Як ми голосували?

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, спеціально для порталу «Аратта» 

Практично від початку виборчих змагань у суспільстві розпочалася дискусія на тему: чи будуть вибори чесними?

З точки зору адекватної людської психіки, така постановка питання виглядала б дещо дивно. Адже й Конституція, і закони України ґарантують не тільки свободу волевиявлення громадян, а й забезпечення чесного підрахунку голосів, рівність можливостей кандидатів, право кожного обирати й бути обраним. Навіть існує ціла низка органів державної влади, які мусять за своїм призначенням, не тільки забезпечувати зазначені державні гарантії громадянину, а й виявляти та припиняти будь-які порушення цього права. Принаймні на папері.

А в реальності? У реальності так відбувається в більшості країн світу. І мені здається, що, наприклад, німцям чи австрійцям, сама думка про можливість фальсифікації їхнього громадянського волевиявлення вважалася б дикунською.

Проте й самим українцям, і міжнароднім урядовим, і неурядовим інституціям, які спостерігають за дотриманням громадянських прав і свобод, проблема чесних виборів в Україні є абсолютно реальною. Хоч, як на мене, така проблема виглядає надто екзотично в ХХ1 столітті в державі, яка декларує себе на весь світ, як демократична республіка. Державі, яка вже котрий рік так настирливо грюкає в двері європейського дому, роблячи демонстративно–образливі жести, коли його хазяї ввічливо відмовляють.

Якщо за часів президентства Кучми, стандартною фразою по закінченні офіційного звіту ЦВК про проведення вибрів було визнання низки «незначних» порушень, які «не вплинули» на результат голосування, то у 2004 р., після другого туру виборів Президента, Верховний Суд України був вимушений визнати, що масштаби фальсифікацій настілки величезні, що проведення перерахунку голосів виборців не вбачається за можливе. Це – було перше в історії України офіційне визнання факту тотальної фальсифікації владою волі народу на користь владно-олігархічних кланів.

Антологія виборчого фальсифікату в Україні має багату історію й сталі традиції: від сталінських цинічних фарсів, коли «виборець» отримував «бюлетень для голосування» із прізвищем лише одного «кандидата», напроти якого вже стояла «для зручності» позитивна відмітка, до погано приховуваних «технологій» підкупу виборців та зухвалої підміни бюлетенів під час підрахунку голосів і примітивної підробки протоколів виборчих комісій - у сучасний період. Але це окрема тема для фундаментального дослідження.

Напередодні ж останніх виборів, відповідно даних соціологів, наприклад, Фонду «Демократичні ініціативи», тільки 7% виборців уважали, що вибори відбудуться чесно, без порушень, при тому, що перед президентськими виборами – таких було 12%. Цікаво те, що за даними тих самих досліджень, найбільш упевненими в неминучих фальсифікаціях були виборці півдня й сходу України, тоді як перед президентськими – виборці заходу й центру України. Та, напевно, головне не те, у якому місці громадяни найбільше очікують демонстрації банкрутства влади й паплюження своїх невід’ємних прав. Головне в тому, що ці страшні цифри демонструють нам усім тотальну недовіру та нігілізм, який володіє суспільством. Чи можуть люди, які вважають, що держава неспроможна подбати про їх елементарні права, і, урешті, виконати те, за що ці громадяни сплачують податки, бути впевненими, що їхній голос є визначальним у формуванні відповідальної влади?

