«Троянський Кінь» для арійських народів

«Троянський Кінь» для арійських народів



Передмова

Замислюючи цю статтю, я мав на меті дослідити справжнє значення християнської символіки, а також її вплив як на окрему людину, так і на суспільство в цілому. Тому спершу я збирався обмежитись лише дослідницькою частиною, що міститься у ІІІ розділі даної праці. Та згодом мені спало на думку, що для усвідомлення абсолютної невипадковості і чіткої продуманості символу християнської релігії та його гармонійного симбіозу із самим християнським вченням, треба приділити увагу як самій християнській ідеології та методам її реалізації, так і наслідкам її впливу на теперішній стан і перебіг подій у світі.
Отже, І та ІІ розділи не містять жодної нової інформації, а являють собою лише невеличкий узагальнений підсумок того, що вже написано з даної тематики, а в цій статті слугують підґрунтям для ІІІ розділу.
Тож для тих, хто цікавиться питаннями духовності, хто достатньо обізнаний з історією релігій, хто спроможний мислити незалежно й аналітично й об’єктивно сприймати та оцінювати реалії сьогодення, рекомендую не гаяти час на перегляд перших двох розділів.
Хочу також одразу застерегти деяких любителів вішати ярлики і наполегливо раджу їм прикусити язика:
Я не расист, не шовініст, не нацист і не антисеміт. Я не маю упереджень чи зверхнього ставлення до жодної раси і народу, і щиро бажаю всім без винятку расам і народам добробуту і процвітання на їх власних теренах: на те (на моє глибоке переконання) й існують держави, природною функцією яких є захист інтересів титульних націй.
Я – український націоналіст, а це означає, що я рішуче відстоюю пріоритет українських культурних, духовних та інших цінностей, а також виняткове право українців панувати в усіх сферах суспільного життя на теренах України. Я не проти того, щоб тут жили представники різних етносів, але лише за умови, що вони беззастережно приймають вищеозначені норми, беруть участь у створенні (а не в розподілі!) матеріальних і духовних благ і не утворюватимуть об’єднань та інших формальних чи неформальних угруповань за національною ознакою. Нащадки колонізаторів та іноземці, що з якихось причин оселилися в Україні і не бажають приймати цих умов, а прагнуть поводитись, як у себе вдома, мають пакувати валізи і забиратися геть на історичну батьківщину (або ж світ за очі). Так чиниться в усіх нормальних націократичних державах.
Також хочу проінформувати читачів, не дуже обізнаних на релігійних питаннях: у цій статті часто зустрічається термін православ’я – він стосується лише споконвічної рідної віри нашого народу і не має жодного відношення до християнства.
А тепер – до сПрави…

І. Занепад арійської раси

І народ великий звитяжив по світу, і підкоривши роди інші,
і стягнувши сили, із каменя чудеса творячи, без коней возивши,
і всякі чудеса діючи, як чудесники, бо всякий буде йти, як чарівник.
(Велесова Книга, дошка 25)

Останні демографічні дослідження яскраво засвідчують тенденції до виродження арійських народів. Не буду детально зупинятися на їх результатах, бо ці процеси можна спостерігати і неозброєним оком. З одного боку, реальна влада (банки, фінанси, ЗМІ) у державах, утворених на теренах компактного проживання європейських етносів, вже давно належить представникам однієї «богом обраної» нації. З іншого боку, у тих самих державах відбувається послідовне і планомірне витіснення та асиміляція цих європейських етносів вихідцями з арабських, східно-азійських та інших країн.
Мабуть, всі добре пам’ятають масові безпорядки у Франції кілька років тому, вчинені вихідцями з колишніх арабських колоній. Дуже показовим у цьому сенсі є також фотографія французької збірної з футболу: подивіться на ті обличчя і скажіть – де ж там французи?

Я чудово пам’ятаю збірну Франції 80-х, грою якої захоплювався весь світ. У тій збірній було лише двоє темношкірих: Марео Трезор та Жан Тіґана…
Якщо вже мова зайшла про футбол, можете прочитати склад збірної Німеччини на останньому чемпіонаті світу:

Мануель Нойєр, Тім Візе, Ханс-Йорг Бутт, Денніс Аого, Джером Боатенг, Арне Фрідріх, Філіп Лам, Пер Мертезаккер, Марсель Янсен, Сердар Ташчі, Хольгер Бадштубер, Марко Марін, Месут Озіл, Петр Троховскі, Самі Хедіра, Тоні Кроос, Бастіан Швайнштайгер, Какау, Маріо Гомес, Мірослав Клозе, Томас Мюллер, Штефан Кісслінг, Лукас Подольські.

Багато нарахували німецьких прізвищ? А тепер порівняйте цю збірну зі збірною, скажімо, 70-х років: різниця відчутна – у тій збірній були лише справжні німці.
Ще один цікавий факт: населення канадського міста Ванкувер (столиці останньої зимової Олімпіади) на 70% складається з вихідців з південно-східної Азії. А до чого докотилися американці – нащадки англійських, французьких, іспанських та інших європейських колоністів, обравши президентом своєї держави афро-семіта Обаму?
Чи варто говорити, що така сама ситуація склалася і в нашій рідній Україні, що є колискою арійських народів? Близько 7 млн. емігрантів з різних країн мешкає зараз на території України, в той час як приблизно стільки ж українців вимушені шукати кращої долі за кордоном, не маючи можливості знайти гідне застосування своїм здібностям на Батьківщині! І поводяться ці емігранти тут не як гості – вони почуваються, як вдома, підвищуючи і без того не малий рівень організованої та вуличної злочинності. А що собою являє українська влада, яка лише називається українською? Чи багато українців у вищих гілках «української» влади? – Хіба що декілька хохлів-маріонеток, згодних продавати свою державу і націю й служити все тим же «богом обраним» заради «солодкого життя».
А куди ж поділася справжня українська еліта, де той могутній арійський дух, завдяки якому наші славні пращури керували світом? Чому арійські нації, що споконвіку давали гідну відсіч будь-яким завойовникам, мовчки, без бою поступилися владою в утворених ними державах, чому вони вже не є господарями на своїй землі, чому так само мовчки продовжують поступатись місцем у своїй власній вотчині представникам тих країн, якими ще нещодавно керували і яким накидали свою волю?
Відповідаючи на ці питання, можна скільки завгодно говорити про сучасні політичні технології та вислуховувати «наукові» пояснення політиків, політологів, соціологів, економістів та інших «фахівців». Можна слухати демагогічні розмірковування про інтернаціоналізм, глобалізм та демократію від тих, хто насправді не є ані інтернаціоналістами, ані глобалістами, ані демократами. Всі ці теорії аж ніяк не дають правдивої відповіді, бо вони розглядають лише те, що лежить на поверхні, аналізують наслідки, а не розкривають причини занепаду арійської раси…
А відповідь треба шукати у глибині віків, коли близько 2000 років тому маленький юдейський народець, що перебував у колоніальній залежності від наймогутнішої на той час імперії світу – Риму, розробив і впровадив найпотужнішу ментальну зброю, що дозволила йому не лише знищити своїх колонізаторів, а й поставити перед собою вищу мету – світове панування, до якої вони впевнено просуваються у наші дні все ширшими й ширшими кроками.

ІІ. Ментальна зброя юдеїв

Богам корились ми – і нам корився світ.
У них початок наш, з ними йдемо до краю.
Як ні – грозою чорних бід
Нас божество зневажене скарає!
(Горацій)

Ім’я цієї ментальної зброї – християнська релігія, яку юдеї спромоглися нав’язати практично всім європейським народам. Так, саме завдяки цьому Троянському Коню, дуже вміло змайстрованому юдейськими рабинами, арійська раса наразі виглядає беззахисним дитям перед іншими народами, що сповідують або природні релігії, або ж так само штучно створені, як і християнська, інші семітські, але агресивні релігії – юдаїзм та іслам.
Для шанувальників Ісуса Христа одразу завважу, що ким би він не був насправді (хоча саме його існування не є доведеним історичним фактом, оскільки немає на це прямих доказів) – чи просто людиною, що мала свої особливі погляди на життя і на Бога, чи пророком, що дійсно проповідував Слово Господнє, чи сином Божим, посланим на Землю для навернення людей на шлях Істини, чи навіть одним із втілень Батька Ора (можливий і такий варіант!), – його, як історичну постать, а тим більше його вчення, жодним чином не можна ототожнювати з християнською ідеологією, прописаною у так званому «святому письмі», поставленому верховною кастою юдеїв на службу інтересам власної нації. І, щоб не бути голослівним, пропоную докладніше розглянути основний ідейний зміст та сам устрій християнства, а також пригадати дещо з історії його створення.
Найцікавішим (і найважливішим!), як на мене, є той факт, що Біблія (вже згадане християнське «святе письмо») складається з двох частин, які побудовані на засадах садомазохізму (хоча звісно ж, на той час такого поняття ще не існувало):
Одна частина (садизм) – Старий Завіт – агресивна, жорстока, людиноненависницька – для «богом обраних»;
Інша (мазохізм) – Новий Завіт – покора, терпіння, страждання – для «ґоїв», тобто бидла, яким є всі інші народи…
Коли я починаю пояснювати прибічникам християнства всю лицемірну і звірячу сутність цієї релігії, наводячи приклади з Біблії про вихід юдеїв з Єгипту, як геноцид місцевого населення, або ж про військові «подвиги» під проводом Ісуса Навина, коли юдеї винищували цілі народи, зрівнюючи з землею їхні міста причому це подається як богоугодна справа!), мені намагаються заперечити, мовляв це все у Старому Завіті, а от у Новому йдеться про любов!.. Хвилиночку, панове юдо-християни! Старий Завіт існує лише в християнській вірі і є невід’ємною частиною Біблії, а отже і невід’ємною частиною всього юдо-християнського світогляду (не просто християнського, а саме юдо-християнського, бо: по-перше, він створений юдеями, а по-друге, подає самих юдеїв у якості «богом обраної нації»). За Новим Завітом сам Ісус стверджує:
«Легше небо й земля проминеться, аніж одна риса з Закону загине» (Лк., 16: 17)
Пояснюючи термін «юдо-християнство», я завжди ставлю своїм співрозмовникам 3 запитання:
1. Хто придумав цю релігію?
2. Чийого Бога вона славить?
3. Кому належить влада в християнських країнах?
Гадаю, будь-яка здравомисляча людина дасть однозначну й однакову відповідь на всі 3 питання. Говорячи про владу, треба відзначити, що процесу її захоплення «синами народу Ізраїлевого» продовжують опиратися монархічні держави, в яких ще збереглася родова аристократія, що виконує властиву їй функцію національної еліти. Але і тут «справа» потроху посувається, тому все частіше в цих країнах лунають «певні голоси» за необхідність скасування монархій, як пережитку середньовіччя…
Та й навіть у Новому Завіті вистачає прикладів зверхності юдеїв над іншими народами. Потрібні докази? Будь ласка:
«І ось жінка одна, хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, – демон тяжко дочку мою мучить!»
А він їй не сказав ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: «Відпусти її, бо кричить услід за нами!»
А Він відповів і сказав: «Я посланий тільки до овечок загиблих дому Ізраїлевого».
А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: «Господи, допоможи мені!»
А Він відповів і сказав: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам».
Вона ж відказала: «Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів».
Тоді відповів і сказав їй Ісус: «О жінко, твоя віра велика, нехай – буде тобі, як ти хочеш!» І тієї години дочка її видужала.» (Мт., 15: 22-28)
А ось тут взагалі говориться, що «царство небесне» уготовано лише юдеям:
«А по цьому я бачив чотирьох Анголів, що стояли на чотирьох кутах землі та тримали чотири земні вітри, щоб вітер не віяв на землю, ані на море, ані на жодне дерево.
І бачив я іншого Ангола, що від схід сонця виходив, і мав печатку Бога Живого. І він гучним голосом крикнув до чотирьох Анголів, що їм дано пошкодити землі та морю,
говорячи: Не шкодьте ані землі, ані морю, ані дереву, аж поки ми покладемо печатки рабам Бога нашого на їхніх чолах!
І почув я число попечатаних: сто сорок чотири тисячі попечатаних від усіх племен Ізраїлевих синів:
з племени Юдиного дванадцять тисяч попечатаних, з племени Рувимового дванадцять тисяч, з племени Ґадового дванадцять тисяч,
з племени Асирового дванадцять тисяч, з племени Нефталимового дванадцять тисяч, з племени Манасіїного дванадцять тисяч,
з племени Симеонового дванадцять тисяч, з племени Левіїного дванадцять тисяч, з племени Іссахарового дванадцять тисяч,
з племени Завулонового дванадцять тисяч, з племени Йосипового дванадцять тисяч, з племени Веніяминового дванадцять тисяч попечатаних.» (Об., 7: 1-8)

