова – фундамент культури. Рідна мова – найдорожчий скарб народу. Рідна мова – підвалина інтелекту, рідна мова – основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Умирає мова – умирає культура. Умирає культура – припиняється прогрес, і історію починають творити Нерони, Бісмарки, Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія – всім відомо».
Взагалі, мову без перебільшення можна вважати одним з найважливіших ідентифікаторів нації, втративши який нація ризикує втратити не лише власну культуру, традиції, менталітет і унікальність, а й врешті саму себе як цілісний суспільний організм.
Окремо слід відзначити тісний зв’язок між мовою і духовним корінням народу. Зауважимо, що чимало слів (і не просто слів, а фундаментальних понять!) нашої мови походить від імен Богів. Наведу перше, що спадає на думку: лад (Лада), родина, народ, природа, врода (Род), гора (Гор). А хто зараз пригадає первинний зміст такого важливого і світоглядного поняття як право? А між тим, воно походить від слова Права (світ Богів), відтак початкове значення права – закон Божий. Звідси ж бере початок і правда – те, що відповідає Закону Божому. Пам’ятаю кумедний випадок, коли один християнин, намагаючись довести, що правда – це божественна істина, вибудував величезний логічний ланцюжок і був ошелешений, коли я йому пояснив, що насправді все значно простіше: для цього достатньо лише володіти світоглядом наших пращурів або ж принаймні знати і розуміти походження подібних світоглядних термінів.
Але це ще не все. Чим давніша мова, тим тісніший зв’язок народу – її носія – з Богом, тим більша здатність цього народу до єднання зі Всесвітом і його розуміння. Недаремно в багатьох релігіях і релігійних конфесіях правляться служби і культові обряди та вивчаються духовні першоджерела стародавніми – так званими мертвими – мовами, які вже давно вийшли зі вжитку: санскритом, івритом, латиною, церковнослав'янською. Звісно ж, якщо розглядати такі штучні релігії як юдаїзм, християнство та іслам, то, враховуючи їх примітивний спотворений світогляд, жодна найдавніша мова не наблизить їх до розуміння Бога. В цьому плані величезну перевагу перед всіма іншими мовами має наша рідна руська (українська) як одна з найдавніших у світі мов. Адже коли Бог створив людину, він дав їй знання про себе, відтак, чим давніша мова, тим більше божественних знань містить у своїй лексиці. І, на моє особисте переконання, мова являє собою код, який допомагає зрозуміти його носію замисел Божий і програмує на певний еволюційний шлях. Можливо, комусь ця теза видасться надто ненауковою, проте навряд чи знайдеться хоч один справжній націоналіст, що стоїть на атеїстичних позиціях.
Поза сумнівом, все, що ми щойно говорили стосовно найважливіших функцій мови, є порожнім звуком для шлунковосвідомої біомаси, але це те, що має постійно тримати в полі зору національна еліта, будуючи державну політику. У попередніх коротеньких статтях «Мови-переможці» та «Іду на ти» я вже відзначав необхідність збереження, а подекуди й відновлення фундаментальної світоглядної лексики та певних окремих граматичних конструкцій, що беруть участь у формуванні і підтримують менталітет нації. З огляду на нинішній стан українського народу, відсталого від передових країн і технічно, і технологічно, і морально, вплив чужинських мов і культур містить у собі неабияку загрозу, тому діяти тут треба дуже виважено і обачно, намагаючись позбутися засмічення рідної мови іноземною термінологією. Не треба навіть винаходити велосипед – варто лише перейняти позитивний досвід братніх слав'янських народів, що впевнено крокують означеним шляхом. На цьому повинні бути зосереджені увага та зусилля провідних вітчизняних філологів, бо це є першорядним питанням національної стратегії і національної безпеки.
Втім, облишимо високі матерії і перейдемо до речей простіших і зрозуміліших для пересічного громадянина. У попередніх розділах ми вже говорили про тривале протягом багатьох сторіч виховання в українцях комплексу національної меншовартості. І, безперечно, одним з найдієвіших засобів у цьому сенсі є мова. Ні для кого не є таємницею, що з подачі Кремля активно впроваджується у наше суспільство думка про збитковість української мови, про те, що вона нібито є відмираючим діалектом «великого могучего русского языка». Не зупинятимусь детально на абсурдності цього шовіністичного твердження, відзначу лише, що тут має місце і відверта нахабна брехня, якою ніколи не гребувала московська пропаганда, і маніпулювання історичними фактами. Ті ж, хто всерйоз цікавиться історією України, української мови і культури, чудово розуміють, що насправді все практично з точністю до навпаки. Проте шлунковосвідома біомаса не надто переймається питаннями історії, тож брехня кремлівських ідеологів знаходить вдячних слухачів, особливо у москвомовному середовищі певних регіонів України. Поза сумнівом, правда на нашому боці, але щоб виправити ситуацію і гідно протистояти цій інформаційній війні, українська еліта мусить докласти чимало зусиль.
«Так склалося історично, що Україна є двомовною» – більш безглуздого вислову годі й вигадати. До цієї ж категорії, до речі, слід віднести і вислів «так склалося історично, що Україна є багатонаціональною». Адже історія не стоїть на місці, а невпинно бурхливо розвивається, інакше людство і досі б не вийшло з кам’яного віку. І те, що склалося історично, у певний момент так само історично і змінюється. До того ж, історично щось складається не саме по собі, а під впливом якихось чинників, які в свою чергу визначаються зміною історичних умов. Тож мусимо пам’ятати, що історія нашої «двомовності» – це історія жорстоких репресій Московської Імперії проти української мови, починаючи з указів імператриці Катерини Великої Хвойди, продовжуючи сумнозвісним Валуєвським циркуляром 1863 р. і закінчуючи політикою комуністичного СРСР. На жаль, після здобуття Україною незалежності, «нове» українське керівництво, яке аж ніяк не можна віднести до національної еліти, не зробило геть нічого, аби виправити цю ситуацію, що «склалася історично». Мовне питання лише використовувалося політиками і «політичними» партіями в якості елементу виборчої риторики для одержання електоральної підтримки, тоді як ідеологічний тиск Московії у даному напрямку анітрохи не слабшав. Пригадаймо хоча б відому фразу колишньої дружини нинішнього очільника Кремля: «Русская земля там, где звучит русский язык». Та й такі шовіністичні заяви не примусили київських можновладців замислитись і хоча б почати вживати контрзаходів у відповідь. Швидше навпаки – навіть зараз, під час фактичної війни з Московією, теза двомовності дедалі частіше лунає з передавачів центральних українських ЗМІ, яскравим прикладом чого є вже згаданий у попередньому розділі проект «Єдина країна – Единая страна».
І знов-таки треба відзначити, що ця думка лягає в родючий ґрунт шлункової свідомості хохляцької біомаси, яка сліпо вірить у засвоєний з подачі чужинських ідеологів постулат: неважливо, якою мовою розмовляти – головне, що ми розуміємо одне одного. Адже плебс, для якого мова є лише засобом для спілкування, нездатен збагнути однієї простої істини: чужинська мова несе із собою чужинський, а в даному разі ворожий, менталітет, послаблюючи і дезінтегруючи український національний дух, перериваючи зв’язок між поколіннями і відриваючи народ від його культурно-історичного коріння. Тому плебс, далекий від мислення подібними категоріями, цілком влаштовує двомовність, яка «склалася історично». Хоча єдиним, що насправді склалося історично, є те, що наш в дійсності моноетнічний народ споконвіку живе на своїй рідній Богом даній землі, у процесі еволюції сформувавши і впродовж багатьох тисячоліть невпинно продовжуючи розвивати нашу рідну солов’їну, найпрекраснішу в світі українську мову, яка поклала початок всій родині індоєвропейських мов. Олекса Тихий писав у «Думках про рідний донецький край»:
«Виховувати свідомих громадян і патріотів на чужомовній основі – це те ж саме, що зводити будову на піску без фундаменту. Будова може розсунутись на самому початку будівництва, або й рухнути після його завершення, заваливши своїм камінням і тих, хто в ній житиме, і сусідів».
Взагалі, щодо тези про двомовність, втіленій у проекті «Єдина країна – Единая страна», та тому подібної маячні, невтомно пропагованої українськими можновладцями, а вслід за ними – й іншими недолугими вітчизняними ліберастами, нібито з метою об’єднання української нації, пропоную пригадати геніальні слова Дмитра Івановича Донцова, який, критикуючи примітивний «провансальський» світогляд нашої інтелігенції, писав у книзі «Дух нашої давнини»:
«В моменти переломові, коли особливо від провідництва вимагалося великих якостей, великої сили думки й волі, отже суворого відбору здібніших, інтелігенція ця знала лише засаду патологічного об’єднання: «забути все, що роз’єднувало, забути політичні й особисті порахунки» і об’єднати руки, серця та сили для праці й боротьби, хочби деякі з тих рук були нечисті, деякі з тих серць трусливі й підлі, а деякі з тих сил – на службі ворожих сил».
Про наслідки двомовності для українського суспільства поговоримо далі, а поки що, знову повертаючись від високих матерій до речей простих і загальнодоступних, відзначу ще один факт: людина, що на рідній землі зі своїми співвітчизниками розмовляє іноземною мовою, принижує власну національну гідність і сприяє поширенню комплексу національної меншовартості, старанно виплеканого чужинськими ідеологами. Перепрошую, панове, але так вже склалося історично…

4.2. Двомовність та її наслідки


Ніхто не замислювався, чому після отримання незалежності у 1991 р. Україна через волевиявлення електорату взяла курс не на інтеграцію зі значно більш цивілізованою і більш економічно розвиненою Європою, а обрала своїм головним «стратегічним партнером» Московію, від якої впродовж майже 350-річного спільного історичного шляху зазнавала лише принижень, утисків і репресій? Чому вплив московської «п’ятої колони» в Україні виявився настільки сильним, хоча якщо порівняти демографічну ситуацію, скажімо, з країнами Прибалтики, які обрали після розпаду СРСР протилежний шлях, значно більш сприятливою для москвинів вона була у Прибалтиці, де корінні народи стали ледь не національними меншинами, тоді як частка москвинів в Україні ніколи не сягала навіть 20%? Однією з головних причин є те, що впродовж колоніального правління Московія спромоглася нав’язати українцям свою мову, таким чином підпорядкувавши їх власному ментальному домінуванню. І якщо західна частина України в силу історичних причин зберегла українську мову як чільний фактор національного самовизначення, а отже створила в нашій державі потужний вектор опору диктату московського менталітету, то, напротивагу, повністю змосковщена Білорусь у пострадянський період опинилася під безроздільною владою Московії, ставши фактично її покірним сателітом.
Передбачаю, що можуть заперечити з цього приводу кремлівські ідеологи та їхні посіпаки, в тому числі і тутешні: мовляв, справа тут зовсім не в мові, а в історичній єдності трьох «братніх слав'янських» народів – московського, українського і білоруського, що мають нібито спільне коріння, і пліч-о-пліч крокували по життю під проводом «старшого брата». Але в дійсності подібна «аргументація» може викликати хіба що іронічну посмішку. Насамперед тому, що москвини ні етнічно, ні, тим більше, ментально не є і ніколи не були слав'янським народом, являючи собою поміс тубільних угро-фінських племен з татаро-монгольською ордою. Причому якщо генетично москвини ближче до угро-фінів, то у внутрішньому світі москвина переважає ординський менталітет. Це обумовлено майже півтисячолітнім пануванням на теренах Московії Золотої Орди, яка, власне, і утворила московську державу і остаточно згуртувала москвинів у єдину націю. Московська аристократія формувалася з ординської військової еліти, перемішуючись із нечисленними нащадками руських князів, що керували окремими вотчинами Заліської Окраїни вже занепалої і роздробленої Русі. І на момент так званої Жовтневої революції 1917 р., коли до влади в Московії прийшли сини «богом обраного народу» практично все московське дворянство було татарського походження.
З іншого боку, якщо вже мова зайшла про «слав'янське братство», пригадаймо, що інші слав'янські народи, які формально хоч і мали власну державність, перебували в орбіті впливу Московії, утворюючи під її «чуйним керівництвом» так званий соціалістичний табір, після розвалу Радянського Союзу різко змінили зовнішньополітичну орієнтацію, взявши курс на Західну Європу. І це стосується майже всіх слав'янських народів: поляків, чехів, словаків, болгар, словенців, хорватів. Виняток становлять лише серби, які в колишній соціалістичній Югославії відігравали таку саму роль нації-гегемона, як і москвини в СРСР. Відтак нині тільки вони з усіх слав'ян і залишилися союзниками Московії, розділяючи її імперські амбіції.
Проте неважко передбачити, що москвини заперечуватимуть мої аргументи під тим приводом, що я некоректно ставлю в один ряд східних і західних слав'ян. А між тим, саме оце штучне розділення слав'янської етнічної групи на східну і західну є взірцем некоректності і абсолютного абсурду з точки зору здорового глузду. В цьому легко переконатись на простому прикладі нашої власної нації. Бо якщо слідувати означеній логіці москвинів, виходить, що українці, які мешкають на заході, відносяться до західних слав'ян, а решта – до східних, тоді як в дійсності українці є монолітним етносом, про що яскраво свідчать результати генетичних досліджень. Деякі «розумники» договорилися навіть до того, що західні українці взагалі не є слав'янами – це при тому, що з усіх боків їх оточують ареали мешкання корінних слав'янських народів. Говорячи про цілковиту штучність етнічного поділу слав'ян на східних і західних, варто пригадати і найдавнішу слав'янську легенду про братів Кия, Щека і Хорива, від яких ведуть свій родовід 3 великі слав'янські народи: руси (нинішні українці), чехи і хорвати, від яких згодом утворилася і решта слав'янських етносів. Зауважу, що на той час предки нинішніх москвинів – угро-фінські племена – перебували ще у первіснообщинному стані.
Ясна річ, москвини також заперечуватимуть власне неслав'янське походження, посилаючись на праці своїх «видатних» істориків. І тут можна лише констатувати, що свідомість москвинів вже давно потонула в ілюзіях історичних міфів, написаних на замовлення кремлівських можновладців, з подачі яких історичну науку перетворено на допоміжний інструмент ідеології і зомбування населення брехливою шовіністичною пропагандою. Тому я б не радив вступати з москвинами у дискусію з історичних питань, адже хто дурніший – власне дурень чи той, хто з ним сперечається? Скажу лише, що серед характерних національних рис, притаманних москвинам, високий рівень інтелекту ніколи не значився.
Можливо, комусь здається, що я надмірно занурився у минуле в своїх міркуваннях, проте, на моє глибоке переконання, у визначенні майбутнього напрямку розвитку держави і нації кожна думка має бути обґрунтована якнайретельніше, і жоден аргумент не може бути зайвим і залишитися поза увагою, бо надто великою є ціна помилки, припуститися якої в ідеології означає дати шанс на перемогу ворогу, яким він рано чи пізно неодмінно скористається.
Втім, повернімося до зв’язку мови, менталітету і національної свідомості. Скептикам, що попри цілковиту очевидність продовжують заперечувати вплив мови на останні 2 категорії, пропоную звернути увагу на ставлення до цього питання московської пропагандистської машини і нинішнього українського керівництва – найлютіших зовнішнього і внутрішнього ворогів української національної ідеї і української нації взагалі. Внутрішній ворог – чинна злочинна українська антиукраїнська влада – використовує «двомовність» як головний стримуючий фактор зростання національної свідомості, особливо зараз, під час війни, коли означене зростання є абсолютно природним і закономірним явищем для будь-якого суспільства, що протистоїть зовнішній агресії. Про це вже йшлося вище при розгляді урядової політики протидії зростанню націоналістичних настроїв як побічному ефекту сценарію Глобальної Імперії.
Проте використання двомовності не є в українській політиці чимось новим, притаманним лише нинішній надзвичайній ситуації. З моменту здобуття незалежності у 1991 р. українська влада діяла за вже неодноразово згаданим принципом «розділяй та володарюй», за яким існувала сама Глобальна Імперія. І основним чинником розділення української нації стала мова. Скориставшись сприятливими історичними умовами, очільники України успішно сформували 2 протилежні вектори електоральної орієнтації – проєвропейський і промосковський, запобігши формуванню вектору проукраїнського. Необхідність протистояння експансії московського менталітету і московської пропаганди, що ні на хвилину не припинялася після розпаду Радянського Союзу, примусила українську мову з подачі «прозахідних» політиків стати на бік «європейського» світогляду як найбільш вагомої і активної протидіючої сили московському вектору, що дозволило до певного часу стримувати поширення націоналістичної ідеології. Цей «певний час» настав, коли «проєвропейські» партії нарешті прийшли до влади, і українське суспільство зрозуміло, що в сенсі захисту національних та державних інтересів України вони не надто відрізняються від своїх попередників, які проголошували Московію головним стратегічним партнером. Стало цілком очевидно, що як ті, так і інші піклуються лише про власні фінансові інтереси, а їхня політична орієнтація визначається насамперед орієнтацією бізнесу партійних спонсорів. Відтак прихильність значної частини національно свідомого україномовного електорату почала поступово перетікати до партій націоналістичного спрямування. Українська мова перетворилася з інструменту протидії московській пропаганді на інструмент формування і розвитку національної свідомості. Тепер настала черга «проєвропейських» сил використовувати двомовність у боротьбі з поширенням націоналізму.
Маємо усвідомити одну просту істину: двомовність завжди слугуватиме будь-якій антиукраїнській владі будь-якої орієнтації – що прозахідної, що промосковської – для роз’єднання української нації за принципом «розділяй та володарюй» і підтримання в масі українців рабського менталітету за допомогою іноземної мови. І доки московська мова вживатиметься в Україні щонайменше нарівні з українською, доти матимемо в народних масах шлункову свідомість замість свідомості національної.
Ясна річ, вітчизняні ліберасти (особливо москвомовні) одразу ж намагатимуться мені заперечити: дивіться, скільки москвомовних патріотів і навіть етнічних москвинів та представників інших народів воюють зараз за єдність і цілісність України проти Московії і заохочуваних нею лугандонських «сепаратистів». Що ж, аргумент цілком слушний, тому пропоную розібратися з цим питанням детально.
Стосовно москвомовних українців, я абсолютно впевнений, що переважна більшість бійців, які ціною власної крові та життя своїх бойових товаришів усвідомили різницю між двома «братніми» народами, а отже й різницю між їх менталітетами, зробила відповідні висновки про причини, що дали змогу агресору закріпитися на окупованих територіях. Я не кажу про бездарність і зрадливість українського військового командування і вищого державного керівництва – зараз йдеться про підтримку окупантів левовою часткою місцевого населення. І цей факт наші вояки не могли не помітити. Якщо міркувати об’єктивно, то дана проблема виникла не «завдяки» антинародній політиці попередніх урядів, через яку місцеве населення опинилося у скрутному матеріальному становищі, як це намагається подати кремлівська пропаганда: адже в такому само скрутному становищі перебувають і мешканці західних україномовних регіонів, проте вони не палають ненавистю до України і всього українського і не страждають на комплекс національної меншовартості. Поза сумнівом, головна причина криється в безперервній інформаційно-ідеологічній війні, яку Московія ні на мить не припиняла з моменту отримання Україною незалежності, але успіх цієї війни у тій чи іншій місцевості був прямо пропорційний рівню домінування серед населення московської мови. Глибоко помиляється той, хто вважає, що «захист московської мови» є лише привід, використовуваний керівництвом Кремля для втручання у внутрішні справи України. Ідеологи «білокам’яної» не марно їдять свій хліб і чудово розуміють, що доки українці розмовлятимуть московською мовою, доти перебуватимуть під ментальним впливом Московії.
Втім, я поки що не відповів на питання, чому все-таки москвомовні українці пішли воювати за єдність і цілісність України. На це є декілька причин, які ми розглянемо нижче, але насамперед хочу сам запитати: який відсоток населення добровільно пішов до війська? Навіть якщо додати до них потенційних добровольців, волонтерів та всіх, хто в той чи інший спосіб допомагає українській армії хоча б матеріально, ця цифра навряд чи сягне 10%, а відтак, це скоріше виняток, ніж правило. Безумовно, частина українців, живучи в Україні серед українців, попри тиск чужинської пропаганди і чужинську мову ідентифікують себе українцями і зберігають українську ментальність. Позитивну роль у цьому відіграють і гени, і знання історії, і громадянська свідомість, і адекватне ставлення до менталітету «братнього» народу. Але річ не лише в означених факторах. Неабияке значення мають і суто меркантильні інтереси. І перш за все, українці йдуть захищати власні родини і рідні домівки, не бажаючи повернення до колоніального минулого і чудово усвідомлюючи, що якщо зараз не зупинити агресора, він не зупиниться ні на ЛНР і ДНР, ні на «Новоросії». Попри всі негаразди нашої держави пересічний волелюбний українець воліє жити у псевдонезалежній псевдодемократичній Україні, а не в одвічно дикунській тоталітарній Московській Імперії. Тим більше, привабливішими порівняно з Московією виглядають перспективи приєднатися до цивілізованої, економічно розвиненої Європи. Власне, цими ж міркуваннями керуються і представники інших етносів, що мешкають в Україні. І навіть певна частка етнічних москвинів віддає перевагу українській плебсократії перед диктатурою історичної батьківщини. Я вже не кажу про тих москвинів, які, живучи поміж українців, всотали в себе український менталітет. Тож не варто дивуватися активізації антимосковських настроїв у прикордонних з Московією та зоною бойових дій москвомовних регіонах України, особливо ж у тих, що входять до кремлівського проекту «Новоросії» – адже над ними нависла найбільша загроза колонізації «захисниками» москвомовного населення від української «нацистської хунти».
Окрім згаданих москвомовних бійців-добровольців, прихильники двомовності можуть мені закинути приклад всуціль москвомовного Маріуполя, який героїчно тримає оборону не лише силами українських військових, а й за рахунок самоорганізації цивільного населення. Але все, що я щойно казав про вояків добровольчих батальйонів, у повній мірі стосується і маріупольців. Насамперед, той патріотизм мешканців міста, який ми спостерігаємо і який слугує взірцем для всієї країни, ґрунтується в дійсності на наразі найбільш активній проукраїнській, проте кількісно незначній від загалу частині місцевих жителів. Нікуди не поділася ні московська «п’ята колона», ні зомбована нею хохляцька біомаса, вихована на комплексі національної меншовартості, прищепленому не в останню чергу завдяки московській мові. Просто зараз цей контингент тимчасово принишк і не виявляє своєї присутності. Та, повірте, якщо, не дай Боже, Україні не вдасться утримати Маріуполь, на вулиці міста одразу ж вивалять натовпи охочих привітати своїх «визволителів». Тим, хто має в цьому сумніви, раджу переглянути результати останніх позачергових парламентських виборів, на яких більшість населення Маріуполя проголосувала за промосковські партії. Тож я не радив би дивитися на ситуацію крізь рожеві окуляри.
Ясна річ, війна не триватиме вічно. Так само не триватиме вічно диктаторський режим у Московії – це передбачає політика «батога і пряника», які задля ефективності результату рекомендовано періодично змінювати одне на одне. Що ж робитиме московська офіційна пропаганда та її «п’ята колона» в Україні, коли кремлівський батіг зміниться на пряник? Це неважко передбачити: «у нас був поганий тиран Путін, що ввів в оману московський народ, подаючи у спотвореному вигляді події в Україні, а насправді ми, москвини, «білі та пухнасті», ми братні народи і спільно пройшли великий історичний шлях, до того ж розмовляємо однією мовою, щоправда певна частина вашого населення під впливом бандерівських нацистів продовжує послуговуватись у спілкуванні неповноцінним штучним діалектом «великого и могучего русского языка», але то – дрібниці, тож приєднуйтесь до нас і давайте разом будувати велику і могутню слав'янську державу» – як то кажуть, наша пісня гарна, нова, починаєм її знову. І знову в Україні змінюватимуть одна одну при владі проєвропейські та промосковські партії, використовуючи двомовність як чинник роз’єднання української нації і придушення націоналістичних переконань.
Втім, щоб зрозуміти, куди приведе двомовність українську державу і націю, навіть не треба вдаватися до такого детального аналізу – достатньо поглянути на Крим і Донбас. Ці всуціль змосковщена регіони, які стали джерелом поширення українофобії і еталоном виродження української нації, яскраво наочно демонструють значення мови для збереження суверенітету і цілісності країни. Абсолютна відсутність опору кремлівській шовіністичній пропаганді з боку всіх без винятку урядів незалежної України призвела до можливості відкритої інтервенції Московської Імперії на ці території за належної підтримки місцевого населення. І неабияку роль у формуванні промосковських настроїв відіграв саме мовний фактор. Злочинною помилкою українського керівництва було оминути увагою, а відтак і пустити на самоплив процеси, запущені ще у XVІІІ ст. за часів правління Катерини ІІ – процеси, які з новою силою активізувалися у період радянського «застою». У «Думках про рідний донецький край» Олекса Тихий писав:
«Донеччина – це шоста частина всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку , або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови. І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, а чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди. Зараз проявляється дивовижна, можна навіть сказати. злочинна байдужість у питаннях мови та культури, самі в тій царині людських взаємовідносин, куди віками було спрямоване вістря ганебної моралі польської шляхти, католицької церкви, російського царизму».
Статтю написано ще на початку 70-х років минулого століття, проте аби не згадка про Українську РСР, складалося б враження, що у наведеній цитаті йдеться про сучасну Україну до московської окупації. В дійсності ж таке продовження радянської мовної політики адміністрацією незалежної України не можна назвати безвідповідальним – воно ретельно продумане і цілком влаштовує антинародну українську владу.
Поза сумнівом, подібний стан речей суперечить національним інтересам українців, а отже наша справжня еліта повинна врахувати означені помилки і докласти максимум зусиль, аби виправити ситуацію. Той же Олекса Тихий писав: «Ми не можемо задовольнятися формулою «народ не помиляється», народ хоче російськомовних шкіл, вузів, начальників чи кондукторів у трамваях тощо. Шляхом пропаганди та агітації ми повинні боротися за утвердження людської гідності і національної гордості».
Між іншим, навіть апологет ідеології пролетарського інтернаціоналізму Карл Маркс казав, що в державі недержавною мовою може розмовляти або гість, або раб, або окупант. А тому, панове москвомовні мешканці України, прошу замислитись, до якої з трьох означених категорій ви належите?
Доки на своїй богом даній землі розмовлятимемо іноземною мовою, доти не позбавимось рабського менталітету, доти не припинимо плазувати перед чужинським і чужинцями. І якщо ми врешті ставимо перед собою завдання сформуватися як повноцінна згуртована нація, маємо віддавати перевагу власним цінностям перед чужинськими. І перш за все це стосується мови. В будь-якому разі, навіть якщо відкинути ментальний фактор, двомовність завжди слугуватиме як зовнішнім, так і внутрішнім ворогам України інструментом для розділення нашої нації і ставатиме на заваді її об’єднання в єдиний монолітний організм.
Безперечно, саме по собі позбавлення двомовності істотно не змінить деградованого стану, в якому нині перебуває український народ. До речі, це відзначав і Дмитро Донцов. Всі національні проблеми необхідно вирішувати в комплексі – лише так можна досягти омріяного результату. Тому встановлення домінування українських культурних цінностей, зокрема й мови, разом зі встановленням домінування націоналістичної ідеології та рідної орійської православної віри і приходом до влади української національної еліти складають набір першочергових завдань української нації, реалізація яких врешті приведе її до морального, культурного, духовного, політичного та економічного відродження і підніме на найвищі щабелі світового суспільства.
Re: Українська антиутопія
23.11.2015 12:53:21
4.3. «Великий могучий русский язык»


