Бухгалтер Люципера. Або як БАМ народився від... табірної воші

Автор/джерело -  © “Аратта-Україна”  

Історія про те, як одеський шахрай і контрабандист став генералом і орденоносцем, хрещеним батьком ГУЛАГу...

“Сірий кардинал” радянського ГУЛАГу - Нафталій Аронович Френкель

Історія - надто вередлива пані, яка інколи може утнути такі номери, що подиву немає межі. Багато хто до цього часу не перестає дивуватися з тієї кількості абсолютно одіозних фігур, батьківщиною яких була наша країна. Серед них і Нафталій Френкель - комерсант, бандит і жорстокий будівельник комунізму.

ТИХИЙ ЄВРЕЙСЬКИЙ ХЛОПЧИК

Будь-яка тема може врешті-решт набриднути. За останні десятиліття ЗМІ посилено «катаються» по життєпису ВЧК-ОДПУ-НКВС. І здавалося б, цей мотив до такої міри вже пережований, що від нього починає нудити. Але коли натикаєшся на несправедливо забутих «монстрів», розумієш - писати про них необхідно.

Переді мною на столі документи «Головного управління таборів залізничного будівництва НКВС-МВС СРСР», першим керівником якого був корпусний інженер, а згодом генерал-лейтенант інженерно-технічної служби Нафталій Аронович Френкель. Ну і чим, запитаєте, він був уславлений? Перш за все, - двома речами, - тим, що під його мудрим керівництвом на початку тридцятих років почали будувати БАМ, і незвичайно прагматичним відношенням до людського життя.

Він народився 1883 року в сім'ї службовця. Це була порядна, нічим не прикметна єврейська сім'я, цілком типова для Одеси кінця позаминулого століття. Коли Нафталію виповнилося 15 років, він почав свою трудову діяльність в херсонській будівельній конторі Гурфінкеля. Виконавчий і дисциплінований хлопець справляв дуже хороше враження.

Правда, була у нього одна маленька слабкість: любив підбурювати між собою робочих і спостерігати за розвитком конфлікту. Подібні спостереження дозволяли хлопцю виявляти слабкі місця в людях і вчитися підпорядковувати їх собі. «Тренінги» не проходили безслідно, Нафталій тепер знав, як опанувати людською душею. У свої шістнадцять років він вже зрозумів, що буде «бухгалтером у Люципера».

У 1900 році Нафталій Френкель влаштовується на посаду виконроба в будівельну експортну фірму «Штейнер і Ко» у Миколаєві. Невідомо, чим молодий виконроб підкорив серця господарів, але незабаром за рахунок фірми він був відправлений на навчання до німецького будівельного технікуму. Закінчивши його, Френкель повертається до Росії і продовжує служити в миколаївській фірмі. Але гострий комерційний розум не дає спокою. Нафталій надає господарям економічний розрахунок, з якого виходить, що оренда складських приміщень менш вигідна, чим будівництво власних, які у разі потреби можна здавати в оренду і мати хороші бариші. Готується економічне обґрунтування проекту. Проте, через деякий час молодого бізнесмена викривають у підробці документів.

Без роботи перспективний інженер довго не залишається. У 1912 році Френкель потрапляє на службу до досить великого миколаївського підприємця і землевласника Юріцина. А в 1918-му переїздить до рідної Одеси, де стає приймальником морських вантажів, виконуючи доручення господаря.

Все частіше і частіше вантаж потрапляє неякісним. Але Нафталій не збирається втрачати товар і вступає в змову з крамарями, яким перепродує великі партії. Одного разу на свій страх і ризик навіть виставляє поганий товар на одеській біржі. І успіх його супроводжував - гроші потекли в кишеню річкою.

Це був 1918 рік, коли кримінальна обстановка в «перлині біля моря» була розжарена до межі. Доля зіштовхнула двох неординарних людей - багатіючого Френкеля і легендарного одеського бандита Мишка Япончика. Їх зустріч відбулася в кафе «Фанконі». У нальотчика там був особистий столик.

З ЯПОНЧИКОМ ВОНИ МАЙЖЕ ПОДРУЖИЛИСЯ

Моісей (Мойше-Яків) Вольфович Вінницький - Мишко Япончик

Япончик і Френкель вмить відчули взаємну симпатію. Япончику подобалася хватка Френкеля, а комерсант зрозумів, що за допомогою авторитетного бандита зуміє зробити набагато більше. Найголовніше - усунути конкурентів. Але бізнесмен злегка переоцінив власні можливості - на Япончика ніхто не смів тиснути і тим більше наїжджати.

