Магія ритму та часу малих міст

Автор/джерело -  © Назарiй ЗАНОЗ, «Збруч» 

Феномен часу малих міст, цього пограничного топосу між мегаполісом та селом, залишається майже незайманим в плані обмірковування, недослідженим, неопрацьованим та непропрацьованим. Од того куди загадковішим й цікавішим...

Питання міста і часу вкрай містке. Воно і про ритм міста, і про його особливі одиниці чи то міри часу, і про минуле, теперішнє та майбутнє, і про пам’ять граду та його мешканців, і про їх спільні склерози, і про реставрацію – гру з часом, і про мертві локації, де час зупинився назавше, а ще – про його відносність та циклічність.

Найкраще останнє відчувається на свята, коли в розмірені ритми наших малих міст знову вривається неспокій. Свята, котрі не залишають байдужим і не залишають спокійним. Причому саме на різдвяні, а не великодні, бо другі скороминущі, а перші – розтягнуті в часі. Дехто взагалі виводить їх відлік ще з Романа чи хоча б Миколая. Від того відчуття часу зникає й видається іноді, що січень (а в григоріанців – грудень) – се місяць, котрого не існує. Принаймні першої його половини. Він вислизає крізь пальці, проходить повз в шаленому ритмі, проте залишає на пам’ять жменьку спогадів, рідні обличчя перед очима, а в кого й кілька зайвих кілограмів, або тих, що такими вважаються.


Про ритм і час у малих містах

Феномен часу малих міст, цього пограничного топосу між мегаполісом та селом, залишається майже незайманим в плані обмірковування, недослідженим, неопрацьованим та непропрацьованим. Од того куди загадковішим й цікавішим.

Наші галицькі, закарпатські, буковинські, волинські та подільські містечка ментально й досі перебувають у просторі між XV та XXI століттями. Іноді виникає відчуття, що вони загубилися в просторі й часі десь поміж Річчю Посполитою та другими совітами. На ці гради та бурги не діють та не поширюються загальносвітові правила. І лиш технічні здобутки сьогодення, у вигляді здебільшого транспорту, та обов’язковий новочасний архітектурний рагулізм виказують їх правдиве перебування в тут-і-зараз.

Не дарма ж на частині ратуш, неодмінних атрибутів сих містечок, час – в прямім сенсі слова – зупинився. Пошкоджені у війнах чи запущені через людську недбалість, годинники більше не відбивають міський ритм, так і застигнувши на якійсь за п’ять другій. Сей символічний акт дуже цікавий і важливий, бо ж той, хто в таких бургах наважиться знову надати руху годинниковому механізмові магістратських курантів, дасть шанс на нове життя, на подальший рух міста в майбутнє.

Іноді видається, що в невеликих розмірів локаціях час та його відчуття просто передаються з покоління до покоління. Як даність, як щось звичне, як сімейний ритм, як щось невіддільно пов’язане з рідним простором. Його не обмірковують – за ним живуть.

Як і у інших поселень, на виміри часу впливають усі можливі обставини: географічні та політичні, економічні та соціальні, культурні та релігійні. Часом вони перемішуються й витворюють якісь нові категорії, а часом залишаються настільки осібними, що виштовхують сусідські, перетягуючи ковдру часу та ритму на себе.

Ритм ж самих малих містечок здебільшого визначають якісь нечасті атракції та постійні події, без котрих годі уявити собі існування їхніх мешканців та й самих цих топосів. Тому існують вони від якогось одного акту до іншого чи у фазі повторюваности однієї й тієї ж події, в якійсь циклічности. Здебільшого се акти, котрі розбавляють постійну тяглість буденности та одноманіття, тим самим встановлюючи рамки, окреслюючи цю саму буденність, надаючи їй докінченого чи то доконаного виду, створюють її додаткові сенси, замість того, аби позбавити її.

Жодне мале містечко не обходиться без базару. Рідко в якім ринок діє постійно, тому в більшости випадків існують «базарні дні», коли до граду з’їжджаються гендлярі зі всієї округи й провадять свій нехитрий торг: капустою і капцями, дрелями і сірниками, гуманітаркою та вівчарками, саджанцями заморських рослин та китайськими кедами.

Кількість таких днів на тиждень залежить здебільшого од величини бургу, зручности добирання до нього та купівельної спроможности місцевого люду. В рідній мені Теребовлі цілих три таких дні в тижні, в менших Ланівцях – лише один. Тому один з ритмів малих міст – від базару до базару.

В такім визначенні є неабияка логіка, бо для багатьох жителів сих населених пунктів ринок є чи не єдиним топосом, де можуть дозволити собі щось придбати. А ті, хто може й деінде, часто все одно обирають саме базар, бо для них він є місцем особливої комунікації, топосом поширення пліток та міських історій. Тому намарно вважати, що ринок є лише місцем торгу. Проте це вже зовсім інша історія.

В селах ж, особливо тих, що перебувають на периферії цивілізації, час в таких випадках варто вимірювати від завозу продуктів до магазину до нового завозу.

Іншим місцем комунікації у малих містах є церква. Для багатьох побожних людей чи тих, хто таких із себе вдає, часочислення відбувається від Служби Божої до Служби Божої. Звісно, в кожного у своєму ритмі: хтось ходить на всі ранкові й вечірні, хтось – лиш на свята та недільні, хтось – на весілля й похорони, а хтось коли не прийде – все паску святять.

Хтось замешкує в ритмі від Великодня до Різдва чи навпаки. Не дарма де-не-де досі вітаються виключно «Христос Воскрес» від Великодня до Свят Вечора і «Христос ся Рождає» від Різдва до Воскресіння.