Політики, які волею долі в різний спосіб опинилися в парламенті, хотіли б вони того, чи ні – є невід’ємною частиною свого народу. І суспільні настрої мають неабиякий вплив на формування їхньої законодавчої думки. Навіть побіжного погляду на Закон «Про вибори народних депутатів України» достатньо для того, щоб зрозуміти: цей документ народжувався й ухвалювався в атмосфері тотальної недовіри, у вкрай агресивному середовищі. Складається враження, що люди, які його приймали найбільш за все боялися не тільки своїх колег поруч, а того, що неминуче насувалося – виборів. Виборів, які мали розпочатися у відсутність звичної цинічної моделі кулуарних торгів та міжкланових домовленостей. Виборів, які мали відбуватися за абсолютно новою системою, яка ставила всіх у рівні умови відсутності жодного досвіду. І те, що вони вимушено прийняли нові, невідомі правила гри – було зовсім не задекларованим прагненням до громадянського миру, а природною захисною реакцією «правлячих» чи самопроголошених «еліт», і прямим наслідком Майдану. Бо всі присутні в парламентській залі в той момент чітко усвідомлювали, що сотні тисяч громадян, які вийшли на центральну площу столиці після другого туру президентських виборів і живим ланцюгом заблокували всі урядові споруди, домагалися не обрання одного з кандидатів, а правди й справедливості. Як і розуміли те, що навряд чи «єдине джерело влади» – народ, заспокоїться, якщо залишити стару систему формування влади.

«Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії».

«Стаття 71. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне волевиявлення».

Так наголошує Конституція України. А тепер давайте подивимося як принципи, проголошені основним законом, реалізовані в конкретному законі «Про вибори народних депутатів України».

Стаття 3 Закону встановлює рівність виборчого права. Зокрема:

«1. Вибори депутатів є рівними: громадяни України беруть участь у виборах депутатів на рівних засадах.

3. Усі кандидати у народні депутати України (далі – кандидати у депутати) мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі.

4. Усі партії (блоки) - суб'єкти виборчого процесу мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі у порядку та в межах, встановлених цим Законом.

5. Рівність прав і можливостей кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу брати участь у виборчому процесі забезпечується:

1) забороною привілеїв чи обмежень кандидатів у депутати за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

2) забороною втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування у виборчий процес, за винятком випадків, передбачених цим Законом;

3) рівним та неупередженим ставленням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх службових та посадових осіб до кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу;

4) забороною використання партією (блоком) під час фінансування передвиборної агітації інших коштів, крім коштів виборчого фонду партії (блоку) та коштів Державного бюджету України, виділених на забезпечення ведення передвиборної агітації відповідно до цього Закону;

5) рівним та неупередженим ставленням засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу».

Це означає, що Закон прямо забороняє штучне введення будь-яких привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками як для всіх виборців, так і всіх суб’єктів, які висувають кандидатів і беруть участь у виборчих змаганнях, незалежно від їх конкретної фази (етапу). У тому числі за ознакою присутності або відсутності в складі діючого парламенту чи інших органів державної влади.

Насправді це далеко не так, оскільки, наприклад:

«Стаття 27. Порядок утворення окружної виборчої комісії.

2. Право подання кандидатур до складу окружних виборчих комісій мають партії (блоки), які в поточному складі Верховної Ради України станом на 15 вересня року, що передує рокові проведення виборів, мають свої партійні фракції (фракції блоків), а також інші партії (блоки) - суб'єкти виборчого процесу.

3. До складу окружної виборчої комісії обов'язково включаються (за наявності відповідного подання) по одному представнику від партій (блоків), які в поточному складі Верховної Ради України станом на 15 вересня року, що передує рокові проведення виборів, мають свої партійні фракції (фракції блоків). Не більше ніж по одному представнику від інших партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу включаються до складу окружної виборчої комісії шляхом жеребкування, що проводиться Центральною виборчою комісією не пізніше ніж на третій день після закінчення строку внесення подань, зазначених у частині четвертій цієї статті. Кандидатури, внесені до складу окружної виборчої комісії, можуть бути відхилені лише з підстав їх невідповідності вимогам, зазначеним у статті 26 цього Закону, порушення вимог частин четвертої - шостої цієї статті або застосування механізму жеребкування, передбаченого цією частиною».

«Стаття 28. Порядок утворення дільничної виборчої комісії звичайної чи спеціальної виборчої дільниці.