Докладно розібравши питання двомовності, вважаю за доцільне приділити окрему увагу і самій московській мові, старанно насаджуваній українцям впродовж кількох останніх століть «братнім» північно-східним сусідом. Я не збираюся тут викладати історію створення цієї штучної мови і її початкового поширення в чужорідному середовищі тубільних угро-фінських племен, які згодом склали етнічний кістяк майбутньої московської нації. Я лише хочу відзначити кілька характерних особливостей московської мови порівняно з українською, які, на мою думку, істотно впливають на світогляд москвина. Всесвітньо відомий вчений-фізіолог і дослідник нервової діяльності людини лауреат Нобелівської премії московський академік Іван Павлов ще у 1918 р. у серії лекцій «Об уме вообще, о русском уме в частности» писав:
«Мне думается или, вернее сказать, я чувствую, что наша интеллигенция, т.е. мозг родины, в погребальный час великой России не имеет права на радость и веселье. У нас должна быть одна потребность, одна обязанность – охранять единственно нам оставшееся достоинство: смотреть на самих себя и окружающее без самообмана. Побуждаемый этим мотивом, я почел своим долгом и позволил себе привлечь ваше внимание к моим жизненным впечатлениям и наблюдениям относительно нашего русского ума. ...
Конечно, отчетливо выступает несколько видов ума.
Во-первых, научный русский ум, участвующий в разработке русской науки. Я думаю, что на этом уме мне останавливаться не приходится, и вот почему. ...
Этот ум есть ум частичный, касающийся очень небольшой части народа, и он не мог бы характеризовать весь народный ум в целом. Количество ученых, я разумею, конечно, истинно ученых, особенно в отсталых странах, очень небольшое. По статистике одного американского астронома, занявшегося определением научной производительности различных народов, наша русская производительность ничтожная. Она в несколько десятков раз меньше производительности передовых культурных стран Европы.
Затем, научный ум относительно мало влияет на жизнь и историю. Ведь наука только в последнее время получила значение в жизни и заняла первенствующее место в немногих странах. История же шла вне научного влияния, она определялась работой другого ума, и судьба государства от научного ума не зависит. ...
Но тогда каким же умом я займусь? Очевидно, массовым, общежизненным умом, который определяет судьбу народа. Но массовый ум придется подразделить. Это будет, во-первых, ум низших масс и затем – ум интеллигентский. Мне кажется, что если говорить об общежизненном уме, определяющем судьбу народа, то ум низших масс придется оставить в стороне. ...
Поэтому-то я и думаю, что то, о чем стоит говорить и характеризовать, то, что имеет значение, определяя суть будущего, – это, конечно, есть ум интеллигентский. И его характеристика интересна, его свойства важны. Мне кажется, что то, что произошло сейчас в России, есть, безусловно, дело интеллигентского ума, массы же сыграли совершенно пассивную роль, они восприняли то движение, по которому ее направляла интеллигенция. Отказываться от этого, я полагаю, было бы несправедливо, недостойно. Ведь если реакционная мысль стояла на принципе власти и порядка и его только и проводила в жизнь, а вместе с тем отсутствием законности и просвещения держала народные массы в диком состоянии, то, с другой стороны, следует признать, что прогрессивная мысль не столько старалась о просвещении и культивировании народа, сколько о его революционировании.
Я думаю, что мы с вами достаточно образованны, чтобы признать, что то, что произошло, не есть случайность, а имеет свои осязательные причины и эти причины лежат в нас самих, в наших свойствах»
.
Чи не таку саму ситуацію ми спостерігаємо нині у суцільному зомбуванні московського суспільства шовіністичною державною пропагандою, особливо ж у ставленні до України та українців. Як бачимо, за останні 100 років у даній царині практично нічого не змінилося, отже можемо говорити про певні закономірності і сталі складові московського менталітету. Навряд чи можна звинуватити такого видатного науковця як Павлов у необ’єктивності та упередженій оцінці власного народу, а між тим він вважав саме мову однією з головних причин розглянутих ним вад «русского ума».
На початку розділу вже йшлося, що людина формує свої знання про навколишній світ через органи чуття та інформацію, отриману від інших людей, передану за допомогою мови. Ця інформація опрацьовується мозком і відкладається у розумі, утворюючи так звану мовну картину світу. Якщо мовна лексика не спроможна адекватно відобразити події, предмети та явища, відповідно означена картина буде спотвореною. Цікаво зауважити, що, з точки зору елементарної логіки, інформація, яка міститься у розумі, повинна охоплюватися розумом, тобто людина має її розуміти. Втім, аналог українського «розуміти» – московське слово «понимать», як бачимо, жодним чином не пов’язане з розумом. Про це пише Павло Данильченко у дослідженні «Язык мой – Враг мой» і при цьому наводить висновки академіка Павлова зі вже згаданих лекцій «О русском уме»:
«Вы видите, до чего русский ум не привязан к фактам. Он больше любит слова, и ими оперирует. Таким образом, мы видим, что русская мысль совершенно не применяет критики метода, т.е. нисколько не проверяет смысла слов, не идет за кулисы слова, не любит смотреть на подлинную действительность. Мы занимаемся коллекционированием слов, а не изучением жизни».
Простежуються цікаві паралелі між подібним примітивізмом московського розуму і елементами лексики, які базуються не на внутрішній суті означуваних ними предметів, явищ чи процесів, а на примітивному описі їх зовнішніх фізичних ознак на відміну від їх українських відповідників. Розглянемо декілька характерних прикладів:
Московське слово «больница» показує не призначення даного закладу, а лише засвідчує факт перебування у ньому хворих («больных») людей. Напротивагу, українське «лікарня» говорить про те, що там людей лікують – це є суть і призначення лікарні. Варто відзначити, що слова «больница» і «лікарня» несуть абсолютно протилежне емоційне навантаження: «больница»«боль»негатив, лікарнялікування – напрям до одужання, отже позитив;
Московське «семья» походить від слова «семя», отже характеризує суто фізіологічну спорідненість (від одного «семени»). Натомість українське «родина» – похідне від імені бога Рода, що вказує насамперед на духовний зв’язок. Відзначимо, що в українській також є слово «сім’я», що демонструє і багатство мови, і різноманітність смислових відтінків. На жаль, більшість, і в першу чергу це стосується плебсу, не замислюється над принциповою різницею між цими термінами, а відтак використовує їх як синоніми в одному і тому ж значенні. З огляду на висновки академіка Павлова таке ставлення свідчить про наявність в нас певної частки прищепленого московського менталітету;
Приблизно таку саму ситуацію, що і в щойно розглянутому випадку, маємо і з парою свято«праздник». Якщо український термін «свято» говорить про духовний зміст означуваної події – вшанування чогось святого, то московський «праздник» подає лише зовнішній фізичний опис «праздного», тобто ледачого, проведення часу (нічого не робити);
Московське дієслово «стирать» (українське «прати») показує лише фізичний наслідок означеної дії, тобто у процесі «стирки» його об’єкт стирається, або ж виявляє знов-таки фізичний зміст процесу – що він відбувається у спосіб тертя («стирать» від московського дієслова «тереть»). Тоді як українське дієслово «прати» походить від світоглядного терміну «Права», який ми вже розглядали на початку розділу. В даному разі асоціація з божественним світом характеризує саму суть і призначення процесу прання – очищення. До речі, якщо ми вже заговорили про дієслово, то порівняйте українське «дієслово» і московське «глагол»
Тлумачення українського слова «прати» як похідного від Прави примусило мене повернутися до попередньої розглянутої пари святопраздник, звернувши мою увагу на те, що московські терміни «праздник» і «праздность» мають той самий корінь пра-. Тож цілком логічно припустити, що вони також мають певне відношення до Прави, але оскільки обидва слова несуть різний зміст (хоча при цьому в них є і дещо спільне), виникає потреба вибудувати точну послідовність походження цих термінів, аби встановити між ними правильний причинно-наслідковий смисловий зв’язок. Відтак, маємо 2 варіанти:
1) Права –> праздность –> праздник;
2) Права –> праздник –> праздность.
На перший погляд, більш логічним здається другий варіант, адже «праздность» (ледачий, беззмістовний спосіб життя, марнування часу) нібито не має прямого відношення до Прави. Тим більше, напрошується безпосередня смислова відповідність московського «праздника» українському «святу»: як вже йшлося, свято – це вшанування чогось святого, це термін, який явно відноситься до духовної категорії, отже безперечно пов’язаний з Правою. Самі слова «свято», «святий» є похідними від «Сварги» – помешкання Богів, частини світу Прави.
Але подібні міркування, абсолютно зрозумілі й обґрунтовані для русина (українця), є правильними лише на перший погляд, бо суперечать внутрішньому світу москвина і є для нього неприйнятними. А, нагадаю, наразі ми розбираємо логічний ланцюжок саме московської етимології, тож повинні враховувати особливості світогляду москвинів.
Порівняймо московський «праздник» з українським святом – не слова, а внутрішню суть означуваних ними подій. Якщо для українців, як ми вже казали, свято – це насамперед вшанування, це культ, це обряди з глибоким духовним змістом, то для московського менталітету культовість і обрядовість зовсім не властиві, в кращому разі культ і обряд для москвина – це яскраве видовище, певний різновид розваг, у духовний зміст якого він навіть не намагається заглибитись. Тому «праздник» – це в першу чергу привід для застілля і розваг, привід нічого не робити, а тільки «праздновать» – вести у цей час «праздный» спосіб життя. Відтак, я беру на себе сміливість стверджувати, що саме «праздник» є похідним від «праздности», а не навпаки. Отже, відкидаємо другий варіант логічного ланцюжку і переходимо до першого: Права –> праздность –> праздник.
Ми вже казали, що на перший погляд нібито немає смислового зв’язку між Правою і «праздностью». Проте, це лише на перший погляд. Москвин і духовність – це речі апріорі несумісні. До того ж, поняття Прави, яке є базовим у слав'янській православній системі вірувань, для угро-фінської культури московського етносу є чужим і незрозумілим. Наші предки руси, в Х – ХІІ ст. колонізуючи землі Заліської Окраїни – вотчини майбутніх москвинів, – принесли на ці терени свою культуру, мову, традиції. Але, пам’ятаємо, що наприкінці Х ст. кривавий виродок Володимир вогнем і мечем насадив на Русі юдо-християнську антидуховність, нещадно знищуючи рідну православну віру нашого народу разом з її носіями. Відтак до майбутніх москвинів слово «Права» потрапило з руською мовою, проте вже позбавлене глибокого духовного змісту, тому було для заліських тубільців чимось далеким і туманним. Що ж являє собою поняття Прави у наскрізь матеріалістичній свідомості москвина? Вочевидь, це такий собі аналог християнського раю – місце, де нічого не треба робити. Звідси і випливає асоціація «праздности» з Правою. І вже з «праздности» походить «праздник». Отже, в підсумку маємо: Права ? праздность ? праздник.
Знов-таки бачимо, що всі 3 поняття об’єднані суто зовнішньою фізичною ознакою ледачого способу життя – нічого не треба робити. До речі, щодо ледачості москвинів, яка є невід’ємною рисою їх національного менталітету: порівняйте московське «неделя» з українським «неділя». Обидва слова означають одне й те саме: немає діла, тобто нічого не треба робити. Але якщо в українській нічого не треба робити лише в один останній день тижня – неділю, то в московській «неделя» – це весь тиждень.
Повертаючись до пари «прати» і «стирать», хотілося б звернути увагу на ще один цікавий аспект. Погляньмо на так звані мовні кущі, утворені від термінів «прати» і «стирать» відповідно в українській і московській мовах. Українська: прати – прання – пральня; московська: «стирать – стирка – прачечная». Звідки ж взялося оте московське «прачечная»? Порівнявши обидва кущі, дійдемо очевидного і однозначного висновку: з української мови. От і міркуйте, панове, яка мова з якої походить.
Передбачаю, одразу ж знайдуться «розумники», які наведуть зворотні приклади. І я, відверто кажучи, був би дуже здивований, якби подібних прикладів не було – адже Україна майже 350 років перебувала під пануванням Московії, а українська мова зазнавала в цей період шалених утисків і репресій. Тож вплив московської мови на «розвиток» української є цілком закономірним. Але тут визначальним є фактор часу: коли який термін з’явився і коли потрапив до якої мови. У розглянутому випадку зі словом «прачечная» саме його походження від Прави через український мовний кущ, пов’язаний з пранням, свідчить про сиву давнину, тоді як московська лексика почала вклинюватися в українську мову лише з часів пізнього середньовіччя.
Походження московської мови з руської, тобто української, доводять і деякі поетичні архаїчні форми, які, хоч і зрідка, та все ж вживаються у звичайній побутовій московській мові. Наприклад, окремі частини людського тіла та похідні від них слова:
«длань» – скорочене від українського «долоня». В сучасній звичайній московській лексиці – «ладонь», яке є перекрученням того ж українського «долоня»;
«чрево» – від українського «черево», стандартне московське – «брюхо». Звідси ж слова зі звичайної лексики: «чревоугодие», «чревовещание»;
«око» і множина «очи» – від українських «око» та «очі», московські звичайні відповідники: «глаз», «глаза». Похідні – московські «окуляр» і «очки».
Треба сказати, що у московській поетичній лексиці від української мови збереглися не лише означені назви частин тіла. В дійсності можна пригадати чимало інших слів («вирши», «кладезь», «хворь», «скарб» тощо), проте я вважаю, що наведених прикладів цілком достатньо для коротенького огляду з даного питання.
Вище я пояснив, звідки в українській мові взялися слова московського походження, але чи можуть пояснити прибічники безглуздих шовіністичних московських «теорій», яким чином лексика «неполноценного диалекта малороссов» потрапила у «великий могучий русский язык»? Звісно ж, питання риторичне…
Втім, повернімося до тези академіка Павлова про поверхневість московського розуму, властивість москвинів не занурюватися в суть дійсності, за лаштунки слів, займаючись лише їх колекціонуванням. Коли люди одружуються, вони беруть шлюб, московською мовою «вступают в брак» або ж «сочетаются браком». Український термін шлюб має корінь люб-, тобто є похідним від любов, любити. Все цілком логічно: люди люблять одне одного, відтак беруть шлюб – термін характеризує внутрішню суть події. Тотожний шлюбу московський термін брак означається тим самим словом, що й неякісний продукт. Уявіть собі, що може вийти в результаті такого «сочетания» неякісним продуктом – браком? За логікою, діти, що з’являться на світ внаслідок браку, будуть бракованими. Звісно ж, це жарт, проте, як то кажуть, в кожному жарті є частка жарту, решта – правда. Та й з огляду на менталітет московської нації і світогляд пересічного москвина, це не здається жартом…
Жарти жартами, але приклад зі словом «брак» привів нас ще до однієї серйозної вади московської мови, яку академік Павлов вважав однією з причин негативних властивостей «русского ума». Йдеться про те, що одне й те саме слово означує зовсім різні поняття. Що така вада лексики негативно впливає на мислення людини, було відомо ще у стародавній Греції і відзначалося видатним філософом Демокритом. Про це пише у праці «История логики» відомий історик і філософ, член-кореспондент АН СРСР Олександр Маковельський:
«Демокрит устанавливает первичные элементы мышления. Таковыми являются единичные данные чувственного восприятия, из соединения которых возникают простейшие суждения, состоящие из двух элементов – субъекта и предиката; далее следуют более сложные образования, состоящие из сочетания суждений. То, что субъект суждения Демокрит называет "именем", а предикат – "глаголом", говорит о тесной связи мышления и языка в логике Демокрита. По-видимому, Демокрит ставил вопрос об отношении между словом и обозначаемым им понятием. По крайней мере известно, что он обратил внимание на следующие случаи, в которых отсутствует строгий параллелизм между словом и понятием: 1) когда одним и тем же словом обозначаются совершенно разные вещи…».
Наведу кілька порівняльних прикладів:
Так, московське слово «общий» має 2 значення, які в українській мові відповідають словам спільний і загальний.
Московське слово «лук» також має 2 значення, які в українській відповідають двом різним словам: лук (стрілецька зброя) і цибуля (городня рослина). На перший погляд між цими значеннями немає зв’язку. Але це на погляд українця. І дещо інакше – на погляд москвина. Стрілка чи стріла, у вигляді якої росте цибуля, у мисливській угро-фінській (а також у кочівницькій тюрко-монгольській) свідомості москвина вочевидь викликала стійку асоціацію з відповідною зброєю – луком (стріла – лук). Мабуть, згідно з цією асоціацією і було названо овочеву культуру. Це свідчить про ординський менталітет, якому вбивати і застосовувати зброю значно ближче до серця, ніж творити і вирощувати, тому й рослини отримують назву від зброї, асоціюючись із нею у хворобливій уяві руйнівника-ординця. Бачимо, що не лише мова впливає на менталітет, а й навпаки: менталітет формує і розвиває мову в певному напрямку. Цілком можливо, що в даному конкретному випадку я й помиляюся стосовно етимології московського «лук» у значенні городньої рослини, оскільки в деяких балканських слав'янських мовах (болгарській, сербській і хорватській) маємо те саме «лук», «luk». Проте, це жодним чином не спростовує ні тезу про ординський менталітет москвина, ні загальний висновок про взаємозалежність мови і менталітету.
Також 2 значення, хоча й дещо ближчі за змістом, має московське «цель»: це власне ціль і мета. Ціль – це фізичний об’єкт, в який треба влучити, мета – те, чого людина прагне, чого бажає досягти, очікуваний результат певних дій та зусиль. Якщо пам’ятаєте, є такий старий анекдот про двох українців, які, гуляючи вулицями Москви, побачили на паркані напис: «Бей жидов – спасай Россию!». Один каже до іншого: «Дивіться, куме, які в москалів цілі!», а той відповідає: «Та цілі дійсно чудові, а от мета того не варта»…
Чому я навів у якості прикладу саме слово «цель»? Ясна річ, не для того, щоб розповісти старий відомий анекдот. Ми бачимо, що з двох українських значень цього слова одне – ціль – є суто фізичною категорією, а друге – мета – категорією нематеріальною, скоріше духовною, хоча кінцевий об’єкт може бути цілком матеріальним. І з цих двох значень (ціль і мета) московське «цель» мовно споріднене саме зі словом «ціль» – тобто категорією суто фізичною.
Практично те саме можна сказати й про інший московський термін – «травить», який, окрім використання у технічній термінології, теж має 2 значення, що в українській відповідають словам, так само близьким за змістом: труїти і цькувати. Труїти – дія суто фізична, тоді як цькувати – псувати життя, переслідувати (не фізично), морально гнобити – категорія нематеріальна, хоча й здійснюється цілком матеріальними засобами. І так само, як і у випадку зі словом «цель», слово «травить» мовно споріднене саме з фізичним українським «труїти». Ми вже неодноразово відзначали, що московська лексика тяжіє до суто зовнішніх, фізичних, матеріальних ознак, відкидаючи духовне й нематеріальне. Саме такою є й московська ментальність – бездуховною і наскрізь матеріалістичною.
Взагалі, треба зауважити, що прикладів двозначності у московській мові існує маса: «мир» – мир і світ, «попробовать» – спробувати і скуштувати, «язык» – язик і мова, «попасть» – потрапити і влучити та багато-багато інших.
Наступні 2 приклади демонструють розмаїття смислових відтінків в українській мові відповідних московських лексизмів, означуваних одним словом. Розглянемо словосполучення зі словами «открыть» і «привлечь» та їх переклад українською:
Открыть доступ – відкрити доступ;
Открыть глаза – розплющити очі;
Открыть дверь – відчинити двері;
Открыть книгу – розгорнути книгу;
Открыть бутылку – відкоркувати пляшку.
Привлечь красотой – привабити красою;
Привлечь внимание – привернути увагу;
Привлечь к ответственности – притягнути до відповідальності;
Привлечь к сотрудничеству – залучити до співпраці.
Гадаю, наведені приклади коментарів не потребують. Проте, багатозначність слів, матеріалістичність етимології та бідність смислових відтінків є далеко не найгіршими вадами московської мови, хоча, безперечно, і вони роблять чималий негативний внесок у формування світогляду москвина. Але значно більшої шкоди завдає спотворення змісту слів, які потрапили до московської лексики з руської (української) та церковнослав'янської мови. Це в свою чергу свідчить про те, що московська мова формувалася у чужорідному (неслав'янському) етнічному середовищі, для якого слав'янські мови були незрозумілими.
Чи може хтось пояснити появу у московській мові слова «крестьянин» і хоч якимось чином прив’язати його походження до сільського господарства? Цілком очевидно, що церква, яка в середині ХІV ст. отримала феодальні права, і, відтак, розгорнула повномасштабну діяльність з навернення угро-фінських тубільців у «віру Христову», разом з тим привчала їх до «суспільно корисної» селянської праці, що доти була невідома мисливській культурі угро-фінів. Тож нові адепти внаслідок попівського виховання ставали одразу і християнами і селянами. Обидва поняття були чужими і незрозумілими місцевим мешканцям, але з вуст вихователів-священників частіше лунало твердження: «Тепер ви – християни», і тубільці прийняли цей термін не лише на означення зміни сповідуваної ними релігії, а й на означення зміни способу життя: «крестьянин» – це явно похідне і перекручене від «християнин». І вже згодом, коли москвини досягли певного рівня цивілізованості, а їхня мова вийшла на черговий етап свого формування, поняття стали розрізнятися і розділилися відповідно на «крестьянин» і «христианин». Зверніть увагу, що у перекладах терміну «селянин» в жодній слав'янській мові нема й близько нічого подібного до московського «крестьянин».
Практично таку саму ситуацію маємо і з назвою національності москвинів – «русские». Відомо, що в московській мові всі національності мають форму іменника, і лише їхня власна національність має форму прикметника – «русский», похідну від нашого «руський». Безперечно, це пов’язано з першою колонізацією заліських земель (майбутньої Московії) Руссю. На цих теренах стали господарювати руські люди. Так само руськими людьми для угро-фінських тубільців були й християнські місіонери, що навертали їх у свою віру (хоча насправді це переважно були болгари – звідси і вплив на московську мову церковнослав'янської, похідної від староболгарської). Земля і люди стали належати Русі, тобто стали руськими. Відтак, руськими стали місцеві угро-фінські племена – і це була ознака не національності, а державної приналежності. Але слово «руський» вкоренилося серед москвинів і згодом, у процесі формування московської нації вже під владою Золотої Орди, москвини почали вживати його як ознаку етнічної самоідентифікації, розрізняючи себе таким чином від нових господарів-завойовників. Швидше за все, генетична пам’ять про щойно розглянуті події і виплекала в москвинах «особливе» ставлення до русинів-українців, і породила подальші безперервні наполегливі спроби асимілювати українську націю, які не припиняються й досі, як не припиняються й досі абсурдні намагання москвинів заперечити саме існування української нації. І тільки цим, ретельно прихованим комплексом національної меншовартості, що закладений у москвинах на генетичному рівні ще з часів їх становлення як окремої нації, і можна пояснити шалену ненависть москвинів до українців, України і всього українського.
Але повернімося до московської мови. Яскравим підтвердженням факту, що московська мова формувалася у чужорідному етнічному середовищі слугують наступні приклади елементів московської лексики, що відносяться до тих самих смислових категорій, що й руські терміни, від яких вони походять, але неправильно передають зміст оригіналу і вживаються в іншому значенні.
Візьмемо московське слово «час». Українською воно перекладається як «година», тоді як в українській також є слово «час» (московською – «время»), що відноситься до тієї ж смислової категорії, проте, як бачимо, має інше значення. В тому, що московське «час» є спотвореним розумінням українського, а не навпаки, можна пересвідчитись на перекладах цих слів іншими слав'янськими мовами:

http://s019.radikal.ru/i639/1511/b5/7d44ee63722f.png

Бачимо відповідність московських слів лише у болгарській мові, з якої вони, вочевидь, і потрапили до московської. Прошу пригадати, що самі болгари не є суто слав'янським народом, а являють собою поміс слав'ян з тюркським плем’ям болгар, яке з’явилося на теренах нинішньої Болгарії під час так званого Великого переселення народів і, власне, й дало назву як етносу, так і країні. А для тих, хто й досі намагається заперечувати причинно-наслідковий мовний ланцюжок староболгарська – церковнослав'янська – московська, пропоную уважно поглянути не лише на щойно наведену таблицю, а й на мапу: де Болгарія, а де Московія. Заради справедливості відзначу, що московське «время», окрім болгарської, має схожі переклади ще у двох балканських слав'янських мовах – сербській і хорватській (аналогічний випадок ми мали і з розглянутим вище словом «лук»), що, напевне, пояснюється впливом тієї ж церковнослав'янської (староболгарської).
Другий приклад (перепрошую за каламбур) – московське слово «другой» (інший), явно похідне від українського «другий» (московською – «второй»). Знову, вочевидь, маємо справу з неадекватним розумінням оригінального варіанту, оскільки обидва терміни також відносяться до однієї смислової категорії. І знову, аби переконатися, яке з цих слів є первинним, а яке похідним, зазирнемо до словників інших слав'янських мов:

http://s019.radikal.ru/i629/1511/75/9ab568b8af34.png

Картина практично така сама, що й у попередньому прикладі. Виняток складає лише словенське «drugi».
Наступна пара – московське «корысть» (зиск) і українське «користь»:

http://s012.radikal.ru/i319/1511/8d/0abee636f93f.png

До того ж, «користь» – сербською «корист», хорватською «korist», а «зиск» – відповідно «луцре» і «lucre».
Але найбільш показовими є приклади не просто спотвореного, а й діаметрально протилежного змісту одних і тих самих слів.
Порівняйте московське «запамятовать» (українською – «забути», «забувати») з українськими «запам’ятати», «запам’ятовувати». Це – слова-антоніми, проте бачимо, що вони являють собою одне й те саме слово, яке в московській і українській мовах має протилежне значення. Хоча московське «запамятовать» є архаїзмом і майже вийшло з побутового вжитку, це якраз говорить про процес становлення московської мови серед народу, який її погано розумів. При цьому надзвичайно цікаво, що антонім у московській мові слова «запамятовать»«запомнить», який перекладається українською, як щойнозгадане «запам’ятати», співзвучне чеському «zapomenout» та польському «zapomnie?» – протилежними за змістом, що українською означають «забути».
Інший яскравий приклад – московське «уродливый» (потворний) і українське «вродливий»: попри фактичну ідентичність цих слів, вони також мають протилежні значення. Зауважимо, що термін «вродливий» в українській мові стосується лише живих істот, а звідси випливає надзвичайно важливий висновок: між культурою і системою цінностей москвинів та українців простяглася безмежна нездоланна прірва, бо те, що для русина-українця є вродливим, для москвина – «уродливое», тобто потворне. Особливо раджу над цим замислитись прихильникам тези про братні народи, спільну культуру та історичний шлях…
На цьому я завершую свій коротенький огляд про «великий могучий русский язык», який є таким хіба що у хворобливій уяві самих москвинів, вихованих шовіністичною пропагандою державної еліти. Я не ставив собі за мету подати ґрунтовний аналіз московської мови – кого цікавить це питання, можуть пошукати серйозні дослідницькі праці, яких на сьогодні вже написано чимало. Я лише хотів звернути увагу читачів на певні характерні риси московської лексики, що, поза сумнівом, чинять вплив на світогляд і менталітет нації.
Re: Українська антиутопія
23.11.2015 13:21:36
4.4. Як нам ставитись до московської мови

Чи означають всі перелічені вади, що до московської мови слід ставитися зневажливо? Зовсім ні, панове. Зневага до будь-якої іншої мови та культури – це якраз шлях, яким йдуть москвини, це невід’ємна властивість їхньої ментальності. Так чи інакше, московська мова відноситься до групи слав'янських, а тому жоден слав'янин (звісно ж, якщо він справді слав'янин і не останній дурень) не образить мову іншого слав'янського народу, бо цим самим він образив би й себе самого, враховуючи спільне етнічне походження, а, відтак, і спільність всіх слав'янських мов. Тим більше, не варто зневажати мову, яка має свою майже тисячолітню історію і, безперечно, зробила і свій внесок до скарбниці світової культури. Але, закарбувавши у свідомості тісний нерозривний зв’язок між мовою і менталітетом, ми вже не повинні дивуватися, чому пізно ввечері, коли трудовий люд лягає відпочивати, стомившись після робочого дня, під нашими вікнами вештається п’яна бидлота (начебто й етнічно українська) і волає на всю горлянку московською мовою, рясно перемежаючи свої не надто інтелектуальні монологи ненормативною лексикою того ж таки московського походження. Чи може хтось чув щось подібне в україномовному виконанні?
Чи означають всі перелічені вади московської мови, що ми повинні відмовитися від її вивчення? Жодним чином! Якщо вже так склалося історично, що практично всі українці вільно володіють московською, чому б не обернути цей факт на власну користь? Адже знаючи мову ворога і розуміючи його світогляд, значно простіше спрогнозувати його подальші дії. Та й абстрагуючись від одвічної (і, мабуть, довічної) ворожнечі між українцями і москвинами, знання іноземної мови ніколи не є зайвим – воно йде тільки на користь людині, розширюючи її світогляд, підвищуючи загальний рівень її культури і освіченості.
Якщо ми говоримо про вади, притаманні московській мові, то, дивлячись правді у вічі, повинні сказати, що й наша мова у цьому сенсі не є ідеальною в її нинішньому стані. Власне, інакше й не могло бути, хоча б з огляду на майже 800-річний колоніальний період. Ясна річ, що за відсутності власної держави ні сам народ, ні його мова не мають належних умов для вільного природного розвитку. Врахуємо при цьому й величезні утиски, яких зазнала українська мова впродовж кількох останніх століть під ярмом Московії. Відтак, знання обох мов і їх ґрунтовний неупереджений порівняльний аналіз допоможе нам швидше віднайти власні недоліки і визначити оптимальні напрямки їх подолання і надолуження згаяного за часи колоніальної залежності. Сюди ж варто долучати й аналіз інших слав'янських мов і переймати їх досвід сучасної розбудови.
Однією з важливих позитивних особливостей московської мови є її консервативність, що склалася внаслідок поширення в першопочатково чужорідному лінгвістичному середовищі. Завдяки означеному консерватизму в московській мові й понині збереглися деякі світоглядні лексичні елементи, що потрапили до неї з руської, тобто української. Натомість у самій українській мові стараннями християнських попів, у подальшому ретельно підтримуваними колонізаторами всіх мастей і власною виродженою псевдоелітою, нещадно винищувалися лексизми, пов’язані з орійською православною вірою наших предків, сприяючи поступовому перетворенню гордого, духовно сильного руського народу на націю гречкосіїв, водоносів і свинопасів.
Найпоказовішим підтвердженням цьому є термін «слов’яни» (пам’ятаємо, в московській мові – «славяне»). Про те, що початково група народів, до якої ми належимо, називалася саме «слав'яни», а не «слов’яни», поговоримо далі, але спершу порівняємо етимологію цих слів, а, відтак, і смислове навантаження, яке вони несуть.
Зрозуміло, що «слов’яни» є похідним від «слова». Сучасний український історик-дослідник Сергій Наливайко відзначає:
«Назву [b]слов’яни найчастіше виводили від «слово». Логіка пояснення полягала в тому, що етнонім слов’яни мав позначати своїх, що говорять зрозумілою мовою, на відміну від чужинців – німців. Навряд чи таке пояснення може задовольнити»[/b].
Тоді як «слав'яни» беруть початок від імені Богині перемоги – Слави. Якщо припустити, що термін «слав'яни» є іншоназвою, тобто назвою, даною слав'янам іншими (неслав'янськими) народами, то, заглибившись в історію, пригадаємо, що дохристиянська Русь була однією з наймогутніших у світі держав. Наші пращури нерідко воювали, відбиваючи напади численних зовнішніх ворогів, і зазвичай виходили переможцями. І перше слово, яке чули переможені з вуст наших воїв, був вигук «Слава!». Якщо ж пристати на думку, що етнонім «слав'яни» є самоназвою, то й такий варіант має абсолютно логічне обґрунтування з точки зору світогляду прадавніх русів. Напротивагу християнам, які моляться, тобто весь час щось вимолюють у свого штучного бога, що саме по собі характеризує спрямування цієї релігії на самоприниження людини і виховання шкурного, споживацького ставлення до Бога, наші православні предки Богів славили, співали їм славні. Враховуючи тогочасне значення релігії в житті і побуті людини, самоназва «слав'яни» виглядає цілком природною.
Отже, панове, пропоную замислитись, хто ж ми є: слов’яни – народи-балакуни, чи слав'яни – народи-переможці? Ким були наші пращури, і на кого ми перетворилися зараз? Відповідь криється саме у цих двох словах, які різняться лише однією літерою…
Як бачимо, московська мова може стати в нагоді для збереження, а подекуди й відновлення, надзвичайно важливих світоглядних елементів української лексики, вплив яких на формування і підтримання національного менталітету не можна недооцінювати. І це є одним з першочергових завдань нашої справжньої еліти, до виконання якого вона має залучити найкращих фахівців-філологів.
Втім, виникає цілком слушне питання: яким же чином у московській мові збереглося прадавнє «славяне», не трансформувавшись, на відміну від української та переважної більшості інших слав'янських мов, за винятком білоруської, болгарської і хорватської? В дійсності, все дуже просто – адже москвини не є і ніколи не вважалися слав'янами аж до правління московського царя Петра Великого Сифілітика, що першим серед московських керманичів спробував хоч якимось боком приторочити дикунську азійську Московію до цивілізованої Європи. Але на той момент кістяк московської мови вже остаточно сформувався на побутовому рівні. Отже, до XVIII ст. не було жодної потреби у видозміні терміну, що стосувався зовсім інших народів. До того ж, населення Московії – носій московської мови – було всуціль неписьменним, тож мова вживалася лише в усній формі. Ненаголошене «о» у московській вимовляється як «а», тому «славяне» і «словяне» читалось би однаково, а, відтак, не було й ніякого сенсу змінювати «славян» на «словян».
Можливо, дехто вважає, що походження етноніму «слав'яни» саме від слави або ж Слави, а не від слова – плід моєї власної фантазії (хоча, на мою думку, я навів цілком переконливу аргументацію). Гаразд, звернімося тоді до інших джерел. І, насамперед, про це йдеться у скарбниці орійської православної духовності – Велесовій Книзі:
«… бо ми слав'яни, руси, які богам славу співають; і тако суть слав'яни од того» (дошка 8(2)).
Також дуже цікаве обґрунтування подає Сергій Наливайко в «Етнічній історії давньої України»:
«Аналогії до назви слов’яни дослідники знаходили і в назві Геродотових алізонів (з грецької нібито самохвали), і причорноморських ставанів – з індоіран. «славлені, хвалені». Але, мабуть, найцікавіше те, що й основа ванд у санскриті якраз і означає «славити, величати», а, отже, етноніми венеди й слов’яни виявляються семантичними двійниками. Це стосується і назви вандали, похідної від тієї ж основи ванд із суфіксом -ла, що творить прикметники від іменників і дієслівних основ. Отже, вандали також означає «славні», або ж «венедські», «які походять від венедів». Додамо також, що й шумерське шуму, з якого постала назва шумери, і гот. hreith, з яким пов’язують ім’я готів-грейтунгів, а також санскр. яша (укр. яса), до якого часом зводять етнонім аси (яси), теж означає «слава». Тож усі ці народи якоюсь мірою (принаймні на рівні назв) слов’яни, а коли точніше – слав'яни».
У тому ж дослідженні Наливайко цитує засновника історичної науки у південних слов'ян, історика XVI – XVII ст. Мавро Орбіні, відомого за працею «Слав'янське царство»:
«Залишаючи осторонь вищенаведені тлумачення імені слов’ян, беруся стверджувати, що воно пішло не від чого іншого, як від слави, оскільки «слов’янин» або «славон» означає «славний». Після настільки частих тріумфів над ворогами, свідченням чому є величезна кількість завойованих царств і країн, цей доблесний народ присвоїв собі саме ім’я слави… Якщо ім’я слов’ян і нове, то слава, завойована зброєю та кров’ю, притаманна їм за природою і успадкована від предків…».
Скажу відверто, особисто мене на думку про етимологію етноніма «слав'яни» наштовхнула саме семантична різниця між українським і московським варіантом. Таким чином, я на власному досвіді переконався у користі знання московської мови. Але знати мову і послуговуватися нею у повсякденному спілкуванні – це зовсім різні речі. Ми маємо власну мову, яка поклала початок всій групі індоєвропейських мов, у тому числі й таких прадавніх як санскрит. Ми маємо власну мову, яка є однією з найбагатших, найкрасивіших і наймелодійніших у світі. Ми маємо власну мову, яка є берегинею нашого національного менталітету і національної самоідентифікації. А тому ми повинні розмовляти нею, мислити нею, пишатися нею, любити її, плекати, оберігати і розвивати.
Такі міркування навряд чи зустрінуть належне розуміння і широку підтримку серед шлунковосвідомої хохляцької біомаси, якій «всё равно, на каком языке говорить – главное, чтоб мы друг друга понимали», проте, сподіваюся, вони стануть вказівним променем для кожного українця, небайдужого до долі держави і нації. Питання мови не може бути другорядним – воно було, є і завжди лишатиметься стратегічним і першочерговим, але вирішувати його необхідно в комплексі з питаннями влади, ідеології і духовності. Це давно усвідомили наші вороги, тож нарешті мусимо усвідомити і ми.
Re: Українська антиутопія
23.11.2015 13:34:58
V. Націоналізм