Френкель був вимушений дати Мишку Япончику частку у власній справі. Втім, дещо Нафталій усе-таки виграв, а саме - навчився думати масштабно, прораховувати все на декілька ходів наперед. Його не бентежило те, що довелося стати членом банди. Моральні сторони бізнесу абсолютно не цікавили Френкеля. Він цінував лише те, що дає гроші і владу, яка знову ж таки, дає в сотні разів більше грошей. Правда, в душі він не схвалював марнотратство і розмах Япончика в розвагах. Не розумів Нафталій Аронович також те, чому не обкладені данню міські лікарі, адвокати, актори.

... А навколо клекотіла громадянська війна. Влада в Одесі мінялася десятки разів, і кожен новий правитель приносив свої грошові знаки і свою торгову політику. Тому незабаром Френкель втратив велику частину свого капіталу і повністю підкорявся інтересам злодійської Одеси.

У червні 1919 року, щоб врятувати свою багатотисячну зграю від розправи, Япончик і Френкель всенародно оголошують про свій перехід до лав Червоної Армії. Через місяць Нафталій Френкель у складі 54-го полку під командуванням Михайла Вінницького (справжнє ім'я і прізвище Мишка Япончика) бере участь в бойових операціях на Південному фронті. У серпні 1920 року полк Мишка Япончика звільняє Херсон від петлюрівців. Але навіть будучи у формі командира Червоної Армії, Френкель не перериває тісний зв'язок із злочинним світом. Разом з Япончиком вони продовжують контролювати одеський порт і вантажі, що проходять через нього.

Френкель повертається додому тільки на початку 1921 року. Цілим і неушкодженим. Отримавши чималий авторитет серед карних злочинців, Френкель створює власну банду, яка з великим успіхом займається шахрайством, здирством і контрабандою. Але бандитизм не дозволяв йому вкладати у справу великі гроші. Проте, ввели НЕП - знову повезло. Під ширмою приватної контори Нафталій створив імперію контрабанди, яка почала діяти з колосальним розмахом. Цілий флот курсував між портами Румунії, Туреччини і Росії. У трюмах лежали товари: від шовкових панчох до коштовного каміння і валюти всіх країн світу. Нафталія не обдурював жоден кур'єр - усі його боялися і тому поважали. Товар продавався через своїх людей у магазинах, ресторанах і ломбардах по всій Росії. Гроші широкою річкою стікалися на банківські рахунки Френкеля. На Малій Арнаутській виготовлялися товари під маркою кращих магазинів Європи. Суди, міліція і митниця, московські чиновники - все було куплено.

КАР'ЄРА ПОЧАЛАСЯ НА СОЛОВКАХ

Коли на Луб'янку долетіли чутки про абсолютно божевільну діяльність Френкеля, у «залізного Фелікса» почала нервово сіпатися борідка. До Одеси був направлений член колегії ОДПУ Дерібас. Не дивлячись на те, що він був нащадком «того самого де Рібаса», Одеса побачила яскраво вираженого дегенерата. Карлик з величезними відкопиленими вухами і замашками садиста ненавидів усе і всіх. З Френкелем у них почалося велике протистояння, а точніше - велика гра.

У «господаря Одеси» були свої люди навіть у ДПУ. Однією з таких людей, що входили до ланки прикриття тресту, була стрімка зірка ОДПУ-НКВС, кар’єрист Генріх Ягода (справжнє ім’я — Гершель Ягуда). Та з часом найвпливовішим його покровителем стане Лаврентій Берія, який і пізніше надаватиме Френкелю заступництво. Поки Нафталій Аронович ретельно обдумував ситуацію, що склалася, і прикидав, якою сумою можна відкупитися від проклятого Дерібаса, останній, оминаючи одеський відділ НКВС, надсилав до Москви донесення.

Січневою ніччю 1924 року до Одеси таємно прибув потяг із загоном московських чекістів. Вся верхівка одеської НК (ЧК) і всі керівники тресту разом із Френкелем були арештовані.