Говорячи про звірячу і людиноненависницьку сутність юдо-християнської віри, в якій «Бог є любов», маємо зазначити, що лідери церкви і християнських держав яскраво втілювали її в життя.
Подібними прикладами пістрявіє всесвітня історія від часів впровадження християнства і до наших днів. Наведу лише декілька з них, свідомо розкидавши в часі протягом останньої тисячі років:
Був такий собі Візантійський імператор Х ст. Василь (з рук якого отримав імператорську корону Русі інший виродок людського роду Київський князь Володимир, купивши її ціною зради православної віри наших пращурів). Так от, імператор Василь до свого воцаріння на Константинопольському престолі був відомий тим, що весь свій час проводив у молитвах і богослужіннях, тобто був дуже ревним християнином. Та вже будучи імператором під час військового походу на Болгарію (до речі, таку само християнську державу, як і власне Візантія) з істинно християнською любов’ю звелів виколоти очі розпеченими кілками десяти тисячам болгарських полонених воїнів! Подібної лютої звірячості не знала всесвітня історія навіть за часів правління таких божевільних тиранів, як Нерон чи Калігула, але ж людське суспільство постійно рухається вперед у своєму розвитку, стає все культурнішим, освіченішим, цивілізованішим, і, як стверджують щедро проплачені певними колами діячі від історії, завдячує цим прогресом саме переходу до християнської релігії. Тому не зайвим буде зазначити, що ті ж Нерон та Калігула жили за тисячоліття до Василя «Болгаробійця».
Згадавши у зв’язку з Василем князя Володимира, нагадаю також, як цей нелюдь, одержимий жадобою абсолютної влади, запровадив мирне (за твердженням тих самих «фахівців» з історії) хрещення Русі – а в дійсності вогнем і мечем, – під час якого було винищено цвіт руської нації: в деяких джерелах навіть пишеться, що під час «мирної» християнізації населення Русі скоротилося втричі.
Ще зі шкільної лави з подачі тих самих псевдо науковців українцям намагаються вбити в голови прописану в усіх підручниках з історії думку, що прийняття християнства було для Русі історичною необхідністю і призвело до піднесення і розквіту країни. Давайте ж розглянемо цей ідеологічний штамп докладніше.
Отримавши від Візантії імператорську корону, Володимир перетворив Русь із демократичної держави (бо правителів на той час обирало віче) на абсолютну монархію, що спричинило узурпацію і подальшу консервацію влади, і відповідно її моральне розтління: варновий устрій руського суспільства поступово замінювався розшаруванням за майновим станом, справжня національна еліта усувалася від влади і занепадала.
Цілковите винищення вищої касти – волхвів – позбавило країну об’єднавчої ідейної спрямованості, яка впродовж тисячоліть служила державним інтересам. Одразу ж, як наслідок, почалися міжусобиці і братовбивчі війни, що знекровлювали Русь і роздирали на частини.
Було винищено найкращу й найактивнішу частину руського народу – тих, хто відмовився зраджувати православну віру і всіма силами до останнього подиху опирався насадженню чужинської рабської релігії – тих, чиїми руками кувалася велич, міць і слава Руської держави, тих, на чиїх плечах вона трималася.
Було знищено писемність і всі дохристиянські писемні джерела, народ позбавили його історії й духовного коріння, що аж ніяк не могло сприяти розквіту держави і нації.
Християнські ідеологи стверджують, що навернення до християнства зрівняло Русь з іншими європейськими державами, піднесло її до їхнього рівня. Зрівняло – так, але не піднесло, а навпаки опустило, бо зі світового лідера, який накидав усім свою волю і свій світогляд, Русь перетворилася на другорядну країну, ляльку-маріонетку, що лише виконувала настанови і служила інтересам чужинської держави – Візантії, тієї самої, що ще нещодавно тремтіла перед силою руської зброї і Руського духу, і сплачувала Русі неабияку данину; тієї самої Візантії, що сама будучи могутньою імперією, безсило і принижено схиляла голову перед мечами великих руських князів Олега, Ігоря, Святослава…
Щойно я розглянув історико-політичний аспект міфу про так звану «історичну необхідність» прийняття християнства на Русі. Та не це, на мою думку, є головним. Давайте подивимось на це питання з іншого боку – морального. Тож скажіть, будь ласка, віруючі люди, з точки зору якої моралі можна виправдати «історичною необхідністю» зраду віри і Бога? І яким чином ця зрада могла обумовити піднесення і процвітання держави? Тому давайте називати речі своїми іменами – християнізація Русі могла призвести і призвела лише до її поступового занепаду і врешті до втрати державності. Звідси наразі й маємо «на рідній, не своїй землі» колоніальну (хоча й суто формально незалежну) країну і народ, що перебуває у стані глибокої моральної кризи. А татарська, московська, польська колонізація нашого народу – то насправді лише наслідки, наслідки тих самих наслідків щойно розглянутої «історичної необхідності». Так, тепер ми маємо незалежну українську державу – дійсно незалежну від нас, українців…
Говорячи про насадження християнської віри, варто зазначити, що жодна країна не прийняла її добровільно: або ж вона накидалася вогнем і мечем, як на Русі, або шляхом політичного та економічного тиску, або ж підкупом прогнилої національної еліти…
Але повернемось до прикладів «християнської любові» і перенесемося від часів Володимира Кривавого та Василя Болгаробійця приблизно на пів тисячоліття вперед – до часів, коли середньовічну Європу охопили вогнища «святої інквізиції». Це вже не окремі нелюді-тирани, а сама церква – уособлення християнства, а відтак і проповідуваної ним любові, з «любов’ю в серці» живцем спалювала десятки, а то й сотні тисяч людей – переважно таких самих християн. В цьому контексті хочу нагадати прибічникам християнської ідеї, які, наче папуги, бездумно талдичать зазубрену фразу, нібито християнство несло людству якийсь прогрес, долю Джордано Бруно та інших видатних вчених і суспільних діячів, прогресивних реформаторів самої церкви, таких як Ян Гус чи Мартін Лютер.
І на останок наведу приклад «християнської любові» вже з наших, цивілізованих часів, коли 1945 року християнська держава США, навіть на грошах якої викарбовано напис «In God we trust», скинула атомні бомби на нехристиянську Японію. Воістину, «Бог є любов»!
Звідки ж взялася така «любов»? Читаємо Біблію:
«Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, – я не мир принести прийшов, а меча.
Я ж прийшов “порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її”.» (Мт., 10: 34, 35)
«Я прийшов вогонь кинути на землю – і як Я прагну, щоб він уже запалав!» (Лк., 12: 49)

А тепер від впливу християнства на «сильних світу сього» пропоную опуститися до народних мас і простежити, як позначається на їхній свідомості ця «високодуховна» релігія. Для цього давайте пригадаємо деякі з постулатів, прописаних у так званому «святому письмі»:
«Підстав ліву щоку, коли б’ють по правій»;
«Возлюби ворога свого, як самого себе»;
«Блаженні ниці духом, бо їх є царство небесне»;
«Віддай кесарю кесареве, а Богу – божиє».
При цьому неодноразово наголошується, що людина – це раб божий (прошу порівняти з православною вірою, за якою ми не раби, а онуки Дажбожі), людина народжується у гріху, а тому від самого народження є грішником і може вимолити собі спасіння лише через смирення, терпіння, страждання та постійне плазування навколішках чи ниц перед «богом народу Ізраїлевого».
То це і є та «висока духовність», яку так захоплено проповідують християнські «пастирі», перетворюючи людей на стадо слухняних безсловесних овець?
А чому такі природні людські потреби як секс подаються, як щось низьке і негідне, і навіть більше – як великий гріх? – адже сам Бог нас створив із такими потребами, і в такий спосіб розмножуються всі живі істоти на землі:
«А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм. Коли праве око твоє спокушає тебе, – його вибери, і кинь від себе…» (Мт., 5: 28-29)
З огляду на це досить кумедним виглядає той факт, що так звана «сексуальна революція» мала місце лише у християнських країнах – країнах, що сповідують єдину з усіх відомих у світі релігій, що вважає секс за гріх…
То чому ж гріхом є те, що природне? Відповідь надзвичайно проста і очевидна: тому що людину намагаються зайвий раз ткнути обличчям в багнюку, щоб усмирити її споконвічний гордий дух і довести, що вона – бидло, ґой. Людину, якій приписано «підставляти ліву щоку…», а намагаються ті, яким те саме «святе письмо» приписує: «зуб за зуб, око за око».
Тому чи варто дивуватися, що слідуючи впродовж десятків сторіч подібним ідеалам, арійські народи сьогодні виявляють цілковиту неспроможність протистояти експансії у свої землі інших етносів, чий менталітет сформовано більш агресивними релігіями, які проповідують справжню силу духу?

Розібравшись з ідеологічними засадами християнства, маємо розглянути, як вони втілюються в життя церковними пастирями. Що ми бачимо, заходячи до церкви? Ми бачимо мертвого Бога, розіп’ятого на хресті, та ікони з зображенням «святих великомучеників». З дитинства в людини формується стійка асоціація: віра – мертвий Бог. То чому насправді поклоняються християни? – Стражданню та смерті! Цьому сприяє і сама урочисто-поховальна атмосфера, що панує у церквах.
Що ще робить людина, перебуваючи у церкві? Звичайно ж, хреститься та отримує благословення від «пастиря» у вигляді того ж хресного знамення «в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Який істинний сакральний смисл цього дійства, я розгляну в останньому розділі цієї праці, що розкриває справжнє значення християнської символіки.
Ще одним важливим фактором функціонування християнства є незліченна кількість конфесій та сект, які й зараз продовжують плодитися, як ті кролики: ортодокси, католики, уніати, кальвіністи, лютерани, баптисти, євангелісти, адвентисти, свідки Ієгови та багато-багато інших. На питання, який в цьому сенс? – відповідь дуже проста: старий, як світ, принцип «Розділяй та володарюй!». З одного боку, тим, хто розчарувався у класичних конфесіях, зрозумівши облудність і лицемірство попівських проповідей, пропонується «більш сучасне бачення» християнської доктрини, що допомагає утримати цих розчарованих у лоні церкви; а з іншого боку, керівники цих сект і конфесій, оголошуючи себе єдиними істинними послідовниками вчення Христа, а всіх інших – породженням диявола, нацьковують своїх прихожан одне на одного, тим самим послаблюючи єдність арійських народів і сіючи серед них розбрат. Чого лише варте протистояння в Україні ортодоксальних церков Московського і Київського патріархату!
То чи могло все вищезазначене (і саме юдо-християнське «вчення», і його подання та реалізація у церквах, і розмаїття конфесій та сект) не вплинути на моральний занепад націй, що сповідують християнську віру? Скажіть, будь ласка, в яких країнах є такий рівень розпусти, злочинності та корупції державної влади, як у християнських?
Давайте також порівняємо рівень національної свідомості у християнських країнах та країнах, що споконвіку сповідують рідну віру свого народу, таких, наприклад, як Японія, або ж арабських країнах, що сповідують іслам (я вже не кажу про іудаїзм та Ізраїль).
Стосовно корумпованості влади, що в дійсності у християнських державах належить «богом обраним» (як вже писалося на початку цієї статті), християнські ідеологи тут знову намагаються прикритися дияволом: мовляв, вся влада від нього. Взагалі-то, дуже зручна позиція – всі негаразди християнства приписувати дияволу. Та чомусь дивним чином диявол опікується лише християнськими країнами…

Захисники християнської ідеї намагаються вбити в наші голови думку не лише про прогресивну роль, яку нібито відіграло християнство в історії людства (з цим міфом ми вже щойно розібралися), але й про якісно новий рівень духовності і розуміння Бога, наближення людини до його замислу і повернення на шлях істини.
На моє переконання, створивши людину, Бог дав їй знання про себе. Тому чим далі вглиб віків, тим ці знання були більшими. З плином часу ці знання не лише поступово втрачалися, а й свідомо «вдосконалювалися» вищими релігійними кастами в «інтересах суспільства», а подекуди й у їх власних інтересах. Так виникли новітні семітські релігії – юдаїзм, християнство та іслам. У V ст. до н.е. рабини Ієзекіль та Ездра написали Тору, саме так у І ст. н.е. іншими рабинами було перероблено і «вдосконалено» вчення Христа (якщо воно взагалі існувало), так у VІІ ст. н.е. було створено іслам пророком Магометом, зі слів якого було написано Коран.
Що ж саме нового, прогресивного і «високодуховного» внесло християнство в тодішній арійський світогляд? Завдяки християнству з духовного світу аріїв зникли такі поняття, як шанування роду, любов до рідної землі й потреба її захищати, необхідність жити в гармонії з природою та довічний колообіг душ між світами Нави, Яви та Прави (реінкарнація). Щоб не бути голослівним, наведу пару прикладів зі «святого письма»:
«Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем Моїм!» (Лк., 14: 26)
Натомість, у православ’ї шанування роду – один з фундаментальних принципів, оскільки Род – одне з уособлень Бога, тож будь-якого конфлікту між Богом і родом не може бути взагалі за означенням. Звісно ж, не всі люди однакові, й інколи траплялися в роду негідники. І на це існує таке поняття як виродок. Яскравий приклад виродка – вже згаданий князь Володимир…
А ось який приклад «гармонії з природою», створеною Богом, подає сам християнський Бог Ісус:
«А вранці, до міста вертаючись, Він зголоднів.
І побачив Він при дорозі одне фігове дерево, і до нього прийшов, та нічого, крім листя самого, на нім не знайшов. І до нього Він каже: “Нехай плоду із тебе не буде ніколи повіки!” І фігове дерево зараз усохло.» (Мт.,21: 18, 19)
А ось відповідне православне вчення:
«І те Боги вам речуть і дали Орієві завіти: любіть світ зелений і життєдайний! Любіть друзів своїх і будьте мирними між родами!» (Велесова Книга, дошка 25)
То ж чи можна з огляду на ці порівняння розглядати християнські тези, як свідчення високої духовності?
Щодо необхідності захисту Вітчизни, то у Біблії таке поняття взагалі відсутнє, бо яка ж може бути Вітчизна у ґоїв? Тож чи дивно, що в наші дні саме в християнських (і лише в християнських!) країнах поширюються пацифістичні релігійні секти (звісно ж, християнські!), в яких віруючим заборонено тримати в руках зброю. Чи комусь незрозуміло, ким і з якою метою це робиться?
Щодо реінкарнації, практично доведеної сучасною наукою, то її відсутність у християнстві є найяскравішим і найвагомішим доказом його штучності.



Редаговано разів: 1. Востаннє 07.10.2012 13:30 користувачем gregg1.

А тепер пропоную зануритись у глиб віків до витоків християнства і його «святого письма»… Говорячи про виникнення християнської віри, а отже, як зазначалося вище, про перероблення і «вдосконалення» вчення Христа, слід сказати декілька слів про Євангеліє та його авторів. Як відомо, існує декілька десятків Євангелій, написаних різними авторами, але лише чотири з них були затверджені офіційною церквою на Нікейському Соборі 325 р. і стали канонічними. Решту було відкинуто, а відтак і заборонено, і вони отримали назву апокрифів. До речі, в переважній більшості апокрифів йдеться, що Ісус був не Богом, а звичайною людиною, відповідно не було й так званого «воскресіння».
Окрім того, Євангеліє мали суттєві відмінності за змістом. Ризикну висловити припущення, що канонізацію отримали саме ті з них, що якнайвдаліше пройшли випробовування часом і виявилися найбільш адекватними до «духовних потреб» публіки, тобто навернули на «шлях істини» більшу кількість люду, а особливо державних мужів. Саме цим, на мою думку, і пояснюється істотна різниця у змісті опису одних і тих самих подій: це було зроблено навмисне з метою виявлення найбільш життєздатних і дієвих версій. Навіть якщо моє припущення невірне, маємо факт явно штучного, упередженого і тенденційного відбору. Самі церковники пояснюють відкидання апокрифів їх сумнівним авторством. Дана теза виглядає доволі смішно з огляду на те, що авторство канонічних Євангелій було «узгоджене» лише в ІІ ст. (коли самих ймовірних авторів уже давно не було в живих), а отже, говорячи простою мовою, взяте «зі стелі».
Дивним також видається існування такої великої кількості різних Євангелій, якщо пригадати, про які часи йде мова і в якому стані перебувало юдейське суспільство (маю на увазі багатовікову колоніальну залежність, що аж ніяк не могла сприяти розвитку освіти). Згадаємо також, що Ісус проповідував серед простого люду, з-поміж якого він і знаходив своїх послідовників. Я ще можу повірити в окремі поодинокі випадки освіченості перших адептів християнства – наприклад, Луки, учня Павла, який нібито був лікарем (хоча далеко не факт, що в ті часи фах лікаря передбачав писемність), або ж збирача податків Матвія. Але ж звідки в тогочасній Іудеї така масова грамотність, що її набралося на кілька десятків Євангелій серед 70 апостолів, безпосередніх свідків життя і діянь Христових, та їх найближчих послідовників? Сам Ісус навчив? Та значно простіше і логічніше припустити, що ці Євангелія були написані юдейськими рабинами (чи не єдиною насправді освіченою верствою населення цієї країни) з вищеозначених причин?
Я щиро з повагою знімаю капелюха перед мудрістю, далекоглядністю і духовною силою юдейської еліти, що поставила перед собою (і виконала!) майже непосильне завдання – позбавити свою націю ярма великої Римської Імперії, влада якої над маленьким народцем здавалася такою ж вічною, як і саме Вічне Місто. Так, гідного ворога треба поважати!
Але залишимо у спокої апокрифи і повернемося до канонічних Євангелій. Їх авторами традиційно вважають Марка, Матвія, Луку та Іоанна, хоча саме це авторство поставлено під сумнів ще у ХVІІІ ст.. Найстарішим вважається Євангеліє від Марка, учня апостола Петра, яке датується 43 роком. Цікаво, що написане воно було не в Іудеї, а, як стверджує сучасна наука, в Єгипті, оскільки містить забагато латинської термінології. Про що це свідчить? Лише про те, що воно не призначалося для «синів народу Ізраїлевого».
Два наступних (від Матвія та від Луки) датуються приблизно 60-70 роками, і вже за 2-3 десятиріччя по тому було написане Євангеліє від Іоанна, яке істотно різниться від перших трьох. Перші ж три містять чимало паралельних місць (через що й отримали назву синоптичних), що наштовхує на думку про їх спільне походження. В сучасних дослідженнях (наприклад, Д. Гатрі «Введення в Новий Заповіт») доводиться, що Євангелія від Матвія і від Луки є похідними Євангелія від Марка і ще одного невідомого джерела Q, що містить вислови Ісуса Христа.