4. Право подання кандидатур до складу дільничних виборчих комісій мають партії (блоки), які в поточному складі Верховної Ради України станом на 15 вересня року, що передує рокові проведення виборів, мають свої партійні фракції (фракції блоків), а також інші партії (блоки) - суб'єкти виборчого процесу. Від імені партії (блоку) подання вносить уповноважена особа партії (блоку) у відповідному територіальному або загальнодержавному виборчому окрузі.

5. До складу дільничної виборчої комісії звичайної чи спеціальної виборчої дільниці, за винятком випадків, передбачених частиною дванадцятою цієї статті, обов'язково включаються (за наявності відповідного подання) по одному представнику партій (блоків), які в поточному складі Верховної Ради України станом на 15 вересня року, що передує рокові проведення виборів, мають свої партійні фракції (фракції блоків). Не більше ніж по одному представнику від інших партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу включаються до складу дільничної виборчої комісії шляхом жеребкування, що проводиться окружною виборчою комісією не пізніше ніж на третій день після закінчення строку внесення подань, зазначених у частині шостій цієї статті. Кандидатури, внесені до складу дільничної виборчої комісії, можуть бути відхилені лише з підстав їх невідповідності вимогам, встановленим статтею 26 цього Закону, або застосування механізму жеребкування, передбаченого цією частиною, а також внесення подання з порушенням вимог частин шостої та сьомої цієї статті».

Отже, виявляється, що одні суб’єкти виборів «легким рухом руки», що натискала кнопку на пульті голосування в залі парламенту, статтями 27 і 28 скасували норму статті 3 Закону «Про вибори народних депутатів України», забезпечивши собі законний спосіб реалізації власних групових інтересів – гарантовану наявність у окружних і дільничних комісіях. А решті – як Бог покладе: «шляхом жеребкування». Чому так? Напевно, тому що саме там і здійснюється підрахунок голосів виборців. Таким чином, з моменту прийняття зазначеної норми закону, стала очевидною «слабка ланка», через яку правлячі бюрократично-кланові угруповання вже створили собі легальну можливість маніпуляцій та махінацій із результатами народного волевиявлення. Адже, більшість партій, які йдуть на вибори й не є активними гравцями на кланово-бюрократичному полі системи (тобто не можуть утримувати фракцію в парламенті), не мають чітких орієнтирів щодо кількості своїх представників у виборчкомах ( а ця мобілізаційна кількість у повному обсязі від одного суб’єкта має становити 34 148 осіб, що дорівнює загальній кількості членів солідної політичної партії), оскільки не відомо, яка буде потреба в цьому представництві за результатом жеребкування, при чому про якісні вимоги – тут взагалі не йдеться. Сам механізм жеребкування – взагалі не підлягає логічному поясненню, крім одного – стати черговим законним прикриттям махінацій чи стати підозрою в таких діях.

Намір до маніпуляцій опосередковано підтверджується й тим, що в законі не існує аж ніяких вимог до політичних партій, які мають надавати своїх представників у виборчкоми. Тобто, абсолютно відсутня норма, яка регламентує, що ж відбудеться, коли партія (блок) не зможуть забезпечити достатню кількість своїх представників у комісіях, що загрожує зривом усього процесу, оскільки комісії не будуть сформовані. Ця правова «колізія» була вирішена законодавчо буквально за декілька днів до виборів – 14 березня, - комісія відповідного рівня утворюється вищою за рівнем комісією за поданням голови цієї комісії на його розсуд. Тобто проблема партійної приналежності членів цих комісій при цьому чітко не окреслюється, а значить порушується сам принцип партійної відповідальності за формування виборчкомів.

Насправді ж, за логікою самої системи, у законі мали б бути прописані жорсткі вимоги до політичних партій-учасниць виборів, а саме – певний ценз на спроможність повноцінного представництва у виборчому процесі. Якщо партія не зможе кількісно і якісно забезпечити його нормальну реалізацію – то, вона має бути знята з подальшої участі у виборах, як така, що неспроможна забезпечити виконання вимог закону й блокує, тим самим, нормальний перебіг виборів для інших суб’єктів. Інакше – це ніщо інше, як свідоме створення умов для наявності серед учасників виборів прихованих партій-сателітів інших гравців, які, здебільшого, мають віртуальне (виключно паперове) членство й використовуються більш потужними політичними партіями для шахрайських маніпуляцій.

