Допоки гуде рахманський дзвін

Автор/джерело -  © Наталія КУШНІРЕНКО 

«Бом-м, бом-м-м — чуєте? Тс-с-с!», — старий гуцул прикладає палець до вуст, а вухо — до каменю. Чоловік закриває очі, кілька хвилин лежить нерухомо на землі — дослухається, що робиться в карпатських глибинах. А потім починає наспівувати якусь дуже знайому мелодію. «Що це?» — запитуємо. «Гудуть дзвони рахманські», — каже він.

Два Великодні

«За дуже давнім звичаєм, — починає розповідь Михайло Ванджурак з Верховини, — гуцули двічі святкують Великдень. Спочатку — Воскресіння Христове. А через двадцять п’ять днів після Паски — Рахманський Великдень. У цей день в горах можна почути музику дзвонів — досить лише вийти на котрусь із вершин і припасти вухом до землі».

Обидва свята, розтлумачує він, тісно пов’язані між собою. В день Паски, після того, як родина поснідає свяченим, ґаздиня (господиня) бере шкаралупу освячених у церкві крашанок та писанок і пускає її на воду — в потічок чи у річку. Вважається, що за три з половиною тижні вона допливе в Країну рахманів і сповістить їм про те, що прийшло Воскресіння. Тоді рахмани і заб’ють в усі свої рахманські дзвони. «Доки шкаралупка пливе водою, вона знову перетворюється на яйце, — додає історії шарму пан Михайло. — І тими яйцями рахмани розговляються (припиняють піст — ред.)».

Зазвичай горяни зважають на Рахманський Великдень, що настає четвертої середи по Воскресінню. Намагаються в цей день нічого тяжкого не робити, не різати і не шити, не копати землю. Дехто йде високо у гори, щоб почути з-під землі подзвін. Кажуть, що чують його не всі. «Для великих грішників земля німою лишається», — ставить у своїй розповіді крапку старий гуцул.

Задля справедливості слід сказати, що Рахманський Великдень — свято, яке в Карпатах потроху своє відживає. Гуцули в цей день справді утримуються від роботи, але здебільшого формально наслідуючи звичай — мало хто може пояснити, чому так робиться.

Блаженні люди рахмани

«Легендам про рахманів, а вони відомі тільки в Україні, більше тисячі років», — пише етнограф Олекса Воропай у своїй праці «Традиції і звичаї українського народу». Вчений вважає, що Рахманський Великдень є залишком дохристиянських вірувань українців. На початку минулого століття це свято було досить поширене: його описи зібрані в Карпатах, на Поділлі та Львівщині, на Київщині та Полтавщині, на Черкащині та Херсонщині.

Перекази, записані в різних регіонах, по-різному тлумачать, хто такі рахмани і де вони живуть. Уявлення мешканців центральних областей України, за Воропаєм, були такими: «Наш світ поділений на три частини: небо, землю і підземне царство. Глибоко під землею, немов у раю, живуть блаженні люди рахмани. Вони не знають літочислення. Тому люди мусять повідомляти їм про настання найбільшого земного свята Великодня, кидаючи в річки шкаралупу з крашанок — та пливе до рахманів».

У Карпатах розповідали трохи інакше. «Гуцули повістують, що рахмани — це ченці, справедливі руснаки; вони такої віри, як і ми, — записав знавець гуцульських традицій, автор п’ятитомника «Гуцульщина» Володимир Шухевич. — Вони живуть далеко на сході в монастирі, де ведуть богомільне життя. Ми завдячуємо їм, бо вони спокутують наші гріхи, постяться цілий рік, скоромляться тільки тим, що на Великдень ділять на дванадцятьох одне яйце, котре приносить вода... Рахмани — се наші кревні (родичі); тому старші люди тримають аж до Рахманського Великодня строгий піст».

Виходячи з етнографічних матеріалів, прихильники теорії аріїв трактують рахманів як наших далеких родичів. Наразі є кілька припущень, ким могли бути ці міфічні персонажі. Наприклад, арійською діаспорою в Індії. Або суспільною кастою жерців-брахманів. Чи окремішнім плем’ям, яке жило на найсхідніших землях праукраїнських територій.

Є спроби відродити святкування Рахманського Великодня в новій іпостасі. Неоязичники пов’язують це свято із вшануванням духовних законів Всесвіту. А обряд пускання шкаралупи з великодніх яєць у річки, які течуть до моря, вважають обміном інформацією з духовними силами пращурів.

Гуцули, правду кажучи, не надто переймаються тлумаченнями своїх традицій. Для них досить і того, що Рахманський Великдень з дідів-прадідів відзначається як свято далеких родичів — людей праведних і богомільних, чиїми молитвами і доброчесністю впродовж віків тримаються гори Карпати. Магія спілкування із ними полягає в особливому розписі писанок — на яєчній шкаралупі, яку кидають в ріки, малюють знаки нескінченної дороги.

Одна з гуцульських легенд застерігає, що кінець світу настане тоді, коли не буде розписано жодної писанки, коли шкарлупа не попливе водою, коли рахмани не дізнаються про свято і Карпати не почують підземних дзвонів. Тому горяни кожного року пишуть писанки і святкують другий Великдень.

Автор малюнків - Володимир ГРИВІНСЬКИЙ