Наступна схема відстежує кореляцію між синоптичними Євангеліями:

Цікаво, що офіційна церква не дає жодних пояснень ні щодо змісту, ні щодо авторства джерела Q, і взагалі замовчує сам факт його існування. А тепер давайте помислимо, навіщо двом освіченим і доволі інтелектуально розвиненим (з огляду на їх фах) лікарю Луці і збирачу податків Матвію переписувати Євангеліє у Марка, якщо вони самі були безпосередніми свідками життя Ісуса? Додайте, що при цьому вони ще й незалежно один від одного використовують одне й те саме невідоме джерело, сама наявність якого в тогочасній неосвіченій Іудеї вже видається дивною. З точки зору елементарного здорового глузду це абсолютний абсурд. А звідси випливає, що так звані апостоли Христові Матвій і Лука, так само як і жоден інший з цих 70 апостолів (з тих самих міркувань) не є автором Євангелій, авторство яких офіційною церквою приписується Матвію і Луці.
Що стосується Євангелія від Іоанна, як вже зазначалося, його зміст істотно різниться від трьох синоптичних Євангелій, і написане воно значно пізніше: деякі джерела датують його 85-95 рр., інші – навіть 110 р. Тобто, це Євангеліє з’явилося на світ щонайменше за 50 років по смерті Христа, тож його автор навряд чи був безпосереднім свідком описуваних подій, а отже, достовірність поданої в ньому інформації викликає неабиякий сумнів. Офіційна церква притягує за вуха тезу, не підтверджену жодним джерелом, що Іоанн Богослов прожив 100 років, щоб у свою чергу притягнути за вуха його авторство Євангелія. Перу Іоанна приписується ще декілька книг «Нового Заповіту», зокрема «Книга Одкровень». І авторство Євангелія надається Іоанну на підставі схожості стилів цих книг. Але ж самі церковники при цьому стверджують, що «одкровення», нібито явлені Іоанну самим Богом на горі острову Патмос, записані не власне Іоанном, а його учнем Прохором за наказом Іоанна.
Я вже писав, що ще можу повірити в писемність лікаря Луки та збирача податків Матвія у загалом безграмотній тогочасній Іудеї, але писемність рибалки Іоанна, м’яко кажучи, є малоймовірною. Та й сучасна наука заперечує приналежність четвертого канонічного Євангелія перу Іоанна. Натомість значно логічніше виглядає версія, що це Євангеліє є продуктом опрацювання, перероблення і доповнення наявних джерел (синоптичних Євангелій) зі вже згаданих ідеологічних міркувань, що не мають жодного відношення до історичної правди. І справжній автор цього Євангелія (найімовірніше – якийсь юдейський рабин), судячи зі схожості стилів, швидше за все є й автором інших «книг Іоанна».
Завершуючи розмову про канонічні Євангелія, додам, що їх тексти, на думку сучасних фахівців, неодноразово редагувалися і «вдосконалювалися» християнською елітою.
Отже, що ми маємо в підсумку? Лише 2 незалежних джерела інформації реально невідомих авторів (Євангеліє від Марка і якесь невідоме джерело Q), що описують життєдіяльність і вчення Христа. Вам не здається, що цього замало для такої визначної події, як сходження Бога на землю і тих чудес, які нібито являв люду Ісус? Додам до цього, що у Римській Імперії, яка на той час була дуже розвиненою державою, в різних звітах, хроніках та літописах фіксувалися усі більш-менш варті уваги події, що відбувалися як у самому Римі, так і в його колоніях. Та в цих документах немає жодної згадки ані про події, описані у численних Євангеліях та інших «святих книгах», ані про сам факт існування Ісуса Христа.

Ще одним доказом штучності християнської релігії є вже згадане розмаїття конфесій та сект, так само штучно, як і сама релігія, створюване невидимою верхівкою юдо-християнської ієрархічної піраміди, яка, наче ляльок, смикає за мотузки своїх маріонеток – всіх отих Римських пап, Вселенських патріархів та інших, яких пересічна «паства» вважає справжніми провідниками «істинної віри». Бо істинна віра має об’єднувати людей, а не роз’єднувати й нацьковувати одне на одного, має обумовлювати духовне піднесення народів, а не їх деградацію. Єдиний Бог в єдиному обличчі не повинен передбачати різнобокого трактування свого єства, своїх замислів і методів їх втілення. До речі, щодо «єдиного Бога в єдиному обличчі», подібна примітивізація сутності Бога так і не була прийнята арійськими народами, і щоб хоч якось залагодити подібну протиприродність своєї віри, юдо-християнські провідники вимушені були із заднього ходу ввести у вжиток всіляких «святих» на заміну різним уособленням Єдиного Бога Творця. Та навіть саму ідею 40 святих було поцуплено з арійської віри від 40 рахманів, що принесли себе в жертву заради спасіння рідної землі. Так само, як було поцуплено і міф про непорочне зачаття Ісуса Христа:
«Во врем’я оне був муж, який був благ і доблесний, за що був прозваний отцем в Русі. І той мав жону і дві дочки. Мали вони худобу: корови і багато овець, і з ними бував він у степах. Та ніде не знайшов мужів для дочок своїх.
Тож молив він Богів, аби роду згасання присікли. І Дажбог почув мольбу ту, і по мольбі дав йому вимолене, як було передречено таємно се: «Се Бог гряде межи нас і будемо народжувати, бо вже Ясна тче йому».
Тут Бог Велес отроча несе йому. Грядемо їх назовемо до Богів наших і тому речемо хвалу: Буде благословен завжди, нині і прісно, від віку й до віку!» (Велесова книга, дошка 16-а)
Подібну оповідь подає і дослідник православної віри Валерій Войтович у книзі «Міфи та легенди давньої України»:
«Отець Ор мав двох дочок, та таких вродливих, наче богині з якогось іншого світу. За прадідівським звичаєм, вийшов він одного разу у широкий степ, глянув довкола, але не знайшов там мужів, гідних величі і слави майбутньої Оріани. Багато років стояв отець Ор з піднятими до неба руками і молив Бога:
- Дажбоже наш, ти - досконалий розум світу. Ти об'єднав дух з тілом. Ти дав можливість бачити щастя тілесне в щасті духовнім. Шляхи твої, даровані людині, воістину великі і святі. Заопікуйся, Дажбоже наш, щоби діти мої народили щастя своє і надію свою, щоб вічнів рід синів і доньок твоїх, в ім'я світлого дня, твого безсмертя. Слава тобі, всюдисущий і милосердний господи Дажбоже, і нині, і завжди слава!
І така була велика святість отця, що його молитву було почуто. Таїною любові і краси, безмежності і вічності зійшов Дажбог на землю і своїм чарівним золотосяйним святим духом запліднив дочок отця Ора. Сам Велес, бог достатку, погодився тоді прийняти пологи. Зраділи діви-рожаниці:
- Бог зійшов межи нас. І будуть після нас діти та внуки Дажбожі вічно, на благо і на славу могутнього Роду, в ім'я святого духа предків.
Так народилися Дажбожі діти Оріани, майбутньої Русі - квітучої колиски Матері-Землі, осяяної життєдайним промінням лагідного сонця.»
Говорячи про Єдиного Бога в єдиному обличчі юдейська релігія суперечить сама собі – адже в ній згадується щонайменше 3 імені Бога: Яхве, Ельохім і Саваот. Чого варте одне тільки ім’я Ельохім, яке саме по собі являє множину! При цьому не лише тодішні, а й сучасні пропагандисти християнства вперто намагаються довести, що розуміння «Єдиного Бога» на противагу язичницькому поклонінню багатьом Богам зчинило прогрес у людській свідомості, а відтак і у світовій історії. Подібна маячня не має нічого спільного з правдою.
По-перше, сама заява про поклоніння багатьом Богам є свідченням або ж цілковитого нерозуміння (внаслідок свого примітивного уявлення про Бога) православного світогляду, або ж його свідомого спотворення:
«Якщо ж трапиться якийсь будень, що рахуватиме Богів і відділятиме їх від Сварги, то виграний буде з Роду! Бо не мали Богів різних: Вишень і Сварог і іні суть множеством, бо Боги – єдине і множествене і хай ніхто не розділяє того множества і не говорить, що мали Богів многих. Се бо світло Іру йде до нас, і будьмо достойні Його!» (Велесова книга, дошка 30)
А відкидання шанування сил природи, як невід’ємної частини Бога і одного з його проявів (згадайте прокляте Ісусом фігове дерево) призвело не лише до духовної деградації людини, а й до порушення світового екологічного балансу, обумовленого варварським споживацьким ставленням до природи, з плачевними наслідками якого ми постійно стикаємося в повсякденному житті. Та чи могло статися інакше у суспільстві, в якому Бог протиставляється створеній ним самим природі?
Але повернемося до християнських «святих». Чого вартий хоча б вельми шанований «святий» Миколай, який здобув свою святість руйнуванням кількох храмів, зокрема храму Артеміди. Воістину, «свята» і «високодуховна» людина!
Розглянемо також і «наших» святих:
Я вже згадував «святого» Володимира, який окрім нестримної жадоби влади, братовбивства і кривавих розправ з православним людом, відзначався ще й тим, що не оминав жодної спідниці…
Серед святих значиться також і Андрій Боголюбський, що 1169 року зруйнував Київ так, що 1240 р. хану Батию після нього вже не було що руйнувати.
Мусимо також згадати і «святого» Олександра так званого Невського, який вірою і правдою служив Золотій Орді й у крові потопив повстання новгородців проти неї.
Воістину, святі люди!
Згадавши про насильницьке насадження християнства на Русі, в контексті штучності цієї релігії хочу наголосити, що незважаючи на жорстокі репресії і переслідування віри предків, руський люд впродовж майже 5 століть продовжував називати себе православним. І що ж зробила церква? Вона відібрала в нас саму назву нашої віри, привласнивши її собі. Адже сам термін православ’я абсолютно природно випливає з фундаментальних понять орійської віри. Наша Трисутність – це три світи: Нава, Ява та Права, в яких здійснюють довічний колообіг людські душі. Права – це світ Богів, звідси походить і слово «право», первісне значення якого – Закон Божий. Звідси також походить і праця, як богоугодне діяння. Тож цілком логічно, що наші предки славили Праву та право, звідки і випливає назва орійської віри – православ’я. Натомість термін «православ’я», вжитий стосовно юдо-християнської віри, виглядає явно притягнутим за вуха: ідеологи ортодоксальної церкви пояснюють його як «правильно славити». Вибачте за дурне питання: правильно – це як? В якійсь іншій позі? Чи критерій правильності полягає в тому, скільки разів треба битися головою об підлогу, плазуючи перед зображенням мертвого Бога?..
До цього християнська віра на Русі називалася грецькою, ортодоксальною або ж східного обряду. Вперше лише в 1416 р. термін православ’я стосовно церкви було вжито в «Посланні митрополита Фотія проти стригольників» (Фотій - митрополит псковський), про що свідчить псковський літопис. І вже згодом, в кінці століття, церква бере цей термін на остаточне озброєння. Який хитрий і підступний хід – суто в юдейській традиції!
Але цього виявилося замало, бо існувала ще одна серйозна проблема – православні свята та релігійні обряди, які незважаючи на сувору заборону під страхом смерті продовжували справляти руські люди. І для вирішення даної проблеми церква вдалася до того ж самого способу, але вже аж у XVІІ столітті! Всім православним святам було надано християнське трактування, і відтак з них було офіційно знято заборону. Чи знають сучасні юдо-християни, що всі їх релігійні свята мають православне походження? Чи знають вони, що головні свята, такі як Різдво, Великдень, Івана Купала, пов’язані не з якимось біблійними міфологічними подіями, а з положенням сонця?
Чи знають вони, чому на Різдво співаються колядки? – Тому що Різдво насправді є святом народження Коляди – Бога зимового сонця, тому й святкується в день зимового сонцестояння. До речі, Христос народився аж ніяк не взимку: якщо уважно почитати відповідне місце в Євангеліє від Луки, то можна зробити висновок, що Ісус народився в теплу пору року, отже – не пізніше середини осені….
Чи знають сучасні юдо-християни, чому на Великдень прийнято розписувати яйця? Ось звідки насправді походить ця традиція:
«Це Бог-Дажбог створив нам яйце, яке є світ-зоря, що нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог Землю нашу, аби тая удержана була.» (Велесова Книга, дошка 1)
Чи знають сучасні юдо-християни, що ніякого Івана Купала ніколи не існувало, а його вигадали провідники церкви, щоб підмінити Бога літнього сонця Купайла, свято якого відзначається у день літнього сонцестояння?
Та й інші свята були також підмінені: Трійця – Зелена неділя, святого Миколая – Діда Мороза, Водохрещення – свято Дани тощо. А зміщення на 2 тижні у часі пояснюється переходом на григоріанський календар, тоді як ортодоксальна церква продовжує використовувати юліанський.
Отже, сучасні християни в дійсності самі не розуміють, що вони святкують…

Треба зазначити, що ця технологія «підміни понять» виявилася настільки дієвою, що її в нашій історії було так само успішно застосовано ще раз, але вже не в релігійній сфері – в такий спосіб Московія у XVІІІ ст. привласнила собі нашу назву – Русь. На той час справжня Русь (наша рідна земля) була московською колонією, і щоб уникнути асиміляції «вєлікім руськім народом», тобто москвинами, й не втратити національної ідентичності через спільну назву Русь, наші предки-русини вимушені були відмовитись від свого імені і стати українцями, хоча й ця назва для нас близька і рідна.
Перепрошую, трохи відволікся від теми… Отже, продовжу розмову про штучність створеної юдейськими рабинами (як я це вже обґрунтував вище) християнської релігії. Тут маю сказати, що подібна робота не була для юдейської національної еліти чимось принципово новим, і вони вже мали певний успішний досвід у цій галузі. Адже саме так приблизно за пів тисячоліття до створення християнства вони створили і свою власну релігію – іудаїзм, переробивши і взявши все необхідне (символіку, деякі фундаментальні поняття і дещо з міфології) з усіх відомих їм стародавніх релігій. Це блискуче довів наш геніальний класик і видатний вчений Іван Якович Франко у своїй праці «Біблейне оповідання про сотворення світу в світлі науки». А штучність іудаїзму відповідно означає і штучність похідних від нього релігій, зокрема християнства.
На останок додам ще один беззаперечний доказ штучності християнства. Давайте замислимось, чому народ, серед якого Ісус нібито проповідував і поширював своє вчення (а отже й на власні очі мав бачити явлені ним чудеса і пересвідчитись, що Христос дійсно був Сином Божим) не прийняв віри в Христа, але сам залюбки розповсюджував і, що дуже показово, навіть у наші дні продовжує розповсюджувати цю віру по всьому світу серед інших народів? На мій погляд, відповідь очевидна!
Пересвідчившись у штучності християнської віри, мусимо мати на увазі, що якщо що-небудь створюється штучно, то це робиться аж ніяк не випадково, а обов’язково з певною метою. Хто ще не зрозумів істинної мети створення християнства, прошу повернутися на початок цього розділу. Отже, коло замкнулося…
Як підсумок, з огляду на сучасні світові реалії, констатуємо факт, що християнська релігія – цей Троянський кінь, завезений юдейськими рабинами – поставила арійські народи на коліна не лише перед «Богом народу Ізраїлевого», але й перед його синами.