Колегія ОДПУ винесла «Френкелю і команді» смертний вирок. Але йому знову везе. Коли в підвалі ОДПУ заарештовані були вишикувані в ряд і в потилицю кожному націлювалося дуло нагану, раптово відкрилися двері і тихий голос сказав: «Френкеля... відставити». Страта була йому замінена десятьма роками позбавлення волі з відбуванням покарання на Соловках.

Перше, що зробив Нафталій, прибувши в табір, це дав хабар. І благополучно влаштувався нарядником. Придивляючись до соловецькому побута, одразу відмітив нераціональне використання праці двадцяти тисяч каторжан. Це був шанс добитися реабілітації. Але підвернулася інша слушна нагода.

На одному з пароплавів на Соловки «прибула» висипнотифозна воша, яка перетворилася на справжнє лихо для острова. Лазарет був переповнений. Але Френкель не боявся захворіти. Він немов відчував, що там, «вгорі», хтось до нього благоволить. Трохи розміркувавши, Френкель зрозумів, що ця шкідлива комаха допоможе йому зробити нову кар'єру.

Для боротьби з епідемією, за власною ініціативою Френкель робить проект найбільшої лазні. Термін споруди рекордний - 24 години. Нафталій відібрав для робіт тридцять міцних молодих кронштадтських матросів і двадцять немічних людей похилого віку.

Дув північний вітер, термометр опустився нижче за відмітку 25 градусів морозу. Перед шеренгою «рабів» Френкель вимовив: «За 24 години ми тут повинні побудувати лазню. Якщо не встигнемо - нас всіх розстріляють в однієї стінки. Гарячу і м'ясну їжу, стакан спирту привезуть сюди». Сатанинський план спрацював на славу. Молодші знали, що від них залежить не тільки їхня доля, але і життя людей похилого віку, тому працювали, як ніколи раніше. Лазню закінчили на три години раніше терміну. Цей день став для Френкеля початком нового зльоту. У травні 1926 року за клопотанням начальника Управління Соловецьких таборів (СЛОН) термін ув'язнення Френкелю скоротили удвічі. Через рік його достроково звільнили і призначили начальником виробничого відділу УСЛОН. Виникнувши у вищих ешелонах Соловецького управління, Френкель підготував декілька великих проектів, у тому числі і створення табору нового типу.

ВІН ЗРОБИВ КАТОРГУ РЕНТАБЕЛЬНОЮ

До 1929 року він реорганізує саме управління. Френкель не сприймав навіть самого терміну «політико-виховна робота». Він вважав, що саме праця виховує, але не тільки. Саме це «не тільки» примусило його подивитися на табори досвідченим оком комерсанта.

Френкель знав, як робити бізнес. Друкарські машинки, тріщали без упину, виводячи на світло плани, кошториси, пропозиції по реорганізації соловецьких таборів. Нафталій Аронович дістає схвалення на проведення експерименту під назвою «госпрозрахунок».

Ув'язнені почали рубати ліс, зводити міста, прокладати рейки. Каторга перетворилася на джерело надходження величезних грошових коштів. Якщо раніше в Москві не знали, що робити з політв'язнями, то тепер їх катастрофічно не вистачало. На Луб'янку летіли прохання надсилати нові партії «зеків». Френкелю потрібно було прибрати з дороги всіх тих, хто опирався перебудові таборів за його макетом. Немов мітлою, він «вичистив» всіх своїх московських ворогів. Прибрав і старого недруга - Дерібаса.

У західних засобах масової інформації з’явилися матеріали про те, що молода радянська держава утримує засуджених у нелюдських умовах, створивши для цього гігантську систему концтаборів. Щоб виправдатись перед світовою громадськістю і показати переваги соціалізму, на Соловки відправляють Максима Горького, знаючи, що відомому пролетарському письменнику повірять. До його приїзду соловецька влада готувалася ґрунтовно: рубали крислаті ялини, вкопуючи в пісок навколо бараків та ін.

На честь приїзду Горького і письменників у таборі грав симфонічний оркестр. Траплялись і курйози, коли в одному із клубів Горький побачив, як «зеки» читали газети, тримаючи їх догори ногами. І хоча засудженим категорично заборонялося скаржитися, таємно вони слали письменнику записки, сподіваючись домогтися правди. Їх у письменника накопичилася ціла валіза, яка безслідно зникла ще до повернення в Москву.