5.1. Альтернатива плебсократії


Багато хто в Україні покладає зараз великі надії на нових людей у Верховній Раді – активістів «Євромайдану» і військових командирів, які прийшли у велику політику з твердими намірами докорінно змінити ситуацію і навести лад у нашій державі. У перших розділах статті ми вже говорили про якісне оновлення українського парламенту, що завдяки «революції гідності» і війні із зовнішнім агресором привело до вищого законодавчого органу представників справжньої національної еліти, і це, безперечно, дає неабиякий привід для оптимізму.
Проте, вже перші місяці роботи нової каденції ВР показали, що «не все гаразд у данському королівстві», і на швидкі позитивні зрушення сподіватися не варто. Чинна плебсократична система є напрочуд стійкою і демонструє надзвичайно високу здатність опиратися спробам її подолати. Відтак, далеко не всім, хто прийшов до влади з найкращими намірами, а отже, потрапив під прес системи, вдасться не те що перемогти, а принаймні вистояти у протиборстві з нею. Захищаючи себе, система діє дуже жорстко: когось залякає, когось знищить фізично, когось шантажуватиме темними плямами біографії (необов’язково правдивими), хтось не втримається перед спокусами влади і грошей, а хтось просто зневіриться у можливості подолати цю гідру. А тим небагатьом, кому попри всі перелічені випробовування судилося лишитися живими, незламними і вірними ідеалам світлого майбутнього України, доведеться через пару років замислитись над питанням: чому ж, незважаючи на рішучість та послідовність позиції і титанічні докладені зусилля у них нічого не вийшло? Замислитись і зробити відповідні висновки.
Що ми маємо нині, і що пропонує означена еліта у боротьбі проти системи? В чому їхня головна помилка, яка наразі не дає жодних шансів на перемогу? Всі ці питання я й пропоную розглянути в першу чергу, аби зрозуміти, який шлях має обрати Україна для виходу з глибокої суспільної кризи, національного відродження і подальшого розвитку.
Насамперед бачимо курс на євроінтеграцію і орієнтацію на західні державні моделі – тобто ту саму «демократію», яка вже довела свою нежиттєспроможність і неефективність в екстремальних ситуаціях, що по суті означає цілковиту відсутність перспективи радикальних системних змін і приречення українського народу на подальшу соціальну, моральну і духовну деградацію. Пропонується лише кадрова люстрація, перерозподіл повноважень, незначна «косметична» перебудова всередині самої системи та химерні економічні реформи – все це не зачіпає фундаментальних основ самої системи, а тому ніколи не призведе до бажаного позитивного результату.
Заради справедливості відзначимо, що з вуст українських громадських діячів і політиків нової формації дедалі частіше лунають твердження, що зміна облич у керівництві країни не спричинить зміни системи, але за відсутності чіткої державотворчої концепції або ж принаймні її основних ідеологічних засад, дані твердження залишаються по суті порожніми гаслами, позбавленими конкретного змісту.
Отже, постає слушне питання: що ж заважає нашій еліті створити означену державотворчу концепцію? Насамперед – вже згадана прихильність до так званих демократичних цінностей. Це, власне, і є головною помилкою, яка стоїть на заваді національного відродження і побудови потужної української держави. Не розуміючи внутрішнього єства плебсократії, наша еліта, відтак, пропонує боротьбу не з самою системою, а тільки з її негативними проявами, не тямлячи, що ці прояви є безпосереднім логічним продуктом діяльності системи. Хворобу не можна вилікувати, лікуючи її симптоми замість збудника – причини хвороби. Суспільство – це також живий організм, і наразі для нашого, українського суспільного організму, послабленого багатовіковим колоніальним ярмом, найнебезпечнішою хворобою є плебсократія, яка вразила перш за все його імунну систему, не даючи змоги розвиватися належним чином здоровим силам організму, спроможним самотужки впоратися з хворобою. На жаль, українська національна еліта, що сама ще перебуває на стадії формування, поки що не здатна розпізнати справжніх причин наших суспільних негараздів, тому і йде хибним шляхом «демократії», яка успішно продовжує поглиблювати й без того кризовий стан соціального, морального і духовного занепаду українського народу. Змальовуючи сучасну йому українську еліту, Дмитро Донцов писав:
«В характеристиці українця давньої провідної верстви нашої кидаються в очі всі основні прикмети нашої "ліпшої людини" тої доби, з усіма прикметами правдивої провідної касти: поперше – шляхетність, почуття гордости, непокірливости супроти чужих і супроти долі, відплата за зневагу, чесність, замкнутість, відраза до зла, подруге – мудрість, признання закону вищої моральної сили над собою, віра в Бога, признання вищости загального над партикулярним, любов отчизни, слави, пошана предків; потретє – відвага, завзяття, героїчний войовничий дух. Вартості протилежні тим, які шанувала демократична інтелігенція.
У цієї останньої бачимо замість прив’язання до своєї віри – байдужість до неї, коли не ворожість або лише формальну релігійність. Замість відданості отчизні – боротьба з «шовінізмом», інтернаціоналізм і космополітизм всяких відтінків. Замість пошани до пам'яти предків – відраза до них як до «руїнників» (козаків) і «головорізів» (князів і гетьманів). Замість войовничого духу – пацифізм і бажання пристосуватися до всякої сили. Замість гордости й непокірливості – згідливість, потульність і крутійство. Замість плямування зла – трусливе потурання йому, замість любови речей великих – любов до людини з усіма її слабостями, т. зв. гуманність. Замість гордого спокою в нещастю – плебейський ексгібіціонізм, виставлювання на показ своєї «біди» й нарікання, щоб збудити милосердя. Замість невміння просити «опори у чужого» – запобігання його ласки, братання з ним …
Це були два різні щаблі вартостей діяметрально собі протилежні, – панський і плебейський, або, за Шевченком, козаків і свинопасів»
(Д. Донцов «Дух нашої давнини»).
Фактично таку саму картину спостерігаємо і зараз. Чи може плебсократичний устрій вивести націю і державу зі стану занепаду? У першому розділі ми вже з’ясували, що існує величезна різниця між гучними привабливими гаслами, які «демократія» проповідує на словах, і її справжньою сутністю, що на ділі захищає інтереси суспільного прошарку вайшів – фінансового олігархату. Перебіг нинішньої війни і дії української влади яскраво свідчать, що вайші не спроможні воювати – вони здатні згідно зі своїм менталітетом лише торгуватися і домовлятися.
Бачимо також, що правляча псевдоукраїнська псевдоеліта жодним чином не зацікавлена у якнайшвидшому переможному закінченні війни. З одного боку, війна дає можливість списувати на неї як внутрішні соціальні та економічні негаразди, так і величезні кошти, левова частка яких безкарно осідає в кишенях можновладців. Адже наявність зовнішнього агресора відволікає увагу населення і від внутрішньополітичних проблем, посуваючи їх на другий план, і від тіньової діяльності корумпованого державного апарату. З іншого боку, війна для чинної влади є чудовим інструментом знищення і позбавлення участі у політичній боротьбі найактивнішої частини народу – справжньої національної еліти, яка не за військовим призовом, а за покликом душі йде захищати рідну землю. Саме ця еліта й становить безпосередню загрозу безпечному функціонуванню нинішньої злочинної антиукраїнської влади. Також не варто забувати, що перемога над зовнішнім ворогом неминуче спричинить шалений сплеск національної свідомості, з якою теперішнє керівництво веде нещадну непримиренну боротьбу всіма доступними засобами, про що вже йшлося у попередніх розділах. Цілком прогнозовано, наступним кроком після перемоги стане скинення діючої влади з усіма витікаючими для неї наслідками.
З означених міркувань продовження війни і переведення її в затяжний довготривалий стан абсолютно відповідає інтересам «українського» керівництва. Саме тому замість активних бойових дій, спрямованих на звільнення окупованих територій, ми й маємо нескінченні «перемир’я», які зв’язують руки нашим воякам і дають змогу ворогу зміцнювати позиції і регулярно отримувати підкріплення з Московії.
Мушу зауважити, що така урядова політика влаштовує шлунковосвідому біомасу, байдужу до національних інтересів. Вихований на «загальнолюдських демократичних цінностях» плебс, що складає 80 – 90% українського електорату, розділяє стратегію державного керівництва принаймні в питаннях, які не зачіпають їхнього шлунку. Свідченням даного феномену стали результати останніх парламентських виборів, на яких найбільшу кількість голосів набрав «політичний» блок на чолі з О. Турчиновим, на совісті якого ганебна здача Криму і початок війни на Донбасі. Ненабагато відстав від нього і блок чинного президента Порошенка, який від самого початку послідовно впроваджував політику затягування війни за допомогою «мирних ініціатив».
Всі ці потворні явища є прямим результатом функціонування потворної плебсократичної системи. За привабливими гаслами свободи, рівності, братерства і загальнолюдських цінностей криється огидне лицемірне єство плебсократії, спрямоване на деградацію особистості і виховання шлунковосвідомого плебсу – політично інертного і байдужого до проблем і потреб нації. Перехід від ідеалів демократії до реалій плебсократії на ділі означає світоглядний поворот на 180° від залучення пересічної людини до державотворчого процесу до її відсторонення від цього процесу. То будемо далі гратися в «демократію» чи почнемо рятувати українську націю і будувати міцну Українську державу?
Чому саме націоналістична ідеологія покликана вивести націю зі стану глибокого занепаду? Та тому, що всебічний розвиток нації і побудова держави, яка функціонуватиме в її інтересах – це і є сутність націоналізму. Політика націократичної держави, керованої справжньою національною елітою, завжди буде спрямована на благо самої держави і нації, а не на задоволення вузькокланових фінансових зисків окремих олігархічних груп.
Відволікшись на хвилину від українських проблем, погляньте, в чиїх інтересах здійснюється правління у найрозвиненіших плебсократичних країнах, а отже, хто насправді керує цими країнами, смикаючи за мотузки продажних політиків-маріонеток. Візьміть для прикладу хоча б Сполучені Штати Америки. Ми вже говорили про диктат транснаціональних корпорацій, про банківські структури, очолювані відомими представниками «богом обраного народу», про Федеральну Резервну Систему, яка по суті являє собою приватну контору. США вважається однією з найбагатших країн у світі, проте зверніть увагу на її державний борг. Аналізуючи головні проблеми сучасної Америки вже неодноразово цитований мною Збігнев Бжезинський пише у книзі «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза»:
«Головних приводів для занепокоєння у Америки налічується шість.
Перший - це зростаючий і загрожуючий стати непосильним для економіки державний борг. Згідно з доповіддю Бюджетного управління конгресу «Про стан і перспективи бюджету та економіки» від серпня 2010 року, американський державний борг у відсотках від ВВП налічує близько 60% – лякаюча цифра, але не настільки, щоб поставити США в один ряд з провідними світовими боржниками (національний борг Японії, наприклад, складає близько 115% ВВП чистої заборгованості, згідно з підрахунками ОЕСР, хоча основним кредитором є японський же банк; у Греції та Італії - по 100Ну ващє.... Проте структурний дефіцит бюджету, викликаний очікуваним незабаром виходом на пенсію покоління «бебі-бумерів», загрожує з часом сильно загострити проблему. Згідно з дослідженням Брукінгського інституту (квітень 2010), що прогнозує борг США з урахуванням різних змінних чинників, до 2025 року національний борг перевищить у відсотковому відношенні економічний стрибок часів після Другої світової війни, коли ВВП складав 108,6%. Враховуючи, що оплата цієї витратної статті вимагатиме істотного підвищення податків, на яке держава наразі піти не готова, зростаючий національний борг неминуче збільшить вразливість США перед махінаціями головних кредиторів, таких як Китай, поставить під удар вагу американського долара як резервної світової валюти, послабить роль Америки як провідної економічної моделі і відповідно її лідерство у таких організаціях, як «Велика двадцятка», Всесвітній банк, МВФ, а також обмежить можливості Штатів із внутрішньополітичного поліпшення і навіть здатність віднайти засоби на ведення необхідних воєн.
Ці похмурі перспективи досить ємно сформулювали двоє досвідчених лобістів державної політики Роджер Альтман і Річард Хаас у своїй статті для «Foreign Affairs» (2010) під назвою «Американське марнотратство і американська влада» у наступних песимістичних рядках: «Фіскальні перспективи після 2020 року - це справжній апокаліпсис. <...> Сполучені Штати нестримно наближаються до переломного моменту: або країна наведе лад у фінансовій сфері, повернувши тим самим передумови до світового лідерства, або, не зумівши цього зробити, вимушена буде пожинати внутрішньополітичні і зовнішньополітичні плоди». Якщо Америка як і раніше відкладатиме проведення серйозних реформ, що одночасно зменшують витрати і збільшують прибутки, вона з великою часткою вірогідності ризикує повторити долю тих великих держав минулого, що потерпіли фінансовий крах, серед яких і Стародавній Рим, і Велика Британія XX століття»
.
Зверніть особливу увагу на порівняння державного боргу США і Японії, яка заборгувала переважно власному банку. І при цьому не забудьте, що Японія є не плебсократичною, а націократичною державою! Повторю ще одну цитату пана Бжезинського з тієї ж книги, яку я вже наводив у першому розділі:
«Існуюча політична система Америки – сильно залежна від фінансових вкладень у політичні кампанії – все більше схильна до впливу забезпечених, але вузькомотивованих місцевих і зарубіжних лобістів, готових використовувати наявну політичну структуру у своїх інтересах за рахунок національного».
Що ж тоді говорити про Україну, яка й донині розглядається світовими хижаками лише як сировинний придаток, ринок дешевої робочої сили та збуту товарів? Вище вже йшлося, що навіть провідні українські партії, які являють собою фінансово-олігархічні клани, не є самостійними гравцями на політичній шахівниці. Вони – лише фігури у грі керівників Глобальної Імперії. Чи такого майбутнього ми прагнемо для рідної землі і нашого народу? Але щоб уникнути подібних сумних перспектив, мусимо раз і назавжди закарбувати у своїх мізках: будь-яка інша ідеологія, окрім націоналістичної, невідворотно приведе Україну під вплив інших держав, які є наразі більш сильними гравцями на світовій політичній арені.
На жаль, провідники української нації поки що далекі від усвідомлення цих, здавалося б, не надто складних істин. А тому на позитивні зрушення в українському суспільстві ми можемо очікувати лише тоді, коли нинішня еліта, замислившись нарешті над справжніми причинами своїх невдач, дійде до єдино можливого висновку необхідності побудови націократичної держави і стане на позиції націоналістичної ідеології. Чинну плебсократичну систему можна подолати, тільки протиставивши їй іншу систему, не менш життєспроможну, дієву та ефективну, здатну самовідтворюватись і функціонувати автономно. Єдиною такою системою, до того ж абсолютно природною, є націократія – влада нації, а не плебсу, народу, а не населення, яка постійно триматиме на вершині державної піраміди справжню національну еліту. Іншої альтернативи не існує.

5.2. Головні завдання націоналізму


Насамперед, потрібно з’ясувати, який зміст ми вкладаємо в поняття націоналізм. Саме слово націоналізм означає захист нації, отже, відстоювання національних пріоритетів – історичних, культурних, мовних, ідеологічних і, врешті, ментальних. Наш народ споконвічно живе на своїй Богом даній землі, яка нині називається Україною. Тут він народився, виріс і сформувався, тут створив власну державу. І тому лише нам, українцям, належить виключне право бути на цій землі господарями. А представники будь-яких інших націй є в Україні або гостями, або окупантами, або ж їхніми нащадками. Це сувора правда життя, якою б непривабливою вона не виглядала.
В кожному домі є лише один господар, наскільки б рідними і близькими не були йому ті, хто живе разом з ним. Бо в іншому разі в домі почнеться безлад, і триватиме доти, доки не визначиться новий господар (знов-таки один), який керуватиме оселею вже у власних інтересах або ж у спільних – це вже залежить від особистих моральних якостей самого господаря.
Уявіть собі, що до вашої хати приїхали гості (звані чи незвані – то вже інше питання) і по прошесті певного часу почали пред’являти свої права на вашу оселю на підставі того факту, що вони тут мешкають досить довго. Або ж просто намагатимуться давати вам вказівки, які меблі чи техніку ви повинні купувати, куди витрачати чи вкладати гроші, як і де робити ремонт тощо. Скажіть, будь ласка, що ви зробите з подібними гостями? Ясна річ, виженете їх взаший або ж принаймні примусите залишити їхню думку при собі, захищаючи своє законне право власності. А якщо раптом у вашій хаті стане господарювати сусід, то, як ви вважаєте, в чиїх інтересах він господарюватиме – вашої родини чи власної?
Те ж саме стосується й держави і нації. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», – писав наш славетний поет-пророк Тарас Григорович Шевченко. Кожна держава покликана захищати інтереси титульної нації (в разі її наявності) – це є природний сенс її існування. У цьому, шановне панство, і полягає сутність націоналістичної ідеології.
Тоді постає питання: як зробити націю носієм (суб’єктом) державної влади, або ж, іншими словами, забезпечити керування державою в національних інтересах? Відповідь абсолютно однозначна: тільки шляхом приведення до влади національної еліти. Це і є головним завданням націоналізму.
Можливо, дехто здивується такій постановці питання: мовляв, навіщо винаходити велосипед і боротися за утвердження народу суб’єктом державної влади, якщо це вже проголошено чинною Конституцією України? Але чи є український народ суб’єктом влади, і хто насправді є її суб’єктом? В дійсності, враховуючи загальне виборче право, суб’єктом державної влади як в Україні, так і в інших «демократичних» країнах є не народ, а повнолітнє населення. І навряд чи бодай в одній «демократичній» країні частка народу сягає більше 30% від населення, що має громадянські права. Решту, тобто абсолютну більшість, складає плебс – пасивна інертна маса, яка живе власними інтересами і мислить відносно примітивними категоріями і масштабами. Отже, виходить, що саме плебс, а не народ, є суб’єктом влади у країнах так званої демократії, а фактично – плебсократії, і ми маємо в даному разі справу з типовою підміною понять, надзвичайно характерною для плебсократичної пропаганди. Відтак, влада народу, проголошена і закріплена Основним Законом, є ніщо інше як чергове привабливе, проте порожнє за змістом гасло – одне з тих, які дозволяють керманичам плебсократичного суспільства промивати мізки не лише плебсу, а й левовій частці демосу «ідеалами демократії», і, таким чином, тримати означену частину населення під контролем.
Але чи правомірно стверджувати, що плебс є суб’єктом влади? Плебс, який, як ми вже щойно казали, є пасивною інертною масою, неспроможною мислити державними категоріями? Ні, панове, це – нісенітниця. Плебс не здатен бути суб’єктом влади за визначенням. Плебс – це стадо, кероване пастирями, причому кероване не в його, не в державних чи національних інтересах, а у власних інтересах цих самих пастирів і тих, хто стоїть над ними.
Біомасу доволі легко тримати під контролем за допомогою розглянутої у першому розділі політики «хліба і видовищ» і сучасних політтехнологій, що гарантують «пастирям» постійне перебування на вершині державної піраміди шляхом «демократичних виборів», оскільки абсолютну більшість виборців складає та ж таки біомаса – плебс. І зовсім не так просто, як плебсом, керувати народом, кожний окремий представник якого, відчуваючи себе часткою єдиного цілого, дбає про інтереси держави і нації. Здатний до самостійного критичного мислення, народ аналізує і фільтрує суспільну пропаганду, накинуту йому можновладцями. Тому провідна у «демократичному» суспільстві каста вайшів безпосередньо зацікавлена у зростанні питомої ваги плебсу серед населення. І політика правлячої верстви країн «демократії» спрямована (і так буде завжди) на інтелектуальну, моральну і духовну деградацію електоральної маси. Повторюю тезу, висловлену у попередньому пункті цього розділу: перехід від ідеалів демократії до реалій плебсократії на ділі означає світоглядний поворот на 180° від залучення пересічної людини до державотворчого процесу до її відсторонення від цього процесу. Таким чином, маємо наступну владну вертикаль у плебсократичних державах:

http://s020.radikal.ru/i705/1511/44/50dc23b37f0d.png




Редаговано разів: 1. Востаннє 23.11.2015 13:35 користувачем gregg1.
Re: Українська антиутопія
23.11.2015 13:41:36
Як бачимо, народ разом зі своєю справжньою національною елітою перебуває на самому дні піраміди. Чому ж народ стоїть навіть нижче за плебс? Та тому, що кількісне співвідношення народу до плебсу в найкращому (ідеальному) випадку складає 1:2, і це співвідношення невпинно зростає на користь плебсу.
Якщо з інтересами плебсу влада так чи інакше вимушена рахуватися хоча б з тієї причини, що його голос є вирішальним на виборах, то інтересами народу державне керівництво сміливо нехтує, і не лише через те, що народ становить значну меншість електорату, а насамперед через те, що цього вимагає структура, якій насправді підпорядковане (ясна річ, неофіційно) саме державне керівництво – йдеться про Глобальну Імперію, про що ми вже говорили у другому розділі. Пам’ятаємо: касті вайшів, згідно їхнього менталітету, не властива функція керування державою, тому, навіть коли здається, що вайші посідають найвищий щабель владної вертикалі, за їхніми спинами завжди стоять брахмани і кшатрії – у країнах «християнської демократії» керманичі «богом обраного народу», які у такий спосіб втілюють у життя свою маніакальну ідею світового панування.
Із співвідношення між народом і плебсом і загального виборчого права слідує сумний, але очевидний і беззаперечний висновок: прихід до влади справжньої національної еліти, а відтак і злам плебсократичної системи мирним політичним шляхом в умовах цієї системи – є практично нереальним завданням. Це є виразним свідченням автономності функціонування системи і її спроможності до самовідтворення.
Проте свою кількісну меншість порівняно з плебсом народ компенсує якісною складовою – суспільною і політичною активністю, а тому прихід до влади революційним шляхом не є чимось надзвичайним чи нездійсненним. Тим більше, що зараз в руках українського народу чимало зброї. Інша справа, що ця зброя і зусилля українців спрямовані проти зовнішнього ворога. Втім, поки що залишимо московську військову агресію і поговоримо про наш народ і національну еліту, яка має прийти до влади, щоб докорінно змінити державну систему.
Що ж являє собою національна еліта? У сиву давнину елітою вважалися касти або варни (залежно від організації суспільства) брахманів і кшатріїв. Брахмани – це жерці, тобто духовні провідники народу. Інтерпретуючи цей термін на сучасний лад і застосовуючи до теперішнього щабелі розвитку людської цивілізації, відзначимо, що поняття брахманів відноситься не тільки і навіть не стільки до еліти національних релігій (безперечно, за винятком збиткового християнства), хоча в націократичних державах це має і повинно мати місце, скільки до ідеологів і стратегів нації. Стосовно ж християнського духовенства, відзначу, що воно саме служить чужинській ідеології, пропагуючи рабську антинаціональну релігію, тож апріорі не може бути віднесене до елітарної категорії.
Аналогічна ситуація і з кастою чи варною кшатріїв, до яких зараз можна прирахувати не лише військових, які не просто за фахом, а, насамперед, за покликом серця готові захищати рідну землю і народ ціною власного життя. Сюди ж відносяться і націократичні політики та громадські діячі, та й усі ті, хто активно поширює і пропагує націоналістичну ідеологію, хто має здібності і бажання вести за собою народ в інтересах держави і нації.
Якщо читач пригадає наведену на початку розділу цитату Донцова, та й взагалі фундаментальні праці Дмитра Івановича, такі як «Націоналізм» чи «Дух нашої давнини», то, напевне, помітить, що наш геніальний класик вважав потенційною національною елітою окремий соціальний прошарок суспільства, а саме інтелігенцію. З огляду на щойно сказане про те, кого варто віднести до вищих варн, призначенням яких є керування державою, виникає питання: чи не йдуть означені тези врозріз із ідеями Донцова, або ж, чи не помилявся класик? Ні, панове, не помилявся – просто з часів Донцова істотно змінилася ситуація. Якщо тоді інтелігенція дійсно являла собою інтелектуальну еліту як найбільш освічена і традиційно прогресивно мисляча верства, то нині, в епоху інформаційних технологій, масової комп’ютеризації і загального доступу до знань, в тому числі в галузі суспільствознавства, грані між різними соціальними прошарками у плані їх освіченості істотно стерлися – стрибок науково-технічного прогресу призвів до необхідності підвищення інтелектуального рівня «нижчих» класів – пролетаріату і селянства, які ще у середині минулого століття, коли писав свої праці Донцов, були практично всуціль безграмотними, за винятком хіба що Радянського Союзу, де за допомогою обов’язкової загальної середньої освіти населенню з дитинства промивалися мізки комуністичною пропагандою, тож і тут про якісь об’єктивні знання у суспільних науках не могло бути й мови. Відтак, наразі ми можемо визначати належність до національної еліти не за соціальним статусом людини, а лише за її індивідуальними розумовими, моральними і ментальними якостями. Втім і сам Дмитро Донцов розглядав інтелігенцію тільки як потенційного носія національної ідеї (зверніть увагу на його критику так званого «провансальства»), наводячи при цьому характерні риси національної еліти, що вирізняють її із загальної маси і, зокрема, не відповідають менталітету сучасної йому української інтелігенції. І ці критерії жодним чином не змінилися з плином часу впродовж всієї історії розвитку світової цивілізації.
Так чи інакше, але в умовах плебсократичного суспільства, як ми бачили з наведеної схеми, національна еліта перебуває на найнижчому щабелі владної піраміди і фактично позбавлена можливості впливати на державну політику, попри те, що саме керування державою і визначення напрямків подальшого поступу нації є її природною функцією і її призначенням. Тоді скажіть, будь ласка, чи може подібний стан речей забезпечити нормальний розвиток суспільного організму чи принаймні сприяти йому? Проте, на жаль, переважна більшість означеної національної еліти ні нашої, ні навіть більш розвинених плебсократичних країн, заблукавши серед примар привабливих, але брехливих, лицемірних і порожніх за змістом ліберастичних гасел і фальшивих цінностей, наразі не здатна усвідомити ні згаданої реальної владної вертикалі, ні свого принизливого місця у ній. А між тим, ця схема владної вертикалі наочно і яскраво демонструє брехливість «демократичних» гасел – у даному випадку гасла «рівність». Я вже не кажу про те, яким глузуванням виглядає гасло «братерство» у суспільстві, побудованому на капіталістичному способі господарства, одним з головних неписаних законів якого є принцип «людина людині – вовк». Втім, справжню сутність «ідеалів демократії» і зокрема «свободу, рівність, братерство» ми вже розглянули докладно у першому розділі.
Відтак, озброєння національної еліти націоналістичною ідеологією є другим (а за хронологією, мабуть, першим) завданням націоналізму. Адже недостатньо констатувати факт необхідності знищення плебсократичної системи, яка вочевидь суперечить національним інтересам. Треба чітко усвідомлювати, що саме ми повинні будувати на її місці. Якими б геніальними не були провідники нації, що прийдуть до влади, без докорінних системних змін їм не вдасться ні підняти націю з колін, ні створити міцну процвітаючу державу, здатну протистояти будь-яким як зовнішнім, так і внутрішнім загрозам. Якщо й будуть якісь успіхи у цьому плані, вони носитимуть лише тимчасовий характер, а Україна так і зостанеться на другорядних ролях об’єктом впливу однієї з наддержав. А тому задамося питанням: чи влаштовують нас подібні перспективи?
Насамперед, вони мають не влаштовувати національну еліту, яка, прагнучи до якісних зрушень у суспільстві, мусить нарешті збагнути, що тільки націоналістична ідеологія торує шлях до подолання усіх наведених вище потворних вад плебсократії. А озброївшись сама національною ідеєю, має нести цю ідею в народні маси, позбавляючи їх хибних уявлень про принади «демократичного» світу. Владу важливо не лише здобути – не менш важливо її утримати, причому бажано назавжди. А це неможливо зробити, не спираючись на широку підтримку народу. В іншому разі, пануванню національної еліти буде легко покласти край як ззовні, так і зсередини країни – ми вже зараз спостерігаємо активну боротьбу провідників неоглобалізму з так званим «глобальним політичним пробудженням», яке по суті являє собою ніщо інше як піднесення національної свідомості народів, що не бажають миритися з диктатом наддержав. Ми бачимо, як спецслужби наддержав вміло роздмухують і провокують внутрішні конфлікти у таких країнах, а подекуди не гребують і відкритою військовою експансією, намагаючись будь-що повернути їх в орбіту впливу Глобальної Імперії. Сила нації в її єдності, а тому згуртованість навколо національної ідеї дозволить нації гідно протистояти потугам неоглобалістів нав’язати їй свій світогляд, свої цінності і своє панування. Ясна річ, мова тут йде саме про націю – про народ, а не про біомасу, бо жодній національній еліті не під силу накинути плебсу націоналістичну ідеологію, тобто примусити ставити державні інтереси понад особисті шкурні, проте національній еліті цілком під силу істотно змінити співвідношення плебсу і народу на користь останнього.
Вище ми вже з’ясували, що таке національна еліта і хто до неї належить, але досі не визначили, що таке народ як суспільна категорія, і що його відрізняє від плебсу. Не вдаючись до наукових (а точніше – псевдонаукових) означень, народ – це всі ті, хто має національну свідомість, а не шлункову, хто відчуває себе невід’ємною частиною єдиного національного організму, всі ті, для кого родові цінності мають вищий пріоритет за «загальнолюдські». Виходячи з цього було б помилкою розглядати народ у вузькому, суто етнічному контексті. Скоріше, це поняття ментальне, хоча, безумовно, до нього перш за все (і це цілком природно) слід віднести представників титульного етносу.
Війна засвідчила, що не лише етнічні українці є носіями українського національного менталітету. Ми вже говорили про те, що представники інших націй стали на захист України з різних міркувань, проте, безперечно, частина їх позиціонує себе українцями, живучи в Україні серед українського народу. Таке явище не є чимось дивним чи надзвичайним, і на підтвердження цьому можна навести чимало історичних прикладів. Пригадайте хоча б ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, який взяв собі ім’я Василь Вишиваний і присвятив своє життя боротьбі за волю України. Так само і багато етнічних українців, що мешкають у Московії і навіть в Україні на теренах, які перебувають під московським впливом, виховані у комплексі національної меншовартості, втратили власну національну ідентичність і перетворилися на ментальних москвинів або ж їх слухняних ментальних рабів. Це вже не українці – це хохляцька біомаса, а тому й не дивно, що зараз вони на боці ворога. І цей факт також свідчить про те, що ментальний чинник все ж є вирішальним порівняно з етнічним у визначенні належності окремої людини до того чи іншого народу. Хоча й, повторюю, найбільш природним є поєднання обох чинників.
Проте так само було б помилкою давати терміну «народ» надто широке тлумачення (як це люблять робити наші «демократичні» демагоги), причисляючи до нього всі інші етнічні групи, що нібито «історично» проживають на нашій землі. Одна річ, коли людина, що належить до іншого етносу, постійно мешкає у першопочатково чужорідному для неї середовищі, не маючи тісних повсякденних зв’язків з представниками власної етнічної спільноти – вона з часом набуває ментальних ознак того народу, серед якого проходить її життя, під впливом побутового, культурного, духовного та мовного факторів, поступово пристосовуючись до оточення. Це є природний процес асиміляції, тому й правомірно вважати, що в даному разі етнічний чинник має другорядне значення. Тут мушу відзначити, що в асиміляції окремих одиниць велику роль відіграють і суб’єктивні моменти: причини потрапляння в чужорідне середовище, особисті ментальні якості (зокрема, прив’язка до власних родових цінностей), особисті стосунки з оточенням, рівень добробуту як цього оточення, так і народу в цілому, ставлення цієї людини до менталітету і культури народу, в середовище якого вона потрапила.
І зовсім інша річ, коли ми маємо справу з так званою територією компактного проживання. Наочний приклад – ті ж москвини на сході України, якими заселялися винищені радянським голодомором українські села. Стосовно великих промислових міст, то тут московські пролетарі з’явилися і створили етнічну перевагу над українцями ще за часів царської Московії внаслідок індустріального розвитку наприкінці ХІХ ст. Московські селяни-нероби, нездатні працювати на землі, масово подавалися в міста в пошуках засобів для існування, тоді як українського селянина важко було відірвати від землі, яка його цілком достатньо годувала не лише завдяки родючості, а й, насамперед, завдяки природній працьовитості українця. Не забуваймо також, що землеробство – це різновид діяльності, на якому сформувалася сама українська нація, а отже воно є невід’ємною частиною української культури і менталітету. Таким чином, на сході України виник потужний осередок етнічних москвинів, який за всебічної підтримки центральної московської влади (що монархічної що комуністичної) невпинно насаджував «малоросам» свою мову, свою культуру (а точніше – її відсутність) і свій менталітет. Відтак, левова частка етнічних українців на тих теренах потрапила під вплив московської ментальної матриці. На жаль, така картина зберігається і донині, бо з часів отримання незалежності українська держава не зробила жодного кроку для її виправлення. Нащадки окупантів продовжують поводитися на нашій землі як окупанти, логічним результатом чого і стали анексія Криму та постання промосковських лугандонських «республік». То чи можна (і чи варто?) вважати нащадків окупантів та їхніх посіпак частиною українського народу?
Дещо складнішу ситуацію маємо з кримськими татарами. Вони не накидають українцям ні власної культури, ні релігії, ні менталітету. Більше того, в ситуації, що склалася у зв’язку з московською військовою інтервенцією, кримськотатарський народ практично стовідсотково, причому дуже активно, виступає в ролі союзників України. Поза сумнівом, це все так, і за це йому наша щира шана, честь і слава. Проте, це не є і не може слугувати приводом, аби поступатися власними національними інтересами.
Почнемо з того, що назвемо речі справжніми іменами, як і повинно бути в будь-якому суспільстві, що збирається жити згідно законів Прави, а, отже, й справедливості. Прийнято вважати, що татари є корінним населенням Криму. Та хіба це дійсно так? Мушу відзначити, що існує така «історична традиція», за якою корінним населенням вважається передостанній завойовник. Годі й говорити про якусь історичну справедливість чи логіку здорового глузду в подібному «науковому» підході. А між тим, саме таку ситуацію ми й маємо у випадку з кримськими татарами. З’явившись на руській землі разом з військом Чингізхана у ХІІІ ст., татари продовжили панувати в Криму і після занепаду Золотої Орди, перенісши туди центр своєї імперії. Втративши контроль над рештою території Русі, Кримське ханство, проте, залишило у своєму підпорядкуванні Московію, яка сплачувала йому данину аж до 1700 р. І той факт, що татари завоювали споконвічно руський Крим на 5 сторіч раніше за москвинів, аж ніяк не дає їм підстав претендувати на звання корінного населення. Так само, до речі, як і грекам, що будували свої поліси у Північному Причорномор’ї з дозволу правителів Русі для пожвавлення торгівлі ще за багато віків до Чингізхана. Так само, як і німцям – нащадкам готів, які побажали залишитися і оселитися у Криму (знов-таки з дозволу руських князів) після вигнання готського війська нашими предками.
Але повернімося до татар. Розібравшись із питанням про корінне населення, з’ясуємо національні інтереси татар і їхню мотивацію щодо прихильності до української держави. Пам’ятаємо, що у минулому столітті в епоху правління радянського диктатора Сталіна кримськотатарський народ зазнав жорстоких репресій і був виселений з Криму. Повернувся він на «батьківщину» лише в часи передсмертної агонії Радянського Союзу чверть століття тому, тож татари ще не забули, що собою являє «братня» рука Москви. Але, я впевнений, не забули вони і період свого розквіту в духовно спорідненій Османській Імперії , і стосунки з українським козацтвом, відтак не може бути й мови про якісь дружні історичні зв’язки татар з українцями.
Так, з тих пір сплило багато часу, і світові реалії дуже змінилися, проте виникає цілком слушне питання: чому зараз кримськотатарський народ і його еліта тяжіють до української держави? Насправді, відповідь доволі проста і абсолютно очевидна: жити в слабкій ліберастичні Україні їх влаштовує значно більше, ніж у жорсткій тоталітарній Московії з точки зору можливості реалізації власних національних інтересів. А ці інтереси полягають, насамперед, у перспективі об’єднання з ісламськими братами-турками – нащадками Османської Імперії (щойно ми вже говорили про період розквіту Кримського ханства). І, ясна річ, втілити подібну мрію, перебуваючи у ярмі московської диктатури, виглядає справою практично нездійсненною порівняно з теперішньою безхребетною плебсократичною українською владою. Тому варто очікувати, що як тільки Україна стане на шлях побудови потужної національної держави (а іншого варіанту в неї просто немає), то дружнє ставлення кримських татар одразу ж зміниться у негативний бік. Татари, безперечно, пручатимуться зростанню українського націоналізму, хоча при цьому самі є переконаними націоналістами, як, власне, і будь-яка ісламська нація – адже іслам, на відміну від християнства, ніколи не ставив за мету знищення родових цінностей. Тож маємо чітко усвідомлювати: в разі виникнення української націократії ми неминуче отримаємо конфлікт національних інтересів з кримськими татарами і з рештою етнічних груп, що компактно проживають на території України, як вже згадані москвини або ж угорці у Закарпатті. І тут я хочу нагадати те, що казав на початку розділу: в домі повинен бути лише один господар, і в Україні бути господарем має законне історичне право лише український народ.
Якщо ми дійсно збираємося будувати українську національну державу, то, називаючи речі справжніми іменами, мусимо чітко визначити всі інші етноси, що мешкають на теренах України, як плебс. Саме такий статус мали інородці в демократичних державах стародавнього світу, в яких існувала жорстка суспільна ієрархія. Я вже бачу, як готуються ліберастичні демагоги повісити на мене ярлик ретрограда, який пропонує замість суспільного прогресу повернути історію людства у темряву сивої давнини. Проте, панове, це зовсім не так, і в дійсності я пропоную брати від кожного суспільно-політичного ладу все, що сприяє розвитку цивілізації, на заміну тих, нехай і зовнішньо привабливих форм, внутрішня сутність яких спрямована на деградацію як окремої особистості, так і народів в цілому. Адже є істини, які не змінюються з плином часу, і однією з таких істин є необхідність суспільної ієрархії, що базується на безумовній владі національної еліти.
Ті ж таки прибічники плебсократії одразу ж заверещать про принципи рівності і соціальної справедливості. Скажіть, будь ласка, шановне панство, а чи працюють означені принципи у плебсократичних країнах? Якщо хтось дасть ствердну відповідь на це питання, то він або ж відверто бреше, або ж перебуває у полоні ілюзій, породжених ліберастичної пропагандою. Вище я вже навів і обґрунтував схему владної вертикалі, за якою функціонують держави плебсократії, тож, виходячи з даної схеми, говорити про якусь рівність чи соціальну справедливість – це по суті корчити із себе блазня. Відтак, констатуємо факт, що «демократичний» устрій є насправді не менш ієрархічним, ніж будь-який інший, включаючи й держави стародавнього світу, а рівність та соціальна справедливість існують хіба що на папері, в гаслах і теревенях ідеологів та хворобливій уяві адептів сучасної «демократії».
Отже, дотримання національних інтересів титульної нації, заради яких і має існувати та функціонувати національна держава, вимагає надання національним меншинам статусу плебсу. Особисто я з величезною повагою ставлюся до кримськотатарського народу, більше того – я вважаю, що українцям є чого в нього повчитися, особливо у справі відстоювання власних національних інтересів, особливо у нинішньому здеградованому стані української нації, проте, як казали давні греки: Платон мій друг, та істина дорожча. Тому українська національна еліта повинна, не вагаючись, відкинути недалекоглядні популістські гасла сучасних псевдонаціоналістів щодо пропорційного представництва всіх народів, що населяють Україну, у вищих органах державної влади.
Короткозорість подібного підходу видно неозброєним оком: адже кількість українців, у родинах яких народжується переважно 1 – 2 дитини, невпинно падає, тоді як, скажімо, кримським татарам традиційно притаманні багатодітні сім’ї. і якщо зараз частка українського населення (близько 80Ну ващє... дозволяє засвідчити домінуючі позиції української нації, то, з огляду на наявні демографічні тенденції, на момент ймовірного приходу до влади справжньої національної еліти через кілька десятків років це співвідношення буде зовсім невтішним. Врахуйте також, що наслідки теперішньої недолугої національної політики (а скоріше навпаки – цілеспрямовано зверненої на ліквідацію домінування титульної нації, що цілком відповідає прагненням неоглобалістів, а тому саме така політика здійснюється в усіх країнах «демократичного» світу, підконтрольних Глобальній Імперії) дадуться взнаки лише років за 20, коли народжувані зараз діти стануть дорослими громадянами, і Україна опиниться геть у сумному демографічному становищі. Таким чином, в разі проголошення у програмних засадах пропорційності представлення різних національностей у керівних державних структурах, українська національна еліта стане заручником власних ідеологічних помилок і підставить під удар не лише націоналістичну ідеологію, але й майбутнє української нації. І тоді вже буде занадто пізно вносити засадничі корективи, бо зміна правил у процесі гри з одного боку скомпрометує націоналістичну ідеологію як позбавлену стійких принципів, а з іншого – призведе до значних активних невдоволень національних меншин, старанно роздмухуваних і зовнішніми, і внутрішніми ворогами української націократії, що (особливо на початкових стадіях її становлення) нестиме загрозу самому її існуванню.
Але справа, безперечно, не стільки в цифрах і демографічних тенденціях, скільки у самих принципах формування державної влади. Спробуймо суто гіпотетично уявити, абстрагуючись від кількісних співвідношень, вищий законодавчий орган, що являтиме собою конгломерат з національних представництв, кожне з яких, маючи власні національні інтереси, відстоюватиме їх, а, відтак, і тягнутиме ковдру на себе, нагадуючи героїв відомої байки Лафонтена – лебедя, рака та щуку, – що пхають воза кожен у свій бік. Чи можна за таких умов побудувати міцну державу, спроможну гідно та ефективно протистояти будь-яким зовнішнім і внутрішнім викликам? Відповідь на це питання можна легко знайти в аналогії з чинною українською владою, нездатною вирішити бодай найпростіших проблем українського суспільства. Вся різниця полягає лише в тому, що наразі замість уявних майбутніх національних представництв маємо справу із реальними сучасними олігархічними кланами, кожен з яких так само відстоює власні фінансові (замість національних) інтереси, так само тягнучи у свій бік віз державної політики. Відтак, пропорційне представлення національних меншин у керівних органах державної влади, як і взагалі їхня участь у державотворчому процесі, суперечить і національним інтересам українського народу, і фундаментальним засадам націоналістичної ідеології (одне безпосередньо випливає з іншого). Ще раз і ще раз повторюю слова нашого славетного пророка: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
Більш докладно основні аспекти національної політики майбутньої України розглянемо в наступному розділі, а зараз повернімося до розмови про демос і плебс.
Розібравшись нарешті з плебсом інородних, перейдемо до плебсу вітчизняного. Ясна річ, що ці дві категорії плебсу істотно різняться одна від одної, хоча обидві й підпадають під дане визначення за своїми ментальними характеристиками. Якщо чужорідний плебс може виявляти прихильність до родових цінностей (звісно ж, власного народу) і бути національно свідомим (знов-таки стосовно власного народу), то наш рідний український плебс навпаки – йому притаманна перевага «загальнолюдських» цінностей перед родовими (якщо останні взагалі присутні в його внутрішньому світі) і шлункова свідомість замість національної, або ж істотне домінування першої над другою. То чи може людина з подібним менталітетом і обивательським світоглядом, обмеженим власними побутовими інтересами (щонайбільше – інтересами вузькорегіональними), піднестися до мислення загальнонаціональними та державними масштабами і зробити якісний вибір на користь справжньої національної еліти? Ні, панове, не може!
Подібне обирає подібне. І доки владу обиратиме шлунковосвідома біомаса, доти й матимемо при владі нижчі касти – вайшів – торговців-ремісників. Плебс ніколи не обере у державне керівництво воїнів-кшатріїв, бо вони мислять зовсім іншими категоріями і мають зовсім інший, певним чином протилежний менталітет, чужий і незрозумілий для плебсу. Це відлякує плебс, тому він завжди віддасть на виборах перевагу вайшам, які сповідують ті самі цінності «повного корита», і по суті являють собою той самий плебс, не спроможний захищати державні інтереси всупереч дріб’язковим шкурним інтересам власного гаманця. Тому, щоб докорінно змінити ситуацію і мати змогу обрати якісно нову владу, пріоритетом діяльності якої стане захист держави і нації, необхідно зробити лише одну надзвичайно просту річ – позбавити плебс права участі у державотворчому процесі. В цьому, власне, і полягає третє з головних завдань націоналізму.
Якість обраної влади безпосередньо залежить від якості виборця, його фаховості принаймні у загальних стратегічних питаннях національного і державного розвитку, його розумінні причинно-наслідкових зв’язків соціальних явищ і процесів, його вміння бачити бодай найближчі перспективи. Поза сумнівом, плебс на це не здатен – пригадайте наведений у першому розділі приклад хворого пацієнта, якому ставитиметься діагноз і призначатиметься лікування загальним голосуванням всіх працівників лікарні, включаючи санітарок, прибиральниць, електриків, сантехніків тощо…
Нищівна кількісна перевага плебсу над демосом серед нашого електорату якраз і довела Україну до нинішнього стану глибокої всесторонньої деградації. Це – глухий кут, вихід з якого неможливий без докорінного зламу існуючого суспільно-політичного ладу: адже, з одного боку, загальне виборче право через вирішальне домінування плебсу унеможливлює прихід до влади справжньої національної еліти, а відтак гарантує вайшам безперервне перебування при владі, а з іншого – вайші, які очолюють соціальну ієрархію, напряму зацікавлені, щоб процес занепаду нації тривав і надалі для підтримання наявного співвідношення між плебсом і демосом, а відтак і збереження непохитності власного панівного становища. І тільки усунення плебсу від участі у державотворчому процесі спроможне розірвати це порочне замкнене коло і змінити існуюче status quo, що дозволить національній еліті утримувати владу, опираючись на підтримку народу. А з цього, в свою чергу, випливає ще один надзвичайно важливий і, до того ж, природний наслідок: на відміну від плебсократії, зацікавленої в перетворенні якомога більшої кількості народу на плебс, націократія, навпаки, зацікавлена в перетворенні якомога більшої кількості плебсу на демос – адже чим більшою буде частка народу, тим більшою буде підтримка націократичної держави з низів, тим міцнішою буде влада національної еліти, тим менше шансів буде як у зовнішніх, так і у внутрішніх ворогів здолати нашу націократію.
Усвідомлення цих простих істин спонукатиме національну еліту до створення у державі справжніх можливостей і системи стимулів для всебічного розвитку особистості, що врешті призведе до повномасштабного національного відродження і подальшого невпинного прогресу в усіх сферах суспільного життя, залишаючи позаду поступово деградуючі народи плебсократичних країн, які наразі перебувають на значно вищому щабелі.
Вочевидь, слово «плебс» занадто ріже слух толерастичного читача, вихованого на «демократичних» принципах загальної рівності. Особисто я не наполягаю на використанні саме цього терміну – лише пропоную його як такий, що існує з давніх давен і найбільш відповідає за змістом означуваному явищу, хоча й дещо гіперболічно. Попри те, що слово «плебс» має явно негативне емоційне забарвлення, його не треба розуміти так буквально і вкладати точнісінько такий самий зміст, як і в суспільствах стародавнього світу. Вживаючи термін «плебс», я не маю на власне зневажливе ставлення до нього, я лише констатую цілком об’єктивний факт, що, на мою думку, стимулюватиме левову частку даної суспільної категорії до самовдосконалення, щоб перейти на вищий соціальний рівень. Адже плебс, на відміну цього поняття в давнину – це не довічне тавро: в сучасному суспільстві ним має означатися стан світогляду, свідомості і менталітету людини на певний фіксований момент часу. Саме таким я хочу бачити і ставлення до плебсу з боку майбутньої української націократичної влади – не як до експлуатованого прошарку, а як до потенційних громадян, що потребують додаткової уваги держави в плані їхнього виховання: дбайливий господар повинен піклуватися про добробут усіх мешканців власної оселі. За людиною ж лишається право абсолютно добровільного вибору: чи надалі перебувати у плебейському стані, чи розвиватися до рівня повноцінного громадянина. І це, на моє глибоке переконання, набагато демократичніше, ніж лицемірна «загальна рівність» керованого стада плебсократичних країн.
Отже, в підсумку маємо 3 головні завдання, які ставить перед собою націоналізм:
1. Прихід до влади справжньої національної еліти;
2. Озброєння національної еліти націоналістичною ідеологією, поширення її в народні маси і згуртування нації навколо національної ідеї;
3. Усунення плебсу від участі у державотворчому процесі (в більш загальному вигляді – викинути з державотворчого процесу все, що заважає побудові могутньої самодостатньої країни і суперечить першим двом пунктам).
Власне, всі ці завдання я зазначив ще у другому розділі – зараз лише надав їх докладне обґрунтування. Виходячи з усього вищесказаного, отримаємо наступну схему ієрархії націократичного суспільства:

http://s019.radikal.ru/i644/1511/c2/c16b8cc24191.png


Попри всі наведені аргументи, передбачаю, як хором завиють прибічники ліберастії, побачивши запропоновані мною обмеження «громадянських прав і свобод». Та чи повинні ми заради забезпечення ілюзії свободи шлунковосвідомої біомаси жертвувати інтересами держави, її силою і фактичною незалежністю? Ні, панове, я з цим не згоден.
Re: Українська антиутопія
24.11.2015 10:11:51
VI. Громадянське суспільство

6.1. Націократія vs Глобальна Імперія


У попередніх розділах ми приділили чимало уваги вадам плебсократичної суспільно-політичної формації, лицемірству і брехливості її зовнішньо привабливих гасел, за якими криється її справжня огидна деградаційна сутність. Проте, пересічній людині й досі важко уявити, що сучасна «демократія» вже дихає на ладан і не здатна відігравати тієї провідної ролі у світі, яку вона відігравала ще 20-30 років тому, і яку їй відводили провідники та ідеологи Глобальної Імперії. Втім, це дійсно так, і цей беззаперечний факт констатує не якийсь теоретик-демагог, а людина, чиїми руками (а точніше – мізками) творилася геополітика останньої чверті ХХ століття:
«Сьогодні, через двадцять років, мало хто бачить Євросоюз серйозним політичним гравцем в найближчому майбутньому, і панівне становище Америки на світовій арені теж під знаком питання. Оскільки Захід більше не здатний діяти як єдине ціле, довговічність його політичної спадщини також сумнівна. Канув у Лету той нетривалий період, коли здавалося, що Захід залишить світу у спадок міжнародну демократію, мир в усьому світі і громадську угоду, яка влаштує всіх. Проте перерозподіл світових сил, глобальне політичне пробудження, що відбивається на застосуванні цих сил, а також сумні наслідки нещодавніх зовнішньополітичних дій США і зростання сумнівів відносно життєспроможності американського ладу в сукупності сильно похитнули віру в цю благополучну спадщину Заходу» (Збігнев Бжезинський «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза»).
Там же пан Бжезинський відзначає (я вже наводив цю цитату у ІІ розділі):
«Хоча яскраво вираженої ідеологічної альтернативи Сполученим Штатам в цьому столітті ще не з'явилося, якщо американська система втратить в очах громадськості свою актуальність, її цілком може затьмарити своїми успіхами китайська».
Як бачимо, один з найвидатніших політичних стратегів сучасності недвозначно натякає на безперспективність західної «демократії» як законодавця світової політичної моди і передрікає їй в недалекому майбутньому втрату провідних позицій, віддаючи перевагу державам, побудованим на принципах, дуже далеких від демократії. Що це означає у глобальному масштабі? Не лише дискредитацію на світовому рівні «демократичних цінностей» та ідеалів, а й неминучий крах Глобальної Імперії.
Чим же так істотно відрізняється державний устрій Китаю, який, на думку пана Бжезинського, має всі шанси на роль нового світового лідера, від західної плебсократії? Насамперед тим, що при владі в Китаї перебуває справжня національна еліта, а відтак державна політика підпорядкована інтересам не окремих фінансово-олігархічних кланів, а інтересам самої держави і нації. Отже, Китай є націократичною країною. Те саме можна сказати про Японію і Корею, те саме можна сказати про Ізраїль.
Можливо, читач пам’ятає, особливо у перші роки «незалежності» України, які запеклі дискусії точилися навколо питання про економічну модель. Власне, ці недолугі балачки тривають і донині, і провідні фахівці-економісти наввипередки розпинаються про японське чи корейське, чи китайське «економічне диво», сперечаючись про переваги тієї чи іншої економічної системи і пропагуючи її впровадження в Україні. Це дійство напрочуд нагадує сюжет відомої байки «Музики». Мабуть, читач пам’ятає і мораль цієї байки в інтерпретації Леоніда Глібова: «Хоч десять раз пересідайте, немає хисту – от і все». Тож проблема, звісно, не в економічній моделі, а, перш за все, у державній владі: кому вона належить – чи вайшам, які, дбаючи лише про власний бізнес, служать чужинській еліті, чи справжній національній еліті, що відстоює інтереси держави і нації.
Але форма державного правління у плебсократичних і націократичних країнах цілком може й не мати разючих зовнішніх відмінностей, що, здавалося б, повинно в підсумку привести до ідентичних результатів. Наприклад, в Японії формально панує така сама «демократія», як і на Заході. Та чи багато ви знаєте в Японії іноземців, що обіймають керівні посади в державних структурах або володіють бізнесом? Чи багато в Японії проживає етнічно чужорідних елементів з повноправним японським громадянством? Отже, шукати різницю потрібно не стільки у якихось зовнішніх проявах, які є наслідками, скільки у глибинній внутрішній сутності державної системи, яка є причиною. Якщо націократичне суспільство ґрунтується на пріоритеті родових цінностей, то «демократичне» – на пріоритеті цінностей «загальнолюдських», що врешті і дозволило провідникам «богом обраного народу» (які самі, ясна річ, сповідують родові цінності) побудувати під власним керівництвом Глобальну Імперію, збивши в одне стадо ті народи, в яких їм вдалося придушити родовий менталітет спершу за допомогою накинутої штучної християнської релігії, а тоді (довершуючи справу) – фальшивих ідеалів «демократії». В цьому і полягає головна відмінність націократичного і плебсократичного світоглядів, націократичної і плебсократичної держави.
Непримиренна боротьба між цими двома світоглядами і лежить в основі сучасної геополітичної ситуації і розподілу сил на світовій політичній арені. З одного боку, Глобальна Імперія намагається утримати свої здобутки і певну перевагу шляхом реалізації принципу «розділяй та володарюй», про що вже йшлося у ІІ розділі, а з іншого боку – триває і набирає обертів антиімперський процес глобального політичного пробудження, який засвідчує зростання національної свідомості серед народів і їх прагнення до незалежності і самовизначення. І від результату цієї боротьби залежить майбутнє людської цивілізації – чи виявиться вона спроможною подолати всесвітнього монстра, який вже поставив людство на межу тотальної деградації і фізичного знищення; чи виявиться вона спроможною створити нову потужну вільну спільноту вільних народів замість теперішніх потворних і неефективних форм, таких як ООН та інших подібних інструментів Глобальної Імперії. Багато в чому доля означеного світоглядного протистояння залежатиме від позиції України, що наразі опинилася в його епіцентрі.
Втім, поки що облишимо Україну і продовжимо розмову про геополітичне протиборство націократії і плебсократії. Попри військову та економічну перевагу Глобальної Імперії, її шанси на перемогу виглядають доволі примарними, особливо якщо врахувати високий моральний дух і згуртованість у націократичних суспільствах. На моє переконання, обивательський світогляд плебсу, вихований ідеалами «демократії» і християнськими догмами покори і смирення, неминуче обумовить остаточну поразку неоглобалістів.
Власне й зараз, у подіях навколо московської агресії в Україні, спостерігається цілковита нездатність західної демократії протиставити цій агресії (завважте – лише однієї, до того ж значно слабкішої за військовим та економічним потенціалом країни) щось більш істотне, ніж «глибоке занепокоєння» і бутафорні економічні санкції. До речі, щодо «санкцій», дуже цікаво і показово, що вони мали ефект, абсолютно протилежний очікуваному лідерами «демократичного» Заходу: палиця виявилася, як то кажуть, «об двох кінцях», і, замість того, аби вплинути на очільників Кремля через прогнозоване невдоволення населення погіршенням матеріального становища, викликаним означеними санкціями, хвиля невдоволення політикою влади охопила західний плебс, чий гаманець постраждав від згортання торгівельно-економічних стосунків з Московією, що одразу ж позначилось на рейтингу популярності західних політиків серед власного електорату і примусило їх, дбаючи не про державну безпеку і не про захист ідеалів демократії, а про подальшу політичну кар’єру, безпосередньо залежну від згаданого рейтингу, пом’якшити риторику по відношенню до московської агресії. Тоді як москвини, виховані майже на родових цінностях (точніше – на маніакальній шовіністичній ідеї «Третього Риму»), отримавши внаслідок санкцій відчутний удар по економіці, а, відтак, і добробуту, практично не змінили підтримки політики державного керівництва, що дозволило Кремлю відверто розсміятися в обличчя недолугій західній «демократії» у відповідь на впроваджені санкції, здобувши таким чином вагому ментальну перемогу над Заходом.
Інша справа, що власне такого перебігу подій і домагалися провідники Глобальної Імперії, про що ми вже докладно говорили у ІІ розділі цієї праці. І тут читач може мені заперечити, що «демократичний» світ зовсім інакше б реагував і одразу б знайшов, що протиставити реальній зовнішній загрозі, на відміну від наявної ретельно спланованої і талановито розіграної клоунади, спрямованої на відновлення колишнього імперсько-мілітарного статусу Московії. Дозвольте, панове, не погодитись із таким твердженням. Річ у тім, що для втілення заданого сценарію неоглобалістам навіть не довелося застосовувати якихось важелів впливу на очільників «демократичних» країн – дійство розгорталося і продовжує розгортатися абсолютно природним шляхом, оголивши всі вади плебсократії, її наскрізь прогниле, морально і духовно здеградоване єство і цілковиту нездатність вирішувати проблеми глобального масштабу.
Поза сумнівом, за бажання «демократичний» світ міг би легко впоратись із загарбницькими імперськими амбіціями Московії, але чи здатен він протистояти справжньому супротивнику, значно потужнішому не лише за військовим потенціалом, а й за економічним? Якщо навіть розглядати економіку у її нинішньому стані, не враховуючи сталих тенденцій, що свідчать явно не на користь Глобальної Імперії, ймовірна націократична коаліція має в своєму розпорядженні достатньо ресурсів, щоб у разі необхідності суто економічними засобами спричинити колапс західної економіки. Як ми вже відзначали, економічні санкції – це палиця об двох кінцях, бо тісні взаємозалежні експортно-імпортні зв’язки охоплюють практично всі розвинені країни в обох таборах через надзвичайно високий рівень інтеграції світової економіки. Але приклад економічних санкцій проти Московії наочно продемонстрував незрівнянно більшу вразливість «демократичного» суспільства до матеріальних проблем. Народи націократичних країн, звиклі до значно аскетичнішого способу життя, ніж розбещений західний плебс, спроможні набагато стійкіше пережити серйозні економічні потрясіння, які неодмінно викличуть масові хвилі невдоволення в державах західної «демократії». Відтак, «демократичний» світ змушений буде вести війну на 2 фронти і боротися не лише із зовнішнім ворогом в обличчі націократичного альянсу, а й долати супротив народів власних країн. Це, на мою думку, може стати вирішальним фактором у протистоянні націократії і плебсократії, який врешті обумовить неодмінну поразку останньої.
У зв’язку з цим може виникнути питання: чому ж з огляду на вищенаведені міркування і викладки та застереження таких авторитетних політиків, як Збігнев Бжезинський, неоглобалісти не відмовляться від загниваючої і безперспективної «демократії» і не розпочнуть активний пошук нових, більш ефективних форм суспільно-політичного устрою? Відповідь проста і очевидна: вони не мають іншого вибору, адже тільки плебсократія дозволяє «богом обраним» утримувати під контролем населення і уряди своєї імперії.
Але ця ж таки плебсократія прирікає неоглобалістів на поразку в боротьбі з глобальним політичним пробудженням, саме тому вони й вимушені були вдатися до відчайдушного кроку поновлення імперського статусу Московії, що дасть змогу завдяки контрасту з дикою ордою подовжити агонію здихаючої «демократії» і, принаймні на деякий час, зберегти Глобальну Імперію в її нинішніх кордонах. Окрім того, ілюзія військової загрози з боку Московії як наслідок поновлення її імперського статусу дозволяє державам Заходу істотно збільшити оборонні витрати, а відтак і наростити збройний потенціал, не викликаючи обурення населення, наляканого агресивною мілітаристичною політикою Кремля. Також імперський статус Московії створює ймовірність використання її в разі необхідності для завдання по країнах націократії ядерного удару. Навряд чи це зупинить Китай, вже зараз повністю готовий (і технічно, і морально) до світової війни із застосуванням ядерної зброї, проте цілком може позбавити його ймовірних союзників серед решти націократичних держав. Але, повторюю, всі щойно відзначені можливості дадуть неоглобалістам лише тимчасову перевагу і здатні лише ненадовго відтягнути неминучий крах Глобальної Імперії.
Напевне, дехто здивується, чому я, розглядаючи світоглядне протистояння плебсократії і націократії, Московію, суспільство якої побудоване на родових цінностях, і яку аж ніяк не можна звинуватити у прихильності до «демократії», відношу до табору неоглобалістів, що згуртували під своїм керівництвом плебсократичні країни, народи яких виховані на «загальнолюдських» цінностях? Чи немає тут суперечності логіці і здоровому глузду? Ні, панове, немає. Хоча, на перший погляд, здавалося б, певна ідейна спорідненість, яка базується на родових цінностях, повинна була б розташувати Московію і Китай по один бік барикад, про що мають свідчити нинішні нібито дружні стосунки між обома державами. Проте за цією показною дружбою криються серйозні проблеми у взаєминах, які рано чи пізно дадуться взнаки з ефектом стисненої пружини, яка наразі поки що продовжує непомітно стискатися. Досвідчений читач може пригадати, що навіть за часів СРСР, в епоху «протистояння» комуністичної і капіталістичної систем, Радянський Союз і Китай, які обидва прямували до «світлого комуністичного майбутнього», не виглядали союзниками. Китай провадив незалежну від Кремля (очільника соціалістичного табору) політику, більше того – мали місце прикордонні військові конфлікти між цими країнами. Тож і зараз протиріччя між ними нікуди не зникли. І справа, ясна річ, не лише в територіальних претензіях. Китай обрав власний шлях розвитку і будує націократичну державу, стрімко нарощуючи свою політичну вагу і частку у світовій економіці.
В чому ж корінна світоглядна відмінність Московії від Китаю, яка не дозволяє обом великим ядерним державам стати справжніми союзниками? Річ у тім, що Московія в дійсності не є націократичною країною. Вище ми вже говорили, що ніколи впродовж усієї історії москвини не керували своєю державою – на її чолі завжди стояла чужинська еліта, яка використовувала московський люд в якості гарматного м’яса для реалізації власних владних амбіцій. З 1917 р. внаслідок Жовтневого перевороту до влади під комуністичними гаслами прийшли юдеї, замінивши на вершині державної піраміди татарську і німецьку аристократію, що врешті й обумовило підпорядкування Московії інтересам Глобальної Імперії. А зомбовані шовіністичною імперською пропагандою пересічні москвини здебільшого навіть уявлення не мають, кому насправді служить накинута їм хвороблива ідея «Третього Риму», а, відтак, і вони самі. Тож не може бути й мови про якусь московську націократію. Так само і навпаки – Японію, що має зовнішньо-формально демократичний устрій, не можна ставити в один ряд з «демократичними» країнами Заходу, підконтрольними провідникам неоглобалізму, оскільки за своєю внутрішньою сутністю в Японії панує націократія, якою керує власна справжня національна еліта.
Розібравшись із співвідношенням сил на світовій політичній арені, перейдемо до місця і ролі України. Вище ми вже відзначали, що результат світоглядного протистояння плебсократії з націократію, що наразі перебуває у стані нестійкої і надзвичайно хиткої рівноваги, багато в чому залежатиме від шляху, який обере наш народ. І треба сказати, що вибір в українців не такий вже й великий: або ж зберегти чинну «демократичну» систему, залишившись у статусі напівколоніального придатку (це – в найкращому випадку!) Глобальної Імперії (байдуже, якої саме її частини – Московії чи ЄС) і приректи себе на рабське існування під владою чужинської еліти, подальшу деградацію і, врешті, повну асиміляцію і втрату національної ідентичності; або ж скинути плебсократичне ярмо і почати розбудову національної держави, що врешті призведе до повномасштабного національного відродження і виходу України на провідні позиції у геополітиці, обумовленого роллю України як вирішального фактору, який схилить чашу терезів на бік націократії і, відтак, забезпечить їй перемогу над неоглобалізмом.
Деякі песимісти, напевне, висловлять сумнів, що Україна обере саме націократичних шлях, бо, мовляв, необхідна для цього перебудова свідомості українського суспільства, з огляду на її нинішній стан, є абсолютно нереальною. В дійсності це не так, бо українцям, власне, нічого особливого і надприродного й не треба робити – лише підтримувати природний процес глобального політичного пробудження, властивий сучасній світовій спільноті. Та й «завдяки» московській інтервенції в Україні здійнялася небувала хвиля підйому національної свідомості, з якою діюча плебсократична влада намагається боротися усіма можливими засобами, про що ми вже докладно говорили у перших розділах. Та навіть без цієї хвилі результати виборчих кампаній останніх 10 років яскраво свідчать про невпинне зростання прихильності українського електорату (причому, у геометричній прогресії) до «політичних» партій, що використовували у своїх програмних засадах націоналістичну риторику.
Ясна річ, не варто ідеалізувати ні взаємини у таборі націократичних країн, який наразі можна називати табором лише умовно, характеризуючи цим терміном поки що тільки напрям вектору опору спільному ворогу, ні сам процес глобального політичного пробудження – адже не всі країни, що стали на цей шлях, обрали націократію. Проте, як на мене, це лише питання часу, бо саме життя примусить народи, які виявили небажання коритися владі Глобальної Імперії, пристати на націократичні засади побудови власних держав – інших опцій просто не існує.
Багато кому також може здатися нереальною спроможність української національної еліти утриматися при владі в разі її здобуття. І на перший погляд подібні сумніви виглядають цілком обґрунтованими: з одного боку, Україна перебуває у ворожому оточенні, затиснута, як географічно та економічно, так і ментально, між двома полюсами Глобальної Імперії – ЄС і Московією; з іншого боку, не можна скидати з рахунку можливостей внутрішніх, ворожих до націократії, сил. Насамперед, сюди треба віднести фінансові ресурси олігархату, який не шкодуватиме коштів на реставрацію своєї влади і спонсуватиме і теракти, і відкритий збройний опір, і інформаційну війну проти націократії, бо знає, що вкладені гроші в разі успіху повернуться з величезними відсотками через нещадну експлуатацію народу і обкрадання держави. Окрім того, не забуваймо й про інертність свідомості населення, вихованого на ідеалах «демократії» і пріоритеті «загальнолюдських» цінностей. Тому шлунковосвідома біомаса, позбавлена права участі у державотворчому процесі і невдоволена таким станом речей, також являтиме серйозну загрозу на початкових стадіях становлення націократії. Хоч ця частина соціуму є за своєю природою суспільно пасивною, її активність старанно роздмухуватимуть і намагатимуться використати у спробі реваншу і відновлення плебсократії як внутрішні, так і зовнішні вороги.
Всі щойно наведені міркування, безперечно, налаштовують на песимістичний лад. Проте в дійсності не все так погано, як здається на перший погляд. Як тільки Україна вийде з-під контролю Глобальної Імперії з приходом до влади справжньої національної еліти і візьме курс на розбудову національної держави, вона одразу ж здобуде необхідну для виживання в умовах суцільного ворожого оточення підтримку і щирих могутніх союзників в обличчі провідних націократичних країн, таких як Китай та Японія. Безперечно, посильну допомогу – і дипломатичну, і матеріальну, і військову – нададуть і інші націократичні держави, виявляючи антиглобалістичну солідарність. А звідси випливає і напрям головного зовнішньополітичного вектору нової України – дружба і співпраця з країнами націократії. Паралельно з цим не менш важливим є розвиток тісних взаємин з націоналістичними рухами і політичними силами держав, підконтрольних Глобальній Імперії – адже послаблення ворога зсередини є пріоритетним стратегічним завданням. Навіть зараз, у військовому протистоянні московській агресії, ми бачимо, як націоналісти різних народів – і білоруси, і чеченці, і грузини, і хорвати, і навіть справжні московські націоналісти – воюють на боці України. Тож перефразовуючи відоме комуністичне гасло, можна сміливо без перебільшення сказати: «Націоналісти всіх країн, єднайтеся!» – єднайтеся проти спільного ворога – Глобальної Імперії «богом обраних», що своїми брудними іграми і ненаситною жадобою світового панування поставила людську цивілізацію під загрозу тотального знищення. Що ж стосується України, то її географічне положення, природні ресурси, економічний, духовний та інтелектуальний потенціал, нинішня її роль, як епіцентру геополітичного конфлікту, і майбутня національна революція в самому серці Глобальної Імперії підносять її значення до рангу основної цементуючої сили, навколо якої гуртуватиметься весь націократичний табір.
Нарешті, останній і головний аспект, який я хочу розглянути в загальних рисах у цьому пункті – державно-політичний устрій української націократії. Насамперед, постає питання: чи варто винаходити велосипед, і чи не можна взяти вже готові форми, які довели свою життєспроможність і ефективність у передових націократичних країнах. Але якщо пильно придивитися, то можна побачити, що в кожній із цих країн політичні моделі істотно різняться одна від одної. Справа в тому, що національні еліти, які очолюють ці держави, обираючи форму правління, враховують і національний менталітет власних народів, і історичні традиції, і стан суспільства на даний момент, не забуваючи при цьому переймати позитивний досвід інших держав, що в сумі й забезпечує соціальний та економічний прогрес, гармонійний розвиток народів і країн і вихід їх на провідні ролі.
Всі щойно зазначені фактори мусить враховувати і наша національна еліта при конструюванні і побудові моделі української націократії, яка з означених причин матиме суттєві відмінності від східних аналогів. Адже і український менталітет, і культура, і історичний шлях розвитку, і історичні традиції, і нинішній стан українського суспільства дуже і дуже відрізняються від народів націократичних країн Сходу. Особливу увагу необхідно звернути на останній чинник. Підміна цінностей (родових на «загальнолюдські»), яка відбулася внаслідок впровадження християнства, продовжилася внаслідок втрати державності і остаточно завершилася внаслідок переходу до плебсократії, призвела до моральної і духовної деградації українського народу і відсторонення від державотворчого процесу справжньої національної еліти. Тоді як східні народи завжди лишалися вірними пріоритету родових цінностей, завдяки чому збереглася унікальна культура і традиції, зберігся і високий рівень організації суспільства, а тому націократія стала цілком природною формою державного правління. «Націоналізм не обмежує себе ніякими «загальнолюдськими» приписами «справедливості», милосердя й гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах взаємності. Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів – вони часто стають джерелом внутрішнього розкладу й причиною національної поразки. Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює – це основна заповідь ідеології українського націоналізму», – писав наш класик М. Сціборський.
Українцям же, щоб досягти такого рівня, необхідно ще подолати непростий, тривалий і тернистий шлях. Наша націократія на початковому етапі повинна не підтримувати наявний стан і тенденції суспільних процесів, як це має місце у провідних націократичних державах Сходу, а, навпаки, змінити стан і вектор означених процесів на протилежний. Україні потрібно припинити деградацію народу і розпочати національне відродження, змінити шлункову свідомість широких народних мас на свідомість національну, змінити пріоритет цінностей з «демократичних» і «загальнолюдських» на родові. Всі ці завдання покликана вирішити наша національна еліта, що має побудувати таку форму політичного устрою, яка й буде спрямована на вирішення даних завдань. Саме тому Україні й не підходять східні моделі – японська, китайська чи корейська. Микола Сціборський відзначав: «політичний устрій – це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності». Отже, ми маємо йти іншим – своїм власним шляхом, який враховуватиме всі перелічені проблеми сучасного українського суспільства.
Re: Українська антиутопія
24.11.2015 10:18:10
6.2. Сучасні погляди на національну державу