ІІІ. Релігійна символіка

…Тільки Права княжити має . І та Права є істинна, як Нава є скинута, але Ява дана, і пребуде віки вічні коло Святовита.
(Велесова Книга, дошка 26)

Гадаю, що в світі не знайдеться жодної людини, яка заперечуватиме, що Біблія є надзвичайно розумною книгою. Адже вона ввібрала в себе мудрість всіх релігій і народів, поставила на службу своїм творцям надбання усіх їм відомих культур і цивілізацій стародавнього світу. Чому ж іудаїзм робить націю, яка його сповідує, міцнішою, а народи, що сповідують християнство – навпаки занепадають і вироджуються, чому ці самі народи процвітали і накидали свою волю всьому світу, коли сповідували православ’я?
Часткова відповідь на це питання міститься у попередньому розділі цієї статті, але лише часткова. Бо неможливо пояснити все тільки релігійною ідеологією і методами її реалізації. Має бути ще якийсь фактор, що пояснить, чому не спрацьовує весь позитив, прописаний у «Новому Заповіті» (а його там чимало, інакше ця релігія ніколи б не набула такого впливу на людську свідомість, і взагалі не була б прийнята), чому не спрацьовують нібито пропаговані християнством ідеали любові, миру, добра, справедливості? Чому майже за двохтисячолітню історію існування християнства в християнських країнах не побільшало ані любові, ані миру, ані добра, ані справедливості? І навпаки, чому весь негатив християнської ідеології, який ми вже розглянули вище, втілюється в життя у гіпертрофованій формі?
Цією останньою ланкою, що замикає релігійний ланцюг і виводить релігійну машину на повну потужність, безумовно є релігійна символіка. Кожній людині, яка всерйоз замислювалася над питаннями віри, зрозуміло, що символіка відіграє надзвичайно важливу роль у будь-якій релігії. Чому це так і яку саме функцію виконують релігійні символи? На мій погляд, вони являють собою щось на кшталт порталів, через які здійснюється зв’язок між світом духовним і світом фізичним (говорячи мовою віри наших пращурів – між світами Нави, Прави та Яви), а отже, за допомогою енергії, що перетікає з потойбічного світу через ці символи, вони підсилюють дію як релігійної ідеології, так і її носіїв, через яких вона втілюється – релігійних храмів, капищ та окремих проповідників Слова Божого. Саме тому неможливо собі уявити виконання релігійних обрядів та інших дійств без використання релігійної символіки. І те, яка саме енергія передається через символ, і на що ця енергія спрямована, залежить від самого символу, від того першопочаткового змісту, який в нього закладено самим Творцем.
Я вже писав у попередньому розділі, що коли Бог сотворив людину, він дав їй знання про себе. Так само Він дав людині і засіб спілкування із собою – ті самі портали, якими є релігійні символи. І якщо багато знань було втрачено і спотворено, то символіка – це те єдине, що дійшло до нас у своєму первозданному вигляді, що з плином часу не змінило свого змісту і тієї енергії, яку продовжує нести на землю з астральних сфер, завдяки чому релігії, навіть незважаючи на втрату певних знань, і досі лишаються головним чинником формування менталітету не лише окремих людей, а й цілих народів. Занепадали і відходили в небуття цілі культури і цивілізації, на їх місці поставали і розвивалися інші, під їх впливом видозмінювалися старі релігії і виникали нові, але навіть новітні релігії брали собі на озброєння все ті ж символи, старі, як сам наш світ. Навіть найновіша юдейська технологія – комунізм, придумана онуком юдейського рабина Карлом Марксом у часи, коли позиції християнства істотно похитнулися, і яка за своєю атеїстичною сутністю не повинна була б мати до релігії жодного відношення, озброїлася старовинним сакральним символом – пентаграмою:

Отже, приходимо до абсолютно логічного і дуже важливого висновку: у кожній остаточно сформованій релігії всі елементи чітко збалансовані і тісно пов’язані між собою, немає нічого зайвого і другорядного, кожен елемент займає визначене місце і виконує певні функції – усе продумано до щонайменших дрібниць або самим Творцем, якщо мова йде про релігії природні, або ж творцями-ідеологами штучних релігій.
Але постає цілком закономірне питання: чи можемо ми зараз, через прірву тисячоліть, відтворити справжнє значення сакральних символів і зрозуміти, що саме вони несуть у світ живих, у світ Яви? Впевнено стверджую: так, можемо! Поясню, чому.
Кожен символ має 2 складові:
1. Емоції, які ми відчуваємо, споглядаючи цей символ або малюючи його у своїй уяві, і тісно пов’язані з цими емоціями асоціації, що криються глибоко в нашій підсвідомості чи навіть у генетичній пам’яті, і виринають назовні з глибини віків протягом усієї історії людства, набуваючи своїх форм у нових, створених еволюцією суспільства, проявах.
2. Їх істинний сакральний зміст, першопочатково закладений у ці символи самим Творцем – зміст, який проявляється у вже згаданій енергії, що перетікає з нематеріального світу. Цей зміст обумовлений формою самого символу через прадавній принцип відповідності форми і змісту, який природно випливає з гармонії і довершеності усього сущого, створеного Богом. Чи можливо уявити, що Бог для спілкування з собою дав первісній людині щось невідповідне своєму єству, щось незрозуміле і таке, що не асоціюється із самим Богом, створеними ним світом і законами світобудови, та ще й таке, що первісній людині через обмеженість засобів на ранній стадії еволюції важко було б відтворити? Воістину – геніальність у простоті!
Саме від того, який заряд енергії випромінює символ, і залежать емоції, що з ним асоціюються, отже перша складова безпосередньо випливає з другої. Тому можемо легко перевірити, чи не помилилися ми в тлумаченні символу: якщо його сакральний зміст не відповідає формі або ж суперечить емоціям та асоціаціям, які він викликає – це означає, що наші висновки хибні.
Забігаючи трохи наперед, для пояснення цієї думки наведу елементарний приклад: скільки б християнські пастирі не талдичили, що їхній хрест є символом вічного життя і спасіння людства, це знаряддя вбивства і катування в будь-якої людини, що має здорову психіку, чітко асоціюється зі стражданням і смертю і викликає смиренний, пригнічений, депресивний емоційний стан. Чи здатна людина в такому стані на творчість, піднесення, щось креативне, життєстверджуюче?.. Надто ревним пропагандистам християнства, що намагалися в теологічних дискусіях втлумачити мені цю «істину», я завжди відповідав: «Скажіть будь ласка, а якби Христа не розіп’яли, а, наприклад, повісили, то символом спасіння і вічного життя став би зашморг чи шибениця?» Звісно ж, це примітивне трактування – лише з точки зору емоцій і асоціацій, та в його істинності ми переконаємося дещо пізніше, коли розглядатимемо форму і сакральний зміст цього символу.
Наводячи приклад з тлумаченням хреста, я також маю на меті, щоб усі усвідомили надзвичайно просту істину: від того, яке значення надають сакральним символам усілякі демагоги-ідеологи, їх справжній зміст, а отже їх дія і вплив на матеріальний світ жодним чином не змінюється. Можна людину навчити замість молотка забивати цвяхи пістолетом, та від того (а надто, якщо він заряджений набоями) він не втратить своїх властивостей грізної зброї. Точнісінько те саме відбувається і з християнським хрестом: забиваючи у наші дні цвяхи руків’ям цього пістолету, ми тримаємо його за дуло спрямованим на себе, щомиті наражаючи себе на смертельну небезпеку. Щоб усвідомити це, перейдемо безпосередньо до розгляду конкретних сакральних символів і з’ясування їх справжнього змісту.
Але спершу пропоную відволіктись на хвилинку від релігії і звернутися до… шкільного підручника з геометрії, а саме до поняття правильної фігури. Навіщо нам це, зрозуміємо дещо згодом. Правильний многокутник — це опуклий многокутник, у якого всі кути і всі сторони рівні між собою. Будь-який правильний многокутник можна вписати в коло. Побудова правильного многокутника (n-кутника) ідентична розділенню кола на n рівних частин, оскільки з'єднавши між собою точки, що ділять коло на рівні частини, можна отримати шуканий многокутник. Тож і саме коло можна розглядати як правильний n-кутник, де n?? (прямує до нескінченності). Давайте замислимось, чи випадкова сама назва «правильний многокутник» або ж узагальнено «правильна фігура»? Ні, не випадкова. Я вже писав про асоціації, які нібито несподівано виринають на світ з отих фундаментальних понять, що криються глибоко в людській підсвідомості та генетичній пам’яті. Також я писав і про первинний зміст слова «право» – Закон Божий. Отже, звідси випливає і походження слова «правильний» – тобто такий, що відповідає Закону Божому, праву. Тому термін «правильна фігура», окрім наведеного вище означення, має й певний сакральний зміст – така, що відповідає Закону Божому, тобто гармонійна, довершена, як і все у світі, створене згідно із замислом Божим або ж самим Богом.
Тож чи може виникати якийсь сумнів, що головний символ будь-якої віри – символ, що уособлює цю віру, у будь-якій релігії, спрямованій на розвиток і вдосконалення суспільства відповідно до істинного замислу Божого, обов’язково має бути правильною фігурою?
А тепер нарешті перейдемо до розгляду символіки тих релігій, які стосуються безпосередньо арійських народів: православ’я, іудаїзму і християнства.

Почнемо з нашої рідної православної віри і її символу – сонця.

Споконвічно наші предки поклонялися сонцю, яке несе в наш світ тепло і світло, яке дає життя всьому живому на землі – і людям, і тваринам, і рослинам, і без якого саме життя є неможливим. Таким чином, сонце й уособлює саме життя, та перш за все, сонце є уособленням самого Бога-Творця. Тож чи варто казати, що православ’я є найприроднішою в світі релігією? Які асоціації викликає сонце, я щойно зазначив: тепло, світло, життя, Бог. Ще сонце асоціюється з добром, адже з давніх давен вважається, що світло – це добро, а темрява – зло. Також сонце – це мир, затишок, злагода. Які емоції пов’язані з сонцем? – радість, спокій, ніжність, лагідність.
Згадаємо вирази: «сонячна усмішка», «сонячний настрій», «світла душа», «світлий розум», «світла голова», «світла пам’ять», а також «теплі спогади», «теплі стосунки», «теплі враження», «тепле ставлення», «тепла атмосфера» тощо. Тут тепло і світло виступають як вияви сонця. Видатну в якійсь галузі людину називають «світоч», наприклад, світоч науки. Близьку людину лагідно називають «Сонечко», а красиву людину порівнюють з «Красним Сонечком». Слово «світ», на мою думку, також походить від сонячного світла, як створений сонцем.
Давайте візьмемо дитину, яка має ще дуже мало знань про світ і світобудову, але вже висловлює своє світосприйняття через свої малюнки. Що найчастіше зображують діти на своїх малюнках (звісно ж, перебуваючи у позитивному емоційному стані)? Звичайно ж, сонце! Причому, дуже часто саме сонце малюється у вигляді усміхненого обличчя.
Отже, сонце викликає лише світлі, теплі, сонячні – тобто лише позитивні, я б навіть сказав найпозитивніші емоції та асоціації.
А тепер розглянемо символічне зображення сонця. Звісно ж, це – коло.

Зазначу, що сама форма кола задається зовнішнім виглядом Сонця. Окрім того, що саме коло є не просто правильною фігурою, а взагалі найправильнішою, найдовершенішою, ним ще й визначається правильність всіх інших фігур – якщо фігура вписується в коло так, щоб всі її вершини лежали на самому колі, а все тіло фігури не виходило за його межі – значить, ця фігура правильна. Чи не є це найяскравішим свідченням верховенства символу кола (а отже і самого сонця) над усіма іншими? Коло виражає нескінченність, вічність, абсолют, духовність і завершеність, безмежність Всесвіту. У кола не можна побачити ні початку, ні кінця, ні напряму, ні орієнтування. Воно ідеальне.
Коло також (як безперервна замкнена фігура) символізує і циклічність природних процесів: зміна дня і ночі, зміна пор року, одвічний і довічний колообіг душ між світами Яви, Нави та Прави. Недаремно рік наші пращури називали «Коло Свароже». Говорячи про сонце, як початок всього сущого, пригадаємо, що цифра «нуль» - як початок, як точка відліку – має форму кола: 0. Це якраз ота асоціація, що виринає з підсвідомості і про яку вже йшлося вище. Цілковита маячня, що наші цифри походять з Індії – все було якраз навпаки: це наші предки орії принесли до Індії і віру, і культуру, і писемність і числа. Недарма ж санскрит – давньоіндійська «мова богів» походить саме від прадавньої української.
Підсумовуючи все сказане про сонце можна дати цілком однозначну відповідь на питання, що дало нашим пращурам, які сповідували «сонячну» православну віру, силу керувати світом і створювати нові могутні культури і цивілізації на просторі від Атлантичного до Тихого океану: це – сонце!
В цьому ж контексті доцільно згадати Японію, державним прапором якої є сонце, що сходить. Ця невеличка острівна країна, що на своїй землі практично не має навіть корисних копалин, займає чільне місце у світовій економіці, а її духовно сильний народ гідно несе крізь тисячоліття рідну віру і культуру, не дозволяючи чужинцям втручатися у свої справи. Юдо-християнська ракова пухлина в організмі людського суспільства, звісно ж, і туди пустила свої метастази, і близько 1% японців нині сповідує християнство, але навряд чи воно матиме там якісь серйозні перспективи.
Завершуючи тему православної символіки, зазначу, що сонце, окрім кола, має ще одне символьне вираження – восьмикутну зірку:




Редаговано разів: 2. Востаннє 10.05.2013 12:38 користувачем gregg1.

