Крим - це Росія в мініатюрі

Автор/джерело -  © Тамара Клюкіна 

Ми щойно повернулися з Криму. Там усе зовсім не так, як показують у будь-яких новинах - що російських, що наших...

Крим - це абсолютно інертна маса обивателів, яких не цікавлять ні проблеми мови, ні проблеми культури - нічого, крім прожиткового мінімуму і зомбо-ящика

Дивіться аматорське відео в соцмережах, там є і наші кадри. Вони страшенно неякісні, тому, що моїй молодшій колишній учениці, дівчинці з чорним поясом з карате шото-кан, доводилося вдавати з себе мою вагітну невістку й носити камеру примотаною скотчем на животі.

Нові телефони там у всіх "підозрілих осіб" віднімають, старі - просто розтоптують ногами. Щоб можна було щось зняти, нас заступали собою татарські хлопці.

Ті самі хлопці, які на домашніх принтерах роздруковували листівки зі словами підтримки для наших військових, заблокованих у віддалених частинах степової зони, й уночі перекидали їх через огорожу, ризикуючи власним життям (без перебільшення - ви бачили закатованого татарського активіста!). Це для багатьох наших військових була єдина інформація, котру вони могли отримати з материка.

Коли ми всі бучно протягом двох днів відзначали Шевченківські дні, вони сиділи в облозі й чекали від нас підтримки. Вони вірили в диво. Але див не буває. Наші більш ніж двотижневі мандри "островом Кримом" допомогли зрозуміти: Крим - це Росія в мініатюрі. А що таке Росія?

Це абсолютно інертна маса обивателів, яких не цікавлять ні проблеми мови, ні проблеми культури - нічого, крім прожиткового мінімуму (в кожного він свій) і зомбо-ящика. Незначний прошарок інтелігенції (що в Росії, що в її зменшеній копії) - саме "прошарок, а не суспільно значуща сила. Вона пригнічена й відсунута на задній план суспільного життя. Це у великих містах.

Громадські організації на кшталт "Просвіти" - позбавлені більш-менш відчутної підтримки від аналогічних всеукраїнських і "варяться у власному соку".

Що стосується "містечкової" богеми й бюджетників, то вони безнадійно залякані чиновниками, настільки "куплені" за дрібні копійки і залежні від тих, хто дає їм - саме дає, дарує "с барского плеча" - роботу і житло. Вони вам скажуть і напишуть що завгодно, аби не втратити свого черствого шматка. Власне, як і в нас, на материку.

Корупція прожерла все з самого низу й до самісінького вершечка - і що найголовніше - це вважається нормою: "За все надо платить". Але парадокс - найдорожче платить саме той, кому нема чим платити. Така нинішня всеукраїнська, "всеСНД-ешна" реальність.

За один день, навіть за місяць чи за рік цього не змінити - будьмо реалістами. Ми втратили Крим не вчора, не 16 березня. Ми його втратили в перші дні існування Української держави. Саме на цей найбільш деморалізований, декласований, люмпенізований російським впливом регіон слід було звернути найбільшу державну увагу й підтримку - всебічну! Була вона? А Росія не спала, як ми. Ось і результати.

Ми не соціологи, але все-таки протягом двох тижнів активно спілкувалися з кримцями різних соціальних верств. І ось приблизна статистика: 60% - ті, кому "все равно, где жить: лучше нам все равно не будет. Простые люди никому не нужны". 30% - совки, які плачуть за ковбасою по 22 копійки за 100 грамів і думають, що вона є в Білорусі та Росії.

І лише 10% - свідомі громадяни України, виключно інтелігенція і цивілізовані, не бандитизовані бізнесмени, саме ті, кого нині поставила під найжорстокіший удар бездіяльність влади. Вважаймо, що і ці 10% ми втратили.

Ні, ми докладемо всіх зусиль, аби їх врятувати, але вони вже ніколи не повірять нам до кінця, незалежно від того, залишаться вони в Криму, чи переїдуть в Україну. Зараз їм загрожують репресії - це не перебільшення...

А, ми ще забули про тих, хто волає "Рассія, Рассія!" Це не громадяни України, не мешканці Криму - це найняті бандити з Ростова і Краснодарського краю. В так звану "кримську самооборону" ввійшли тільки жалюгідні рештки дрібних шовіністських організацій Криму, реальних фашистів, решта - заслані "кізяки". Плюс похапцем розпущений і не роззброєний "Беркут". Сьогодні вони заробляють мародерством, пограбуванням прибульців з материка, а також отримують певні суми (в залежності від місцевих розцінок по Керчі, Севастополю і т.д.) за "голову" активіста кримського майдану, а ще більші - за "члена терористичного угруповання". В такі члени можуть записати будь-кого, якщо "кізякам" сподобалася його квартира чи майно.

Міліції фактично нема, судів - тим більше, захисту шукати нема в кого. Отак, браття українці.

І ще одне наостанок: Боже вас борони від партизанської війни в Криму, гарячі голови! Ми, як перші "кримські партизани" - свідчимо, що це шлях до остаточної загибелі української ідеї.

Ми "партизанили" з "глибокого підпілля" з єдиною метою: спробувати донести до військових думку, що про них не забули, що їх підтримують, - адже більшість із них не бачили жодних відеозвернень, записаних в Україні. Ми намагалися допомогти їм, чим могли, спонукали інертне й залякане місцеве населення надавати їм підтримку. І єдині, хто був справді ефективною силою в цій боротьбі, - татари.

Низький уклін цим людям, схиляюся перед їхнім патріотизмом! Багатьом українцям до такого далеко!

Тамара Клюкіна - “кримська партизанка”

Як не дивно, кримська ситуація розкрила всі прорахунки Майдану.

Перше: периферія і центр. Був центр Майдану, де була красива картинка і висока концентрація патріотизму, і периферія, на якій товклися більш чи менш активні "тітушки". Якби було багато "не засвічених партизанських загонів" по боротьбі з ними, можливо, не відбулося б тих провокацій, які дали картинку ненависникам українства. Але ніхто не послухав, відмахувалися: що можуть якісь там двоє дідів і сім жінок?! А це були люди з життєвим досвідом, здатні думати тверезо. Ви б не стрибали з трибуни на трибуну, дужі хлопці, а долучилися до їхньої "брудної" роботи, пірнули в натовп і пошукали там тих, хто непомітно зводив нанівець усе, здобуте вашою кров’ю!

Говорилося про "розвідку Майдану". Та не було ніякої розвідки! Якби вона була, то знала б щонайменше про три сотні "тітушок" із Макарівського, Обухівського, Білоцерківського районів, яких завернули "старі партизани", не рахуючи вже тих, яких "нейтралізували" на "периферії" Майдану.

Друге: самозамилування. Я вже колись писала про це. Ми вміємо здобути - не вміємо втримати. Впадаємо в ейфорію, і перемога вислизає з пальців. Але помилки ще не пізно виправити.

Досвід Майдану і Криму показав головну відмінність між українцем і росіянином. Коли б’ють росіянина - він втягує голову в плечі. Коли б’ють українця - він підіймає голову вище. Це значить, що у нас величезний патріотичний потенціал.

Ми переможемо, якщо врахуємо помилки й не будемо робити кроків назад. І ще одне, найголовніше: прокиньмося, Вітчизна в небезпеці! Слава Україні! Героям слава!