Барон і космос

Автор/джерело -  © Наталя ЗІНЧЕНКО, “Хрещатик”  



Дата публiкацiї - 17.02.2009 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1249

Академік архітектури Анатолій Ігнащенко мріє піднести в небо Орфея над Хрещатиком і циганську кибитку над Бабиним Яром.

Круті сходи ведуть у майстерню. Зодчий працює тут, неподалік проспекту Перемоги, з 1978-го. З картини, що займає всю стіну величезної, на два поверхи зали, дивляться на мене очі маестро. На ній дерев’яне ярмо, а над нею — справжнісінький хомут. Чом не символи працьовитості хазяїна?

— Це Ілля Глазунов так мене побачив двадцять років тому,— перехопивши мій погляд, усміхнувся Анатолій Федорович.— З очей іскриться проміння, в якому дві тисячі сюжетів з моєї практики. Щоправда, не вся картина належить пензлю майстра. Домальовували її київські художники, його учні. Мав я через цей твір неприємності, коли ще за часів Союзу виставив картину на вернісажі в Києві. Через бороду, яку я вже тоді носив і яка, звісно, намальована й на картині, угледіли схожість з Леніним. Вирішили, що такого увіковічення заслуговує лише вождь і ні в якому разі не звичайний смертний.

Анатолію Ігнащенку присвятили свої твори столичні скульптори: давню ліпив патріарх столичних зодчих Іван Макогон, а пізнішу — Валентин Зноба.

— Зноба зобразив мене з задертим догори носом,— жартує маестро.— Це вже після кількох перемог у міжнародних конкурсах і присудження Національної премії імені Тараса Шевченка. Друзі жартують: зразу видно, що на першій ти простий член-кор, а на другій — вже академік.

Над головою по стелі й по стінах розвішані проекти. Їх близько трьохсот. Одним з останніх задумів стали Орфей, котрий має злетіти над Хрещатиком, біля Творчої вітальні Козловському і циганська кибитка над Бабиним Яром. Річ у тім, що першими, за свідченнями очевидців, у цьому урочищі були страчені саме цигани. “Вони також мають право на пам’ять”,— вважає архітектор. Адже й сам наполовину циган по батькові. А мама його полька. Познайомилася з красенем з циганського табору, який кочував через Україну до Іспанії. Покохалися молодята. А коли народився молодший син, запозичив від мами ніжно-блакитні мрійливі очі й тонке відчуття краси навколишнього світу. Це не дуже подобалося татові — військовому комісару, він вважав: хлопець повинен скакати верхи з шаблею наголо або мчати в танку, а не сидіти тихенько, малюючи квіти, виліплюючи пташок з хліба або вишиваючи. Старший син Ігнащенків таки став військовим. А про молодшого мама сказала, що він талановитий і неодмінно стане знаменитим. І Анатолій став архітектором. Його педагог з архітектурного факультету Київського будівельного інституту Йосиф Каракіс помітив у хлопця неабиякі здібності. З п’ятдесяти студентів він вибрав трьох — Віктора Некрасова, Анатолія Ігнащенка і Валентина Єжова. Домовився в деканаті, щоб його талановиті учні вільно відвідували всі, навіть обов’язкові на той час дисципліни. Запросив хлопців до себе додому на Рильський провулок. І почав привчати юнаків творити. Залучив і до участі у міжнародних конкурсах. Бо вважав, що, лише змагаючись з найкращими художниками світу, можна відчути свій рівень і дізнатися про свій рейтинг.

* * *

Анатолій Федорович показав мені досьє, де зафіксовані 260 його творінь — архітектурних комплексів “малого кола кровообігу” (Франція, Польща, Чехословаччина, Англія, Скандинавія) і “великого кола” (США, Канада, Аргентина).

— А в цьому кріслі півтора року тому сиділи великий князь Микола Романов — правнук російського імператора Миколи ІІ і княгиня Наталія Мусіна-Пушкіна. Вони були у мене в гостях. Ось тоді я й отримав титул архітектора царственого дому Романових.

Господар майстерні показав мені грамоту, дбайливо заведену в рамку, скріплену двома печатками з двоглавим орлом і підписами.