Цей символ є також цілком природнім і логічним,, якщо ми порівняємо його з малюнком, поданим на початку розгляду сонячної символіки. Отже – восьмикутна зірка – це сонце з вісьмома променями, і якщо ми подивимось на цю зірку здалеку, то абсолютно однозначно побачимо сонце.
Ця фігура геометрично являє собою 2 квадрати (правильні чотирикутники), зміщені на 45° відносно центру описаного навколо них кола. Вершини цієї зірки утворюють правильний восьмикутник – отже, це правильна, сонячна фігура.

Від віри православної перейдемо до іудаїзму і розглянемо його символ – гексаграму, тобто шестикутну зірку:

Самі юдеї називають її «зіркою Давида», але як би вони її не називали, історичним фактом є те, що цей символ поцуплено з орійської релігії, а точніше з похідних від неї ведійських. І на відміну від самої релігії, яку було створено штучно (ми вже про це говорили), її символіка є природною і лишилася у своєму первозданному вигляді.
На жаль, нічого не можу сказати про емоції та асоціації, які викликає цей символ, оскільки стараннями давньоюдейської еліти та її церковних посіпак він геть зник з нашої культури, тому можу говорити лише про його форму і зміст, а також про його складові.
Гексаграма являє собою 2 перехрещені правильні трикутники. Власне трикутник є найпростішою правильною фігурою, відтак одразу ж асоціюється з чимось первинним, фундаментальним. Одразу ж згадується наша Трисутність – 3 світи Нава, Ява та Права, що утворюють Дерево Життя, 3 складові часу: минуле, теперішнє і майбутнє, тривимірність простору. Трикутник конструктивно є найстійкішою фігурою; 3 точки визначають площину; 3 точки опори забезпечують стійке положення предмету. Отже, трикутник сам по собі символізує стійкість, фундаментальність, творчу основу.
А тепер перейдемо до змісту трикутників у гексаграмі. Кожен з них має своє значення: трикутник, спрямований вістрям вгору означає чоловіче начало; відповідно трикутник вістрям донизу – жіноче. При цьому центр обох трикутників міститься в одній точці. Таким чином, гексаграма, поєднуючи в одній точці чоловіче і жіноче начало, уособлює продовження роду. Це сильний, позитивний, життєстверджуючий знак.
З геометричної точки зору гексаграма складається з двох правильних трикутників, вершини яких утворюють правильний шестикутник, отже гексаграма є правильною, сонячною фігурою.
Вона, як і сонце, несе в наш світ тим, хто нею користується, а саме адептам іудаїзму, позитивну життєдайну енергію. Тому чи варто дивуватися великій духовній силі юдейської нації і її панівному становищу в сучасному світі?

Перш ніж перейти безпосередньо до розгляду символу християнської віри, маємо спочатку з’ясувати його походження, аби правильно зрозуміти його форму, а відтак і обумовлений нею зміст. Адже саме з цим символом, виявляється, далеко не все так просто, як здається на перший погляд. Байка юдо-християнських ідеологів, нібито хрест символізує розп’яття Христа і означає спасіння, яке дав Ісус, прийнявши на себе всі гріхи людства і смерть на хресті, не має нічого спільного з правдою. І я маю декілька вагомих причин, щоб стверджувати це абсолютно впевнено:
1. Ісуса було розіп’ято зовсім не на такому хресті, який нині є символом християнства. Сучасною історичною наукою доведено, що в ті часи у Римській Імперії злочинців страчували на Т-подібних хрестах:

На цьому малюнку змія уособлює Ісуса, і дослідники стверджують, що в перші віки поширення
християнства саме такий знак переважно використовувався на його означення. Даний символ, можливо, якнайбільше й відповідав християнській релігії, як такий що асоціювався з розіп’ятим Христом, але він не має жодного сакрального змісту.
2. Цей символ не було «винайдено» творцями юдо-християнства, оскільки він відомий людству ще з давніх давен: саме такий хрест знайшов під час археологічних розкопок Трипільської цивілізації її першовідкривач В. Хвойка:

Як видно з малюнка, цей хрест мав явно обрядове призначення, або ж використовувався як оберіг. Враховуючи те, що юдейська релігійна еліта дуже добре розумілася на сакральній символіці (про що свідчить, який символ вони обрали для своєї власної релігії), поява цього хреста у християнстві видається аж ніяк не випадковою.
3. Ця причина випливає як логічний наслідок перших двох. Тож з огляду на ці причини надзвичайно цікавим є історичний факт, що нинішній християнський символ було прийнято лише на Нікейському Соборі 325 р. – майже через 3 століття після страти Христа. До того ж часу жодних історичних відомостей про використання цього хреста у християнській релігії не існує. Постає цілком закономірне питання: чому ж було офіційно затверджено в якості релігійної символіки хрест, що фактично не мав доти ніякого відношення до християнства, і чим пояснюється щойно згадана трьохсотрічна затримка у часі? Відповідь також криється у перших двох причинах. Як я вже казав, Т-подібний хрест з обвитим навколо нього гадом не мав сакрального змісту, а отже, не виконував відведених йому творцями юдо-християнства функцій: не ніс потрібної енергії для підкріплення релігійної ідеології. Натомість, як бачимо, аналізуючи нинішні світові реалії, сучасний християнський хрест виконує ці функції ідеально. То чому ж, чудово орієнтуючись у сакральній символіці, юдейські рабини разом із самою релігією не впровадили і християнський хрест? По-перше, такий символ одразу ж викликав би здивування і недовіру, адже він ніяким чином не асоціювався ані з описаними у Біблії подіями, ані з так званим вченням Христа. А по-друге, на сакральній символіці розумілися не лише юдейські рабини, а тому треба було дати певний час, щоб «забути» справжнє значення цього символу – спершу треба було затвердити християнство, як панівну релігію, а тоді вже можна було вводити через «чорний хід» який завгодно потрібний символ. В іншому разі, з вищеозначених причин, християнство навряд чи було б прийняте.
І тут нам залишається знов-таки з повагою зняти капелюха перед мудрістю і далекоглядністю юдейської національної еліти, що невтомно, послідовно, цілеспрямовано і впевнено веде свій народ до перемоги в боротьбі за світове панування.

Неважко здогадатися, що християнський хрест походить від рівнобічного «арійського» хреста, а тому, щоб зрозуміти його зміст, спершу маємо розглянути хрест арійський як першооснову.

Цей символ є одним з найстаріших у світі, про що свідчать численні археологічні матеріали. Також існує й чимало досліджень його значення. Багато матеріалів, пов’язаних з рівнобічним хрестом у культурі наших пращурів подано у праці Валентина Мойсеєнка «Хрест із півмісяцем – вічнії символи».

На цьому малюнку зображено різновиди хреста, якими прикрашали мальовану кераміку трипільські майстрині приблизно 6 тисяч років тому.

А цей малюнок подає різновиди хреста, якими давні слав’яни прикрашали скроневі кільця.
Попри істотну різницю в часі бачимо у цих малюнках чимало спільного. Зокрема, кидається у вічі неодноразове зображення хреста у сонячному колі.

Тут одразу ж можна зробити «геометричні» висновки: оскільки хрест рівнобічний і має однакові кути між своїми променями, він вписується в коло, що видно й з малюнку. Вершини хреста утворюють правильний чотирикутник, отже арійський хрест є правильною, сонячною фігурою, що в свою чергу дає нам право говорити про позитивну енергію, яку несе в собі цей символ.
Які асоціації викликає рівнобічний хрест?
Перш за все – це математичний знак «плюс» (+), отже – щось додатне, позитивне, спрямоване на збільшення. До речі, знак множення – це той самий рівнобічний хрест, повернутий на 45° відносно свого центру (?).
Далі – медичний хрест: символ допомоги, лікування, покращення здоров’я.
Коли ми голосуємо на виборах, навпроти прізвища кандидата чи політичної партії, яку ми підтримуємо, ми зазвичай ставимо хрестик (рівнобічний!). Такий само хрестик ми ставимо в анкеті або тесті навпроти відповідей, які вважаємо правильними.
Коли ми доводимо до логічного завершення якусь справу, ми також відзначаємо це хрестиком (знов-таки рівнобічним!) або ж у якомусь переліку, або ж у власній уяві, як щось повністю виконане, а отже – довершене. Тут же на противагу наведу всім відомий вислів: «Поставити на чомусь (або на комусь) хрест». Так ми говоримо про якусь справу, річ або людину, не гідну уваги, про яку не варто й згадувати, а навпаки варто відправити у забуття, тобто, образно кажучи – в Наву. Таким чином, значення цього виразу абсолютно протилежне. Але який хрест ми при цьому уявляємо? Цілком однозначно – християнський, та про це поговоримо трохи згодом…
Неважко помітити, що всі наведені приклади являють собою саме ті асоціації, про які вже йшлося на початку цього розділу – ті, що криються в нашій підсвідомості і за слушної нагоди виринають назовні у різних проявах еволюції людини.
Узгодивши форму арійського хреста з асоціаціями, які він викликає, маємо ще з’ясувати сакральний зміст цього символу.
Повертаючись до праці В. Мойсеєнка «Хрест із півмісяцем – вічнії символи» відзначу, що він, як і переважна більшість інших дослідників, трактує хрест як символ сонця, аргументуючи це тим, що найчастіше хрест зображується в обрамленні кола. Подібна логіка міркувань викликає в мене бурхливий протест. По-перше, власне коло символізує сонце, тому якщо ще й хрест означити як символ сонця, то на малюнку, що зображує хрест у колі, вийде сонце у сонці, а це – явна нісенітниця. По-друге, ми вже говорили про простоту сакральних символів і про те, що самі символи повинні чітко і однозначно асоціюватися з тим, що вони відображають. Хрест аж ніяк не асоціюється із сонцем, тим більше, що абсолютно природні та логічні символи сонця ми вже розглянули – це коло і восьмикутна зірка.
Я в жодному разі не збираюся критикувати дуже цікаву та інформативну працю пана Мойсеєнка, але вважаю, що у визначенні сакрального змісту хреста автор дійшов хибних висновків. Найприкрішим наслідком цієї помилки стало те, що арійський і християнський хрест не розрізняються, а подаються як різновиди одного знаку (але ж навіть з елементарних вищенаведених асоціацій випливає, що це зовсім різні символи і мають вони ледь не діаметрально протилежний зміст!). Швидше за все, така помилка сталася через те, що колись якесь авторитетне джерело висунуло гіпотезу, що хрест є символом сонця, і всі інші дослідники почали її повторювати вслід за ним вже як прописну істину, не вдаючись до ретельного аналізу. Подібна недбалість у підході до вивчення серйозних фундаментальних питань є категорично неприпустимою. На жаль, у сучасній науці нерідко головним критерієм істинності гіпотез і теорій виступає не їх обґрунтованість та аргументація, а персона автора (точніше, його авторитет).
Та повернемось до арійського хреста. Наші предки, прадавні орії, багато чого в устрої світу та окремих його елементів уявляли у вигляді хреста або ж пов’язаного з ним розподілу на 4 частини. Це 4 сторони світу (північ, південь, захід, схід), 4 пори року (весна, літо, осінь, зима), 4 пори доби (ранок, день, вечір, ніч), 4 визначні положення сонця (літнє та зимове сонцестояння, весняне та осіннє рівнодення), 4 фази місяця (новий місяць, зростання, повний місяць, спадання), небесна сфера також розділялася на 4 частини, 4 стихії (вогонь, земля, повітря, вода). Але мало бути ще щось більш глобальне, первинне, що асоціативно сформувало таке уявлення про світобудову. На мою думку, таким поняттям є саме Дерево Життя, яке й уособлюється арійським хрестом. Чому саме ним? Та тому що цей хрест рівнобічний, тож він символізує збалансованість і гармонію Всесвіту, довершеність світобудови відповідно до замислу Творця. Сам же Бог-Творець уособлюється сонцем, відтак цілком природно хрест зображується у сонячному колі, як досконалий світ, створений Богом. Абсолютно логічним є й подання Дерева Життя у вигляді хреста з точки зору форми: нижня вертикальна частина – коріння дерева (Нава), середня горизонтальна – стовбур з гіллям (Ява) і верхня вертикальна – крона (Права).
Давайте ж детальніше розглянемо арійський хрест із цих позицій. Та перш ніж розпочати, пропоную уважно перечитати епіграф до цього розділу, який демонструє розуміння конструкції Всесвіту у православ’ї.
Нава – це нижній, підземний світ, світ мертвих, відповідно і зображений він променем, спрямованим від центру донизу. Нава – скинута.
Права – це небо, світ Богів. Права – істинна, отже вона знаходиться вгорі, як у прямому, так і в переносному розумінні. Відтак і у хресті вона подана як промінь, що йде від центра вгору.
Світ Яви – це світ живих, це наше з вами фізичне існування, перебування між світами Нави та Прави людської душі в її тілесній оболонці. Ява дана. У світі Яви ми змінюємося в часі від минулого до майбутнього. Саме так Ява і відображується у хресті: лівий горизонтальний промінь символізує минуле, правий – майбутнє. Так, саме правий, бо наше майбутнє твориться у Праві. Отже, Ява – це часова пряма, точнісінько така, якою ми зараз повсякденно користуємось для відображення часу:

