Янукович - це війна

Автор/джерело -  © Павло Казарін, «Росбалт» 

Якщо хто ще не зрозумів, то Віктор Янукович - це кінець тієї України, якою ми звикли її знати. Це фінал існування порівняно мирної країни без царя в голові і в Києві. Наступний президент буде очолювати державу, яка буде пам’ятати про те, як пахне порох.

Якщо хочеш щось заховати - поклади на видне місце. Талановитий кримський журналіст Михайло Дубинянський не так давно звернув увагу української громадськості на річ настільки очевидну, що багато хто її просто не помітив: Янукович - це громадянська війна. З ним складно сперечатися - хоча б тому, що нинішня українська влада схожа на небезпечний вірус. Зі змагання, з якого сильний організм здатний вийти зміцнілим, а слабкий - приречений на ентропію і хаос.

І немає тут ніякого перебільшення. Український режим послідовно відрізає собі шляхи для відступу. Того самого відступу, за яким слідують почесна пенсія, благодійний фонд імені себе і публічні лекції. Янукович такого майбутнього для себе не бачить - з елегантністю асфальтоукладача він заливає розчином все те, що могло б гарантувати йому переможну поразку. Прирікаючи тим самим себе на приреченість виграшу.

Янукович і його найближче оточення створили собі ті обставини життя, які не можуть існувати без умови їх перебування при владі. Межигір’я віднімуть, доступ до бюджету перекриють, активи заберуть - як тільки стане ясно, що вибори якого б то не було серйозного масштабу програні. В українського президента просто немає можливості відступити - його не приймуть в почесне заслання в Європі або США: на Заході його чекають звинувачення в корупції та відмиванні грошей. У Росії Януковича, може, і візьмуть на почесне утримання, але право писати мемуари, сидячи біля каміна, йому треба спершу чимось заслужити. Та й не здатна писати книги людина, яка не просто пише з помилками, але з ними ж і думає.

Логіка будь-якої кар’єри полягає не тільки в тому, щоб забратися на вершину, але і продумати зворотний шлях. Але якщо руйнувати за собою щаблі, страхуючись від конкурентів, це лише зробить твій шлях з Олімпу куди болючішим. Тому що твоїм змінникам доведеться прокладати собі нову дорогу - і в цій справі їм знадобляться злість, напористість і агресія. І коли новий ватажок видереться нагору - твій власний шлях вниз буде лише компенсацією за його підйом. Це звичайний закон збереження агресії - старий як саме життя.

Є проста формула суспільних взаємовідносин. Радикальність опозиції прямо пропорційна радикалізму влади. Інакше кажучи, тоталітарному сталінському режиму могло протистояти тільки не менш тоталітарне українське націоналістичне підпілля. Що воно і робило зі змінним успіхом кілька післявоєнних років. А, скажімо, Сахаров міг з’явитися тільки на вильоті життя СРСР - коли розм’яклі стінки колись авторитарного дискурсу вже не могли здавлювати інакомислення, що рветься назовні.

Так, можна зараз сказати, що українська опозиція слабка. Але мова ж не тільки про нинішній статус-кво, а й про ті тренди та запити, що панують у суспільстві. Всі, хто зараз стверджує про кишеньковість українських націоналістів, просто не хочуть розуміти, що "Свобода" - це не тільки Тягнибок (навіть якщо припустити, що він лише "підгодований петрушка" Партії регіонів). Що за зростаючими електоральними результатами радикалів криється запит частини суспільства на легкість простих рішень. Що показна скромність і тяга до силових акцій лідерів "Свободи" - це пряме породження показної розкоші і нехтування законами з боку владних функціонерів. Націоналісти просто потрапляють в яблучко суспільних очікувань - тому й зростають. І це привід замислитися.

Новим українським лідером зовсім не обов’язково стане хтось із депутатів Верховної ради. Бути може, що прізвище наступного Президента сьогодні знає дуже обмежене число людей. Але чим більш безальтернативно почувається український гарант, тим менше шансів на появу в лавах його опонентів "Гавелів" і "Ганді".

Що б зробив з Майданом Віктор Янукович, будь в його руках всі важелі влади в 2004 році? Що зробить з новими акціями протесту український президент, якщо вони матимуть місце цього або наступного року? Можуть сказати, що Україна занадто несуверенна, щоб тут могли повторитися Тяньаньмень або Жанаозені. Але хто заручиться, що Віктор Янукович не вирішить, ніби західну лояльність він зможе купити вже після того, як танки повернутися назад до ангарів?

А тому правління Віктора Януковича означає кінець старої України. Ті методи, якими він намагається підвести риску під минулим, одночасно означають і червону лінію для майбутнього. І подолати це охоронне коло можна буде тільки силою. Конфліктом. Жорстким протистоянням. І якщо в ньому з’явиться хоч одна жертва - то Україна перестане бути тією, до якої всі звикли за минулі двадцять років. Країною, незліченні недоліки якої були прямим продовженням її чеснот...