До чого ведуть монополія та ієрархія у науці

Автор/джерело -  © Сергій Климовський, археолог, кандидат історичних наук 

Проблема ефективності управління актуальна для всіх галузей господарства. Для науки це вдвічі важливіше, бо дослідницька діяльність менш за все може регулюватися звичайним адмініструванням. Більш того, ієрархічне структурування з командно-адміністративними методами управління не тільки завдають значної шкоди науці, але й призводять до її деградації.

Замкова гора у Києві – тут принаймні ще 2005 р. можна було розпочати розкопки. Фото з сайту www.zamkovagora.kiev.ua

Особливість кадрової політики ієрархічних структур – це острах здібних людей. У адміністративній піраміді начальник майже ніколи не візьме собі заступником людину, здібнішу за себе, усвідомлюючи, чим це погрожує його особистій кар’єрі. Як наслідок, система неминуче деградує, оскільки заступник, ставши начальником, візьме собі заступником ще менш здібну особу. Якщо ж колектив нечисельний, що звичайно для наукових підрозділів, то така система підбору кадрів поширюється й на інших, що призводить до появи “білих ворон” та створює атмосферу склок і перманентних конфліктів. І час від часу чуєш, що когось із знайомих “з’їли” або видавили з роботи тощо. І соціологія поки не знайшла адекватних термінів цим явищам з повсякденного наукового життя.

Одним з їх проявів є негласне правило, доки начальник не захиститься, то ніхто у відділі, або на кафедрі, не буде допущений до захисту. Навіть якщо й справді винайде вічний двигун. І способів тому запобігти існує чимало. Від насипання піску у той самий двигун до постанов “дружнього” колективу про повну недоцільність подальших досліджень і закриття теми. Тому й не дивно, що все більше продуктивних розробок та винаходів здійснюється науковцями, які були змушені піти з офіційних державних інститутів. Незважаючи на всі зміни та перебудови, що відбулися з Україною за останні 15 років, організація науки та міжособові стосунки у ній залишаються десь на рівні 1930-их років, часів переслідування Вавилова та інших.

В археології така боротьба з “конкурентами” навіть набула форми адміністративної заборони окремим науковцям займатися дослідженнями. Зручним засобом для того стала відмова у видачі так званих відкритих листів, які є чимось середнім між “атестатом” фахової зрілості та ліцензією на право займатися розкопками. Сам термін “відкритий лист” з’явився ще у ХІХ ст. і являв собою звичайний лист, який видавався археологу імператорською академією наук на право здійснювати розкопки у приватних маєтках і містив прохання до їх власників не перешкоджати тому. У радянський час відкритий лист став з одного боку формою державного дозволу на ведення розкопок, яку звичайно треба було пред’явити голові сільради, з другого – особистим дозволом для дослідника займатися розкопками.

Оскільки фінансувала розкопки майже виключно держава, і здійснювалися вони повільно її установами або зусиллями громадськості через гуртки краєзнавців і подібні заклади, яки отримували незначну матеріальну допомогу з боку держави, то надзвичайних можливостей заробити на розкопках грошей не було. І проблема видачі відкритих листів була малоактуальною.

Ситуація почала змінюватися наприкінці 1970-их років у зв’язку з частковим переведенням археології на госпрозрахункове фінансування за кошти організацій, які вели будівництво або великі земляні роботи, наприклад, меліоративні. Саме завдяки активній меліорації на півдні України й було зроблено чимало важливих знахідок, в тому числі й знаменитої скіфської пекторалі, виявленої Борисом Мозалевським.

Така система фінансування, до якої додалася ще можливість отримання іноземних грантів та коштів від вітчизняних спонсерів діє й зараз. Проте, саме в останні роки у дослідників масово виникла проблема отримання відкритих листів на проведення розкопок. І не випадково. Археологія виявилась однією з галузей науки, яка змогла значною мірою перейти на самофінансування. А відколи почали з’являтися гроші, то в чиновників від науки відразу виникла спокуса ділити їх і перерозподіляти на свою користь, тим більше з’явилась й можливість виводити їх звідти та запускати у власні фірми в інших галузях виробництва. Звісно, традиційно волаючи до держави про недостатність фінансування. Відтоді у звичайного археолога-науковця почалися проблеми з отриманням відкритих листів.

Відмови почали діставати не тільки початківці, яких ще можна було б звинуватити у браку досвіду і навичок, а досвідчені фахівці, що присвяти археології не один десяток років життя, захистили на тому дисертації та мають численні книжки і публікації. І ця тенденція охопила усі регіони України. Ось кілька прикладів.