Оскільки ліва частина Яви – минуле, а права – майбутнє, то точка перетину Яви з прямою, що символізує потойбічний світ (Наву та Праву) являє собою теперішній час. На часовій прямій – це лише маленька точка, коротка швидкоплинна мить, що відділяє минуле від майбутнього. Хіба ж не так воно і є насправді?
Отже, арійський хрест утворюється перетином двох перпендикулярних прямих, які уособлюють фізичний і нематеріальний світи. Відрізки цих прямих однакові за довжиною, що символізує рівновагу, збалансованість та гармонію цих світів.
Вони перетинаються в точці, що в Яві означає теперішній час, а в потойбічному світі є межею, яка розділяє Наву і Праву. Ця точка водночас належить обом прямим, що свідчить про те, що людина живе не лише тілесним, а й духовним життям., і її існування тісно і взаємозалежно пов’язане з усіма світами та їх складовими. Дійсно, наше майбутнє (як вже зазначалося) формується у Праві, але залежить і від нашого минулого і від стану нашої душі – від тих гріхів і спокус, що тягнуть душу донизу – в Наву. Нематеріальний світ перетинає Яву лише в один конкретний теперішній момент, окремий для кожної людини, але саме з таких моментів і складається людське життя, тож кожної теперішньої миті людина опиняється в центрі хреста і описаного навколо нього кола, бо дане коло – це сонце, це уособлення вічної і безмежної сутності Бога-Творця, отже й саме є вічним і безмежним. А тому, з огляду на цю безмежність, ми завжди в кожен теперішній момент часу перебуваємо в центрі цього кола, уособлюючи центр Всесвіту, в якому ми живемо одночасно тілесним і духовним життям.
Пряма, що символізує сакральний світ перетинає часову пряму, якою представлена Ява, під прямим кутом, отже кожна її точка проектується на цю часову пряму в одну й ту саму точку – теперішню мить. Отже, час у сакральному світі не є змінною величиною, тобто сакральний світ існує поза часом.
Ототожнюючи сонце з Богом-Творцем, логічно припустити, що світ Прави являє собою якусь сонячну субстанцію, щось на кшталт сонячної енергії, сонячного сяйва. Це сяйво в свою чергу утворюється сонячним промінням – поширюваним від сонця світлом. Тоді все, що існує в Праві, рухається у цьому світлі, разом з ним, як зі своїм носієм (так само як у Яві наші тіла рухаються разом із Землею, обертаючись навколо її осі і навколо Сонця; але ми не помічаємо цього руху, оскільки все навколишнє здійснює такий само рух і помічаємо лише зміну положення інших тіл та предметів відносно цього руху Землі, розглядаючи цей рух, як нерухому систему відліку). Звідси випливає, що всі об’єкти сакрального світу рухаються зі швидкістю світла: v=c. У спеціальній теорії відносності проміжок часу між двома подіями залежить від системи відліку, тобто є відносним. Якщо для спостерігача в непорушній системі відліку дві події відбулися в одній точці простору через проміжок часу t₀, то для спостерігача, який рухається зі швидкістю v відносно нерухомої системи відліку, ці події відбудуться через час

де c - швидкість світла у вакуумі. Отже, при v=c маємо: t= t₀x0=0, тобто зміна часу дорівнює 0. Висновок: у Праві час не є змінною величиною, вона існує поза часом, що й вимагалося довести. Виходячи з хреста, як символу світобудови, про це знали й наші пращури, щоправда ще не будучи знайомими з теорією вельмишановного пана Альберта Ейнштейна.
Ті самі закони, мабуть, діють і в Наві, оскільки розташована вона з Правою на одній прямій і являє по суті її протилежність, тож лише носій енергії там має інше космічне походження. Можливо, Нава – це щось на зразок Чорної Діри, хоча наші пращури вважали джерелом енергії Нави місяць.
Цікавим прикладом асоціації рівнобічного хреста як символу світобудови у проявах еволюції людства може слугувати усім відома прямокутна система координат.

Дійсно, її можна розглядати як світобудову для положення якоїсь фігури чи точки на площині, або ж для якоїсь функції, залежної від певного аргументу. Нерідко в якості аргументу функції виступає час, який, як і у арійському хресті, зображується горизонтальною віссю від минулого до майбутнього.
Я вважаю, що абсолютно невипадково, що прямокутну систему координат винайшов не індіанець, не негр, не семіт і не москвин, а представник арійської раси видатний вчений Рене Декарт, бо таке уявлення про устрій світу зберігається у підсвідомості та генетичній пам’яті арійського роду (про це я вже говорив і подібні приклади вже неодноразово наводив і ще неодноразово наводитиму в цій праці).
Як бачимо, з дуже простого за формою символу – рівнобічного хреста – ми отримали ми отримали чимало відомостей про світобудову. Тож цілком очевидно, яку важливу роль відігравав цей знак у житті і віруваннях наших предків – прадавніх оріїв.
З визначення хреста, як одного з найважливіших, базових символів у православ’ї, що формував основні засади світогляду оріїв та їх уявлення про будову Всесвіту, витікає дуже істотний наслідок. Ми вже говорили про необхідність відповідності фундаментальних символів критерію правильності фігури: вона має вписуватись у коло на ознаку свого сонячного, божественного походження – лише в цьому разі такий символ може нести у наш світ життєдайну і позитивну енергію сонця.
Але також він мусить відповідати і критеріям рівноваги, балансу і світової гармонії, які уособлюються рівнобічним хрестом. Таким чином, сакральні символи повинні демонструвати рівновагу і гармонію як у фізичному, так і в духовному світах, а отже, бути симетричними відносно і горизонтальної, і вертикальної складових хреста, центр якого знаходиться у центрі описаного навколо нього кола, а відтак і в центрі вписаної у це коло фігури розглядуваного символу.
Цьому критерію відповідають 6-кутна та 8-кутна зірки і, звісно ж, саме коло. А от, наприклад, трикутник цьому критерію не відповідає. Дійсно, він є правильною сонячною фігурою, яка несе до нашого світу позитивну життєдайну енергію, про що свідчить і його симетричність відносно сакральної осі хреста. Я маю на увазі трикутники, що символізують чоловіче та жіноче начало. Але кожен з них не симетричний відносно осі Яви, а тому не дає ні гармонії, ні рівноваги. Справді, якщо взяти до уваги їх сакральне значення, саме по собі ані чоловіче, ані жіноче начало не можуть бути ані гармонійними, ані врівноваженими і збалансованими, вони утворюють гармонію і рівновагу лише поєднуючись між собою у гексаграмі.
Так само правильною, але не гармонійною фігурою є і згадана вже пентаграма.
Мушу зауважити, що я не перший, хто визначив хрест, як символ світобудови, а його промені – як уособлення Нави, Яви та Прави. Коли ця праця була вже остаточно сформована в моїй голові і залишалося тільки викласти свої думки на папері, я натрапив на статтю Ю. Берестникова «Библия, славяно-арийский крест и древо жизни - Для каббалистов», в якій автор розглядає хрест у прив’язці до організму людини, але всі складові хреста так само, як і в моїй теорії, відповідають Наві, Яві та Праві. Концепція статті зовсім інша, та цікавим є той факт, що виходячи із зовсім різних передумов, ми дійшли однакових висновків про сакральне значення хреста. Щоправда, там розглядається християнський хрест, що не дивно з огляду на ідейний зміст статті, в якій автор намагається притягти за вуха істинність юдо-християнської релігії, силкуючись узгодити її з православними традиціями (хоча цілком можливо, що я невірно зрозумів замисел автора – в такому разі щиро прошу вибачення!).
На завершення розмови про арійський хрест хочу висловити наступну думку: якщо я помиляюсь у своєму тлумаченні його сакрального змісту, то скажіть, будь ласка, чому ж таке фундаментальне поняття як світобудова ніяк не відображене у православній символіці? Чому ж досі ніхто всерйоз не замислювався над таким важливим питанням?..

Тепер, усвідомивши, що рівнобічний хрест є символом світобудови і уособлює світову гармонію і рівновагу, можемо нарешті перейти до розгляду хреста християнського:

Як бачимо з малюнка, геометрично він являє собою хрест, видовжений донизу. Лівий, правий і верхній відрізки однакові, а нижній істотно довший за них. Отже, на відміну від усіх досі розглянутих нами символів, цей хрест є неправильною і несиметричною відносно горизонтальної осі фігурою, тобто він не відповідає ані критерію правильності, ані критерію рівноваги і гармонії. Не будучи сонячною фігурою, християнський хрест не може нести в наш світ позитивну енергію сонця. Тоді що ж він несе? Який його сакральний зміст?
Я вже говорив, розглядаючи арійський хрест, що точка перетину ліній хреста уособлює людину, як центр Всесвіту – головний результат замислу і творення Божого. На людині в кожен теперішній момент часу сходяться всі складові світобудови – промені хреста: Нави, Прави, минулого та майбутнього Яви. Відтак, якщо ми візьмемо християнський хрест,найбільша енергія і сила перетікає до людини з Нави, оскільки саме промінь, що символізує Наву, є в цьому хресті найдовшим. Таким чином, над людиною, що використовує цей сакральний знак, тяжіє Нава, тобто смерть. Отже, християнський хрест – це символ смерті, який несе в наш світ негативну, руйнівну енергію. Це підтверджують і емоції та асоціації, що викликає цей символ (про це вже йшлося на початку розділу): смирення, покора, пригніченість, страждання, смерть – все те, що асоціюється у нас і з самою Навою.
Тож і за геометричною формою, і за сакральним змістом і за асоціаціями християнський хрест являє собою енергетично негативний, руйнівний символ – символ смерті, символ, що спрямовує нас у Наву.
Це сильний символ – грізна і смертельно небезпечна зброя, яку творці юдо-християнства примусили нас використовувати проти самих себе, що врешті й призвело до тих світових реалій, які маємо на сьогодні: занепаду арійської раси і панування чужинців на її теренах. На цьому можна було б і закінчити розгляд християнського хреста, але, на мій погляд, ця розвідка була б неповною, аби я не навів хоча б декілька прикладів його застосування як у дохристиянські часи, так і в наші дні, прикладів, що яскраво підтверджують мої висновки про сутність цього символу.
Ще з епохи раннього середньовіччя до нас дійшли легенди про вампірів, перевертнів та іншу нечисть – породження сил темряви потойбічного світу. Якщо вірити цим легендам, то логічно припустити, що згадані істоти виникли не лише у середні віки, а існували споконвіку, тож і люди споконвіку боролися з ними. Відомо, що одним з ефективних знарядь боротьби із цими потворами був християнський хрест. Яким же чином «символ вічного життя і спасіння людства» міг допомогти подолати монстрів, що прибували у наш світ із Нави? Особливо, якщо врахувати, що прадавні орії ще й гадки не мали ані про Христа, ані про його «спасіння людства», адже пам’ятаємо, що подібні хрести відомі ще з часів Трипільської цивілізації (я вже наводив фотографію хреста, знайденого В. Хвойкою). Та й дивно було б гадати, що сили темряви, які постали зі світу мерців, могло якимось чином відлякувати зображення мертвого бога: з точки зору здорового глузду це цілковитий абсурд. Але немає жодного сумніву, що наші пращури (виходячи з їх уявлень про світобудову, втілених у рівнобічному хресті) використовували видовжений у Наву хрест саме для боротьби із потойбічними злими духами та потворами.
Як же саме працювала ця «зброя»? Гадаю, що хрест спрямовували променем Нави на чудовисько, тримаючи правою рукою, відповідно промінь Прави був спрямований на людину. Таким чином, промінь Нави заганяв монстра «додому», у світ мерців, а промінь Прави давав людині захист Богів, тоді пряма Яви створювала роздільний бар’єр між людиною і потворою. Цілком можливо, що ця дія супроводжувалася відповідним закляттям, адже спершу було Слово. Звісно, це лише моє власне припущення, але його логіка абсолютно очевидна і ґрунтується на вищеозначеному сакральному змісті хреста. Спробую це підтвердити й іншими прикладами застосування цього символу.
Візьмемо такий відомий з давніх давен предмет як якір. Протягом тисячоліть він практично не змінив своєї форми – чи хто не знає про забобонність мореплавців?!

Треба сказати, що в давні часи люди були не такими самовпевненими, як зараз, тож покладалися не лише на свої власні сили, а в першу чергу – на волю і допомогу Богів. Тому й намагалися вкладати в предмети через відповідну форму і сакральний зміст.
Давайте у цьому контексті розглянемо форму якоря. Вона являє собою видовжений у промені Нави хрест, що виходить з півмісяця. Як стверджують дослідники релігійної символіки, півмісяць є символом потойбічного світу. Тому таке розташування ще раз підтверджує мою теорію про сакральне значення складових хреста: вертикальна пряма хреста, що символізує потойбічний світ виходить з півмісяця, що також уособлює потойбічний світ. Знов тавтологія символів, як і в критикованому мною означенні хреста як сонця в сонячному колі? Ні, панове, це не тавтологія, бо в даному випадку місяць уособлює не сам потойбічний світ, а джерело енергії, яке його живить. Спробую пояснити детальніше. У наших предків день асоціювався із сонячним світлом, а відтак із Правою. Відповідно ніч – темрява – Нава. Місяць – це нічне світило. Отже, сонце – джерело енергії, рушійна сила Прави, а місяць – Нави. Бачимо це й на малюнку: складова Нави хреста виходить з місяця, а складова Прави – із сонця. Тому, зображуючи видовжений у Наву хрест на півмісяці, наші предки таким чином підсилювали енергію Нави (на малюнку добре видно, що місяць у цьому символі значно більший за сонце). Навіщо це робилося у якорі? – Бо окрім усім відомої функції утримання на місці чи корабля, він виконував ще й сакральну функцію: утримував у Наві злих морських духів, не давав їм вилізти з морського дна, де вони мешкали, оскільки промінь Нави якірного хреста був спрямований саме на морське дно. Відповідно, промінь Прави спрямовано на корабель, а пряма Яви утворює захисний бар’єр між дном і кораблем. Бачимо цілковиту аналогію з попереднім випадком, де ми розглядали хрест як знаряддя боротьби проти «наземних» потойбічних потвор – вампірів, перевертнів тощо.
Цікаво, що такий само знак, як зображено на малюнку, зустрічається в римських катакомбах, де переховувалися перші християни. Катакомби – це підземелля, а підземний світ однозначно асоціювався у тодішніх людей (та й у теперішніх також) із Навою, а відтак і з її мешканцями. Отже, зображення якоря слугувало оберегом проти сил темряви.
Але найцікавішим є використання видовженого хреста на півмісяці у наш час – на верхівках церковних куполів.

Та подивіться, куди ж спрямований промінь Нави хреста у цьому випадку? – Ясна річ, всередину церкви! Чи не тому у церквах панує пригнічена поховальна атмосфера? Звісно ж, цьому сприяє і сама обстановка, облаштована церковнослужителями, і численні зображення бога-мерця. Але далеко не останню роль відіграє і та енергія, яку випромінює складова Нави хреста з церковного купола.
Якщо ми вже заговорили про хрести, що «прикрашають» верхівки церков, давайте розглянемо ще отакий, доволі поширений символ:

Пригадаймо православний символ рівнобічного хреста у сонячному колі, який означає гармонію і довершеність створеного Богом Всесвіту і цілковиту підпорядкованість світобудови величному замислу Творця, вічність і безмежність, уособлювані колом, описаним навкруг хреста. Простота, точність і досконалість. На останньому ж малюнку ми бачимо абсолютну протилежність цьому символу: маленьке сонечко, що знаходиться у центрі величезного хреста, який уособлює панування Нави. Такий символ міг народитися лише у хворій, збоченій уяві юдо-християнських ідеологів, які у своїй жадобі світового панування тягнуть людство в безмежну прірву небуття.
Та відкинувши емоції зауважу, що, можливо, й тут творці християнства не вигадали нічого нового. Адже зображений символ утворює так званий кельтський хрест:

Не знаю, який зміст (якщо не брати до уваги «офіційні» тлумачення демагогів-теологів, що перебувають на службі в юдейської еліти) вкладали у нього давні кельти (до речі – один з арійських народів), але поза сумнівом, що цей символ є руйнівним.
Та повернімося до використання видовженого хреста у дохристиянські часи. Ось зображення давньосемітської богині родючості Астарти (Іштар), наведене у вже згаданій праці В. Мойсеєнка «Хрест із півмісяцем – вічнії символи»:




Редаговано разів: 3. Востаннє 26.05.2013 19:16 користувачем gregg1.

