“Я Людвік Флек, жид, мікробіолог...”

Автор/джерело -  © Ігор Чорновол, «Львівська газета» 

Так відрекомендовувався відомий лікар і філософ студентській аудиторії університету ім. Марії Склодовської-Кюрі в Любліні.

Людвік Флек

Кожний єврей Європи першої половини ХХ ст. мав якщо не трагічну, то драматичну долю. Л. Флек пережив остракізм, переслідування, Бухенвальд і вимушену еміграцію.

Людвік Флек народився 11 липня 1896 р. у Львові. Тут ходив до школи та навчався на медичному факультеті Львівського університету, доктор медичних наук (1922 р.). Асистент професора загальної біології Львівського університету Рудольфа Вайґля (1921-1923 рр.) (про Р. Вайґля див. “Газету” за 3 вересня 2004 р.), очолював бактеріологічно-хімічну лабораторію відділу внутрішніх хвороб і бактеріологічну лабораторію відділу шкірно-венеричних хвороб лікарні Львівського воєводства (1923-1927 рр.). Упродовж 1927-1928 років був на стажуванні в Сератерапевтичному інституті у Відні. У 1928-1935-х очолював бактеріологічну лабораторію Фонду соціальних хвороб у Львові, звідки звільнили внаслідок антисемітської кампанії. У 1935-1939 рр. провадив приватну бактеріологічну лабораторію. 1939-1941рр. – доцент Медичного інституту у Львові, директор міської санітарно-бактеріологічної лабораторії. Під час нацистської окупації керував бактеріологічною лабораторією львівського ґето, 1942 року ґестапо заарештувало його, був ув’язнений у Освєнцимі та Бухенвальді.

Упродовж 1945-1952 років – керівник кафедри лікарської мікробіології університету
ім. Марії Склодовської-Кюрі в Любліні. Під час Нюрнберзького процесу його залучали як експерта у справі лікарів-убивць. 1952-1956 – директор закладу бактеріології й імунології Інституту матері та дитини у Варшаві, член-кореспондент Польської академії наук (1954), член президії ПАН. 1956 р. емігрував у Ізраїль, у 1956-1961 роках очолював відділ патології Інституту біологічних досліджень ім. Вейцмана в Несс-Cіоні. Помер 5 червня 1961 р. в Єрусалимі.

Що ж, скаже вдумливий читач, Л. Флек був кваліфікованим львівським експертом у галузі мікробіології та імунології та ще, можливо, добрим педагогом. Але тепер ім’я Л. Флека відоме в усьому світі насамперед завдяки його праці на ниві філософії.

Сучасники згадували про нього як про веселого та схильного до іронії й пересмішництва чоловіка – риса, притаманна львів’янам узагалі. До того ж, як і інші видатні вчені Львова, Л. Флек мав різнобічні інтереси. Хоча був фахівцем у галузі природничих наук, але найбільше його цікавили культурологія, психологія, соціологія та філософія.

Ще 1936 р. з друку вийшла книга Людовіка Флека “Ґенеза і розвиток наукового факту. Вступ до науки про стиль і колектив мислення” (німецькою мовою). На прикладі середовища медиків учений піддав сумніву загальноприйняту схему пізнання. Він доводив, що, як такі, хвороби не існують у природі, натомість їх “конструюють” лікарі. Бо насправді “хвороби” – це терміни-символи, які просто сприяють комунікації в середовищі медиків. “Легше, – стверджував він, – вилікувати пацієнта, ніж дізнатися, якою є його хвороба насправді”.

Л. Флек пропонував переглянути фундаментальні засади теорії пізнання. Класична епістемологія уявляє собі процес пізнання за схемою “суб’єкт-1 – об’єкт – суб’єкт-2"; себто дослідник ніби “відкриває” “факти”, що існують незалежно від його волі, й передає свої думки-знання іншим (мімезис). На думку ж Л. Флека, пізнання – насамперед соціальний процес, тобто якби не існував зв’язок “суб’єкт-1 – суб’єкт-2", усі індивідуальні відкриття були б позбавлені сенсу. А зв’язок між суб’єктами – це передовсім комунікація за допомогою лексикону слів-термінів-символів. Деякі з них приживаються й символізують цілі теорії, інші – навпаки, забувають.

Натомість Л. Флек пропонував вважати за “суб’єкт-1” колектив, який виробляє правила гри (“стиль мислення”, згідно з його термінологією), а “суб’єктом-2” – пасивні колективи, які споживають запропоновану їм інформацію. Йдучи далі, вчений стверджував, що в науці категорії “правди” та “фальші” настільки переплелися, що розмежувати їх неможливо. Бо факт – це зовсім не точне відображення предмета, а явище, що постає зі взаємодії суб’єкта й об’єкта. А історія науки – це не хронологія відкриттів “правд”, а низка змін у способі пояснення явищ, під час яких спростовують застарілі уявлення й викривають фальшивки.

Усе ж Людвік Флек не був песимістом. Він вважав, що ідентифікація помилок та інвентаризація тих обмежень, без яких у процесі пізнання обійтися неможливо, краще слугуватиме наближенню науки до абсолютної істини, ніж доктринерські засади позитивізму.

Хоча думки Л. Флека почули (про що свідчать 20 рецензій у фахових медичних і філософських часописах Європи), проте забули майже відразу. Очевидно, під час Другої світової війни ідеї аутсайдера (а такими були тоді всі євреї) не викликали зацікавлення. Мимоволі в такий спосіб підтвердилися гіпотеза Л. Флека про пізнання як соціальне замовлення. Лише остаточна криза неопозитивізму в 1970-х роках змусила науковців повернутися до його ідей. Книгу Л. Флека переклали англійською мовою 1977 р. Відтак розпочалося “десятиліття Флека”, в час якого завдяки передовсім дослідженням про життя й ідеї вченого він виріс до рівня найвидатніших теоретиків епістемології ХХ ст., фундатора постмодерної філософії медицини, піонера її конструктивістсько-релятивістського напряму.