— Ці ікони з храму Мусіна-Пушкіна на півночі Чернігівської області,— продовжує екскурс майстер.— Коли там розгромили церкву, з цих дерев’яних образів зробили ворота у свинячу клітку. Вони були майже зіпсовані свинячою сечею. Коли святині побачила Лариса Скорик, сказала, що за таку державу ми й поплатилися: свині в іконах, а люди — мов свині.

На другому поверсі майстерні кожна дрібничка — велика повість про поїздку до якогось куточка світу. Тут є посмертна маска Володимира Висоцького, яку подарувала архітектору Марина Владі. “Перехідна краватка” Сальвадора Далі. Цей раритет вручив зодчому на його п’ятдесятиріччя учень Іллі Глазунова. А ще ікони, глечики, самовари... Все це привезено з тих країв і країн, де побував маестро.

На почесному місці зберігається квиток знаменитої московської Таганки, де рукою Любимова виведено: “На дві персони. Стояти на другому ярусі”. Це було 25 січня 1981 року в день народження Висоцького під час конкурсу на монумент барду в Москві. Маестро й артист з Ленінграда Юрський запізнилися на розгляд проектів. Тож довелося стояти на другому ярусі. Архітектор запропонував квадр з шістнадцятитонного чорного чавуну, скрученого в кузні. Проект сподобався Марині Владі: “Це рішення мені співзвучне”. Вона ж привезла тоді з Ленінграда осмалений шматок метеориту, який придбала в Інституті археології. Вважала, що так само, як метеорит в атмосфері, згорів і Володя.

 

Циганська кибитка, яка проектувалася для Бабиного Яру, стоїть нині в Кам’янці-Подільському. Фото - Ірина Пустиннікова.

* * *

Циганська кибитка, яка проектувалася для Бабиного Яру, стоїть нині в Кам’янці-Подільському. Планувалося спорудити її з каменя, в натуральну величину з колесами, навіки вгрузлими у землю. Схвалив задум і Андріано Роккуччі, референт Папи Римського, ректор університету в Римі. Вже почали й закладати фундамент. Раптом з’явилася міліція і забрала маестро. Тримали чотири години, поки не розібралися. Але за цей час кибитку в п’ятдесят тонн вагою розбили на шматочки, якими вимостили вулицю. Та завод “Ленінська кузня” виготовив новий шедевр, вже з корабельної сталі. Встановили його в центрі Європи в Кам’янець-Подільську на шістдесятиметровій скелі над річкою Смотрич. А на ціпу сорокаметрового дишла гойдається від вітру колесо з розіп’ятим циганом. Копія такого ж виготовляється київським скульптором Миколою Єсипенком для римської церкви в Сан-Ежидіо. Адже Папа Римський зачислив до рангу святих цигана Геменеса Малі, який буремного 1936-го в Іспанії прикрив своїм тілом католицьких священиків, яких розстрілювали, і був страчений разом з ними.

Ще Рабіндранат Тагор помітив, що коли немає супротиву, немає прогресу. Потім подібну думку висловив Іван Бунін у Франції. Він сказав, що в жорстких умовах еміграції хочеться вижити й працювати на три голови вище. Саме супротив і несприйняття деяких проектів маестро змушували його шукати все нові й нові рішення. Якщо пам’ятникові київським циганам, розстріляним у Велику Вітчизняну, немає місця на политій кров’ю землі Бабиного Яру, він летітиме над ним, вирішив зодчий. Пам’ятаєте стрічку “Табор уходит в небо”? Прострелена палаюча кибитка, підсвічена зсередини, знесеться в небо, разом з тим самим страченим фашистами циганським табором...

Бабин Яр і Кирилівська церква будуть з’єднані канатною дорогою. Між ними курсуватиме каравела. Сорок екскурсантів на екранах перед собою дивитимуться кадри хроніки. У небі бігтиме лазерний рядок з іменами Великих Українців.

— П’ять років тому почали говорити про те, що першими в Бабиному Яру загинули цигани,— продовжує Анатолій Ігнащенко.— Ось тоді Асоціація за мир і міжнародну злагоду в Україні замовила мені й моїм співавторам пам’ятний знак циганам. Адже я був серед тих, хто розробляв і зводив монумент у Бабиному Яру. Пам’ятник проектували академік Михайло Лисенко та його учні Віктор Сухенко й Олексій Вітрик. За давніми картами Києва я відтворив обриси Яру, запропонував засипати червоною смальтою. Вийшла величезна начебто кривава пляма. Компартійці ж угледіли в її натуральних контурах шестикінечну зірку. Політбюро звеліло засипати й забетонувати половину Яру. Тодішнього київського мера Володимира Гусєва навіть зняли з роботи. А Яр справді як страшна рана землі розпливався у вигляді зірки Давида.