Та справжнім «клондайком» для маніпуляцій бюрократично-кланової системи влади з результатами голосування, за сталою національною «традицією», залишаються списки виборців. За сучасну історію виборів в Україні жодного разу не вдалося уникнути тисяч «мертвих і ненароджених душ», які чомусь активно голосують за тих, чи інших кандидатів і тисяч живих громадян, які не змогли скористуватися своїм конституційним правом із причини не внесення до списків виборців за місцем проживання.

Закон України «Про вибори народних депутатів України» покладає формування списків, а відтак – і відповідальність за їхню відповідність реаліям життя на органи виконавчої влади та виборчі комісії. При чому, за для цієї роботи утворюються спеціальні робочі групи, які мають займатися лише цим і нічим іншим. Загалом, від початку цього процесу до моменту виборів і органи влади, і виборчкоми мають вісім календарних місяців, щоб ретельно опрацювати, перевірити, уточнити, узгодити їх.

В Україні є декілька державних органів виконавчої влади, які мають найбільш повні данні про громадян та їхнє місце знаходження це: органи реєстрації громадян за місцем проживання і знаходження та Загси; МВС; ДПА. Органи місцевого самоврядування мають точну інформацію про наявність, кількість, місцезнаходження будинків де мешкають тимчасово чи постійно громадяни.

Окрім цього закон «Про вибори народних депутатів України» містить норму, яка зобов’язує виборчкоми в чіткі терміни сповістити кожного виборця про місцезнаходження дільниці, на якій він має голосувати:

«Стаття 43. Порядок ознайомлення виборців із списком виборців на звичайній виборчій дільниці та оскарження неправильностей в списку виборців.

2. Дільнична виборча комісія звичайної виборчої дільниці двічі надсилає кожному виборцю іменні запрошення, якими повідомляє про включення його до списку виборців відповідної виборчої дільниці, номер виборця у списку виборців, адресу дільничної виборчої комісії, її номер телефону і розпорядок роботи, а також про час і місце голосування. Виборцям, щодо яких у списку виборців є відмітки відповідно до частини п'ятої статті 41 цього Закону, одночасно повідомляється, що їм буде надана можливість проголосувати за місцем перебування. Такі письмові повідомлення надсилаються не пізніш як за двадцять п'ять і не пізніш як за сім днів до дня виборів».

Однак, закон не містить жодної норми, яка б давала чітку й однозначну відповідь на головні питання для будь-якого виборця: як і хто відповідатиме, якщо виборець не отримає жодного запрошення? Хто й у який спосіб повинен інформувати мене, виборця, не тільки про наявність мого прізвища у списку, а й про місцезнаходження окружної та дільничної виборчих комісій? Хто персонально несе відповідальність за те, що хоча б один виборець такої інформації не отримав? А якщо таких норм у законі немає – то дія інших норм уже стає факультативною: якщо й вимога закону не буде виконана, то за це нічого і нікому не буде. А якщо нічого не буде – то можна «помилково» чи спотворити дані про виборця (якщо треба зменшити кількість голосуючих), або просто «забути» внести до списку цілі багатоповерхові будинки, квартали, вулиці або навпаки внести будинки, неіснуючі в природі, але із прізвищами «потрібних виборців»…. Тобто відкривається практично необмежений простір для шахрайської фантазії. Головне, щоб члени виборчкомів були «свої», а чинний закон створює для цього непогані умови.

Ураховуючи відпрацьований механізм чиновницької кругової поруки – жодне слідство не встановить, а ні корисного умислу, а ні фактів організованої групи. Що, власне, і сталося після президентських виборів, коли за наслідками тотальної фальсифікації результатів голосування до кримінальної відповідальності було притягнуто лише дрібних виконавців.