Якщо спитати нинішніх українських націоналістів, яким має бути державний устрій майбутньої України, то побачимо велике розмаїття думок, що свідчить насамперед про відсутність всебічної об’єктивної оцінки світових політичних реалій сьогодення і відсутність розуміння першочергових завдань українського націоналізму на найближчу перспективу, особливо у сфері державотворення. Саме тому, перш ніж перейти до конкретних пропозицій, заради яких, власне, і замислювалася дана праця, я й написав попередні 5 розділів, у яких намагався висвітлити і детально проаналізувати як нинішню геополітичну ситуацію, так і головні ідеологічні аспекти, що повинні закласти підвалини прийдешньої української націократії.
Мушу відзначити, що переважна більшість вітчизняних прихильників націоналістичного світогляду мають доволі примарне уявлення про устрій національної держави, обмежуючись загальними розпливчастими формулюваннями, оскільки провідні «партії», що послуговуються націоналістичною риторикою, і навколо яких гуртуються пересічні націоналісти, взагалі не дають відповіді на поставлене питання. Із тих небагатьох, хто має з цього приводу власну думку і чітке конкретне бачення майбутньої України, дехто схиляється до відродження монархії у вигляді гетьманату, дехто пропонує реформи на базі чинної «демократії», дехто пригадає «Націократію» Сціборського, дехто виголосить популістські гасла ВО «Свободи». На цьому, власне, державотворчі ідеї і вичерпуються. Але навіть серед цієї, здавалося б, мислячої публіки, на жаль, немає розуміння того, що перелічені моделі або ж є апріорі непридатними для побудови життєспроможної національної держави (реформована «демократія» і гетьманат), або є архаїзмами, що не відповідають вимогам сучасності (націократія у тлумаченні М. Сціборського), або ж просто являють собою набір привабливих популістських беззмістовних гасел, призначених лише для здобуття голосів не надто інтелектуально розвиненого електорату (зрозуміло, про кого йдеться).
У попередніх розділах ми вже приділили достатньо уваги всім особливостям «демократичної» системи, тому не бачу жодного сенсу пояснювати хибність позиції тієї частини націоналістів, яка відстоює саме цю форму правління. Тільки наведу цитату Сціборського, який, характеризуючи націоналізм, наголошував: «Він орієнтується лише на завдання власної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив’язаності до чужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови та вимоги власного національного оточення».
Більш докладно зупинимось на гетьманаті. Тут маємо справу з двома принципово різними варіантами: конституційною монархією (на кшталт низки європейських «демократичних» держав) і автократичною напіввійськовою або ж навіть військовою диктатурою.
Розглянемо обидва варіанти і почнемо з конституційної монархії. Головним аргументом прибічників означеного устрою є беззаперечний факт, що саме у монархічних країнах західної «демократії» деградаційні суспільні процеси протікають значно повільніше, ніж у республіканських, і саме ці країни та їх народи чинять найбільший внутрішній опір глобалізації. Звісно ж, це стосується тільки країн з прадавніми ранньофеодальними монархічними традиціями (наприклад, Велика Британія і скандинавські королівства) і ніяк не стосується тих, де монархія постала вже в нову капіталістичну добу (наприклад, Нідерланди), обслуговуючи інтереси буржуазної псевдоеліти. Також це не стосується таких бутафорних монархій як іспанська, яку було реставровано після майже 40-річної диктатури славної пам’яті генерала Франко.
В чому ж полягає корінна відмінність між монархіями, започаткованими в період феодалізму і відносно молодими капіталістичними монархіями? Щойно я вже відзначив, що останні зародилися як обслуговуюча політична надбудова для великого приватного капіталу. Суспільний прошарок, який перебуває на вершині владної вертикалі – це вайші, до ментальних чеснот яких не можна віднести захист національних інтересів: їхня справа – торгуватися і домовлятися будь-з-ким, дбаючи насамперед про стан власного гаманця. Звідси випливає, що капіталізм є інтернаціональним за своєю природою, яка, відтак, для забезпечення свого існування вимагає знищення родових цінностей і прищеплення суспільству цінностей «загальнолюдських», чому неабияк сприяла панівна в Європі християнська релігія. Довершила ж справу остаточного переходу до «загальнолюдських» цінностей «демократія», яка найбільш органічно вписалася в капіталістичну систему господарства. Таким чином, родова аристократія, що практично одразу ж після постання цих монархій вимушена була зростися з фінансово-промисловим капіталом, позбавлена реальної політичної влади, а, отже, і будь-якого впливу на розвиток суспільства, по суті являла собою соціальний атавізм, що мав лише формальне символічне значення як данина певним історичним традиціям.
Дещо іншу картину спостерігаємо у державах, в яких монархія зародилася у вигляді абсолютизму в епоху середньовіччя і триває донині, хоча вже й видозмінена і під лаштована під «демократію». На перший поверхневий погляд такий самий державний устрій мав би привести до однакових результатів. Але ми бачимо істотну відмінність у темпах деградації тих і інших країн і їх ставленні до процесу глобалізації. А різниця полягає у ролі родової аристократії. Якщо поринути у сиву феодальну давнину, то пригадаємо, що родова аристократія абсолютних монархій являла собою національну еліту, тож завдяки своїм ментальним якостям, виконуваним функціям і державному устрою підтримувала у суспільстві пріоритет родових цінностей. Не могла змінити цього стану речей навіть руйнівна сила християнства, хоча воно, безперечно, заклало основні підвалини майбутньої деградації, перш за все, прискорюючи розтління правлячої верстви. Якщо родова аристократія справно виконувала обов’язки національної еліти – держава і народ перебували на вершині розвитку світової цивілізації, проте, як тільки знать занепадала, перетворюючись на ситих і розбещених вайшів – занепадала і держава, і народ. Тут «на допомогу» миттю приходила «віра Христова», і родові цінності, позбавлені опори на національну еліту як головного їх носія і хранителя, поступово, але невблаганно втрачали свій вплив на свідомість народних мас, поступаючись місцем цінностям «загальнолюдським». Саме така доля спіткала і нашу рідну матінку-Русь.
Держави розпадались і гинули, а народи деградували, опинившись у колоніальному ярмі сильніших держав, у яких національна еліта виявилася більш стійкою до земних спокус, дарованих необмеженою владою. З іншого боку, імперський статус держав-переможців вимагав від їхніх національних еліт постійної концентрації уваги і зусиль на державних проблемах і підтриманні порядку на завойованих територіях, що не давало їм змоги розслабитись і впасти у стан самовдоволення, який передує моральному розтлінню і деградації. Цей же імперський статус виховував у свідомості широких народних мас почуття національної гідності, яке сприяло збереженню в національній ментальності пріоритету родових цінностей. Навіть прихід нової капіталістичної доби і перетворення абсолютних монархій на конституційні не надто змінили ситуацію – адже імперії так і лишались імперіями, родова аристократія продовжувала функціонувати в якості національної еліти, а пересічні громадяни продовжували пишатися величчю власних держав і своєю належністю до народів-переможців. Різкий стрибок «демократії» і розпад світових імперій після ІІ світової війни забезпечили остаточну (за станом на даний момент) перемогу «загальнолюдських» цінностей над родовими на теренах, підконтрольних провідникам неоглобалізму . безпосередньо пов’язані з домінуванням «загальнолюдських» і «демократичних» цінностей процеси морального і духовного занепаду націй особливого розмаху набули, починаючи з краху Радянського Союзу і комуністичного альянсу і посиленням внаслідок цього політичної та економічної інтеграції європейських країн. Але, як вже було сказано вище, не в усіх країнах означений занепад і глобалізація відбувається однаковими темпами. І найбільше цьому пручаються саме держави з давніми монархічними традиціями. Хоча монархічний устрій і перетворився на формальність, завдяки інертності і стійкості до суспільних змін ментальних характеристик, родова аристократія цих країн продовжує відігравати роль національної еліти насамперед у свідомості народних мас, тож і родові цінності ще мають певну вагу, що дозволяє гальмувати деградаційні тенденції.
Якщо ми маємо намір реставрувати в Україні гетьманат як конституційну монархію, то повинні в першу чергу задатися питанням: а чи є у нас родова аристократія? Скажемо відверто: якби навіть зібрати по всьому світу з усіх українських діаспор нащадків дворянських династій, то дуже швидко переконаємось, що в них, щонайменше в кількох поколіннях відірваних від реалій українського суспільства, нема ні ментальних ознак справжньої національної еліти, ні здатності виконувати притаманні їй обов’язки, ні принаймні розуміння нагальних завдань, що стоять і перед всією нацією, і перед ними, як її провідниками.
В цьому контексті яскравим прикладом може слугувати бутафорна іспанська монархія, реставрована після автократичного правління генерала Франко. Родова аристократія, що майже 40 років жирувала в еміграції, аж ніяк не тягне на звання національної еліти ні як носій родових цінностей, ні (відповідно) як фактор супротиву деградаційним процесам. Більше того, якщо під керівництвом диктатора Франко Іспанія являла собою націократичне суспільство, то повернення до монархії (а точніше – перехід до монархічної плебсократії) попри певні економічні успіхи кинуло Іспанію за допомогою так званої євроінтеграції на поталу Глобальній Імперії з усіма витікаючими сумними наслідками, про які йшлося у перших розділах цієї праці.
Тож, порівнюючи українську родову аристократію зі щойно наведеними аналогами, скажіть, будь ласка, шановне панство, чи потрібен нам цей паразитичний соціальний прошарок, який, не будучи справжньою національною елітою, лише висмоктуватиме на своє існування кошти з державного бюджету і не виконуватиме жодних суспільно корисних функцій? Відповідь, на мою думку, цілком очевидна і однозначна.
Розібравшись із конституційною монархією, розглянемо другий варіант гетьманату – автократичну диктатуру. Коли йшлося про першочергові завдання націоналізму, ми вже відзначали, що не менш важливим за здобуття влади національною елітою є її утримання. І якщо здобуття влади революційним шляхом виглядає в нинішній ситуації лише справою часу, оскільки українська національна еліта в особі добровольчих збройних формувань, що воюють зараз на Сході проти московських окупантів, володіє і достатньою кількістю зброї, і розумінням неспроможності і небажання чинної державної влади захищати національні інтереси України, то подальше утримання здобутої влади викликає серйозні сумніви з огляду на ментальну та ідеологічну непідготовленість українського суспільства і на наявність потужних зовнішніх і внутрішніх ворогів національної держави. Безперечно, щойно наведені фактори зводять на нівець міркування прихильників диктатури щодо аналогій з успішним досвідом інших країн, які розквітли за часів авторитарних режимів, таких як, наприклад, Чилі під керівництвом Августо Піночета чи Венесуела під керівництвом Уго Чавеса. Насамперед, ми повинні пам’ятати про поляризованість українського суспільства, розділеного на просхідну (промосковську) і прозахідну (проєвропейську) орієнтацію, яка завдяки московській інтервенції істотно змінилася в бік останньої. Означені події істотно зміцнили і україноцентричний вектор, проте явно недостатньо, щоб розв’язати всі наявні проблеми української держави без активного залучення до державотворчого процесу широких народних мас, яке є принципово неможливим за автократичної форми правління. Адже са?ме виховання повноправного громадянина – суб’єкта державної влади – здатне забезпечити всебічне національне відродження нині здеградованої української нації і запобігти зламу націократичного ладу зсередини. Ось що пише з цього приводу видатний класик українського націоналізму М. Сціборський:
«Справжня сила політичного устрою й тих ідей, що в ньому закладені, найкраще унагляднюється в умовах відповідної свободи, – де, при збереженні авторитету влади й її провідної зверхності, забезпечені суспільству необхідні сфери критичного думання, чинної співучасті в державному житті й самовиявлення. В цьому власне й полягає справжня, глибока ідея правової держави, що дисциплінуючи громадянина й підпорядковуючи його загальним цілям, водночас не позбавляє його права лишатися індивідуальністю».
Застерігаючи від ідеалізації диктатури, Сціборський блискуче викриває її вади і негативні наслідки для суспільства:
«Ізолюючи свою провідну меншість від мас, вона не лише усуває всякий суспільний контроль, але й нищить природне джерело свого скріплення свіжими силами з ґрунту. Паралізуючи в реальному житті всі вияви народної ініціативи, критичності й самодіяльності, зобов’язуючи всіх лише до сліпого послуху та виконання волі одиниці, чи обмеженої кількості тих одиниць, унеможливлюючи суспільне виховання мас і привчаючи їх орієнтуватися виключно на вказівки пануючої касти – така диктатура руйнує умови, що серед них лише може витворюватися бажаний їй самій тип сильної, активної, ініціативної людини. Замість аристократів духа, витворює вона рабів, бездушних і обмежених «апаратчиків» своєї системи. …
Сковуючи всі вияви життя примусовим регламентом, витискуючи на ньому тавро урядницької бездушності й механічності, такий централізм унеможливлює й суспільну самодіяльність і індивідуалізацію громадянина, що без них утруднюється сам процес творення провідної еліти. Бо формування й творчість еліти найкраще розвивається в умовах свобідної (хоч і регульованої національно-державними інтересами) циркуляції суспільних цінностей і творчості. Така диктатура перетворює населення даної країни в безвладне знаряддя, штовхане інерцією послуху й дисципліни»
.
Проте, об’єктивно аналізуючи українське сьогодення, реалісти не можуть не усвідомлювати, що змінити чинну плебсократію мирним політичним шляхом практично неможливо. А тому автократична диктатура на початковому етапі становлення української національної держави є не просто прийнятною, а конче необхідною. По-перше, вона має привести до влади національну еліту; по-друге – знищити чинну плебсократичну систему разом з її прогнилим корумпованим бюрократичним державним апаратом і, по-третє – закласти функціональні підвалини принципово нового типу організації держави, про які йтиметься у наступному пункті. Таким чином, диктатура повинна відіграти роль тимчасового буфера для переходу від «демократії» до націократії. І такої диктатури не потрібно лякатися. М. Сціборський відзначав:
«Історичні приклади доводять, що диктатори й авторитарні провідні меншості найкраще здібні виконувати свої суспільні функції і досягати величезних здобутків якраз на початках свого само творення. … В початковий період диктатури, її представники найчастіше визначаються високою ідейністю, могутнім напняттям свого духа, безкорисністю, творчою здібністю й самопосвятою».
Проте тут же Сціборський застерігає:
«Одначе, пізніше стає часто так, що провідна меншість, досягнувши поставлених цілей і закріпивши в своїх руках владу, поступово виказує тенденцію в самій собі замикатися. Приходить час її самоконсервації й відриву від живих джерел народу. Її початковий духовно-ідейний порив заступає «ділова» практичність і бюрократизм; свідомість понесених жертв і трудів висуває егоїстичні претензії до особистих привілеїв, спокою й «теплих місць»; загальні цілі затушовуються пріоритетом персонального чи групового інтересу. Дальші стадії диктатури з бігом часу все посилюють вказані тенденції. На порядок дня приходить вже внутрішня боротьба за втримання свого панування. Диктатура з чинника, що на початку служив загальним інтересам, обертається в самоціль, витворюючи умови, що з одного боку шкодять суспільству, а з другого – підкопують її власні основи».
Тому період диктатури має бути якнайкоротшим, але достатнім для виконання завдань, про які я щойно говорив.
Ми пам’ятаємо, що аналізуючи всі сучасні йому (на період перед ІІ світовою війною) типи суспільно-політичного устрою, Сціборський у праці «Націократія» запропонував і власний варіант української національної держави. І певна частка нинішніх українських націоналістів відстоює саме таку модель. Чи помилявся наш видатний класик? Ні, не помилявся. На той час запропонована Сціборським форма націократії, доволі близька до фашизму, реалізованого в Італії Беніто Муссоліні, але така, що передбачала значно активнішу участь широких народних мас у державотворчому процесі, дійсно була найактуальнішою і найбезболіснішою в плані переходу від комуністичної диктатури, особливо для тієї частини України, що перебувала під ярмом Радянської імперії. Адже державний синдикалізм Сціборського ґрунтувався фактично на структурі профспілок, які відігравали певну керівну роль і в радянській системі.
Корінною відмінністю радянських профспілкових організацій від капіталістичних аналогів була їхня незалежність від адміністрації підприємств, на яких вони функціонували, і підпорядкованість (хоча й неформальна) лише ідеологічному компартійному апарату. Тобто в разі переходу до націократичної держави Україна мала б вже готову сформовану керівну вертикаль, що потребувала тільки відповідної ідеологічної корекції. Власне, ця модель (хоча й у суто формальному вигляді) була втілена у фашистській Італії, де синдикати (профспілки) об’єднувались у корпорації, представники яких входили до вищих органів державної влади. В свою чергу, Муссоліні не був автором ідеї провідної ролі профспілок в організації суспільства, а «запозичив» її з теорій очільників комуністичної Московії, що активно обговорювали означену тематику на початку 20-х років минулого століття. Особливо наполягав на переданні частини державних керівних функцій профспілкам один з головних більшовицьких ідеологів і теоретиків марксизму Лейб Бронштейн, більш відомий під ім’ям Лев Троцький. Отже, враховуючи наявність у Радянській Україні незалежних від капіталу профспілкових об’єднань і позитивний досвід італійського фашизму, ідеї Сціборського на момент перед ІІ світовою війною виглядали найбільш прийнятними і доцільними в сенсі якнайшвидшого і найефективнішого переходу від комуністичної диктатури до націократії.
Але з тих пір суспільні умови дуже сильно змінилися. Навіки відійшла в минуле комуністична система, а світова плебсократія здійнялася на значно вищий якісний рівень, опанувавши новітні ментальні технології маніпулювання масовою свідомістю і вкорінивши систему цінностей, спрямовану на моральну і духовну деградацію особистості, замкнення її в колі власних дріб’язкових та вузько локальних інтересів. Профспілкові об’єднання, поставлені на службу приватному капіталу, вже не можуть народжувати зі свого середовища представників національної еліти, спроможних на захист національних інтересів. Відтак, немає жодного сенсу в наші дні будувати національну державу на основі запропонованої Сціборським політичної моделі державного синдикалізму. Для тих же консерваторів, що й досі є прихильниками застарілих формацій, які вже віджили свій час, тож не відповідають вимогам сьогодення і не здатні виконати поставлені перед ними завдання, нагадаю слова Сціборського: «політичний устрій – це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності».
Відтак, український націоналізм стоїть перед необхідністю створення принципово нової суспільної формації, ієрархія в якій будується не за соціальним статусом чи майновим станом, а за ментальною приналежністю до тієї або іншої варни, а відтак і здатністю приносити користь суспільству та витікаючою з неї ефективністю діяльності в цьому напрямі. Враховуючи і нинішню надзвичайну здеградованість української нації, і автономність та відлагодженість плебсократії, це має бути конкурентоспроможна з нею самовідновлювана система, здатна підтримувати сама себе і розвивати як окрему особистість, так і суспільство в цілому у певному, першопочатково заданому напрямі.
Re: Українська антиутопія
24.11.2015 10:27:47
6.3. Демос і плебс, громадяни і мешканці