Це зображення автор відносить до кінця ІІ тис. до н.е. Подивіться уважно на жезл богині. Він являє собою хрест, дуже видовжений у вертикальній нижній частині. Подібний «інструмент» у руках богині родючості на перший погляд може видатись недоречним. Та це лише на перший погляд. Давайте пригадаємо, звідки беруть життєво необхідні поживні речовини рослини? Звісно ж, з добрив у ґрунті, які утворюються перегниванням вже вмерлих рослин. Отже, смерть породжує життя. Але найголовніше, що клітини, з яких складається жива природа та й власне самі деякі найпростіші організми, розмножуються поділом: одна клітина вмирає і з неї народжується 2 нові клітини. Знов-таки породжує життя, з Нави постає Ява. Як сказано у Велесовій Книзі: «Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава і по тій є Нава…» (дошка 1). Тому ми й бачимо у правій руці богині родючості Астарти хрест, видовжений у Наву. А звідси випливає, що прадавні семіти були дуже добре обізнані зі справжнім сакральним змістом цього символу.

Та найяскравішим прикладом застосування «християнського» хреста у дохристиянські часи є зброя наших предків. Як я вже писав, розглядаючи якір, прадавні люди намагалися надати предметам форму відповідних сакральних знаків для захисту вищими силами та для підсилення їх функціональності. І перш за все, з огляду на її призначення, це мало стосуватися саме зброї. Бо саме у війнах, у боротьбі з ворогами якнайгостріше стояло питання життя і смерті, тому люди й потребували особливого захисту і допомоги Богів. Тому й не дивно, що арійські мечі мали форму видовженого донизу хреста:

Для порівняння наведу зображення мечів інших народів. Ось, наприклад, катана – меч японських самураїв:

А ось мечі з Близького Сходу:

Тут, звичайно, можна мені дорікнути, що я навів приклад середньовічної зброї. Але форма класичної європейської зброї виявляє спадковість впродовж тисячоліть. Ось який вигляд мав акінак – знаменитий скіфський меч:

Як бачимо, форма меча не зазнала принципових змін. Давайте розглянемо її з точки зору сакрального змісту. Будь-який меч складається з 3 частин: руків’я, ґарди і леза. В арійських мечах, що, як я вже казав, мають форму «християнського хреста, руків’я відповідає Праві, ґарда – Яві, а лезо – Наві. Лише погляньте, як лезо меча, призначене для завдання ворогові смертельного удару, узгоджується зі своїм сакральним змістом! Вбиваючи ворога такою зброєю, давні орії відправляли його душу в Наву. Ось де ідеальна відповідність форми і змісту!
Тримаючи правою рукою меч за руків’я – уособлення Прави в хресті, орійський воїн у такий спосіб отримував захист Богів: промінь Прави хреста (руків’я меча) був спрямований на самого воїна. Лезо меча – уособлення Нави – було спрямоване на ворога, програмуючи таким чином його смерть, а ґарда – уособлення Яви – виконувала функцію роздільного захисного бар’єру, що відокремлював воїна, який перебував у півплощині Прави, створеній руків’ям меча, від ворога, що перебував у півплощині Нави, створеній лезом. Як бачимо, схема абсолютно аналогічна вже розглянутим випадкам із якорем і хрестом проти вампірів і перевертнів.
Додамо до цього відому старовинну традицію встромляти меч у землю. Відтак лезо меча набирало силу з-під землі – з Нави, а руків’я, спрямоване у небо, в Праву, заряджалося сонячною енергією Прави, надаючи силу і захист Богів своєму господарю. Нава – до Нави, Права – до Прави.
Цікаво, що в деяких мечах, незважаючи на всю складність такої роботи (а меч, навіть найпростіший, взагалі у ті давні часи був надзвичайно дорогим задоволенням) руків’я – уособлення Прави – закінчувалося навершям у вигляді кола – знаку сонця (подібне ми вже спостерігали у якорі). Але якщо в якорі коло мало ще й практичне застосування – за нього чіплявся якірний ланцюг, то в мечі це коло виконувало винятково сакральну функцію, та вочевидь наші предки надавали цьому дуже великого значення, враховуючи щойно згадану складність виготовлення.
Ось як виглядали деякі сарматські мечі ІІІ – ІІ ст. до н.е.:

На завершення розмови про зброю мені залишається тільки нагадати незаперечний історичний факт: арійські воїни були непереможними, а Русь лишалася наймогутнішою військовою державою аж до її хрещення Володимиром Кривавим у 988 р. Гадаю, що не в останню чергу цьому сприяла сакральна сила орійської зброї.

А тепер давайте перейдемо до періоду християнства – від тих часів, коли наші предки використовували видовжений у Наві хрест на свій захист, до тих часів, коли нас «навчили» використовувати його на наше ж знищення.
І перше, що спадає на думку в цьому контексті – це могильні хрести на цвинтарях. Розглядаючи меч, якір та хрест проти «нечистої сили», я вже зазначав, що спрямований на ворога (будь то людина чи потойбічна потвора, чи злий дух) нижній видовжений промінь хреста відправляв його у Наву, або ж не давав йому звідти повернутися. Отже, таку саму функцію згідно зі своєю формою має виконувати і хрест, поставлений на могилі. Душа похованої під хрестом людини не може вирватись зі світу мерців, бо спрямована на неї складова Нави хреста надійно запечатує її в підземному царстві. А тепер порахуйте, скільки за 2000 років становлення та поширення християнства зачинено в Наві арійських душ, похованих за християнським обрядом. Панове, вдумайтесь – це ж наші предки, наші близькі родичі! Чи не тому з покоління в покоління слабішає орійський рід, що сотні мільйонів (якщо не більше!) душ його представників не можуть повернутися з небуття? Чи не є це однією з найвагоміших причин (на додаток до означених у попередньому розділі) виродження арійської раси?
Тут варто пригадати і вже наведений вислів «поставити на чомусь (на комусь) хрест» – це не просто щось чи когось забути або поховати – це забути або поховати навіки.
Я не здивуюся, якщо колись з’ясується, що творці юдо-християнства і тут нічого нового не вигадали, а в такий спосіб (ставлячи хрест над могилою) прадавні орії після бою ховали своїх ворогів, щоб ті назавжди лишалися в Наві й не могли повернутися звідти до нашого світу. Також не здивуюся, якщо це вже відомо певним колам, але подібні таємниці дуже ретельно охороняються…

Далі пропоную розглянути ще декілька найбільш поширених серед християн різновидів хреста. Перш за все, це хрест із косою рискою на промені Нави:

Давайте поміркуємо, що може означати ця риска? Спадає на думку декілька варіантів:
1. Вона може означати відображення наведеного в епіграфі православного постулату, що «Нава є скинута». Можна було б погодитися з цією тезою, аби такі хрести були відомі у православній культурі, та й у цьому разі логічніше було б ставити риску на арійському рівнобічному хресті, бо скидати Наву і водночас подовжувати її складову в одному символі здається мені нелогічним. Якщо ж ця риска має вже християнське походження, то християнським ідеологам взагалі нема жодного сенсу підтверджувати якийсь православний постулат. Отже, цю версію я відкидаю одразу.
2. Ця риска, навпаки, не відкидає Наву, а відзначає її як головну складову символу.
3. Ця риска відокремлює Наву від інших світів, не даючи змоги людським душам, що в ній перебувають після фізичної смерті тіла, здійснювати природний кругообіг між цими світами.
Останні 2 версії виглядають цілком логічними і не суперечать одна одній. Тому, можливо, що істина полягає в їх поєднанні: з одного боку риска підсилює Наву, визначаючи її головною складовою світобудови, а з іншого – відтинає Наву від інших світів. В будь-якому разі риска на промені Нави не змінює сакрального змісту християнського хреста, а, навпаки, лише акцентує увагу на його смертоносному призначенні. Та й сама форма риски (спадаюча пряма) може означати лише спад, рух донизу, деградацію – такою і є сутність Нави.
Тепер розглянемо ще один розповсюджений хрест:

Як бачимо з малюнка, він являє собою рівнобічний хрест, під яким міститься ще один хрест, Т-подібний. Я вже зазначав, що саме на таких Т-подібних хрестах у Римській Імперії у часи Ісуса Христа розпинали злочинців. На такому ж хресті, згідно з твердженнями сучасних науковців, було розіп’ято і самого Ісуса. Що ж може означати такий символ? Цілком очевидно – відправлення душ страчених злочинців у Наву, оскільки Т-подібний хрест розташований у символі безпосередньо під складовою Нави арійського хреста.
З іншого боку, літера «Тав» була останньою літерою давньоарамейської абетки, відтак у юдеїв вона символізувала кінець світу. Треба зазначити, що сама літера мала не Т-подібну, а Х-подібну форму, але вважається що саме від неї походить грецька Т-подібна літера «Тау». Проте у юдеїв з кінцем світу асоціювався чомусь саме Т-подібний символ. Теза доволі сумнівна, але маємо враховувати всі можливі варіанти…
Тут посіпаки юдо-християнських ідеологів можуть мені заперечити, мовляв, у давніх єгиптян знак «Т» символізував життя. Але, по-перше, то ж у єгиптян, а не у творців юдо-християнства юдеїв. По-друге, символ життя у єгиптян дещо різнився від літери «Т»:

Знак сонця вгорі цього символу якраз і надає йому відповідного змісту, а у хресті, як бачимо, коло відсутнє.
По-третє, навіть якщо погодитися, що «Т» символізує життя, то що може означати життя під променем Нави? Лише смерть.
Ще один загальновідомий різновид хреста являє собою таке саме поєднання арійського хреста з літерою «Т», як і останній хрест, який ми щойно розглянули, але з доданням такої ж риски, як у попередньому хресті:

Що означає коса риска, ми вже розглянули, тож принципової різниці між цими символами я не бачу. Навіть якщо пристати на фантастичну гіпотезу, що «Т» згідно з віруваннями стародавніх єгиптян є символом життя, то риска відповідно до свого напрямку руху донизу означає спад і деградацію цього життя під променем Нави.
Якщо ж прийняти більш логічні і правдоподібні версії, що «Т» - або ж знаряддя страти, або ж знак кінця світу, то риска лише підсилює їх негативний сакральний зміст, як і на звичайному видовженому в Наві християнському хресті.

Коли в попередньому розділі я говорив про атмосферу, що панує в церквах, і про те, що люди там роблять – хрестяться, я обіцяв повернутися до цього моменту і розглянути дане дійство детально. Отже, люди моляться, накреслюючи в повітрі перед собою знак хреста, ще й виголошуючи при цьому сакральну фразу «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Та роблять це вони не лише у церкві – для будь-якого віруючого християнина це вже стало буденною звичкою…
Вже знаючи, що являють собою складові хреста, ми тепер можемо з’ясувати, що насправді робить людина, накладаючи на себе так зване «хресне знамення». Але спершу давайте розберемось, що являють собою частини хреста з точки зору тіла людини.
Почнемо з Яви. Горизонтальна складова хреста відповідає лінії пліч, отже самі плечі – це краї хреста, що уособлюють минуле і майбутнє Яви. В хресті, як ми вже визначили за часовою прямою, лівий кінець символізує минуле, а правий – майбутнє. Так само має бути і на тілі людини. Переконаємось, що це дійсно так. Плече – це початок людської руки, її основа, тож у даному разі плече уособлює руку. «Ява … творена в Праві», творена руками людини. Людина працює зазвичай правою рукою – творить майбутнє для наступних поколінь. Тому рука і називається правою, що творить те, що закладено в Праві. Таким чином, права рука і праве плече відповідають майбутньому.
Перш ніж виникає якесь творіння рук, в голові народжується задум. Звідти ж, з голови, до рук надходить команда – що і як робити. Ява творена у Праві. Отже, так само, як руки (плечі) людини символізують Яву, голова (чоло) символізує Праву.
Тоді, методом виключення, виходить, що живіт – остання точка хреста на тілі людини – символізує Наву. Цікаво, що сам по собі живіт означає життя: згадаймо старовинний вислів «не шкодуючи живота свого», тобто не шкодуючи життя. Таким чином, ставлячи точку Нави хреста на своєму животі, людина програмує себе на смерть. Взагалі, з давніх давен існує забобон, що не можна на собі, на своєму тілі показувати щось погане, бо в такий спосіб людина накликає на себе лихо. А тут ще й такий потужний сакральний символ, як хрест! Відтак, хрестячись, людина накликає на себе не просто якесь лихо, а саму смерть.
Але це лише один бік цього дійства. Розглянемо послідовність накладання на людину знаку хреста:

Зверху донизу, а тоді справа наліво: отже, від Прави до Нави, від майбутнього до минулого. Це напрям на деградацію, а не на розвиток, причому в обох світах – і матеріальному, і потойбічному. Отакий цікавий обряд вигадали для нас «богом обрані» сини народу Ізраїлевого!
Але це ще не все. Давайте розглянемо сакральну фразу «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа», що нерідко супроводжує так зване хресне знамення. Що мається на увазі під Отцем, Сином і Святим Духом всім добре відомо, справжнє ж значення цих імен і самої фрази ми з’ясуємо трохи згодом. Зараз же подивимось на їх відповідність точкам хреста. Отже, в ім’я :

Бог-Отець відповідає верхній точці хреста, тобто Праві – все логічно і зрозуміло. Бог-Син Ісус Христос відповідає нижній вершині, тобто Наві – також все вірно, бо де ж іще бути розіп’ятому мертвому богу, як не у світі мерців? Дещо незрозуміла ситуація складається із Святим Духом: на яку саме точку Яви припадає виголошення його імені – на минуле чи на майбутнє? Коли ми розглядали орійський хрест, то з’ясували, що духовний і матеріальний світ перетинаються лише в точці, теперішньому моменту часу, але ця точка у хресному знаменні відсутня. Таким чином, Святий Дух випадає із знаку хреста, який накладається на людину. Що можуть сказати з цього приводу юдо-християнські пустомелі? Хіба що Святий Дух охоплює всю Яву. Звучить це, може, й красиво, але абсолютно не відповідає дійсності, бо у світобудові – довершеному і гармонійному творінні Бога – все знаходиться на своєму визначеному місці, а місце Святого Духа – у Праві. Так, Святий Дух охоплює всі світи, в тому числі і Яву, але при цьому сам перебуває у Праві і за своєю сутністю може уособлювати лише Праву, тож зазначену тезу можна трактувати лише як звичайнісіньку підміну понять і суцільну демагогію.
Та як би там не було зі Святим Духом, найголовніше у досліджуваній сакральній фразі ми вже побачили – це місцеположення Бога-Сина. Чому це найголовніше? Та тому, що християнська релігія являє собою поклоніння саме Богу-Сину Ісусу Христу. Тож, накладаючи на себе знак хреста і виголошуючи при цьому: «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа», людина засвідчує, що поклоняється мертвому богу, а відтак і самій смерті.
Зауважу, що не всі християни хрестяться справа наліво: у деяких конфесіях заведено навпаки – хреститися зліва направо, тобто напрям у Яві нормальний – від минулого до майбутнього, отже занепад у фізичному світі таким хресним знаком не обумовлюється. Чи не тому східноєвропейські народи, що сповідують ортодоксальну християнську віру (грецького обряду) перебувають на нижчому щабелі суспільного розвитку? Сюди, до речі, відноситься і наша рідна Україна.
Втім, у духовній сфері абсолютно всі християни усіх конфесій і сект одностайно запрограмовують себе на деградацію і смерть, хрестячись згори донизу, від Прави до Нави, а це, погодьтеся, – найголовніше!
Існує й ще одна істотна відмінність у накладанні знаку хреста представниками різних конфесій. Найбільш «правильно» це роблять наші християни, які накладають на себе хрест трьома стуленими докупи пальцями правої руки – вказівним, великим і середнім, – що символізує Святу Трійцю. Таким чином вони підсилюють дію цього знаку, який відтак ще надійніше програмує нас на занепад і смерть. 3 пальці, якими накладається хрест, утворюють трикутник, спрямований вістрям догори. Ясна річ, верхня вершина цього трикутника уособлює Праву, тобто у християнській «святій трійці» – Отця, відповідно 2 інші – Сина і Святого Духа.