У цей час зайшов до майстерні президент Конгресу ромен України Петро Григориченко. Він розповів, що кибитку без відома ромів, які її офіційно замовляли, вивезли з Києва: “Потрібно встановити історичну справедливість. В усьому світі розстріляно майже півмільйона ромен. Їх знищували за національними ознаками, як і євреїв. Про це ми не повинні забувати...”

* * *

Дев’ять разів маестро виганяли з партії. Щоправда, потім поновлювали. Коли помер Альфред Шнітке, Анатолій Федорович слухав передачу про цього композитора. Ведучий музикознавець Соломон Волков запевняв: не треба вірити, що легко живеться в еміграції. І привів тоді слова дисидента Буковського: “Алмази зріють під тиском мільйон атмосфер”. І раптом архітектор зрозумів: його рогатий, впертий циганський характер штучно створював йому тиск. Навіть коли все було гаразд. Маестро пережив вісім міністрів культури. І сам працював чиновником у цьому міністерстві. Але якось одягнув на роботу пуловер, бо потрібно було їхати на будівництво. І отримав “виволочку” за те, що, будучи експертом, з’явився без краватки і без піджака. Вирішив: обійдусь і без посади!

* * *

Ідеї приходять йому вночі. Коли прокидається, відчуття таке, ніби щойно був у цьому ландшафті й бачив споруду.

Коли будував пам’ятник Лесі Українці у Києві, пройшов разом з Галиною Кальченко через горнило 130 художніх рад. Сумно констатує, що від проекту майже нічого не залишилося. Тому створена ними скульптура Лесі, котра стоїть у Канаді, на сорок голів вища.

У новітніх музеях архітектура приміщення не має ніякого значення, вважає зодчий. Вона — лише парасолька, що прикриває від дощу, сонця і дає акустичний та звуковий ефект. Експонати ніби висять у просторі. Все це втілене в музеї Трипілля. Там глядачі відокремлені від експонатів скляним акваріумом. До речі, зараз цей проект експонується у Спілці архітекторів.

Замислив архітектор і Співучий храм в Дубаї (Арабські Емірати). Його замовила дружина шейха, одеситка за походженням. Вона хотіла збудувати православний храм, та погодилася на альтернативу — культурний центр з басейном і готелем, житлом для прочан, ательє і крамницею. А з трьох балконів Співучого храму-карильйону з сорока дев’ятьма дзвонами дивитимуться на віруючих Лучано Паваротті, Іван Козловський і Анатолій Солов’яненко.

У фортеці Меджибіж поблизу Хмельницького Анатолій Федорович запропонував підвісити напівсферу двадцяти метрів у діаметрі, анодовану золотом, яка відбивається в болоті. Пневматичний місток на рівні води тримає лише одну людину. Здається, ніби чоловік іде по воді. Ознайомившись з ідеєю, єврейські експерти сказали, що маестро — ретранслятор від Бога. Бо, не будучи іудеєм, точно влучив у постулат релігії хасидів: сонце сходить на Сході. Та ще й все це за півціни, друга половинка сфери відбивається у воді...

* * *

У рік, оголошений ЮНЕСКО роком Олександра Довженка, Анатолій Ігнащенко переміг у конкурсі ЮНЕСКО на проект комплексу творцю поетичного кіно у Сосниці. Він вирішив зобразити Олександра Довженка молодим юнаком, котрий босий вийшов з хати, заклав за голову руки й дивиться в небо. У політбюро, розглядаючи проект, обурилися: чому геній босий? Що, радянська влада не могла його взути? І чому це він стоїть на повний зріст? А тоді існувала негласна вказівка ЦК: лише вождь мав право так стояти. Дояркам-жінкам ставили бюст, щоб видно було ордени, а чоловікам — лише погруддя. Щербицький зауважив майстрові, що погруддя з ногами не буває. Проект був виконаний з пластмаси. Щоб кінорежисер не стояв босий, йому приліпили між пальцями перетинки, ніби він у в’єтнамках. А коли перевозили, перетинки повідпадали. Тож відлили Олександра Довженка, як і замислювали, босим.

