На головну сторінку
Раді Вас бачити! Увійти
На головну сторінку

Складний пошук

Інтерв’ю з антиукраїнцем і антисемітом (за сумісництвом)

Користувач propan 
Інтерв’ю з антиукраїнцем і антисемітом (за сумісництвом)
18.04.2012 20:12:59
Інтерв’ю з антиукраїнцем і антисемітом (за сумісництвом)

...тихий стук у двері й, не чекаючи запрошення, між дверима й одвірком просовується прим’ята мармиза чолов’яги невизначеного віку:
«Етаа, йа на інтерв’ю, однако!».
Не чекаючи дозволу, чолов’яга пензлює до стільця та як підкошений гепає по ньому дупою.
«Таку страну просрали!» – гидкий запах сивухи, покладений на кислу капусту, долинув через стіл.
Відчуваю, як поволі збільшується артеріальний тиск.
Зітхаю.
Встаю, відкриваю вікно, протяг позбавляє перегару чолов’яги, зате доносить в кабінет ще й запах недоглянутості й несвіжості.
Осудливо міряю чолов’ягу поглядом, морщусь.
Чолов’яга розмахує руками;
– Етаа, у нас же екологія, Чорнобиль, потенція ні в жисть, жена шибко стерва, однако. Весь час любила той, на передок баба слаба, а як показати зверхність наді мною, мужчиною...
– І я люблю жіночу зверхність, це коли жінка зверху – до мене знову повертається так властивий мені мрійливий настрій і звичний (високий) рівень статевого гормону тестостерону в крові – і зверхність, і книжність, і ззадість, і спередість, і 69 теж нівроку...
Чолов’яга криво либиться:
– Етаа, йа не єто имел ввиду, однако.
– А от я, що маю, те їй і введу – як відрубую, проте відчуваю, що вуха починають палати.
Пробую оволодіти ситуацією:
– Вставай, проклятьєм заклейменньй – у нас, українських буржуазних нацьйоналістів, ця мелодія називається «Гімн імпотентів»! Во!
Чолов’яга довго обдумує відповідь. Видно, важко йому від учора, та ще й на сухі дрова.
Зрештою, вичавлює з себе:
– А хош, розкажу мій улюблений антиукраїнський і за сумісництвом антисемітський анекдот теж, однако?
– Валяй!
– Мона з матюгамі?
І, наткнувший на мій льодяний погляд, почав морщити лоба й ворушити губами на обличчі. А, єтаа, єсть!
– Іде старий бендерівець Хрещатиком. День Незалежності. Музика, всі святково вбрані. І раптом йому назустріч йде афро-американець, в сорочці-вишиванці, на голові оселедець, а в руках синьо-жовтий прапор.
Ошелешений бандерівець питає його:
– Хлопче, за національністю ти хто?
– Як хто? – відповідє афро-американець. – Що, не видно? Я – Українець!
– Тьху! – плюється бандерівець. – Якщо ти українець, то тоді хто ж я такий?
– Ну, як на перший погляд, – каже афро-американець, – або жид, або кацап!
У кров впорскується потужна доза гормону адреналіну.
– Послухайте, не тіпайте мені останнього нерва. Вас же на ТБ чи радіо можуть запросити, доведеться відповідати на вкрай незручні питання перед усією Україною.
– Налякали дівку прутнем, – вишкіряється чолов’яга. – Та я до завтрашнього вечора розводитись на цю тему можу, однако! От візьмемо, приміром, 1937-й рік. Так расстрєляно було всього-навсього якихось 800 000, а гаварят, репресії, репресії!
Руки стискаються в кулаки.
– Ф.І.О.? – швидко питаю.
– Х&Я – миттю реагує той і зіщулюється.
– Звиняйтє..., – сипить страждалець, і тре дупою стілець. – Я той, глухуєватий.
– Послухайте, шановний, – зітхання само рветься з грудей – вам відомо, що нога може раптово піднятися, й боляче вдарити по писку?
– Звиняйте ше раз, – зрозумівши, що екзекуції не буде, чолов’яга розслабляється. – То я той, механічно. У нас так прийнято. Так у нас атєц ґаваріт на мать, мать на дітьо, дітьо на свйокра. Эта у вас так нє прінято, у хахлофф...
– В українців, – механічно поправляю.
– Во во, в украінцев, – чолов’яга затинається й сторожко коситься на мене.
– Та нічого, відповідаю я, – то пусте, проїхали.
Чолов’яга ще раз тре дупою стілець.
– Этааа, я не опохмелівшись шибко не в адеквате, однако!
– Буває, – знову чемно входжу в роль привітного господаря.
–І як давно ви антиукраїнець й антисеміт за сумісництвом? – бездоганно коректно цікавлюся я.
– Этааа, с малаком матєрі! – чолов’яга рвучко випростує скоцюблену спину, гідну ордена сутулова.
– А ви звідки родом?
– С Зажоп’я ми, – давлюся від прихованого сміху. Тиск гупає молотками в скронях.
– І хто ж ваша мать?
– Хохлушка!
– Гараз, а тато?
– А атєц у мєня васточний мусчіна, – очі істоти наливаються кров’ю. – Дальнєйшия бєсєди на єнту тєму вважаю неумєстнимі і проявами нацьйоналізму, однако!
– Добре, – легко погоджусь я.
– А якою мовою ви зазвичай розмовляєте?
– Па рассєйскою, канєшно! – визвіряється штрих. – На украінскою балакають токамо украінскі буржуазні нацйоналісти!
– Он як? – я задумливо дивлюся в мутні очі. Той знову зіщулюється.
– То есть, я хотів, єтаа, оно то нє так, той... – чолов’яга закашлявся.
курить можно?
– Ні, іди на пауз.
– Шооо? Сам іди нах...
Очі чолов’яги наливаються кров’ю, морда, хоч прикурюй, і раптом він чхає. Довга жовта сопля рудою блискавкою вискочивши з лівої половинки носа, акуратно лягає діагональною смугою через аруш інтерв’юера, з фірмовим логотипом редакції, далі упоперек «Парекра» з золотим пером, подарунком професора, ще з Могилянки, й тоненькою смужкою торкається масивного мідного канделябра.
Бачу лише червоний туман — то суміш гормонів шугає в голову.
Думка метається між канделябром і головою чолов’яги.
Канделябра шкода.
Річ дорога, колекційна.
Відкопав у скрині покійної прабабусі, що пережила першу й другу світові, наші, українські війни, звісно, що на нашій стороні.
Зрештою, спершись рукою об стіл, одночасний удар двох ніг, з арсеналу бойового гопака, вибиває цього реліктового гуманоїда ззі стільця та вгамовує на долівці у ліктьо-колінній позиції.
– Гееееееть! І перш ніж відлуння мого волання стихло в лунких коридорах редакції, фраєр, мов той ілюзіоніст, ледь зіпсувавши повітря миттю, випарувався. Мене калатало, мой той осиковий лист, і я з відчуттям обов’язку, стомився.
Так само, через стіл, легко кидаю треноване тіло в крісло.
Теж мені, хмикаю я, вельми задоволений собою, сумісники...
Вибачте, тільки зареєстровані користувачі можуть писати в цьому форумі.

Авторизуватись