Хтось ж відзначає в своїм календарі кожнісіньке релігійне свято окремо, добре пам’ятаючи, що і коли потрібно робити чи не можна коїти в той день: не різати кругле, не поратися на землі, не шити, не їсти м’ясного і т. ін.

Немало ж західноукраїнців, особливо галичан, мешкають від посту до посту, особливо обмежуючи себе в праві на їжу у піст Великий. Пости й справді вкрай впливають на життя у малих містечках, бо рідко хто наважується влаштовувати якісь гучні святкування під час них, особливо якщо мова про весілля й рідше – про якісь ювілеї.

Проте після посту обов’язково приходять свята. До таких подій бережуть сили, накопичують енергію. Декого можна навіть запідозрити, що постили навмисне для того, аби зберегти енергію для всіх застіль. Щоби потім від’їстися і наскакатися. Аби по тому жалітися, що розжиріли і терміново потрібно збуватися кілограмів. Від весілля до весілля, від празника до празника, від хрестин до хрестин, від іменин до іменин.

А ще є празники загальнодержавні та міські. Окрім традиційних, світських свят, містечка часто відзначають й свої локальні празники, що переростають в якісь фестини, особливо якщо це храмове свято і незабаром вибори.

А де є місце для свята – є й місце скорботі, тому старші люди часто живуть від похорону до похорону, поминаючи знайомих та друзів й очікуючи, що рано чи пізно смерть прийде і за ними. Ще проминання часу в малих локаціях можна помічати по розростанню цвинтаря.

Але тут ми вже виходимо за межі царини ритуальности й пересікаємося з географічними особливостями топосів, що впливають на життєвий ритм міщан не менше, якщо й не більше. Передовсім слід пригадати, за скільки часу можна пішки й на автівці подолати місто із Заходу на Схід та із Півночи на Південь або навпаки. Протяжність міста та компактність середмістя дуже впливають на розрахунки. Здебільшого ритм галицьких бургів найлегше визначити за тим, скільки часу доводиться витратити на те, аби по колу пройти середмістям.

Не менш важливою є відстань до найближчої залізничної станції та до «области» – обласного центру, куди вибираються за різними довідками чи на роботу/навчання, за покупками чи по будь-що інше.

Проте подорож до ближніх локацій чи всередині міста може займати різний час, адже якщо відбувається пішки, то вкрай залежить від віку та кондицій того, хто йде.

Кількість років впливає не лише на швидкість ходи, а й створює свої особливости та тривалости. Школярі та студенти лічать час між канікулами. Працівники живуть від вихідних до вихідних, а ще від зарплати до зарплати, чи то від зарплати до авансу. Старші ж люди замешкують від пенсії до пенсії і од відвідування однієї держустанови до іншої.

Але всі вони з’єднуються воєдино, коли справа доходить до городів. Тому один з найважливіших ритмів малих топосів – забавки з картоплею. Цей період підживлення та саджання, сапання та підгортання, труєння і збирання жỳків, поління і врешті викопування картоплі та перекопування ґрунту на зиму. Цей садо-мазохістський ритуал (не дарма Захер-Мазох із цих ж країв), це засмагання, через котре солярії тут приречені на животіння, ці підлаштовування під погоду і молитви в храмах: то за сонце, то за дощі, то за що інше, ці радикуліти та інші болячки, що згинають в три погибелі, але не відбивають бажання.

Це одна з найправдивіших традицій, що визначає життя місцевого люду. Творить свій особливий відлік від садіння картоплі до її копання, а часом й трохи понад те, залучаючи всіх – від найменших до найбільших. Єднає їх в ці миті спільної праці і прокльонів на адресу картоплі, жỳків, сонця, труйки, лободи та всього на світі.

І усі ці внутрішні хронотопи, всі святкові й робочі миті змушені зміщуватися, стискатися, коли в неспішний та розмірений ритм малої локації вривається щось несподіване: якісь атракціони, цирки чи гастролі заїжджих музик та театралів. Тоді всі ці ритми перемішуються, аби зійтися під одним дахом і послухати, побачити, відчути ритми заїжджі, котрі мандрують усюди і пізнають час інших локацій. Стають святом, новою точкою відліку чогось, ділять традиційний цикл на підетапи та дрібніші частини, розбавляючи монотонність чи створюючи особливу її форму.

До речі, про цирки та атракціони: ще одним варіантом відбивання ритму малого міста є життя «від виборів до виборів», коли в місті врешті щось починають робити. Або не робити. Принаймні бурхливо вдавати якусь роботу, перекладаючи одну й ту ж плиточку на тій самій площі чи біля хати котрогось із міських урядників. Все це неодмінно розпочинається за кілька місяців перед стартом кампанії і триває буквально до дати виборів. Вже наступного дня всі роботи припиняються. Недороблене – так і лишається. Ресурси – успішно розкрадаються, подароване – відбирається, хай навіть се батареї в сільськім клубі.

Всі ці суми ритмів, знання про час передаються у спадок та здобуваються з часом. Сприйняття часу в таких містах навчають, як чогось особливого, ним діляться, немов таємницею. Особливо, коли згадують якісь топоси, котрі більше не існують, але від них все одно ведеться якийсь відлік: різні старі автобусні, неіснуючі будинки чи цілі квартали.

Ритм малих міст – ціла наука. Через свою недослідженість залишається чимсь загадковим для іншого світу, майже магією. Якщо мешканці сих топосів навчають вас сієї магії та цих дивних ритуалів, можете бути певними – вам довіряють. В вас відчули того, хто може зрозуміти цю науку, перейняти її. І одного дня ви вже самі помічатимете, як переймаєте риси сих міст, як циклічність вашого життя набуває інших форм, як вона змінюється, зсувається, перебудовується. Як узрієте се, знайте: тепер це і ваш ритм.