А на відкритті комплексу в Сосниці Іван Козловський заспівав “Многая лєта”, страшенно перелякавши цим компартійців. І запропонував Ігнащенку: “Поки я є сущим, треба щось зробити у Мар’янівці. Бо, як мене не стане, там все чортополохом поросте, як тут після смерті Довженка”.

У Парижі зодчий працював шість разів. У 1968-му над пам’ятником Василю Порику. Коли будували пам’ятник Шевченку на Сен-Жермен доводилося часто спілкуватися з Жаком Шираком, котрий був тоді мером міста. Жак Ширак так багато розпитував про монумент, що маестро це здивувало. Виявилося, мер хотів дізнатися, чи він з архітектором має справу, чи з членом КДБ. І зробив висновок, що і з тим, і з іншим. Бо так поставив скульптуру, що, якби її хтось зірвав, зруйнував би й православний храм. А цього жоден віруючий би не вчинив.

До слова, маестро має Христа в душі. Хоч довго був нехрещеним, адже тато — комісар, мама також партійний працівник. Та коли створив монумент убієнним священикам у Києві в 1993-му, Патріарх Володимир запропонував здійснити обряд. Сам і охрестив Анатолія Ігнащенка, а хрещеним батьком став скульптор Іван Макогон.

Із досьє “Хрещатика”

Досить пізно “заслуженість” на батьківщині наздогнала відомого в світі архітектора. Його вже давно визнали у Франції, і Академія вишуканих мистецтв присвоїла звання маестро архітектури за пам’ятник Василю Порику у Нормандії, споруджений в рамках ЮНЕСКО. Царствений дім Романових в особі великого князя Миколи Романова та княгині Наталії Мусіної-Пушкіної “за архітектурні заслуги” надав титул барона, який носитимуть і нащадки Анатолія Федоровича до восьмого коліна. Щоправда, лауреатом Шевченківської премії маестро став ще у 1974-му за пам’ятник Лесі Українці, зроблений разом зі скульптором Галиною Кальченко в Києві. Проектував і споруджував монументи Ковпаку в Путівлі, Івану Франку в Вінніпезі в Канаді, Леніну в Чехії, Довженку в Сосниці, Березовському і Бортнянському в Глухові, Гулаку-Артемовському в Городищі, Козловському в Мар’янівці. У Трипіллі Київської області спорудив комплекс, представлений на Державну премію України в галузі архітектури. В нашій столиці — Меморіал “Бабин Яр”, станція метро “Дніпро”, музей Леніна, тепер “Український дім”, пам’ятники Котляревському, чекістам, архітекторам Заболотному та Альошину, монумент убієнним священикам.... На Алеї діячів світової цивілізації в Нью-Йорку увіковічнив Пушкіна, Шевченка, Уїтмена, Янку Купалу, в Парижі — Шевченка, в канадському місті Саскатуні — славну доньку нашого народу Лесю Українку. У Лубнах — меморіал “Голодомор-33”.

Пам’ятник засекреченому ракетобудівнику двічі Герою Радянського Союзу Михайлу Янгелю навіть після його смерті не можна було відкривати ні в Москві, ні навіть в Іркутську, тож компартійні боси вирішили спорудити погруддя на батьківщині конструктора в Желєзногорську-Ілімському Іркутської області. Авторами були скульптор Галина Кальченко та архітектор Анатолій Ігнащенко. І, може, вже тоді в голові зодчого почали народжуватися повітряні проекти — споруди летіли у небо, як космічні кораблі, світилися лазерним промінням, крутилися підвісними естакадами, колесом огляду, спливали над водою, як сходить сонце... Коли в Нью-Йорку планували збудувати пам’ятник Пушкіну, який сидить на лаві, Анатолій Федорович заперечив: “В жодному разі. Адже сам Пушкін сказав: “Вознесся выше я главою непокорной Александрийского столпа...”

Ім’я Анатолія Ігнащенка занесено до радянської енциклопедії. Він має безліч втілених проектів. Деякі з них зведені в Україні, інші за кордоном.

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.