Південь. Доктору історичних наук Андрію Добролюбському, авторові 11 книжок і 200 публікацій, вже декілька років поспіль Польовий комітет Інституту археології НАН України (голова комітету – Надія Гаврилюк) відмовляє у видачі відкритого листа на проведення розкопок у Одесі, де ним відкрито давнє античне місто. І тільки завдяки підтримці місцевої влади, яка розуміє важливість цього відкриття, перш за все, безпосередньо для Одеси, А. Добролюбському час від часу вдається здійснювати невеличкі розкопки та спостереження за земляними роботами, долаючи всілякі перешкоди та заборони з боку інститутських та місцевих археологічних чиновників. Юридично такі дослідження є незаконними. І знаному досліднику, згідно чинного закону, який у 2004 р. лобіював у Верховній Раді директор Інституту Петро Толочко, за його наукову діяльність погрожує тюремне ув’язнення. Це не похмуре середньовіччя, а сучасна демократична Україні!

Львів. Археолог, кандидат історичних наук, Орест Корчинський разом з очолюваною ним Верхньодністрянською експедицією з 1980-их років досліджував унікальну пам’ятку ІХ-ХІ ст. – Стільське городище, розташовану у Львівській області. У 2001 р. йому відмовлено у відкритому листі, а самого звільнено з роботи. За цей час суд 4 рази поновлював О. Корчинського на посаді, але його неодмінно знову звільняли. Наслідки: роботи на пам’ятці не ведуться вже 5 років, а сам Корчинський змушений був перекваліфікуватися з археолога на недипломованого юриста і правозахисника. Навіть суд виявляється безсилим проти адміністративного свавілля…

Київ. Автор цих рядків, а також двох книжок і близько 50 наукових публікацій, кандидат історичних наук, який віддав 17 років життя археологічним дослідженням Києва також був змушений рік тому залишити роботу в Інституті археології через свою ініціативу щодо проведення розкопок Замкової гори Києва, музеєфікацію відкритих об’єктів і створення на ній музейного комплексу з ландшафтним парком.

Тут наведено приклади тільки тих осіб, які мають вчені ступені і не побоялися виступити проти адміністративно-командної системи у археології. На жаль, кількість прикладів можна збільшити. Досить часто науковці з різних причин не мають сил опиратися тиску системи і йдуть з нею на компроміс, який зрештою виявляється поразкою для них і для науки. Можливо, це не такі резонансі справи, а звичайні людські трагедії нашого повсякденного життя, але від того не стає менш гірко.

Винні у тому конкретні чиновники від науки, а саме так й потрібно кваліфікувати тих, хто обійнявши у ній керівні посади вже багато років паразитує на чужій праці, займаючись переважно поліпшенням власного фінансового добробуту. За усіма наведеними фактами стоять саме такі ділки, жадоба грошей і слави в яких не має меж. У львівському випадку це Денис Козак, заступник директора Інституту археології, в одеському – завідувач відділу Північно-Західного Причорномор’я і експерт Польового комітету Тетяна Самойлова, у київському – Михайло Сагайдак, начальник Подільської експедиції та інші. В їхніх цупких руках Польовий комітет з його повновладною головою Н. Гаврилюк є тільки інструментом реалізації особистих інтересів, хоча його діяльність вже була визнана Міністерством юстиції протизаконною.

Саме тому колишній депутат Верховної Ради П. Толочко так наполегливо лобіював Закон “Про охорону археологічної спадщини”, який встановлює монополію археологічних баронів Інституту на видачу відкритих листів і право займатися наукою. Закон, написаний до того ж настільки безграмотно, що посилаючись на нього, монету СРСР можна вважати археологічною знахідкою і притягнути людину до кримінальної відповідальності, якщо вона не здала її державі. Поки що від дурних законів нас рятує їх погане виконання, але це не є нормальний стан.

Необхідність реформування системи управління наукою, в тому числі й такої її галузі як археологія, назріла вже давно. І реформа неможлива без кадрових змін. Винні мусять піти. На жаль, в державі, на яку ми звичайно звикли сумлінно покладатися, як завжди не до того. Там ділять посади, а громадянське суспільство, яке могло б це самостійно здійснити реформу ще тільки стає на ноги. І в цьому відношенні навіть наша спроба створити Асоціацію археологів України як професійне громадське об’єднання на демократичній основі, вже наразилася на шалений опір і переслідування її членів з боку інститутських чиновників, що прагнуть мати таку саму кишенькову організацію. Та боротьба триває і залишається сподіватися, що влада нарешті щось почне робити для народу, а не тільки розповідати про свої кроки йому на зустріч.