Микола Сціборський писав: «Чи дійсно народні маси – це лише «юрба», що її отарна психіка, примітивність і ворохобність унеможливлюють творчість і засуджують її лише на роль сліпого знаряддя в руках провідної меншості?.. Такі погляди, що їх тепер доволі часто зустрічаємо в надто екзальтованих ідеалізаторів «вождизму», є діаметральною протилежністю до теорій політичної демократії та споріднених із нею «народницьких» течій, що лише в масі добачають джерело «правди всіх правд» (класичним зразком цього є відома заява, що у конфлікті влади з масою, вина завжди на боці… влади). Порівнюючи ці відмінні погляди, ми гадаємо, що правда десь посередині…»
На моє особисте глибоке переконання, цією серединою є не що інше, як межа між народом і рештою населення, між демосом і плебсом. Саме таку межу необхідно провести в першу чергу, конструюючи новітню українську націократію, аби позбавити плебс можливості участі у державотворчому процесі. Як я вже неодноразово наголошував у даній праці, питання «кого ми обираємо?» зводиться по суті до питання «хто обирає?», і якість обраної влади залежить насамперед від якості виборця, від пріоритетів його світогляду, від його здатності орієнтуватися у національних інтересах і поточній політичній ситуації і здатності чинити опір впливу ментальних технологій маніпулювання масовою свідомістю (інакше кажучи – здатності мислити власними мізками). Я вже також наводив з цього приводу аналогію з лікарнею, в якій ставлять пацієнту діагноз і призначають лікування шляхом загального голосування всього персоналу, включаючи електриків, сантехніків, прибиральниць, санітарів тощо. Якою буде ефективність лікування і, відповідно, шанси хворого на одужання за подібних умов, неважко передбачити. Нагадаю також, що суспільство – це теж живий організм, а наше українське суспільство – це організм тяжко хворий, і потребує надзвичайно висококваліфікованого лікування.
Відтак, першочерговим завданням української національної держави є відокремлення демосу від плебсу, результатом чого стане розділення населення на 2 категорії: громадян і мешканців. Власне тому я й назвав цей розділ «Громадянське суспільство», хоча сам цей термін вже доволі «заїжджений» і використовується зазвичай на означення утопічних абсурдних теорій вітчизняних ліберастії про побудову держави на базі так званих первинних громад.
Взагалі треба відзначити, що нині в Україні неабиякою популярністю користуються ідеї про розширення повноважень органів місцевого самоврядування. Такі настрої обумовлені несправедливим розподілом коштів між столицею і окремими регіонами країни, здійснюваним центральним державним керівництвом на користь столиці і тих регіонів, де зосереджений основний бізнес, а, відтак, і електоральна підтримка провладних фінансово-олігархічних кланів. Недолугі і короткозорі прихильники означених ідей децентралізації не розуміють, що проблема і її вирішення полягає не в розподілі повноважень і коштів, а в зосередженні влади в руках елементів і груп, апріорі (за своїми ментальними характеристиками) не спроможних керуватися у політиці державними і національними інтересами, а лише інтересами власних гаманців. Не розуміють вони і тієї простої та очевидної істини, що децентралізація державної влади (особливо в екстремальних для країни умовах) неминуче веде до послаблення держави, втрати оперативності і мобільності прийняття та виконання доленосних рішень, уникнення персональної відповідальності за дані рішення. Розширення повноважень для органів для органів місцевого самоврядування перетворює окремі регіони на такі собі удільні князівства, кожне з яких тягнутиме ковдру на себе відповідно до власних політичних та економічних можливостей.
Практично таку саму картину маємо і з вищезгаданими утопічними теоріями «первинних громад», реалізація яких призвела б до превалювання місцевих вузько локальних інтересів означених громад над загальними інтересами держави і нації. Від цього неодноразово застерігали у своїх працях класики українського націоналізму, зокрема Дмитро Донцов і Микола Сціборський.
Теза про «громадянське суспільство» також широко використовується нашими «демократичними» політиками, але у їхніх вустах вона звучить як позбавлене конкретного змісту популістське гасло. Розводячи порожні балачки про необхідність виховання національно свідомого громадянина з активною життєвою позицією, на ділі вони чинять з точністю до навпаки, втілюючи політику, спрямовану на знищення національної свідомості і виховання покірної, політично інертної біомаси, що дбає лише про задоволення власних дріб’язкових побутових потреб.
Ясна річ, я вкладаю в термін «громадянське суспільство» зовсім інший зміст і послуговуюсь ним тому, що він, на мою думку, найбільш точно відповідає вимогам моменту і тим змінам, які необхідно здійснити в першу чергу, аби розпочати у системному масштабі національне відродження. Бо істинний сенс громадянського суспільства полягає в тому, щоб зробити громадян справжніми творцями держави і її господарями, відокремивши їх від шлунковосвідомого плебсу, який за властивостями свого менталітету не здатен ні розуміти державних інтересів, ні дбати про них, а, отже, повинен бути позбавлений права участі у державотворчому процесі.
Згідно з цим постулатом, статус громадянина має надаватися не автоматично по досягненні якогось віку (та й те – не такого, як зараз, коли 18-річна людина тільки вступає у доросле життя, дуже мало тямлячи у тих суспільних процесах, що відбуваються навколо неї, і перебуваючи в полоні привабливих, але брехливих політичних гасел), а лише за умови відповідності певному набору критеріїв, за якими можна зробити висновок про спроможність особи робити свідомий вибір на користь інтересів держави і нації.
На моє переконання, перелік означених критеріїв повинен складатися з 2 груп: обов’язкових і необов’язкових, але при цьому обов’язковою має бути відповідність певній мінімальній кількості необов’язкових критеріїв. Мусимо враховувати, що всі люди різні, і світогляд окремих громадян може відрізнятися одне від одного в деталях, тому і має бути присутня певна варіативність, завдяки чому відсутність якихось конкретних якостей могла б компенсуватися наявністю інших. Особливо важливо усвідомлювати цей момент на початковому етапі побудови національної держави, коли і моральний, і духовний стан українського народу і стан його національної свідомості ще дуже й дуже далекі від того рівня, який ми прагнемо отримати на виході внаслідок втілення суспільно-політичних змін. Тому я одразу ж застерігаю від надмірно жорсткого підходу до громадянства, щоб не відштовхнути частку потенційних громадян, які з цілком зрозумілих об’єктивних щойно згаданих причин можуть формально не дотягувати до занадто високої планки вимог. Тож залишивши поза увагою цей факт, можна одержати ефект, зворотний до бажаного, створивши власноруч замість підтримки націократії цією категорією потужний активний осередок внутрішнього супротиву.
Ясна річ, там, де має місце людський фактор, нема і не може бути мови про 100-відсоткову точність визначення належності особи до тієї чи іншої категорії населення – демосу чи плебсу. Відтак, і запропонований мною метод спрямований на визначення статусу громадянина з певною похибкою, прийнятною для подальшого нормального гармонійного розвитку українського народу. Що ж стосується цієї похибки, то, особливо на початковій стадії націократії, краще хай до категорії громадян потрапить 10 плебеїв, ніж не потрапить 1 громадянин. Ця теза має стратегічне значення: з одного боку, це спонукатиме більш свідомих громадян не зменшувати політичної активності, створюючи здорове конкурентне середовище, а з іншого – стимулюватиме плебс, який перебуває трохи нижче лінії розмежування, самовдосконалюватися і підтягуватися до їх рівня. Та для цього держава зобов’язана забезпечити населенню умови для зростання національної свідомості, духовності і моралі. Перш за все, в означеному напрямі має здійснюватися медійна політика, розвиватися українська література, кіномистецтво, музика, мусить функціонувати мережа громадських патріотичних організацій, під суворою забороною має бути діяльність антиукраїнських партій і пропаганда антинаціональних ідеологій. Всі ці засоби за максимально можливої державної підтримки повинні нести національну ідею і національну культуру в широкі народні маси.
Проте і надмірно лібералізувати вимоги до громадянського статусу також не варто і, навіть, небезпечно, оскільки такий підхід містить загрозу потрапляння до владних структур вайшів, а цього аж ніяк не можна допустити. Таким чином, набір критеріїв для надання повноправного громадянства повинен бути мінімальним, але достатнім для забезпечення стабільного панування національної еліти. Цей рівень вимог у процесі розбудови національної держави можна і треба буде підвищувати, аби суспільство не застоювалося на місці, і деякі першопочатково необов’язкові критерії необхідно буде з часом перевести у розряд обов’язкових.
Гадаю, настав час перейти до конкретики – самих критеріїв, згідно з якими визначатиметься статус громадянина.
Найпершим, на мою думку, обов’язковим критерієм має бути інтелектуальний рівень. Недарма побутує народна мудрість: в Московії 2 біди – дурні і дороги. Відтак, в Україні, що впродовж кількох століть безперервно перебуває під ментальним впливом Московії, таких бід налічується 3 – дурні, дороги і Московія. Певним чином це жарт, але, як то кажуть, в кожному жарті є частка жарту, а решта – правда. І, як на мене, інші біди безпосередньо випливають з першої. Дурень – це істота, апріорі не здатна приймати рішення і діяти, керуючись здоровим глуздом, за відсутності останнього. А тому такі рішення і дії, вчинені навіть з найкращих міркувань, можуть мати не менш шкідливі наслідки, ніж свідома цілеспрямована ворожа діяльність. Ясна річ, 100-відсотково убезпечити державотворчий процес від участі дурнів неможливо, проте мінімізувати її вплив – цілком реально. Адже визначення рівня інтелекту людини в сучасних умовах є звичайною справою. І тут планка для пересічного громадянина не повинна бути надто високою – цілком достатньо навіть трохи нижче середньої позначки. Але надалі в ході розвитку націократичного суспільства,а, отже, і зростання інтелектуального потенціалу нації, цей бар’єр поступово, але невпинно має підвищуватись.
Чому цей критерій є обов’язковим? Людина, слабко розвинена інтелектуально, не здатна мислити аналітично, та й взагалі, за великим рахунком, не здатна мислити власними мізками, відтак вона легко піддається пропаганді, чужинським впливам, політ технологіям і маніпулюванню масовою свідомістю. Отже, абсолютно безглуздо очікувати від даної категорії осіб свідомого вибору на користь національних і державних інтересів та й, власне, самого розуміння цих інтересів.
Якщо, як ми вже відзначили, для звичайного виборця на етапі становлення націократії достатньо мати рівень інтелекту, близький до середнього, то, звісно ж, він має бути значно вищим у національної еліти, яка обиратиметься до керівних органів державної влади. Відтак, приходимо до необхідності розмежування не лише громадян і мешканців, але й громадян і національної еліти. І це розмежування здійснюватиметься в той самий спосіб і за тими самими критеріями, проте з істотно вищими вимогами до останніх: деякі критерії, необов’язкові для пересічних громадян мають бути обов’язковими для національної еліти, а кількість необов’язкових критеріїв, яким повинен відповідати громадянин, для представників нац. еліти має бути більшою. І, так само, як і для громадян, в процесі розбудови націократії вимоги до нац. еліти повинні зростати.
Але повернімося до розмежування громадян і мешканців. Другим обов’язковим критерієм, якому мають відповідати громадяни – це суспільно-корисна праця, тобто зайнятість у сфері створення матеріальних чи духовних благ. Особисто в мене, наприклад, викликає саркастичну посмішку, коли переглядаючи анкетні дані наших нинішніх кандидатів у депутати у виборчих списках (особливо це характерно для так званої бізнес-еліти), натрапляєш на формулювання «тимчасово не працює». Так і кортить запитати: а воно взагалі хоч колись, хоч тимчасово працювало?.. Чи варто пояснювати, який громадянин з людини, що веде паразитичний спосіб життя і не сплачує податків до державної казни? У нас дуже популярними є розмови про те, що влада нічого не робить для громадян і їх забезпечення (хоча й треба визнати справедливість такої думки), при цьому переважна більшість населення ледь не на кожному кроці намагається надурити державу, ухиляючись від сплати податків, комунальних послуг, проїзду в громадському транспорті тощо. В націократичному суспільстві подібній егоїстичній споживацькій позиції має бути покладено край. «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, – спитай, що ти можеш зробити для своєї країни», – казав Джон Фітцджеральд Кеннеді, людина, яка вела, але, на жаль, програла боротьбу з Глобальною Імперією, поплатившись власним життям.
Наступним обов’язковим критерієм для визначення громадянського статусу є стосунки з законом. Не може бути й мови про громадянство для тих, хто скоює злочини проти держави і її мешканців, що, відповідно, перебувають під охороною держави. Безперечно, це не стосується кримінальних справ, сфабрикованих нинішньою «правоохоронною» системою проти справжніх патріотів, які борються зі злочинною владою за нову Україну. Гадаю, залежно від категорії злочину і обставин його скоєння, доцільно ввести певний термін давності на позбавлення громадянства, по спливанні якого особа може поновити громадянські права, але в такому разі вимоги до неї мають бути значно жорсткішими, ніж до звичайних законослухняних громадян.
Ще один обов’язковий критерій (а, точніше, група критеріїв) – це знання української мови, історії та суспільних основ (з наголосом на ідеологічному аспекті). Якщо попередні обов’язкові критерії засвідчують загальний рівень готовності людини бути гідним громадянином будь-якої держави, то дана група ознак спрямована на виявлення стану національної свідомості і здатності орієнтуватися у політичній ситуації.
Якщо теза про знання мови не потребує коментарів і є прийнятною нормою навіть у плебсократичних країнах, то питання історичних і суспільних знань, на мій погляд, вимагає деяких додаткових роз’яснень. В першу чергу тому, що історія в її теперішньому вигляді являє собою не науку, а, швидше, інструмент ідеології, за допомогою якого провідні верстви формують і програмують світогляд як окремої особистості, так і підвладної спільноти в цілому. Замовчування та перекручування історичних фактів, висвітлення подій у певному ракурсі і тлумачення на свій лад історичних процесів – все це є невід’ємними рисами сучасної «історичної науки», а, відтак, і безпосередньо пов’язаних з нею розділів суспільствознавства. Це може підтвердити будь-який фахівець з історії. Означені тенденції втілюються насамперед в загальноосвітніх програмах, завдяки чому переважна більшість українців має зараз спотворене уявлення і про вітчизняну, і про світову історію, про місце в ній нашого народу, про справжню роль і наслідки діяльності окремих історичних персонажів, про стосунки з іншими державами, про наше духовне коріння і вплив орійської духовності на розвиток суспільства, так само, як і вплив християнства на його деградацію.
Світ сьогоднішній збудований на фундаменті минулого, а тому викривлення історії неодмінно призводить до неадекватного сприйняття політичних реалій сьогодення. Отже, лише знання справжньої історії і минулих та наявних суспільно-політичних формацій, їх головних особливостей і відмінностей, переваг та недоліків, історичних передумов їх постання здатні забезпечити свідомий політичний вибір громадянина з урахуванням цих знань на користь національної еліти і закласти тим самим підвалини розбудови національної держави і всебічного гармонійного розвитку українського народу на майбутнє. Безперечно, за кілька поколінь націократії після поступової українізації населення і наведення ладу в історичній і суспільних науках з впровадженням нових знань і нового світогляду в систему загальної освіти, необхідність означеної групи критеріїв природно відпаде сама собою, але зараз, з огляду на нинішній здеградований стан українського суспільства і відсутність елементарних історичних, суспільних та ідеологічних світоглядних знань, відповідність даним критеріям для громадянина має бути обов’язковою. Ясна річ, для національної еліти рівень знань у цих галузях повинен бути значно якісно вищим, ніж це потрібно для пересічних громадян.
Розібравшись із обов’язковими критеріями, перейдемо до тимчасово необов’язкових. Відзначу, що ці критерії можна назвати необов’язковими лише умовно, оскільки будучи необов’язковими окремо кожен сам по собі, в наявному наборі вони мають складати певну суму, необхідну для отримання громадянства, тобто відсутність відповідності якимось одним критеріям мусить компенсуватися наявністю відповідності іншим. Я не візьму на себе сміливість визначити мінімальну кількість необов’язкових критеріїв, яку повинен мати в своєму активі громадянин – це залежить від стану українського суспільства на момент здобуття влади національною елітою. Тому перекладаю це непросте завдання на плечі майбутніх провідників нації, які розпочнуть побудову націократії в Україні. І не дай Боже їм помилитися у визначенні цієї кількості: помилка в один бік призведе до утворення осередку внутрішнього супротиву серед потенційних громадян, які не отримали повновартісних прав через надто жорсткі вимоги; помилка в інший бік поставить під загрозу владу національної еліти через надмірне наділення виборчим правом плебсу, схильного легко піддаватися впливу привабливих, але брехливих гасел про загальну рівність і таких само брехливих обіцянок добробуту і процвітання, щедро роздаваних вайшами-плебсократами. «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний», – відзначав провідник українського націоналізму середини минулого століття, наш національний герой Степан Бандера. Але, дивлячись правді у вічі, мусимо констатувати, що плебс завжди обиратиме «хліб», бо шлункова свідомість – це невід’ємна риса менталітету нижчих варн. На цьому, власне, і побудована плебсократична система… Я лише хочу наголосити, що питанням визначення мінімальної кількості критеріїв за вказівкою державного керівництва повинні зайнятися найкращі фахівці-соціологи і соціологічні служби, бо це є питанням надзвичайної стратегічної ваги, особливо на період становлення національної держави.
Першим необов’язковим критерієм є національність, тобто етнічна приналежність. Взагалі, на моє глибоке переконання, термін «національність» не треба розуміти в надто вузькому фізіологічному сенсі – це поняття, скоріше, належить до ментальної категорії. Людина іншого роду, живучи в Україні серед українців, може врешті перейняти українські цінності і набути української ментальності. Це цілком природний процес асиміляції. Навіть можливі окремі випадки, коли людина мешкає на чужині, але все одно відчуває ближчим для себе український менталітет, ніж свій рідний. І в цьому немає нічого дивного, адже орії – прадавні українці – залишили слід, в тому числі і етнічний, в багатьох культурах і цивілізаціях, для деяких із них фактично ставши творцями, зокрема для індоєвропейських народів (якщо й не 100-відсотково, то, в будь-якому разі, вплив наших предків на їх розвиток є беззаперечним). Тож такі випадки ми також повинні враховувати. Але, поза всяким сумнівом, найбільш природними носіями українського менталітету є етнічні українці, що мешкають в Україні. Тому цілком логічно, що для доведення своєї відданості українській державі і ментальної належності до української нації інородці повинні компенсувати своє чужинське походження наявністю відповідності іншим критеріям. Вище ми вже говорили, що в ході розбудови націократії вимоги до громадян мають поступово підвищуватись, і деякі першопочатково необов’язкові критерії потрібно буде згодом перевести до розряду обов’язкових, проте національність, мабуть, є єдиним критерієм, який повинен завжди лишатися в категорії необов’язкових.
Розмірковуючи над комплектом необов’язкових критеріїв, я наштовхнувся на думку, що не всі вони можуть мати однакову вартість. Відтак, можливо, доцільно присвоїти кожному критерію власну «ціну» – тобто певну кількість балів, яка визначатиме його вагу порівняно з іншими. Якщо прийняти такий варіант, то для отримання громадянства треба буде (окрім відповідності обов’язковим критеріям) набрати певну суму балів з необов’язкових, при цьому знов-таки маючи в активі якусь їх мінімальну кількість (наприклад, 5 балів і щонайменше 3 критерії). Те саме стосується і національної еліти, тільки, ясна річ, з вищими вимогами (наприклад, 8 балів і 4 критерії).
Я не наполягаю на різновартісній оцінці критеріїв, проте переконаний, що подібний підхід має неабиякий сенс. І справа не лише у дійсно різній важливості окремих критеріїв. Залежно від багатьох і зовнішніх, і внутрішніх обставин суспільство може розвиватися по-різному, йдучи випереджаючими темпами в одних галузях і відстаючи в інших. Отже, варіювання оцінкою ваги окремих критеріїв може стати стимулюючим чинником для самовдосконалення населення у потрібному напрямі. Наприклад, якщо у нас не все гаразд із духовністю, то підвищення рівня пріоритету відповідного критерію спонукатиме мешканців, які прагнуть здобути громадянство, всерйоз замислитись над релігійним питанням і, ймовірно, переглянути власні переконання. Критерій віросповідання ми докладно розглянемо далі, а тому критиканам і словоблудам, що вже приготувалися вигукнути гасло «віра – це особиста справа кожного», рекомендую, принаймні до того часу, припнути язика…
Також деякі критерії можуть мати внутрішню градацію залежно від свого якісного наповнення. Наприклад, такий критерій, як особисті заслуги перед Україною, залежно від персонального внеску в національну ідею та культуру, розбудову держави, зміцнення її авторитету варто оцінювати різною сумою балів. Тут мають враховуватися і військові відзнаки, і наукові чи спортивні досягнення, і фахові здобутки, і мистецька творчість. Навіть якщо буде прийнято однакову вартість необов’язкових критеріїв, для заліку даного критерію в актив потенційного громадянина необхідне буде його певне якісне нормування. Але в такому разі стикаємось із проблемою суто формального підходу в оцінці даного критерію і нівелювання його ваги через відсутність внутрішньої градації. Адже тоді найбільші заслуги перед державою і нацією (а це, погодьтеся, неабиякий показник «якості» громадянина) ставитимуться в один рівень з мінімально необхідними для зарахування цього критерію. Тому я би все-таки пропонував різновартісне оцінювання необов’язкових критеріїв.
Наступним критерієм є вживання української мови у повсякденному спілкуванні. Вище ми вже відзначали знання української мови як обов’язкову умову для надання громадянства. Але одна справа – знати мову, і зовсім інша – послуговуватися нею як основним засобом спілкування. Знаю з власного досвіду, що людина, яка переходить на іншу мову, починає врешті цією мовою мислити, тобто ця мова стає рідною. У відповідному розділі даної праці вже йшлося, що мова є одним з ідентифікаторів нації і одним з головних чинників формування національного менталітету. Хоча я й був переконаним націоналістом, але мій світогляд істотно змінився, відколи я став розмовляти і мислити українською – лише тоді я відчув себе повноцінним українцем.
Безперечно, не можна робити надто широкі узагальнення на прикладі однієї особи, і опоненти можуть показати мені чимало зразків москвомовних українських націоналістів. Проте, повторюю, на власній шкірі пізнав різницю між світоглядом україномовного і москвомовного націоналіста. Але нехай – припустимо на мить, що цієї різниці не існує і менталітет україномовного націоналіста є тотожнім менталітету москвомовного. Скажіть, будь ласка, який шанс у нащадків останніх, зростаючи в москвомовному середовищі, стати справжніми українськими націоналістами, які за означенням сповідують пріоритет українських цінностей. Чи не виникне у них цілком слушне питання: чому ми, українці, живучи на своїй землі, розмовляємо між собою не рідною, однією з найпрекрасніших у світі мов, а іноземною – мовою наших одвічних історичних ворогів і окупантів? Тому що нас до цього привчили, тому що так зручно, тому що ми так звикли? Перепрошую, панове, але це – позиція пристосуванця, а не націоналіста. То скажіть відверто, чи можна побудувати міцну національну державу, базуючись на подібному світогляді?
До того ж, панове, пропоную порахувати, скільки в нас україномовних націоналістів і скільки москвомовних, особливо у відсотках відповідно до кількості україномовного і москвомовного населення. Також раджу звернути увагу, яка підтримка націоналістичної ідеології в україномовних регіонах, і яка – в москвомовних. А тому давайте відрізняти правило від винятків.
Проте ми не можемо заплющувати очі на реалії сьогодення. А згідно цих реалій наразі ми маємо переважну більшість москвомовного населення, серед якого є чимало справжніх українських патріотів, поміж яких, в свою чергу, є певна кількість прихильників націоналізму. І ми не маємо жодного права нехтувати цим сегментом українського суспільства і повинні з розумінням ставитись до ситуації, що склалась: по суті ці люди не винні, що чинна влада, абсолютно не зацікавлена в українізації України, не створила їм ні належних умов, ні системи стимулів для переходу на українську мову. Не варто також забувати, що саме на плечі даного контингенту фактично ляже поширення націоналістичної ідеології на теренах, які нині перебувають під впливом московської ментальної матриці і в тому ж московському мовному середовищі. Тому мовна політика має бути хоч і неухильно спрямованою в бік українізації, проте надзвичайно виваженою і не надто радикальною на первинному етапі становлення націократії – перегин у цьому питанні знов-таки, як вже відзначалося вище, може призвести до виникнення внутрішнього осередку супротиву серед тих прошарків населення, які за власними ідейними переконаннями повинні бути будівничими національної держави, а не її ворогами. Саме тому в перші роки критерій повсякденного спілкування українською для надання громадянства мусить знаходитись у розряді необов’язкових. Потрібен перехідний період (на мою думку, років 10 – 15), протягом якого націократична влада, заздалегідь створивши необхідні умови і стимули, здійснить поступову мовну українізацію народу.
Але по завершенні цього адаптаційного періоду критерій спілкування українською має бути неодмінно переведено до категорії обов’язкових. Це є стратегічним питанням національної безпеки, оскільки, по-перше, двомовність є чинником руйнування монолітності українського суспільства, яким безперервно намагатимуться скористатися як внутрішні, так і зовнішні вороги нашої націократії, яскравим підтвердженням чому слугують нинішні українські реалії; а, по-друге, спілкування іноземною мовою серед українців є прихованим різновидом пропаганди чужинської культури, чужинських цінностей, чужинського менталітету, а, отже, містить у собі загрозу проникнення чужинських впливів в українське середовище; до того ж спілкування на рідній землі зі своїми співвітчизниками іноземною мовою принижує національну гідність і підсвідомо породжує комплекс національної меншовартості.
Заглядаючи в майбутнє, припускаю, що внаслідок послідовного впровадження і дотримання такої мовної політики настане момент, коли на певних теренах, що наразі є всуціль або ж переважно москвомовними, громадяни різнитимуться від плебсу насамперед мовним фактором, а, відтак, ця різниця яскраво впадатиме у вічі в повсякденному спілкуванні між людьми. Поза сумнівом, у даній ситуації плебс почуватиметься дискомфортно через безперервний тиск усвідомлення власної неповноцінності, що спонукатиме його врешті до опанування української мови і використання її у повсякденному спілкуванні.
Повірте, шановне панство, я далекий від ідеалістичних уявлень про перебіг українізації суспільства і чудово розумію, що революційні процеси не можуть протікати гладко і безболісно. Наявність зовнішніх і внутрішніх антиукраїнських і антинаціоналістичних сил, безперечно, дасться взнаки, і означені сили постійно підбурюватимуть плебс до «мовних» бунтів. Тому служба безпеки і каральні органи мають бути напоготові і діяти жорстко й рішуче – держава повинна вміти захищати себе і свої інтереси від будь-яких загроз, і тут вже не треба боятися перегнути палицю. Але на те я й пропоную перехідний період у 10 – 15 років, щоб амортизувати соціальну напругу, пов’язану з необхідністю зламу звичного укладу життя, і дати населенню час і можливість пристосуватися до суспільних змін. За цей термін за бортом громадянства має лишитися тільки шлунковосвідома плебейська біомаса, яка в нормальному стані є політично пасивною. Це дозволить процесу українізації протікати більш гладко природним шляхом без вибухів невдоволення, а решта, як я вже щойно казав – справа правоохоронних органів.
Re: Українська антиутопія
24.11.2015 10:33:29
Але, як я вже також відзначав, щоб мовна українізація була «лагідною» і відбувалася природним шляхом, держава повинна створити для цього відповідні належні умови. Перш за все має бути створений всуціль україномовний інформаційний простір. Також україномовним мусить бути навчання в освітніх закладах, починаючи з дитячих садочків, продовжуючи школами, ліцеями, гімназіями, училищами та коледжами, і закінчуючи інститутами, університетами та академіями. У москвомовних регіонах треба організувати додаткові висококваліфіковані курси вивчення української мови. Вся ділова і робоча документація в усіх державних та приватних установах, компаніях, підприємствах має вестися лише українською, а публічні виступи на будь-якому рівні іноземною мовою мають каратися відчутними штрафами (подібна практика існує й у деяких «демократичних» слав'янських країнах, тож прошу толерастів-ліберастів стулити пельку). Велику увагу необхідно приділити україномовному програмному забезпеченню комп’ютерів. Має бути українізовано кінопростір. Періодична преса в Україні повинна видаватися лише українською. Сприятливі пріоритетні умови має бути створено для розвитку україномовної естради і літератури, тоді як москвомовні мусять піддаватися жорсткому податковому тиску. Має бути наведено лад у видавничій справі – українська україномовна та перекладена українською іноземна література повинна бути доступною для широких мас, і в той же час має здійснюватись суворий контроль за імпортом літератури, і на імпортовані видання (я вже не кажу про ідеологічну цензуру) повинно накладатися істотне мито. Разом з тим, держава усіма доступними засобами (особливо через ЗМІ) має проводити пропагандистську і роз’яснювальну роботу серед населення про роль і важливість мовного питання. І лише після виконання всіх цих умов держава вправі буде вимагати від громадян спілкування українською, та й те – по прошесті згаданого адаптаційного періоду, який дозволить зробити означений процес більш природним, поступовим і безболісним. А включення на цей термін мовного критерію до «громадянського комплекту» з тимчасовим необов’язковим статусом слугуватиме як потенційним, так і вже наявним громадянам додатковим стимулом для переходу на українську мову спілкування.
Практично все те саме, що ми щойно говорили про мову, стосується і релігії. Так само, як і московська мова, християнська віра є шпаринкою для проникнення в українське середовище чужинських впливів. Адже центри християнства будь-якої конфесії містяться далеко за межами України, звідти і йде поширення відповідної ідеології, в тому числі й на наші терени. Навіть аби це було не так, християнство проповідує і пропагує світогляд, що ґрунтується на так званих «загальнолюдських» цінностях, що в корені суперечить світогляду націоналістичному, який ґрунтується на цінностях родових. За своєю природою і своїм призначенням християнська духовність (а, точніше, антидуховність) є антинаціональною, а тому залишити поза увагою шкідницький руйнівний вплив юдо-християнської ідеології і дозволити їй безперешкодно й надалі робити свою чорну справу було б безвідповідальною і смертельно небезпечною помилкою, про що вже йшлося у 3-му розділі даної праці.
Релігія, так само, як і мова – один з головних чинників формування національної свідомості і національного менталітету, а, отже, повернення до наших рідних історичних духовних витоків і перекриття кисню чужинській ворожій християнській псевдодуховності є серед пріоритетних стратегічних завдань нової націократичної держави. Але ми повинні чітко сформулювати напрям реалізації цього завдання – боротися не з християнами, а виключно з християнською ідеологією, так само, як і в мовному питанні – боротися не з москвомовними українцями, а з поширенням московської мови і її впливом на українській землі. На відміну від кривавого насадження «віри Христової» нашим предкам, ми маємо відмовитись від насильницьких методів зворотного чину. Відмова від християнства і навернення українців у лоно рідної православної орійської віри мусить відбуватися свідомо і добровільно. Тим більше, що цей процес в Україні вже триває, і нашій майбутній національній еліті треба тільки (як і у випадку з мовою) створити в країні належні умови та стимули для його прискорення і розвитку в загальнонаціональному масштабі.
Але при цьому ми не повинні нехтувати й іншими нинішніми реаліями українського суспільства: так само, як переважна більшість населення України наразі є москвомовною – більшість українців є адептами християнської віри. І так само, як і у випадку з московською мовою, левова частка сповідує християнство не за власними принциповими переконаннями, а традиційно, тобто за звичкою, передаваною з покоління в покоління. Проте, слід констатувати, що серед національно свідомої частини населення є чимало українців, які твердо стоять на християнських позиціях, мотивуючи це певними історичними традиціями національно-визвольного руху. Вони не враховують, що, відповідно до своєї природи, християнська церква чудово уживалася з будь-яким окупаційним режимом і «вірою і правдою» служила цим режимам (навіть атеїстичному комуністичному), закликаючи паству покірно віддавати «кесареві кесареве». Не враховують вони і того безперечного факту, що саму атеїстичну комуністичну ідеологію було створено на базі окремих світоглядних християнських постулатів, бо визнання цього факту примусило б їх замислитись і над штучною брехливою сутністю християнства і над його істинним призначенням. Докладно я висвітлював це питання у статті «Ідеологія напівнаціоналізму» і у розділі «Духовність» даної праці.
Але все це повинна враховувати наша національна еліта, як повинна враховувати і те, що для зміни звичних поглядів на суть християнства і його роль у вітчизняній і світовій історії потрібен і деякий час, і належні суспільні умови та стимули. А тому, як і у випадку з мовою, необхіден певний адаптаційний період (5 – 10 років), під час якого сповідування орійського православ’я буде необов’язковою умовою для надання громадянства, після чого його має бути переведено до розряду обов’язкових.
На початковій стадії становлення української націократії держава мусить, неухильно здійснюючи пропаганду орійської духовності, ставитись до національно свідомих християн толерантно в плані їх громадянських прав, проте ця толерантність повинна поступово зменшуватись і врешті зійти на нівець по завершенні згаданого перехідного періоду. Але спершу, так само, як і з мовою, влада має вжити заходів, аби створити в країні сприятливі умови для свідомої переоцінки духовних цінностей. Будь-яка публічна пропаганда християнства повинна бути суворо заборонена. Втім, це зовсім не означає заборону церков і заборону населенню їх відвідувати. Віра – це дійсно особиста справа кожної людини і держава не повинна перешкоджати реалізації цього права. Проте, територією церкви і має бути обмежена можливість юдо-християнських проповідників «слова божого» промивати мізки своїй пастві. Не може бути й мови про поширену нині практику (особливо серед сумнозвісної секти «свідків Єгови) вішати на вуха християнську локшину, зупиняючи людей на вулицях, чи ходячи по їхніх оселях. Цьому має бути покладено край раз і назавжди, і подібні спроби повинні жорстко каратися (відповідні статті мають бути чітко прописані і закріплені законодавством у кримінальному кодексі).
Якщо ми кажемо, що діяльність християнських функціонерів повинна обмежуватися церковним парканом, з цього не слідує, що дана діяльність не контролюватиметься державою. Адже цілком логічно припустити, що в такому разі церкви стануть центром антидержавної, антинаціональної та антирідновірської пропаганди. Цього аж ніяк не можна допустити, а тому необхідно пильно стежити, що саме проповідують «рабам божим» юдо-християнські «пастирі». Нехай собі справляють канонічні служби та святкові обряди, але не виходять за межі означених повноважень, пропагуючи і формуючи серед парафіян відповідні настрої, спрямовані насамперед проти політики націократичної влади в галузі релігії і проти націократії як системи організації суспільства. Так само треба пильно відстежувати міжнародні зв’язки християнських організацій і, перш за все, запобігати ввезенню християнських друкованих видань усіх жанрів: книг, брошур, журналів, газет, агітаційних листівок. Я вже не кажу про те, що їх друк насамперед має бути заборонено всередині України. Також має бути введена цензура на предмет християнської пропаганди в художній літературі та інших видах мистецтва.
Одночасно з цим держава мусить сприяти розвитку пропаганди орійської духовності і висвітленню негативних сторін християнства і його де градаційного впливу, як на особистість, так і на суспільство, в мистецтві, літературі, журналістиці, дослідницьких та історичних працях. Велику увагу цим питанням мають приділяти ЗМІ, ведучи невпинну роз’яснювальну роботу в означеному напрямі серед населення. Єдиною дозволеною християнською літературою може бути лише біблія, яка має поширюватися тільки у церквах (за спеціальною державною ліцензією), і те – в обмеженій кількості (тільки по 1 примірнику на кожного парафіянина). І влада за допомогою відповідних органів повинна жорстко контролювати цей процес.
Безперечно, не може бути й мови про громадянські права для християнських функціонерів будь-якого рангу та обслуговуючого їх персоналу, що, хоча і опосередковано, та все ж сприяє їхній діяльності. Якщо вже «пастирі» так наполегливо проповідують незалежність церкви від держави і пропагують тези, що «служителі божі» не опікуються земними справами і всі народи є ґоями, окрім «богом обраного» – нехай починають із самих себе. У зв’язку з цим, за їхньою ж логікою, не може бути місця християнській пропаганді в державних освітніх закладах. Історія християнства, його роль у суспільстві і діяння церкви мають викладатися правдиво і об’єктивно. Взагалі, саме зі шкільної лави повинні закладатися основи духовного виховання майбутнього громадянина, а тому, мабуть, з цього мусить починатися релігійна політика націократичної держави – зі шкільних програм і відповідного редагування підручників.
Те ж саме має стосуватися і приватних навчальних закладів. Я вже не кажу про те, що не може бути й мови про якісь «християнські школи» чи щось подібне – повторюю: християнська пропаганда обмежуватиметься лише територією церков. Але це жодним чином не означає, що згадані «християнські школи» можна буде перенести на територію «храмів господніх» – вплив християнської пропаганди на вразливу, не сформовану дитячу свідомість має бути ліквідовано взагалі, і відвідування неповнолітніми церков має бути суворо заборонено.
Також мають бути зачинені і вислані за межі України всі іноземні християнські «місії». Якщо хтось спробує мені заперечити, виголошуючи популістське гасло про «відокремлення релігії від держави», нагадаю таким розумникам, що релігія ніколи не стояла і не стоятиме осторонь від державних справ. Більше того, релігійна каста була і є найвищою у суспільній ієрархії, і, так чи інакше – відкрито чи приховано – продовжує виконувати свої керівні функції. Так було, так є і так буде, і це – очевидний і беззаперечний факт. Яскравим прикладом брехливості і лицемірства тези про рівноправність всіх релігій і відокремлення релігії від держави є нинішні офіційні державні свята, серед яких «Різдво», «Великдень» і «Трійця» – суто християнські свята. Зауважу, що при цьому жодні свята жодних інших релігій, поширених на теренах України, в тому числі і нашої споконвічної рідної православної орійської віри, не мають означеного статусу. І це при тому, що вже й не заперечується, що згадані християнські свята є штучними і в дійсності є покручем і мавпуванням з відповідних рідновірських свят. Ясна річ, у націократичній Україні одним з перших циркулярів нової влади цій ганебній практиці має бути покладено край і статус офіційних державних свят буде надано лише справжнім визначним рідновірським святам.
Я вже казав про те, що виховання духовності має починатися зі шкільної лави – з самого дитинства, а тому основи орійського православ’я повинні бути обов’язково закладені в загальноосвітніх програмах. На моє переконання, релігійне виховання має починатися навіть не зі школи, а з дошкільних закладів – орійський світогляд у вигляді ігор, дитячих оповідань, певних елементів інтер’єру тощо треба вводити ще у дитсадках.
Разом з тим, необхідно навести лад і в існуючих рідновірських організаціях, позбавивши їх впливу іноземних спецслужб, що також є одним з невідкладних завдань національної безпеки. Адже ні для кого не є таємницею, що найбільш відомі наразі «язичницькі» об’єднання, такі як ОРУ, РВ РПВ, РУН-віра, керуються і контролюються безпосередньо ФСБ з метою, насамперед, штучно розділити українських прихильників орійської віри, нацькувати їх одне на одного, не дати їм об’єднатися в єдину могутню силу, або ж підпорядкувати їх частину (якщо не всіх) Московії за допомогою так званої пан-слав’янської ідеї, або ж, через відверто провокативні радикальні дії просто дискредитувати рідновірський рух в очах народу.
І лише коли нова національна держава впорається з усіма щойно переліченими завданнями, створивши в націократичному українському суспільстві необхідні умови і стимули для зміни духовних пріоритетів, тоді, і тільки тоді, держава по прошесті певного адаптаційного періоду вправі буде вимагати від громадян обов’язкової відповідності критерію орійського віросповідання. А на цей перехідний період даний критерій має перебувати в категорії необов’язкових для надання громадянства, як одна з ознак наявності українського менталітету у тих, хто вже став на цей шлях, і як стимул переглянути власні релігійні переконання для решти потенційних громадян.
Чому питанню віросповідання я приділяю таку велику увагу? Та тому, що орійська віра, яка базується на родових цінностях, є запорукою національної свідомості і суспільно активної життєвої позиції громадянина. Вона органічно поєднується з націоналістичною ідеологією і виховує менталітет борця, захисника держави і нації. Без переважаючого впливу рідної віри неможливо зупинити нинішню духовну деградацію українського народу і розпочати повноцінне повномасштабне національне відродження. Тому, без перебільшення, рідна орійська православна віра є міцним і надійним духовним фундаментом майбутньої української націократії.
Скептики можуть назвати утопією швидкий перехід від християнства до орійського православ’я, мовляв, сучасна Україна – це християнська держава, і християни складають 80 – 90% населення. По-перше, ця цифра значно перебільшена. По-друге, справа зовсім не в цифрах, а в їх якісному наповненні. Так, я безперечно визнаю?, що більшість українців наразі є християнами, але це – пасивна більшість. Глибоко переконаних християн навряд чи набереться і 5%. На чому ж тримається більшість? На традиційності, на звичці, на зручності, на конформізмі, вихованому впродовж багатьох століть, зокрема, тим же християнством. А, відтак, достатньо створити умови, за яких бути християнином стане незручно і суперечитиме загальному вектору державної політики, але зробити це м’яко – без переслідувань і репресій, які могли б викликати відповідний активний супротив – ця більшість миттєво розтане, як сніг під весняним сонечком. Повірте, панове, якщо в конформіста презирливо тикатимуть пальцем за те, що він християнин, він дуже швидко перегляне свої релігійні вподобання. Пригадайте хоча б період комуністичної диктатури: чи багато знадобилося часу для практично цілковитого переходу від всуціль християнського суспільства до, здавалось би, абсолютно протилежного – атеїстичного. Тоді як орійська віра не заперечує існування Бога, а навпаки – істотно розширює примітивне чорно-біле юдо-християнське уявлення про Бога, будову Всесвіту, роль і місце людини, значення її життя на «цьому світі». Світогляд і психологію покірного «раба божого» рідна віра змінює на світогляд і психологію творця і борця, усвідомлення себе як центру Всесвіту (докладніше про це див. мою статтю «Троянський Кінь для арійських народів»).
Проте, на жаль, не все так просто, як здається на перший поверхневий погляд. Насправді ж між християнством і комуністичним атеїзмом значно більше спільного, ніж між християнством і орійським православ’ям. Раніше я вже відзначав, що засновник комуністичної теорії Карл Маркс фактично трансформував світоглядні християнські постулати, підлаштувавши їх під ідеологію пролетарського інтернаціоналізму. Обидві доктрини прославляють і возвеличують найнижчі в соціальній ієрархії прошарки населення, отже, можна без перебільшення стверджувати, що обидві – як комунізм, так і християнство – це релігії рабів. Тільки роль бога в комуністичній ідеології виконують вожді і класики марксизму-ленінізму, що ведуть керовані ними народи у «світле комуністичне майбутнє» – суспільство загальної цілковитої рівності, в якому «від кожного – по здібностях, кожному – по потребах», тобто рай для жебраків. Тож обидві релігії проповідують рай для бидломаси після смерті: тільки християнство – на небі, а комунізм – на землі, через декілька поколінь невпинного руху в означеному напрямі. «Іще вам кажу: верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти! … І багато хто з перших останніми стануть, а останні – першими» (Мт., 19: 24, 30) – «Мы наш, мы новый мир построим, – кто был ничем, тот станет всем» – співається у комуністичному гімні «Інтернаціонал», який до 1944 р. був гімном СРСР. Аналогічними є і шляхи, які ведуть до жебрацького раю: ідея апокаліпсису у християнстві цілком відповідає ідеї світової пролетарської революції у марксизмі. Тож навіть зараз, на 25-му році української незалежності і «демократії» (благо, що «демократична» ідеологія не передбачає відкритого втручання в питання релігії) багато хто з українців продовжує дотримуватись атеїстичних (принаймні, агностичних) релігійних поглядів, у переважній більшості розуміючи брехливу, лицемірну і деградаційну сутність християнства.
Але, попри означені негаразди у зв’язку з явною спорідненістю комуністичної та християнської ідеологій, обидві з яких фактично служать пануванню «богом обраного народу» над рештою, не все так погано в Україні в духовній царині, навіть за станом на сьогоднішній день. На відміну від того ж атеїзму, який був абсолютно і принципово новим світоглядом для нашого народу на час приходу до влади більшовиків, орійська віра – це духовні витоки нашої нації, а, отже, вона міститься глибоко всередині кожного українця на генетичному рівні. Тому, незважаючи на зусилля і старання державної і церковної машини, її не вдалося знищити за тисячоліття панування християнства. І щойно над Україною розвіялась комуністична темрява, разом з отриманням (нехай і формальної) незалежності, рідна віра почала відроджуватись і здобувати прихильність серед мислячої частини населення у геометричній прогресії. Цей процес триває і його вже не зупинити – він набирає все більших обертів, тож націократичній владі потрібно буде лише створити згадані вище умови для його прискорення і надання загальнонаціонального масштабу.
Навіть на теренах західної України, де християнство має найбільший вплив і найстійкіші позиції, рідна віра знаходить дедалі більше прихильників, а націоналісти-християни здебільшого з повагою ставляться до неї і усвідомлюють, що це – єдиний можливий шлях до відродження нації. Якось, років 7 тому, один знайомий тернопільський націоналіст-християнин сказав мені: «Якщо ми – націоналісти, то й віра в нас має бути своя». Саме так, панове, і в націократичній державі не повинно бути місця для штучного чужинського божка, як не повинно бути місця для нього в душі і свідомості майбутнього громадянина нової України.
Наступний необов’язковий критерій – участь у громадських та політичних організаціях, адже відповідність йому вже сама по собі свідчить про активну життєву позицію людини, її небайдужість і бажання принести користь суспільству. Зрозуміло при цьому, що в націократичній Україні не може бути й мови про існування антиукраїнських організацій чи політичних партій та й взагалі таких, чия діяльність, риторика і програмні засади ставитимуть під сумнів (я вже не кажу – заперечуватимуть) націоналістичну ідеологію. Ми вже цілком награлися в ліберастію і толерастію, щоб зрозуміти, куди цей шлях заведе країну і народ…
І, нарешті, останній критерій, який я пропоную у даній праці – це офіційна рекомендація двох (чи трьох) громадян, які нестимуть відповідальність за цю рекомендацію власним громадянством. Люди мого покоління, що виросли в Радянському Союзі, мають пам’ятати, що практика надання рекомендацій існувала при вступі до лав КПРС та її молодіжної організації – комсомолу. І нехай подібні аналогії не викликають здивування – в кожного типу державного устрою, який продемонстрував бодай якісь суттєві переваги, варто запозичувати його найкращі позитивні і сильні риси. Не сліпо мавпувати, а осмислено інтегрувати в нашу націократію, враховуючи всі аспекти і намагаючись позбавитись негативних проявів і наслідків. Безперечно, є чому повчитися і в радянської комуністичної системи, так само, як є чому повчитися і в нацистської Німеччини 30-х років минулого століття, так само, як є чому повчитися і в «демократії». Ми не повинні відкидати жодних позитивних надбань попередніх і наявних суспільно-політичних формацій лише на тій підставі, що вони використовувалися нашими ідеологічними опонентами.
Що ж стосується безпосередньо надання рекомендацій, то навіть не беру на себе сміливість визначити, до якої категорії критеріїв його слід віднести – обов’язкових чи необов’язкових. Тож залишаю це питання на розсуд майбутньої національної еліти, що розпочне побудову націократії. Єдине, в чому я абсолютно впевнений – що в тому чи іншому вигляді цей критерій повинен бути присутній. Він виховуватиме почуття громадянської відповідальності і стимулюватиме громадян, що надали рекомендацію, дбати про відповідний моральний і духовний стан своїх підопічних. Це свого роду елемент соціальної активності, що має на меті зробити врешті означену активність суспільною нормою. Зрозуміло, що система рекомендацій виконуватиме і певні контролюючі функції.
І тут маю одне істотне застереження. Щоб не перетворити рекомендації на порожню формальність і не створити у громадянській спільноті шкідницької практики загальної кругової поруки, надання рекомендацій від однієї особи повинно мати кількісно-часове обмеження, наприклад, 1 чи 2 на рік, або ж 1 на 2 роки тощо. Доцільність того чи іншого варіанту має встановити влада після ретельного дослідження соціологічних служб. Визначена цифра не обов’язково має бути постійною, і надалі нею можна буде варіювати залежно від суспільних тенденцій.
Ясна річ, сам критерій рекомендацій неможливо ввести одразу, коли населення ще не розділено на громадян і мешканців. Але й надто затягувати з його введенням теж не слід – на мою думку, його варто вводити за 3 – 5 років по формуванні першої хвилі громадян.
Підсумовуючи все вищесказане про умови, яким повинен відповідати громадянин націократичної України, хочу відзначити, що саме такий підхід до надання громадянства забезпечить побудову справедливої суспільної ієрархії і реалізацію наведеної наприкінці V розділу схеми державної вертикалі, відмежувавши плебс від участі у державотворчому процесі.
З’ясувавши , хто матиме виборчі права в націократичній державі, перейдемо до питання, в який спосіб ці права має бути реалізовано. І тут одразу ж спадає на думку ще один феномен плебсократії – таємне голосування. Як ми можемо вимагати від влади відкритості і прозорості рішень, якщо самі обираємо її таємно, ховаючи свій вибір один від одного і від всього суспільства? Ліберастичні ідеологи і пропагандисти розпинаються, що це – величезне досягнення демократії, яке забезпечує свободу вибору кожного громадянина. Перепрошую, панове, свободу якого вибору і яку свободу взагалі? Свободу вибору всупереч інтересам держави, свободу вибору на користь власного шлунку? Адже чесному громадянину, який дбає про власну державу, нема що приховувати. Дехто мені заперечить: це робиться, щоб запобігти тиску влади на виборця і переслідування інакомислячих. Тоді скажіть, будь ласка, про яку свободу вибору і яку демократію може йтися у суспільстві, в якому мають місце подібні явища?
Особисто я вважаю, що вибори керівних органів країни мають відбуватися шляхом відкритого голосування. Справжній громадянин не повинен приховувати від спільноти своїх переконань, як це звикла робити нинішня шлунковосвідома електоральна біомаса, а навпаки – повинен відстоювати власні погляди. Поняття «громадянин» має включати не лише виборче право, а й, насамперед, відповідальність за свій вибір. Адже всім добре відома теза: кожен народ має таку владу, на яку він заслуговує. Саме тому вибір громадянина на користь тієї чи іншої політичної сили, того чи іншого кандидата має бути свідомим, відкритим, аргументованим і мотивованим з точки зору національних та державних інтересів, саме тому я й запропонував наведену вище систему критеріїв, відповідність яким засвідчує здатність і бажання громадянина зробити саме такий вибір.
Тепер дійшла черга до, мабуть, головного питання: яким чином здійснити означене розмежування населення на громадян і мешканців? Ці функції повинні виконувати комітети з питань громадянства, створення і від лагодження роботи яких має взяти на себе перехідна диктатура на початковому етапі становлення української націократії. Це буде одним з її першочергових завдань, і до його втілення владі необхідно поставитись з максимальною відповідальністю, бо від якісного формування даних комітетів і організації їх роботи залежить запуск і все подальше функціонування нової суспільно-політичної системи. По суті комітети з питань громадянства стануть фундаментом і наріжним каменем майбутньої націократії, бо саме їхня діяльність має забезпечити безперервне перебування при владі справжньої національної еліти через якісний відбір електорату. Тому на посади членів цих комітетів потрібно призначити найкращі, елітарні кадри. Якщо цього не буде зроблено, Україна врешті неодмінно скотиться до теперішньої плебсократії, і чи матиме вона ще один шанс піднятися з цієї прірви – невідомо, але перспективи на це виглядають доволі примарними.
Означені комітети повинні мати стандартне адміністративне розгалуження від районних (у великих містах), міських і селищних внизу до центрального всеукраїнського вгорі, безпосередньо підпорядкованому очільнику держави. Роботи буде дуже і дуже багато, особливо при формуванні першої хвилі громадян, тож комітети мають працювати не в сесійному режимі, а на постійній основі, і мати у своєму розпорядженні слідчі органи, і, боронь, Боже, їм обмежитись суто формальною паперовою кабінетною працею. Повторюю: від якості роботи комітетів з питань громадянства на початковій стадії залежить життєспроможність нового державного ладу. Відтак, діяти доведеться дуже розумно і виважено, намагаючись знайти золоту середину між надто жорстким перегином і надмірною ліберальністю. Адже перегин викличе супротив серед потенційних громадян, які не отримали належних прав, а надмірна ліберальність поверне країну назад, у лоно плебсократії.
Найпершим кроком комітетів повинно стати складання чорного списку мешканців України, які за жодних обставин не мають потрапити до категорії громадян. Це члени антиукраїнських партій, особи, що так чи інакше сприяли їх діяльності чи брали участь в антиукраїнських заходах, або ж чинили супротив становленню націократії. До обов’язків комітетів має входити і відстеження порушень громадянами відповідності критеріям, за якими їм було надано громадянство. Згодом, коли систему буде запущено, і відпаде необхідність диктатури, комітети варто зробити виборним органом, проте до його членів мають висуватися підвищені вимоги, не менші, ніж до представників вищих органів державної влади. На початку цього пункту вже йшлося, що національна еліта, яка претендує на керівні державні посади і місце у виборних органах, повинна відповідати тим самим критеріям, що і пересічні громадяни, тільки на кількісно і якісно вищому рівні. І визначення цієї відповідності і права обіймати означені посади також лягає на плечі комітетів з питань громадянства відповідного рангу. Тобто, якщо громадянин балотується в депутати до міської ради, його право має бути підтверджено міським комітетом, а якщо громадянин висувається на посаду міністра чи балотується до Верховної Ради, це має узгоджуватись із всеукраїнським комітетом.
Таким чином, ми отримаємо принципово нову владу зовсім іншого типу, ніж у країнах плебсократії – на зміну вайшам із гаманцями, туго набитими брудними грошима, прийдуть вищі варни – брахмани і кшатрії, що незалежно від своїх матеріальних статків дбатимуть про інтереси держави і нації. Якщо чітко спрацювати на початковій стадії запуску, подолавши всі труднощі перехідного періоду, далі система підтримуватиме сама себе і функціонуватиме автономно, забезпечуючи і стимулюючи всебічний гармонійний розвиток як держави і суспільства в цілому, так і окремої особистості. І це не голослівне твердження, бо розділення населення країни на національну еліту, громадян і мешканців сформує справедливу суспільну ієрархію, в якій кожна варна виконуватиме притаманну їй функцію згідно власного менталітету.
Re: Українська антиутопія
24.11.2015 10:34:40
6.4. Національна політика