Навряд чи з точки зору християнських догматів можна переконливо пояснити розташування на одній горизонтальній прямій Сина і Святого Духа під вершиною Прави. Так само навряд чи можна пояснити, який палець що символізує і чому саме він? Тут юдо-християнські теологи можуть вдатися лише до свого стандартного засобу: демагогічних, малозрозумілих плутаних міркувань. А от з точки зору православ’я все це має абсолютно логічне і однозначне трактування…
Та пропоную поки що зосередити свою увагу на іншому. Сподіваюся, ви самі помітили разючу невідповідність: хресний знак твориться трьома пальцями (в деяких конфесіях навіть двома), при цьому у супроводжуючій сакральній фразі виголошується 3 імені (Отця, Сина і Святого Духа), але сам знак має 4 точки. Це наштовхує на думку, що юдо-християнські ідеологи і тут нічого не вигадали, а, як завжди, поцупили це дійство, так само, як завжди, переставивши все з ніг на голову. Поцупили у православної віри і сам знак хреста, і Святу Трійцю, і творення хреста трьома пальцями, перекрутивши зміст підміною понять і зміною послідовності дій і приховавши істинне значення цього покруча від своєї пастви. Адже четверта точка уособлює Наву, і її в жодному разі не можна ставити на тілі людини, щоб не заподіяти їй лиха!
Тепер давайте поглянемо, як, на мою думку, накладали подібний хрест наші православні предки, і що означали його складові. Спершу пропоную розібратися зі Святою Трійцею, бо тут, гадаю, що навіть ідеологи православ’я припускаються помилки, трактуючи її аналогічно християнській: Отець – це Бог-Отець, а Син – це Бог-Син. Ще раз повторю вже наведену цитату з Велесової Книги: «Якщо ж трапиться якийсь будень, що рахуватиме Богів і відділятиме їх від Сварги, то виграний буде з Роду! Бо не мали Богів різних: Вишень і Сварог і іні суть множеством, бо Боги – єдине і множествене і хай ніхто не розділяє того множества і не говорить, що мали Богів многих», отже наші Боги являють єдине нероздільне всеохоплююче ціле в багатьох проявах та уособленнях, відтак у православній божественній ієрархії не може бути ні Бога-Отця, ні Бога-Сина – є єдиний Бог-Творець. Я знаю, що у Велесовій Книзі пишеться про русів «як синів отця нашого Перуна і Дажбога онуків» (дошка 23), але це, швидше, образний вислів і з нього не слідує, що Дажбог є батьком Перуна. З іншого боку, наряду з поклонінням кумирам і нероздільно з ним у наших пращурів існував культ поклоніння Роду, про що я вже писав вище. Шанування предків і життя в ім’я наступних поколінь було невід’ємною частиною духовного світу прадавніх оріїв. Тому я переконаний, що Отець і Син у Святій Трійці уособлювали рід – його минуле і майбутнє у Яві, а Святий Дух уособлював Праву – єдиного всесутнього Бога. Відтак вираз «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа» набував значення «В ім’я Роду і його Творця».
Прослідкуємо, як виглядає знак Трійці на тілі людини. Намалюємо умовну схему, що зображує 3 покоління – нинішнє, попереднє і наступне, – розташовані в ряд згідно часовій прямій обличчям від глядача:

Як бачимо з малюнка, попереднє покоління передає правою рукою своє надбання нинішньому поколінню. Нинішнє покоління отримує його лівою рукою, творить щось своє правою рукою (про це ми вже говорили – Ява творена в Праві) і цією ж рукою передає спадок від попереднього покоління і створене ним самим у ліву руку наступному поколінню. Отже, в лівій руці знаходиться отримане від попереднього покоління, а в правій – передаване наступному. Недарма з давніх давен існує повір’я, що ліва рука – беруча, а права – даюча. Таким чином, ліве плече уособлює минуле (Отця), а праве – майбутнє (Сина). Про те, що голова (чоло) уособлює Праву – Святого Духа, – вже йшлося вище. Тож згідно із сакральною фразою «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа» отримуємо правильну послідовність накладення на себе знаку Трійці (а не хреста!):

Нава є скинута і жодним чином не може бути відображена на тілі живої людини. Отже, зліва направо і вгору – від минулого до майбутнього і до Прави – це напрямок розвитку, фізичного і духовного піднесення. Це шлях Істини. Відтак цілком зрозумілою і обґрунтованою виглядає фраза «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа» при накладенні на тіло людини знаку Трійці:

На мій погляд, додаткові пояснення тут не потрібні…
Нам лишається розглянути значення складених докупи трьох пальців, якими накладається знак Трійці – справжньої Трійці. Ми вже говорили, що він утворює трикутник: вказівний палець вгорі, середній – ліва нижня вершина, великий – права нижня.

З точки зору Трійці і світобудови все зрозуміло: Святий Дух вгорі – у Праві, Отець і Син – на горизонтальній прямій Яви: ліворуч – минуле (Отець), праворуч – майбутнє (Син). Вказівний палець правої руки – як вказуючий перст Божий. Цілком логічно, що він уособлює Праву, отже Святого Духа. Середній палець – найбільший на руці, отже він уособлю найстаршого в роді – Отця, відповідно великий палець – найменший, уособлює наймолодше покоління – Сина.
Все чітко, зрозуміло, логічно і однозначно. Абсолютна відповідність між накладеним на людину знаком Трійці, виголошуваною при цьому сакральною фразою і накладанням даного знаку трьома пальцями, які теж символізують Святу Трійцю. А також послідовність дійства, спрямована на розвиток і піднесення.
А тепер прошу порівняти справжній знак Святої Трійці з вищерозглянутою християнською потворою – так званим «хресним знаменням», витвором хворобливої уяви авторів юдо-християнства. Коментарі тут, здається, зайві…
Цікаво, що з’ясувавши символьне значення трьох пальців правої руки вказівного, великого та середнього, – ми можемо зробити висновки про зміст і походження деяких відомих жестів. Наприклад, отакий дуже поширений серед арійських народів жест:

Великий палець, що уособлює майбутнє, спрямований вгору – в Праву, отже «Все гаразд!».
Ще один приклад – наша рідна дуля, так звана «комбінація з трьох пальців» - тих самих, що утворюють знак Святої Трійці.

Великий палець (символ майбутнього), спрямований на того, кому адресовано цей жест, затиснутий між вказівним і середнім (Правою і минулим Яви), спрямованими на себе. Таким чином, людина, що робить цей жест, забирає собі і творене в Праві, і спадок попередніх поколінь, лишаючи своєму опоненту порожнє майбутнє, ніби кажучи: «Від мене ти не отримаєш нічого»…

Відтак, остаточно розібравшись із християнською символікою, можемо зробити лише один-єдиний висновок: це символ смерті, який випромінює негативну, руйнівну, смертоносну енергію. Тож як би не силкувалися ідеологи юдо-християнства переконати нас, що християнський видовжений хрест символізує і веде нас до вічного життя, насправді він веде нас хіба що до вічного «життя» у Наві – царстві мертвих. Поєднавши розглянуту в попередньому розділі юдо-християнську мораль, її реалізацію через церкви і так звані «богослужіння» із символом християнства, що уособлює смерть, мусимо констатувати очевидний факт: християнство – це релігія смерті.
Що ж очікує людину, яка сповідує таку віру? Лише довічна прірва царства мерців. І що ж робити такій людині, запрограмованій на смерть? Тільки насолоджуватись будь-якими втіхами короткочасного швидкоплинного життя у Яві в очікуванні неминучої вічної темряви підземного світу. До чого це призводить? Лише до роз’єднаності людей, їх замкненості у вузькому колі власних матеріальних інтересів, духовної і моральної деградації, розпусти, зростання злочинності, жадоби грошей і влади, корупції на всіх рівнях державного організму, про що вже йшлося вище. Все це властиве людині, яка щодня бачить перед собою хрест – символ смерті, постійне нагадування про бездонну глиб і вічний морок Нави, який на неї чекає. Наші пращури в дохристиянські часи використовували видовжений хрест як оберіг і як зброю проти ворогів і потойбічних сил. Але з приходом християнства його творці спрямували цю грізну зброю на нас, обумовивши тим самим поступове послаблення і занепад орійського роду. Вибачте, що знову повторююсь, але християнський хрест і є тим пістолетом, яким нас навчили забивати цвяхи, «забувши» попередити, що це смертельно небезпечна зброя, і ми з дня у день продовжуємо «забивати цвяхи», послідовно і цілеспрямовано знищуючи самих себе.
Тож не дивно, що з могутньої раси творців ми перетворилися на стадо овець – слухняних виконавців чужої волі, що нині нащадки славетних величних оріїв скніють у злиднях і почуваються вигоями на рідній святій землі Оріани! Звісно ж, не на всіх християнська віра діє так нищівно, але ми говоримо про загальні тенденції, а не про окремі випадки. І ті декілька відсотків, чий дух християнство так і не змогло зломити, свідчать лише про те, що арійські гени в них виявилися сильнішими за облудну християнську мораль, посилену символом смерті.
Завершуючи огляд релігійної символіки, я хочу попросити шановних читачів витратити ще декілька хвилин свого дорогоцінного часу і повернутися на початок цього розділу. Будь ласка, уважно перечитайте усі подані загальні теоретичні викладки, які я навів перед розглядом конкретних символів, бо, можливо, спершу вони здалися не зовсім важливими і зрозумілими. Але тепер, у контексті з’ясування змісту кожного сакрального символу в окремості і їх порівняння одного з одним, ці теоретичні положення розставлять все по своїх місцях. Відтак гранично чітко вимальовується картина, що відображує справжній, реальний зміст усіх розглянутих релігій.

Післямова

Ставлячи крапку в цьому дослідженні, я щиро сподіваюся, що на ньому не буде поставлено хрест. Втім, я цілком усвідомлюю, що консерватизм та інертність мислення, властиві людській природі, завадять переважній більшості читачів позитивно сприйняти як розумом, так і душею, викладений у цій статті матеріал. Адже левова частка будь-якої спільноти (десь відсотків 90) неспроможна, незважаючи навіть на неспростовні аргументи, погодитися з тим, що радикально суперечить нормам і догмам, безперервно нав’язуваним суспільству щонайменше впродовж тисячоліття. Таких людей неможливо переконати і з вищеозначених причин, і через їх власну нездатність мислити аналітично та об’єктивно оцінювати реалії сьогодення.
Та все ж я вірю, що знайдуться ті, хто уважно погляне на арійський хрест і скаже: «Згідно із задумом Творця я – людина, я – центр Всесвіту, а не негідний грішник, не раб божий і не бидло», і тоді розпочнеться процес відродження арійського роду. Та цей процес вже триває, і його не зупинити!
Ми також маємо пам’ятати, що саме ми, українці, нащадки славетних аріїв, скіфів, антів, русів, є колискою світової цивілізації, а тому саме на нас лежить відповідальність за те, що сьогодні відбувається у світі, і саме нам належить виправляти свої власні помилки.
Іноді дехто мені каже: «Поверніться в реальність – ви живете у християнському світі!». Панове, реальність має властивість змінюватись, що неодноразово яскраво засвідчувала світова історія. Тож давайте створювати реальність, яка влаштовує нас, українців, а не наших ворогів!
Слава Дажбогу!
Слава Україні!
Слава нації!

Продовження теми дослідження сакральної символіки див. у статті "Таємниці пентаграми"



Редаговано разів: 5. Востаннє 04.05.2015 11:43 користувачем gregg1.

Шановний авторе! Дуже грунтовна і цікава стаття. Радий прочитати й хочу вас підтримати - навіть спеціально для цього через кілька років прийшов на форум "Аратти". І у багатьох мої друзів аналогічні відчуття. Я вже навіть розсилаю вашу статтю по своїм близьким знайомих.

Ні для кого вже не є секретом, що "Веданта" на індійському грунті та Право-Славний світогляд українців мають спільне коріння. Можна довго сперечатися, хто там давніший і звідки те все взялося. Але факт є незаперечний, що є певна спільність. Тільки на індійському грунті Ведичний світогляд мав безперевний розвиток із самого себе впродовж тисячоліть, і дав те, що є зараз інтегрованим в індуїзм, перейшло до буддізму та сікхізму. А у нас - все було перервано. Тому, коли читаєш джерела індійські, то бачиш дуже цікавий збіг світоглядний. І, наприклад, майже ідентичне трактування шестикутної зірки, як перетину двох рівнобічних трикутників - і там також Трийця Чоловічого Начала та Трійця Жіночого - що символізує повноту та гармонію Світу та Життя.
Коло - символізує Всесвіт, як такий.

Джерело наприклад тут [hinduism.about.com]
Між іншим, жовтогарячий колір - це також один із релігійних символів - символ Вогню, як однієї із Першооснов матеріального прояву Абсолюту. Раз різні та незалежні один від одного джерела мають схожі трактування - все вірно!

Успіхів вам і надалі!
Україні Слава!

Героям слава!
Дякую за підтримку - я вже було подумав, що жоден читач "Аратти" писати не вміє, бо досі на жоден зі своїх творів не отримав жодного коментаря

Не буду аналізувати повністю цей текст. Але щодо мечів - то повна ахінея. Форма меча зумовлена одним-єдиним фактором - функціональністю і зручністю застосування. Символи в нього вкладати почали пізніше. І, зрештою, Європа визнала, що саме крива шабля є оптимальним варіантом. Першими це зрозуміли в ВКЛ і Польщі.

Якщо ти використовуєш такі слова як "ахінея" - то не ображайся, відповім у твоєму ж тоні...
Повна ахінея - це твій коментар, телепню. Якщо "Форма меча зумовлена одним-єдиним фактором - функціональністю і зручністю застосування", то чому в різних народів вони мали різну форму? Чи в різних народів руки з різних місць ростуть? А згаданий в статті символ сонця на руків'ї сарматських мечей? Це теж "для зручності і функціональності"? Врахуй при цьому тогочасну технологію виготовлення.