Сьогодні декілька політичних партій і блоків, які зазнали поразки на виборах, вимагають тотального перерахунку виборчих бюлетенів на всіх виборчих дільницях. Вражає те, що серед них є такі, що мали не тільки представництво у парламенті, а й депутатські фракції. Наприклад, народний блок Литвина «Ми». Абсолютно не зрозуміло, у такому випадку:

Чому, маючи гарантоване представництво у виборчкомах усіх рівнів, цей блок не спромігся зорганізувати ефективний контроль за підрахунком голосів?

Якщо таке представництво було забезпечено, то хто ж ставив підписи під протоколами виборчкомів від імені цього блоку?

Якщо у керівництва виборчого блоку є підстави стверджувати про наявність тотальних фальсифікацій під час підрахунку голосів, то чому одразу ж не було подано до правоохоронних органів та судів відповідних заяв та позовів, а натомість – розпочалася активна PR- кампанія з явною метою незаконного тиску на ЦВК і спроби «протягнути» через парламент постанову, яка повністю суперечить вимогам діючого закону про вибори?

На що розраховувала фракція Народної партії у кількості 41 народний депутат + депутатську групу «Народного блоку Литвина» у складі 22 народних депутатів + Голова Верховної Ради, голосуючи за чинну редакцію закону «Про вибори народних депутатів України», який, до речі, абсолютно не передбачає ніяких перерахунків голосів виборців ні у часі, ні у процедурі?

На жаль, жоден політик із цього блоку, використовуючи публічну трибуну мас-медіа, не дав ніякої відповіді на ці головні питання, натомість лише емоційно звинувачуючи абстрактну владу, чи своїх опонентів, чи ті ж самі виборчі комісії, які сформовані за безпосередньої участі виборчого блоку Литвина.

Із аналогічними заявами виступило керівництво іншого блоку «Не так!», створеного на базі СДПУ(О), яка, так само, мала у парламенті фракцію 21 народний депутат, брала активну участь у формуванні виборчого законодавства і гарантоване представництво у всіх виборчкомах.

Дивно, чи не так? Мимо волі напрошується припущення, що обидва блоки не змогли, або не бажали забезпечити повноцінну присутність у виборчкомах. А може й свідомо поступилися своїм представництвом на користь більш потужного політичного гравця? Якщо так, тоді – це питання до правоохоронних органів, оскільки останній варіант передбачає свідому фальсифікацію документів, що надаються у виборчкоми від партій, які делегують своїх представників до їхнього складу, здійснену за попередньою змовою з явно незаконними намірами, у які, у вочевидь, не входило бажання чесно рахувати виборчі бюлетені.

Іншим «феноменом» минулих виборів є цілі лантухи виборчих бюлетенів, які «випадково» знаходять на смітниках чи закинутих підвалах представники суб’єктів виборчого процесу. Якщо виходити з нормативів ЦВК – це документи суворої звітності, які мають багаторівневий захист і друкувалися за особливою технологією на режимному державному підприємстві. Якщо знайдені оригінальні бюлетені, то виникає питання: як вони могли потрапити до сторонніх рук? Як вони опинилися поза межами виборчих дільниць? Чим і де були вони замінені, адже якщо знайдені бюлетені оригінальні, то у мішках із документацією виборчкомів – фальшиві? У будь-якому випадку – кожен такий факт є предметом кримінального розслідування. Дуже дивно, що представники політичних партій-учасниць виборів, охоче демонструють їх перед телекамерами, несуть у парламент, а не у правоохоронні органи, які, за законодавством, визначені для розслідування цих злочинів. Тим більше, що подібна поведінка політиків – є фактичне знищення слідів, які можуть знаходитися на цьому речовому доказі, може кваліфікуватися як свідоме знищення речових доказів. А навіщо ж «постраждалій» стороні знищувати речові докази злочину? Напевно, не важко здогадатися….

Давайте згадаємо, як ми голосували? А головне – за кого і за що?

(далі буде...)