Одразу ж хочу застерегти від перегинів чи якихось безглуздих проявів національної нетерпимості і ворожнечі. Ми націоналісти, а не нацисти, тому не може бути й мови про будь-яке зверхнє ставлення до інших народів: ми не вищі й не нижчі, не кращі й не гірші – ми інші. Кожна нація є унікальною, і ми, якщо прагнемо бути культурною передовою нацією, мусимо поважати унікальність кожної національної культури і з розумінням ставитись до її особливостей (звісно ж, якщо вони не заважають нам жити згідно нашої культури і нашого менталітету).
Але поважати чужу культуру жодним чином не означає поступатися їй в догоду власними інтересами. І це ми маємо дати зрозуміти геть усім без винятку етнічним групам, що мешкають на нашій території – занадто вже довго протягом останніх століть користувалися і зловживали нашою толерантністю усілякого роду «гості». Особливо ретельно це треба «пояснити» москвинам, незалежно від того, на чиєму боці вони знаходяться у нинішньому військовому протистоянні України з їхньою історичною батьківщиною. Бо навіть ті, хто наразі захищає Україну, продовжують вважати себе на нашій землі повноправними господарями, відповідно продовжуючи накидати українцям і свою мову, і свою культуру, і свій менталітет, мотивуючи це тим, що їхні предки з дідів-прадідів жили в Україні. А між тим, саме ця категорія українських москвинів не може мати ніякого іншого статусу, окрім нащадків окупантів, з усіма витікаючими з цього наслідками. До речі, цікаво у даному контексті навести приклад «демократичної» Прибалтики, де після відокремлення від СРСР громадянство надавалося лише тим етнічним москвинам, які могли документально підтвердити проживання своїх предків на означеній території до окупації Московією у 1940 р.. То може і нам варто наслідувати цей досвід, надаючи повноправне українське громадянство тільки тим представникам «братнього народу», чиї пращури жили в Україні до 1654 р.? Втім, боюся, що в даному випадку навіть це не допоможе – надто вже звикли москвини панувати на нашій землі. Тому, вочевидь, доведеться їм втлумачувати ці прописні історичні істини у той спосіб, як це робили вояки УПА під час ІІ світової і ще щонайменше десяток років по її завершенні – схоже, що іншої мови москвини просто не розуміють. І доки ми не навчимося діяти так само жорстко і рішуче з тими, хто намагається диктувати нам свої умови у нашому домі, доти не станемо повноцінною, гідною поваги нацією, доти не станемо у себе вдома повноправними господарями, доти не зможемо збудувати власну потужну національну державу.
Бачимо, що зовсім не так поводяться в Україні татари, які, в порівнянні з тими ж москвинами, мешкають на наших теренах вдвічі довше. Не варто також забувати, що Крим фактично є історичною батьківщиною кримських татар – саме тут вони сформувалися як народ. Тож якщо москвинам, що дуже полюбляють пхатися зі своїм статутом до чужого монастиря, можна запропонувати цілком логічний варіант «чемодан – вокзал – Россия», то татар в разі порушення певних норм поведінки навіть послати нема куди. Тому попри минулу ворожнечу і мрійливі погляди татарської еліти та й левової частки всього народу в бік Туреччини, при побудові майбутніх стосунків із кримськими татарами потрібно враховувати як історичні моменти, так і сучасний стан речей, зокрема і вже згадане лояльне ставлення до України в нинішньому протистоянні з Московією, за що кримськотатарський народ, поза сумнівом, заслуговує на велику повагу від українців незалежно від справжньої мотивації цієї лояльності. Не слід забувати і про природний процес асиміляції. Безумовно, українська націократія на початку свого становлення викличе супротив як татар, так і інших етнічних груп, що мешкають в Україні, але чим потужнішу та економічно розвиненішу державу ми будуватимемо, тим слабкішим ставатиме цей супротив і тим швидше триватиме асиміляція, якщо нашій майбутній еліті вистачить розуму зберегти поважне ставлення до всіх народів, не поступаючись власними національними інтересами. До того ж, виважена, справедлива і прозора національна політика є запорукою успіхів і авторитету держави на зовнішньополітичній арені.
Щодо протурецької орієнтації кримських татар, то тут, на щастя, не все так однозначно: багато з них щиро вважають своєю батьківщиною Україну, і не тому, що вона слабка і ліберастична, а саме тому, що вона Україна. І цей чинник обов’язково мусить використовувати і посилювати наша націократичні еліта, але борони її Боже від примусового втручання у цей процес, як і в природний процес асиміляції.
Я вже неодноразово відзначав, що Україна не повинна поступатися власними національними інтересами ні кримським татарам, ні решті етнічних груп, що проживають на нашій землі. В чому ж полягають ці національні інтереси? Безперечно, ми повинні враховувати історичні реалії, а тому не може бути й мови про те, щоб ставити під сумнів право цих народів проживати в Україні, вільно розвивати власну культуру, користуватися громадянськими свободами, правами на освіту, працю, соціальне забезпечення тощо: тобто практично всіма правами за винятком одного єдиного – права на участь у державотворчому процесі, бо це є виключним правом українського народу.
Якщо ми дійсно прагнемо створити націократичні державу, то мусимо рішуче відкинути демагогію плебсократичних ідеологів і політиків про те, що Україна історично є багатонаціональною. Єдиним корінним народом, що мешкає на теренах України є українці, і цей беззаперечний факт має жорстко лягти в основу націоналістичної ідеології і національної політики української націократії. «Це не демократично», – одразу ж почнуть верещати у відповідь ті ж ліберастичні демагоги. Перепрошую, панове, а що демократично – надавати нащадкам окупантів рівні громадянські права з корінним населенням, історично узаконюючи окупацію і, тим самим, фактично заохочуючи її? Втім, про лицемірність «демократичних» стандартів ми вже неодноразово говорили у цій праці. Бачимо й зараз, як за мовчазної згоди цих «захисників ідеалів демократії» відбувалася анексія Криму і окупація Донбасу Московією. Тож, за їхньою логікою, ми повинні будемо після повернення окупованих територій в лоно України надавати повноправне громадянство нащадкам тих, хто волав на всю горлянку «Крым наш!», хто влаштовувався у черги, щоб змінити українське громадянство на московське, хто ненавидів і продовжує ненавидіти Україну, українців і все українське, нащадкам тих прибічників «русского мира», які привели на нашу землю нову московську орду, які вбивають у Донбасі найкращих синів України, що героїчно захищають її єдність і цілісність ціною власного життя? То заради дотримання «демократичних принципів» оця мразь повинна мати однакові права зі справжніми захисниками Вітчизни? Ні, панове – цього не буде. Гадаю, український народ достатньо розумний (між іншим, це характерна національна риса) і достатньо вже надивився на «принади» плебсократії, і достатньо вже натерпівся від них, аби усвідомити, що будувати здорове суспільство потрібно на зовсім інших засадах. Повторю тезу, висловлену в одному з перших розділів: завдяки ситуації, що склалася у зв’язку з окупацією Московією українських територій і реакцією на поведінку Кремля як чинної української влади, так і світової «демократичної» спільноти, український народ наразі є найбільш вмотивованим для докорінної зміни суспільно-політичного ладу своєї держави. І єдиним у цьому плані варіантом, який може виправдати сподівання українців на істотні позитивні зрушення, є націократія. А в націократичному суспільстві всі чужорідні елементи, що зберегли власну національну ідентичність і не набули ментальних ознак титульної нації, є плебсом. І це стосується всіх без винятку етнічних груп, які компактно проживають на нашій землі.
Цілком можливо, що політичні реалії вимагатимуть від української національної еліти піти на певні компроміси у випадку з кримськими татарами. Це справа політиків, і особисто я не бачу в цьому протиріч, адже компроміс – це невід’ємний інструмент політики. І, на мою думку, здорові сили завжди зможуть знайти спільну мову і відшукати рішення, що влаштовуватимуть обидві сторони і підуть їм на благо. Наприклад, я згоден з можливістю створення кримськотатарських громад і їх повноправної участі у місцевому самоврядуванні Криму. Звісно ж, не йдеться про якусь автономію (це ми вже проходили і бачили, чим воно закінчилось): Україна – унітарна держава, а тому будь-які публічні спроби поставити це під сумнів мають розцінюватися не інакше як державний злочин. Проте, якщо компроміси припустимі у політиці, то вони в жодному разі не припустимі в ідеології – це початок кінця, бо підриває національні інтереси на рівні головних засад розвитку нації і держави.
Але прошу не забувати, що нація – поняття насамперед ментальне, а тому з вузькоетнічним підходом у націоналізмі має бути покінчено раз і назавжди. Тому відсторонення від участі у державотворенні стосується лише вищезгаданих груп компактного проживання, в яких зберігаються власні національні традиції (культурні, мовні, релігійні), а, отже, природний процес асиміляції відбувається значно повільніше, якщо відбувається взагалі. І зовсім інша справа – окремі представники національних меншин, які залишили свій національний осередок і мешкають серед українців – тут потрібен індивідуальний підхід у кожному випадку. Звісно ж, будь-яке обмеження громадянських прав ні в якому разі не повинно зачіпати тих інородців, що воювали за Україну або ж мають перед нею інші особливі персональні заслуги. Навіть якщо ці люди не мають українського менталітету, їх не так вже й багато, щоб істотно вплинути на державотворчий процес, а з іншого боку, невеличка ідейна конкуренція лише сприятиме прогресу нації і держави, не даючи застоюватися і самоконсервуватися ні самій ідеології, ні її виразнику – нашій національній еліті.
Другим болючим питанням національної політики, також пов’язаним із кримськими татарами, є демографічна проблема. Частково ми вже говорили про це у розділі «Духовність», ісламські народи традиційно мають багатодітні родини, тож висока народжуваність татар несе безпосередню загрозу кількісному етнічному домінуванню українців в Україні. Це – національна небезпека найвищого рівня, а тому українська держава має вжити рішучих заходів, спрямованих на виправлення ситуації і усунення означеної загрози, задіявши регуляторні функції за можливості економічного характеру. Це питання бажано обговорити і узгодити з кримськотатарською національною елітою, яка повинна поставитися до даної проблеми з розумінням для подальшого дружнього співіснування наших народів і уникнення міжнаціональних конфліктів.
Взагалі, українська влада мусить тримати демографічну ситуацію під постійним контролем, пильно відстежуючи і вчасно реагуючи на будь-які негативні тенденції. Але діяти треба дуже виважено і обережно, з максимальною повагою до інших народів та їхніх інтересів, не поступаючись при цьому власними. Я чудово усвідомлюю, що це надзвичайно тонка межа, балансуючи на якій дуже важко втримати рівновагу, і це значно простіше сказати, ніж зробити. Адже національні меншини (і особливо кримськотатарська) є по суті міною сповільненої дії, вибуховий механізм якої будь-що намагатимуться ввімкнути наші зовнішні вороги, аби знищити українську націократію. І якщо (а точніше – коли) ми врешті остаточно подолаємо і мовну, і духовну, і ідеологічну, і економічну проблеми і створимо потужне найсучасніше військо, що в поєднанні унеможливить силовий сценарій зміни націократичного ладу як зсередини країни, так і ззовні, позбавивши інструментів внутрішньої і зовнішньої пропаганди і маючи змогу відбити будь-яке іноземне вторгнення, компактно проживаючі на нашій землі національні меншини завжди являтимуть собою шпаринку для проникнення зовнішніх впливів. Саме тому я й наполягаю на якомога тісніших зв’язках української еліти з елітами згаданих національних меншин: це допоможе відстежувати тенденції і процеси, що відбуваються в інородних національних осередках, що полегшить завдання утримувати їх під контролем.
Розібравшись нарешті з особливостями майбутніх стосунків українського керівництва з так званими групами компактного проживання інших етносів, перейдемо до розгляду наступної категорії чужорідних елементів – емігрантів. Нагадаю, ми вже зачіпали це питання у третьому розділі. Нині в Україні усілякого роду біженців і тих, хто приїхав «робити бізнес» (а точніше – попросту торгувати), тобто брати участь у розподілі матеріальних благ, не беручи участі у їх створенні – фактично паразитуючи на українцях, налічується близько 7 млн. (причому приблизно така ж кількість українців вимушена шукати за кордоном кращої долі і засобів для існування). Зачепившись в Україні, вони тягнуть сюди свої сім’ї, родичів та знайомих, створюють спершу невеличкі національні осередки, які поступово і невпинно розростаються. Ці інородці займають певні доходні ніші ринку праці і комерційних структур, витісняючи з них українців і використовуючи останніх в якості грубої дешевої робочої сили. Таким чином українці опиняються на власній землі у підпорядкованому становищі до непроханих «гостей». Такому положенню речей сприяє і той факт, що в рідних країнах «прибульців» панує пріоритет родових цінностей, що формує відповідну ментальність місцевих народів. Відтак, сила їх менталітету значно переважає силу менталітету українського в його нинішньому стані – менталітету, що базується на пріоритеті «загальнолюдських» цінностей, вихованого християнською і ліберастично-плебсократичною ідеологією.
Також не варто забувати, що далеко не всім емігрантам вдається знайти своє місце в легальному секторі працевлаштування, завдяки чому зростає як вулична, так і організована злочинність, погіршуючи й без того складну криміногенну ситуацію в країні. Я вже не кажу про те, що сама по собі цифра в 7 млн. (а це складає близько 15% населення України) несе загрозу демографічної катастрофи, особливо враховуючи традиційно високу народжуваність вихідців із Закавказзя, Середньої та Південно-Східної Азії, якими є переважна більшість означених емігрантів.
Чи повинно керівництво майбутньої України і сам український народ миритися з цією сумною картиною? Якщо пустити даний процес на самоплив, не може бути й мови про створення національної української держави, бо з огляду на сьогоднішнє співвідношення і наявні тенденції за кілька десятків років етнічні українці перетворяться на власній землі з домінуючої нації на національну меншину. Тому націократична українська влада мусить одним зі своїх перших кроків жорстко і рішуче зайнятися екстрадицією всіх інородних елементів, що не мають законного права на проживання в Україні. Так, панове, це не «демократично», але ми й не збираємось будувати «демократію», надто ж за зразком країн Європи та Північної Америки. До речі, до яких плачевних наслідків призвела ліберастична національна політика цих країн, я докладно писав у статті «Троянський кінь для арійських народів».
Але при цьому, чітко спрямувавши вектор національної політики на захист національних інтересів українців і очищення від засилля іноземного непотребу, ми не повинні бездумно відкидати і позитивний досвід «демократичних» держав у питаннях еміграції. Я маю на увазі, насамперед, залучення найкращих представників до праці (і навіть проживання, а подекуди з наданням повноправного громадянства) в Україні – науковцям, митцям, провідним фахівцям окремих галузей. Адже українське національне керівництво має бути достатньо далекоглядним, аби вітати все, що приносить користь і сприяє подальшому розвитку нашої держави і народу. Навіть з генетичної точки зору приплив свіжої крові (а тим більше, якщо це кров кращих представників різних етносів) завжди дає позитивний ефект, про що свідчить вся історія людства. А тому ми зобов’язані рішуче відмежуватися від недолугих нацистських теорій «чистоти арійської раси».
На відміну від нинішніх провідників псевдонаціоналістичних псевдопартій, таких як вже неодноразово згадане ВО «Свобода», які вишукують (переважно у своїх політичних опонентах) сліди чужинських генів, ми маємо, навпаки, шукати, знаходити і активувати в чужинцях українське – і перш за все це мають бути ментальні ознаки, пошана і прийняття українських цінностей, прагнення жити в українському середовищі, служити Україні та українцям, і вже в другу чергу – етнічна належність і наявність української крові. Ми повинні розуміти, що навіть чистокровний іноземець, що живучи в Україні поміж українців і сповідуючи наші національні цінності, дасть нашій землі нащадків-українців через цілком природний у такій ситуації шлюб. Отже, попри так званий «арійський ген», про який ми вели мову в розділі «Духовність», ми маємо шукати те, що нас об’єднує, а не те, що нас роз’єднує. І, повторюю, вузьколобому суто етнічному підходу в націоналізмі необхідно покласти край раз і назавжди. Проте, вимушений застерегти і від занадто ліберального ставлення до етнічно чужорідних елементів, властивого «демократичному» світогляду – адже національна стратегія держави мусить бути спрямована насамперед на збереження і домінування українського генофонду як головного природного носія української ментальності.
Говорячи про залучення певної категорії іноземців до проживання в Україні, а також про іноземців, які з тих чи інших причин, за тих чи інших обставин мешкають або бажають мешкати в Україні, приходимо до необхідності висвітлення ще однієї непростої складової національної політики – міжетнічних шлюбів. Взагалі потрібно відзначити, що це явище є неприродним і, я б навіть сказав – потворним, для будь-якого здорового моноетнічного суспільства. Наголошую – здорового! І той факт, що чимало українських дівчат і жінок мріють вийти заміж за іноземця і роблять це за слушної нагоди, свідчить лише про те, що українське суспільство перебуває в дуже й дуже хворому стані.
Які ж причини цього ганебного явища? На мою думку, їх декілька: вихований окупантами в українцях комплекс національної меншовартості, знищений християнством і плебсократією пріоритет родових цінностей, обумовлена усіма трьома щойно згаданими чинниками загальна моральна деградація українського народу і, нарешті, жалюгідний рівень життя пересічних українців, спричинений владою вайшів і чужинської еліти. І для того, щоб позбавитися небажаного явища, яке знищує український генофонд, необхідно боротися не стільки з ним самим, скільки, насамперед, з причинами, які його породили: зникнуть причини – зникне і саме явище. Але процес національного відродження дуже тривалий, а тому певний час, особливо на початковому етапі становлення української націократії, доведеться вести боротьбу і з самим явищем паралельно з боротьбою з його збудниками. Також не можна скидати з рахунку і властиву соціальним явищам інерцію, яка має місце внаслідок інертності людського мислення.
Безперечно, перегини чи якісь примусові заборони є неприпустимими. Ми не повинні чинити насильства над особистістю своїх співвітчизників і позбавляти їх законного права вибору власної долі у приватному житті. Проте держава, безпосередньо зацікавлена у збереженні етнічного генофонду, може і мусить вжити у цьому напрямку регуляторних стимулюючих заходів, здатних вплинути належним чином на рівні свідомості на прийняття відповідних і відповідальних рішень окремою людиною, що дозволить знизити поширеність означеного небажаного явища до прийнятного результату, який не становитиме демографічної загрози.
Вихід підказує саме? ставлення націоналістичної ідеології до міжетнічних шлюбів як до збочення, негідного звання громадянина. Отже, якщо громадянин (громадянка) України бере шлюб з іноземкою (іноземцем), він повинен автоматично позбавлятися статусу громадянина за безумовним винятком тих випадків, коли іноземець (іноземка) сам є громадянином (громадянкою) України.
Стосовно ж тих українців, які не мають повноправного громадянського статусу, то можна, наприклад, стимулювати їх утримуватися від міжетнічних шлюбів шляхом вето на надання громадянства дітям, народженим від цих шлюбів (це вето в жодному разі не повинно поширюватись на наступні покоління). Я особисто не наполягаю саме на такому рішенні, а лише пропоную його як один з можливих варіантів мотивації.
Завершуючи розгляд основних аспектів національної політики майбутньої української націократичної держави, хочу зауважити, що чим ближчий народ етнічно (а, відтак, і ментально) до українського, тим лояльнішою має бути означена політика української влади до його представників.
Re: Українська антиутопія
24.11.2015 10:40:52
6.5. Правоохоронна система


Окрім виборчої системи і безпосередньо пов’язаної з нею в плані надання громадянських прав національної політики, що становитимуть фундамент майбутньої націократії, окремо хотів би зупинитися на необхідності докорінного реформування правоохоронної системи, до якої я відношу і судочинні органи, як останню ланку в ланцюгу охорони права, що визначає відповідальність за правопорушення, а, отже, від неї в підсумку залежить ефективність даної системи.
Тож саме із судочинства і почнемо. Скажіть, будь ласка, що встановлює суд у «демократичних» державах, які вважають себе «правовими»? переважна більшість, мабуть, відповість: чи винний обвинувачуваний у скоєнні злочину. Дозвольте, панове, не погодитись. В дійсності в ідеалі так і має бути, проте, на жаль, факт скоєння підсудним злочину абсолютно не цікавить суд. Насправді суд встановлює, чи попався обвинувачуваний на скоєнні злочину. На цьому побудована вся система правосуддя в так званих «цивілізованих» країнах.
Згідно законодавству, до уваги судом можуть прийматися лише певні докази (а не будь-які, що встановлюють істину), та й те – здобуті тільки «законним» шляхом. Пригадайте показовий судовий процес над відомим американським гангстером Аль Капоне. Всі чудово знали, що він винний і у вбивствах, і в пограбуваннях, і у здирництві, і в контрабанді, та й в інших злочинах. Але, пам’ятаєте, за що врешті засудили Аль Капоне? За несплату податків! І найцікавішим у цій абсурдній ситуації є те, що Америка щиро пишається таким «правосуддям» і, зокрема, даним конкретним випадком. Це подається як величезне досягнення «демократії» і нібито свідчить про захист прав людини. Перепрошую, панове, але в мене одразу виникає питання: про захист прав якої саме людини йдеться? Про захист прав злочинця, який свідомо вбивав або ж наказував вбивати та грабувати інших громадян? А як тоді щодо захисту їхніх прав? Демагоги від «демократії» можуть сказати, що, мовляв, злочини проти цих громадян вже скоєно, і це вже довершений факт, який неможливо змінити. А як щодо відновлення справедливості, яке станеться тоді і тільки тоді, коли злочинця буде покарано саме за той злочин, який він скоїв, а не за сміховинну несплату податків з незаконно добутих грошей. І як бути в такому разі із захистом прав інших громадян, які по суті опиняються в ролі можливих потенційних жертв подібних кримінальних елементів? Адже безкарність злочину на ділі заохочує злочинців (як чинних, так і майбутніх) продовжувати робити свою чорну справу. Відтак знову напрошується питання: чиї права захищає врешті таке правосуддя?
Щоб це питання не здалося риторичним, і щоб дати на нього аргументовану відповідь, розглянемо ще один аспект «правосуддя» – захист обвинувачуваного. А точніше, якість означеного захисту. Від чого вона залежить? Насамперед, від гонорару захисника. Ні для кого не є таємницею, що на вирок суду далеко не в останню чергу впливає красномовство і авторитет адвоката, від яких у прямо пропорційній залежності перебуває вартість його послуг. Отже, чим дорожчого захисника може собі дозволити підсудний, тим більше у нього шансів на позитивний результат його справи. Таким чином плебсократичне «правосуддя» перетворюється на фарс і не має фактично жодного відношення ні до встановлення істини (що, власне, і мусить бути головним завданням правосуддя, виходячи із самої його назви), ні навіть до проголошеного «демократичними» демагогами захисту прав людини.
Наступний цікавий момент – досудовий розгляд справи і обрання «запобіжного заходу» для обвинувачуваного. Спостерігаємо практично таку саму картину, коли в якості означеного заходу замість утримання під вартою судді відпускають злочинців під грошову заставу. Звісно ж, існує перелік злочинів, на які в «цивілізованих» плебсократичних країнах така можливість не поширюється. Існує він і в нашому законодавстві, проте, як виконуються закони в Україні, усім добре відомо. Безперечно, в західних державах справи з цим обстоять значно краще, втім, це нічого не змінює по суті. Злочинець, що має достатньо коштів, фактично може уникнути правосуддя, звільнившись під заставу і втікши світ за очі. То це теж «захист прав людини»? Тоді знов те саме питання: якої саме людини?..
З чого починається система правосуддя? Ясна річ, з освіти у даній галузі. З фахівців, яких готують вищі навчальні заклади відповідного профілю. Яким чином у нас потрапляють на навчання до престижних юридичних «вишів»? Лише по знайомству або ж за чималі хабарі. Навіть якщо заплющити очі на цей беззаперечний факт, скільки коштує навчання? Тож далеко не кожні батьки здатні дозволити своїм дітям таке задоволення. Можливо, якісь романтики у рожевих окулярах і спробують мені заперечити, що талановита молодь може вступити на бюджет. Панове, а ви знаєте, скільки коштує вступити на бюджет до подібних ВНЗ?
Як бачимо, корупцією наскрізь просякнута вся наша судочинна система, починаючи з освіти і закінчуючи вищими органами. Додамо до цього, що судді, як і народні депутати, перебувають у суспільстві на особливому становищі, маючи привілеї недоторканості. Особисто в мене цей факт викликає стійку асоціацію. Я пишу дану працю для людей освічених, тож нема потреби нагадувати, хто в ієрархічних суспільствах давнини відносився до касти недоторканих. Так і сучасні вітчизняні вайші, обіймаючи керівні державні посади, врешті деградують ментально до «недоторканих». Хоча у цьому твердженні і є певна частка гіперболізму, проте воно не таке вже й далеке від істини. На це спрямований весь механізм плебсократичної системи, про що вже йшлося у першому розділі.
Наступною гілкою правоохоронної галузі є слідчі органи і прокуратура. Чим вони повинні займатися? Попередженням і викриттям правопорушень, охороною прав громадян та інтересів держави, пильнуванням дотримання законності з боку як окремих осіб, так і установ та організацій. Чим вони займаються насправді?
Перш за все, «кришуванням» організованої злочинності і протизаконної діяльності посадовців. Ясна річ, не безкоштовно. Далі – займаються фальсифікацією кримінальних справ проти активістів політичної та ідеологічної опозиції і тих, хто намагається викрити злочинну діяльність високопоставлених осіб. Звісно, держава повинна себе захищати і боротися з ідеологічними ворогами – це її природна функція, але чи захищає така «правоохоронна» система українську державу? Ні, панове, вона захищає кримінально-олігархічні клани, які перебувають при владі. І бореться вона не проти злочинців, а якраз проти тих справжніх патріотів, які прагнуть відстоювати національні та державні інтереси України.
Повірте, я далекий від думки, що держава не повинна себе захищати від внутрішніх ворогів – навпаки, я переконаний, що вона має це робити жорстко і безжалісно. Але, по-перше, це має бути справедлива держава, а, відтак, і засоби цього захисту мусять бути справедливими і прозорими: державного злочинця має бути покарано саме за той злочин, який він вчинив, а не за сфабриковані зґвалтування чи зберігання наркотиків. Відповідно, необхідно привести до ладу і кримінальний кодекс, в якому мають бути чітко прописані статті за антинаціональну і антинаціократичну пропаганду і діяльність, спрямовану на протидію і повалення націократії. Відповідальність за означені злочини повинна бути якнайсуворішою. Якщо ми вже згадали про кримінальний кодекс, то, безперечно, потрібно переглянути і міру покарання за інші тяжкі правопорушення, особливо такі як розбій, пограбування та вбивство, у бік посилення відповідальності. Поза сумнівом, має бути поновлено і смертну кару за найтяжчі злочини проти держави та її громадян. Правосуддя має бути дуже жорстким, але справедливим.
Метою української націократії у царині охорони права є знищення злочинності як суспільного явища. Подібної мети ніколи не ставила і не ставитиме плебсократія. Чому? Та тому що злочинність викликає у мас почуття плебейського тваринного страху і потурає розвитку найгірших рис людської вдачі. Здорове суспільство не потрібне плебсократичній системі, більше того – здорове суспільство становить для неї пряму загрозу. Саме тому у так званих «цивілізованих» країнах і розігрується вистава, що носить гучну лицемірну назву «правосуддя», в якій держава не менше, ніж про права чесних громадян, дбає про права злочинців, як невід’ємного елементу її існування.
Але повернемось до функцій наших слідчих органів. З огляду на щойно сказане про незацікавленість державного плебсократичного апарату у подоланні злочинності, в останню чергу слідство займається створенням видимості розслідування кримінальних злочинів, що теоретично має бути його головним завданням. Я вже не кажу про попередження правопорушень – такий різновид діяльності нашим «правоохоронцям» взагалі невідомий. Що ж стосується безпосередньо розслідувань, то, мабуть, буде зайвим нагадувати, якими «законними» методами ведеться слідство і вибиваються свідчення з тих громадян, яких вітчизняна «правоохоронна» система не спроможна захистити від свого ж власного свавілля. Не спроможна, бо, де-факто, вона для цього й не призначена.
Чи варто говорити про корумпованість прокуратури, чиїм безпосереднім обов’язком є нагляд за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів? Чи варто говорити, чим займаються такі підрозділи правоохоронної системи як патрульна служба, ДАІ, загони спец. Призначення? Всі ці речі давно відомі суспільству і вже ні в кого не викликають здивування. Взагалі, правові реалії нинішньої України можна охарактеризувати двома абсурдними, проте беззаперечними фактами:
1. Практично кожну дорослу людину є за що посадити. Якщо хтось спробує стверджувати протилежне, то або ж дана особа страждає на серйозні провали в пам’яті, або ж вона ніколи не жила в Україні;
2. Будь-якого злочинця, захищеного Системою, посадити неможливо згідно чинних процесуальних норм.
Постає цілком слушне питання: чи потрібна націократичній державі така правоохоронна система, яка замість боротьби зі злочинністю сама являє собою уособлення злочинності? І абсолютно зрозуміло, що при докорінному реформуванні правоохоронної системи і правосуддя, необхідність якого є очевидною, неможливо обійтися лише кадровими змінами. В іншому разі навіть в ідеалі ми отримаємо систему «західного» зразка, яка аж ніяк не відповідає інтересам справедливої національної держави. Тому будувати нову націократичну правову систему потрібно на принципово інших засадах і, насамперед, необхідно позбавитись лицемірного гасла про «захист прав людини» в тому сенсі, в якому воно вживається у країнах плебсократії, де завданням суду є не встановлення істини, а визначення достатності наданих доказів і «законності» їх здобуття, аби стверджувати, що обвинувачуваний впіймався на скоєнні злочину.
І найперше, з чого, на мою думку, варто почати – це пригадати первинне значення слова «право»: закон Божий. Це, панове, не релігійний фанатизм, це – наші світоглядні духовні витоки і усвідомлення вищої справедливості. Це не клоунада, влаштовувана цинічним і лицемірним плебсократичним правосуддям, коли свідчення в суді даються «під присягою» говорити правду і тільки правду, поклавши руку на наскрізь брехливу біблію. Відтак, саме поняття правосуддя має набути в націократичній державі принципово іншого, справжнього змісту, прив’язаного до пріоритету орійських ментальних цінностей – цінностей родових. Тому встановлення істини має стати не на словах, а на ділі головною функцією нашого судочинства.
Правда і справедливість (терміни, які походять з того ж слова «право») мають бути понад усе. Тож усі засоби, що ведуть до встановлення істини і торжества справедливості не можуть розцінюватися як незаконні. Безперечно, тут не йдеться про фізичні тортури чи якісь подібні дикунські середньовічні методи, хоча тут же відзначимо, що «цивілізована» плебсократія, офіційно їх заперечуючи, на ділі ними не гребує. З часів середньовіччя наука просунулась далеко вперед і її досягнення можна і треба ставити на службу охорони права. Йдеться і про детектори брехні, і про психотропні препарати, що примушують людину говорити правду. Всі ці інструменти мають бути у розпорядженні як слідчих, так і судових органів. Причому, ці ж інструменти мають застосовуватися і по відношенню представників самих означених інстанцій на предмет об’єктивності, корупції та зловживання службовим становищем. Цим повинні займатися відповідні наглядові установи, такі як прокуратура. За дотриманням неупередженості слідства і суду і недопущенням перевищення службових повноважень у плані можливості отримання за допомогою щойно згаданих інструментів конфіденційної інформації, яка не має відношення до правопорушень, повинен стежити і інститут адвокатури. Саме цим і мусять займатися в першу чергу правозахисники замість того, щоб розводити красномовні теревені на судових виставах, як це робиться у плебсократичних країнах. У відповідність до таких нововведень має бути приведено і законодавчу базу.
Прихильники ліберастії тут одразу ж завиють в один голос про «норми моралі» і «захист прав людини». І знов те саме питання: захист прав якої саме людини? І з точки зору якої моралі захист злочинця від справедливого покарання є нормою? Але пропоную залишити ці питання без відповіді і звернути увагу на інше: якщо ми вже завели мову про суспільну мораль, то відзначимо її істотну відмінність у плебсократичному і націократичному світогляді, оскільки базується вона на принципово різних цінностях – «загальнолюдських» і родових відповідно. Тож згідно родових цінностей і відповідної їм суспільної моралі ми і повинні будувати правову систему національної держави, незважаючи на жодні аргументи і протести «демократів».
Відтак, маємо насамперед відмовитись від егоїстичної суспільної моралі плебсократії і замість індивідуальних свобод окремої особистості поставити на провідне місце національні інтереси. Певним чином, такий підхід наявний і в законодавстві плебсократичних країн, проте там він носить суто формальний характер і явно не виконується в об’ємі, достатньому для дотримання означених національних інтересів. Та й саме поняття національних інтересів має вельми спотворений вигляд.
Перейдемо до питання формування кадрів правоохоронних і судочинних органів. Взагалі треба сказати, що разом з державним керівництвом, військовими, лікарями, вчителями і науковцями правоохоронці і судді становлять ті 7 китів, на яких тримається будь-яка держава і які забезпечують їй силу і нормальний розвиток. Тому саме цим категоріям має приділятися найбільша увага і турбота (включаючи матеріальне забезпечення) з боку держави. Але при цьому до даних категорій мають пред’являтися і найвищі вимоги. І саме ці категорії повинні складати еліту держави.
Відтак, всі означені категорії повинні проходити найсуворіший відбір не лише за професійними, а й за моральними якостями, починаючи зі стадії навчання. Зрозуміло, що правоохоронцями можуть стати лише громадяни України, а у слідчих, судових органах і прокуратурі (звісно ж, я не маю на увазі секретарок, прибиральниць та інший обслуговуючий персонал) можуть працювати лише ті громадяни, що відповідають рівню національної еліти. Окрім того, всі слідчі, судді, керівники решти підрозділів правоохоронної системи (так само, як і депутати, міністри та інші державні високопосадовці) повинні періодично проходити ретельну перевірку з використанням детектору брехні та аналогічних інструментів встановлення істини на предмет причетності до корупції, заангажованості прийнятих рішень та зловживання службовим становищем. Цим мають займатися органи прокуратури, чиєю природною функцією і є нагляд за дотриманням законності, та державна служба безпеки.
Вище я вже говорив про можливість застосування психотропних препаратів до осіб, що перебувають під слідством. Такі препарати становлять небезпеку для здоров’я людини, а тому мають використовуватися як винятковий засіб у дуже обмежених дозах під жорстким контролем і дотриманням рекомендацій фахівців-медиків, які в свою чергу нестимуть сувору кримінальну відповідальність за життя і здоров’я пацієнтів. Безперечно, такі препарати також можуть і повинні застосовуватись до слідчих, суддів та інших відповідальних функціонерів правоохоронної системи та урядовців у разі виникнення вагомих підстав підозрювати їх у вищезгаданих правопорушеннях.
Окрім того, всі випускники вищих навчальних закладів, що готують майбутніх правоохоронців, мають проходити обов’язкові психологічні тести на предмет їх бажання і готовності чесно, сумлінно і самовіддано служити інтересам нації та держави. Такі само тести мають застосовуватися і при прийомі на роботу до правоохоронних органів, і в разі просування вгору по службі. Те ж саме, до речі, стосується кандидатів у депутати всіх рівнів, як обов’язкова умова їх реєстрації. Те ж саме стосується і державних посадовців. І чим вище рівень посади, тим вищими мають бути вимоги і тим суворішою і жорсткішою має бути перевірка.
Панове, скажу відверто, я не маю чіткої концепції реформування правоохоронної системи. Я звертаю увагу лише на найважливіші зміни, без втілення яких ми не отримаємо бажаного результату і не зможемо закласти міцний надійний фундамент націократії. Без цього майбутня нова Україна не перетвориться на справжню правову державу.


Післямова


У даній праці я навмисне не приділяв уваги економіці. Як йшлося в одному з розділів, економіка є вторинною – головним є питання політичної влади. І якщо вона перебуватиме в руках справжньої національної еліти, тоді й будь-яка економічна модель, що успішно пройшла випробовування в інших націократичних країнах, ефективно працюватиме і в нас, звісно ж, з урахуванням певних національних особливостей. З іншого боку, основні засади економічної стратегії прописані класиками націоналістичної ідеології, зокрема М. Сціборським. Ясна річ, відтоді минуло чимало часу, з’явилися нові пріоритетні галузі, технології вийшли на якісно інший рівень, тож окремі моменти потребують істотної корекції, але головні принципи лишаються незмінними.
Ті, хто читав уважно і вдумливо, мали б зрозуміти, що найважливіший ідеологічний посил мого твору – необхідність переорієнтації українського народу на іншу систему цінностей: повернення від цінностей «загальнолюдських» назад до родових. Розумники-демагоги від «демократії» одразу ж навісять на мене ярлик ретрограда, що прагне повернути розвиток суспільства у зворотному напрямі – назад у минуле. Проте, панове, з тим самим успіхом можна звинувачувати у ретроградстві лікаря, який не дає прогресувати хворобі людського організму і повертає його назад у минуле – до здорового стану. Ми вже відзначали, що суспільство також є живим організмом, а родові цінності являють собою ті здорові природні умови, в яких суспільний організм гармонійно розвивається на відміну від цінностей «загальнолюдських», за яких суспільство неухильно деградує, втрачаючи єдність і розпадаючись на молекули у вигляді хаотичної сукупності окремих людських «его». Цю аксіому доведено на практиці всесвітньою історією.
Глобальне політичне пробудження, про яке пише Збігнев Бжезинський, почалося з боротьби за незалежність Сполучених Штатів Америки і Великої французької революції. Цей безперечно позитивний і прогресивний по суті процес завдяки облудній юдо-християнській моралі і економічному пануванню транснаціональних корпорацій і банківського капіталу вдалося взяти під свій контроль еліті «богом обраного» народу. Так виникла і, на жаль, продовжує своє паразитичне існування Глобальна Імперія, тягнучи світову цивілізацію в бездонну прірву деградації і самознищення. Неабияк сприяло цьому і становлення комуністичної ідеології, розробленої також одним із видатних «синів народу Ізраїлевого» К. Марксом і втіленої на практиці іншим видатним сином того ж таки народу В. Ульяновим.
Проте нині процес глобального політичного пробудження триває і охоплює все більше країн, непідвладних Глобальній Імперії, що становить безпосередню загрозу для самої імперії. Той же Збігнев Бжезинський, як один з очільників «неформального» глобального уряду і апологетів неоглобалізму, визначає глобальне політичне пробудження основною небезпекою для сучасної світової стабільності. Що таке «світова стабільність» в уявленні неоглобалістів цілком зрозуміло – це безроздільне панування і диктат Глобальної Імперії. Насправді ж глобальне політичне пробудження – це надія на порятунок світової цивілізації.
Отже, характерною рисою сьогоднішніх політичних реалій є світоглядне протистояння, і це протистояння базується (якщо подивитися у корінь проблеми) на протистоянні двох систем цінностей – «загальнолюдських» і родових. Від результату цієї боротьби залежить майбутнє людства і чи буде це майбутнє взагалі. На сторінках статті я вже розглянув це питання, як розглянув і роль України в означеному протистоянні. Класик українського націоналізму М. Сціборський писав:
«Як окрема індивідуальність, так і провідна меншість є продуктом свого оточення (народу). Своїм генієм, здібностями, силою духу й волі вони можуть у певних періодах це оточення собі в цілості підпорядкувати, але сама їх поява залежить від його розвитку та якісного змісту. Ескімоси не дали і певно не дадуть світові Бетховенів і Кантів, папуаси – Едісонів, тунгузи чи вотяки – великих політичних систем і провідників. Не видадуть вони і геніїв, бо коли б такі в них і з’явилися, то були б змарновані без відповідних можливостей свого проявлення. В цьому немає нічого випадкового… Бо творчість вибранців даного народу (провідників) обумовлюється виміром багатства його духа, його культурних, соціальних і матеріальних ресурсів, його внутрішньою свободою, його зовнішньою незалежністю та його державними традиціями. Ці власне ознаки ділять народи на аристократів і плебеїв, на сильних і слабих, пануючих і поневолених, продуцентів цінностей і їх споживачів, або… руїнників».
Жорстокою, проте об’єктивною реальністю є факт, що наразі українська нація належить до категорії плебейських. І чинна злочинна українська антиукраїнська влада, обрана плебейською шлунковосвідомою біомасою – влада, що працює в інтересах Глобальної Імперії – робить все від неї залежне, аби процес невпинної моральної і духовної деградації українського народу, який триває вже тисячу років, тривав і надалі.
Шукаючи вихід із глухого кута, в якому опинилася Україна, я прийшов до необхідності створення конкурентоспроможної альтернативи наявній «демократичній» суспільно-політичній системі, яка не здатна зупинити занепад нації. Адже стало зрозуміло, що сама лише зміна облич не може вирішити наших проблем, і навіть якщо поставити при владі найкращих представників нації, плебсократія рано чи пізно відновить закладене в самій її сутності правління псевдоеліти – касти вайшів. Тому на базі всебічного аналізу світової і, зокрема, української «демократії» я запропонував фундаментальні державотворчі зміни, необхідні, щоб зупинити процес деградації, розпочати повномасштабне національне відродження і пере спрямувати український народ на шлях стабільного гармонійного розвитку. Запропоновані реформи мають на меті створити політичну систему, здатну гідно реагувати на будь-які зовнішні і внутрішні виклики, і забезпечити безперервне перебування при владі справжньої національної еліти. Запуск такої системи пов’язаний з великими труднощами, особливо у плані першопочаткового підбору кадрів, але надалі вона працюватиме автономно і зможе сама себе відновити в «аварійній» ситуації, тобто буде конкурентоспроможною з нинішньою здеградованою «демократією».
Саме така система виведе Україну на рівень передових націократичних держав і дозволить врешті, завдяки факторам, про які вже йшлося по ходу цієї статті, стати на чолі протистояння зі світовим неоглобалізмом і в кінцевому підсумку перемогти Глобальну Імперію. Безперечно, задля цього українському народові доведеться пройти тривалий, складний і тернистий шлях, але кожне нове життя народжується в муках, і впродовж усієї історії людства радикальні зміни суспільно-політичних формацій завжди супроводжувалися потужними соціальними потрясіннями і руйнацією звичного укладу життя. Ми маємо бути готові до такого перебігу подій і повинні знайти в собі сили відмовитись від теперішнього спокійного і розміреного загнивання у тихому болоті, яке неухильно засмоктує і нищить українську націю. І я свято вірю, що українцям до снаги подолати цей шлях. У будь-якому разі, іншого вибору в нас немає.

Жовтень 2014 – листопад 2015 р.
Вибачте, тільки зареєстровані користувачі можуть писати в цьому форумі.

Авторизуватись