Після візиту Горького в таборі провели чистку. А Френкелю запропонували очолити в Москві виробниче представництво всіх таборів ГУЛАГу ОДПУ СРСР. Йому виділили дачу під Москвою і автомобіль «ЗІС-101». Саме тоді відпрацьовувалася схема утримування засуджених в таборах і їх виправлення через працю. Френкель запропоновував використовувати дешеву працю репресованих на великих народногосподарських будовах. Табори почали називати виправно-трудовими.

БЕТОН БІЛОМОРКАНАЛУ СКРІПЛЮВАЛИ ЛЮДСЬКИМИ ТІЛАМИ

Сталіну потрібні були трудові перемоги. У 1931 році він наказав за 20 місяців збудувати канал довжиною 227 км, з’єднавши Біле море і Онезьке озеро. Начальником будівництва каналу призначили Нафталія Френкеля. Сотні тисяч «зеків» було кинуто на спорудження будови соціалізму. Їх знаряддями праці були грабарка, лопата, кувалда, сокира і дерев’яний журавель для переміщення валунів. І норма — будь-якою ціною! За ударну працю прибавляли пайку хліба, а при невиконанні норми на дні каналу заливали бетоном усю бригаду.

На будівництві Біломорканалу працювали до 100 тисяч в’язнів. Інколи смертність досягала 700 чоловік на добу. Померлих від виснаження і хвороб навіть не відвозили на кладовище. Їхні тіла кидали прямо в бетон при заливці шлюзів та причальних стінок. Проте загальна кількість в’язнів не зменшувалась: на будову щоденно привозили поповнення.

Весною 1933 року нарком Ягода рапортував Сталіну про готовність каналу до призначеного строку відкриття. Ідея відвідати будівництво каналу належала Максиму Горькому, який хотів переконати Сталіна, що письменницька інтелігенція може оспівувати трудові подвиги народу.

Письменницька група у складі 120 осіб відправились поїздом на урочисте відкриття каналу. У купе розміщалося троє, четверте місце займали ящики з провізією та дорогим спиртним. В той час, коли на Україні лютував страшний голод, письменницькі столи тріщали від харчових делікатесів.

Письменника Олександра Овдієнка все це так вразило, що він згодом пригадав: «Я ошалів від побаченого достатку. На великих блюдах з петрушкою в зубах під прозорою товщиною заливного лежали осетрові рибини і поросята. На вузьких довгих тарілках купались у жирі шматочки теши, сьомги, балику. Велика кількість тарілок була завалена пластинками ковбаси, шинки, сиру. Плавали в бурштиновій олії шпроти. Пломеніла свіжа редиска. В срібних відерцях прохолоджувались горілка, вино, шампанське, нарзан, боржомі».

За участь у будівництві каналу Френкеля нагородили першим орденом Леніна. Проте канал не знайшов свого судноплавного застосування. В умовах півночі канал глибиною в п’ять метрів знаходився під кригою сім місяців упродовж року. Але Сталіну потрібно було інше: грандіозні трудові досягнення та увічнення свого імені.

БАМ – ЦЕ НЕ ЛИШЕ КОМСОМОЛЬСЬКА БУДОВА 70-х...

Після XVII з’їзду ВКП (б) у серпні 1933 року Нафталія Френкеля призначили начальником робіт Байкало-Амурської магістралі. Спеціально для будови створили новий табір для репресованих БАМлаГ, зона якого простяглася від Чити до Хабаровська. У відправну точку БАМу, у виселок Свободний, Френкель прибув у спецвагоні, оздобленому розкішними меблями. Начальник постійно жив у вагоні, наскакуючи, наче «летючий голландець», від будови до будови.

Під звуки оркестру колишній в’язень особисто приймав партії репресованих. Усіх прибулих ставили на коліна в сніг і рахували по головах, а потім гнали в ліс робити просіки для майбутньої залізниці. Начальник будівництва мав у розпорядженні великі суми грошей. Частину він направляв на підкупи гулагівського начальства, більша частина використовувалася на утримання в’язнів, а частину, як економію, відсилав у казну.

Добовий раціон однієї людини на будові складали буханка хліба і баланда з мороженої риби. Люди страждали від цинги і вживали хвою. Бараків для всіх не вистачало і в’язні сотнями гинули від холоду і хвороб. За декілька років було прокладено більше 2,5 тисячі кілометрів залізниці. В архівах Благовєщенська збереглося два з половиною мільйони особових справ загиблих на тій будові. Було підраховано, що одне людське життя — ціна кожного збудованого метра будови віку. БАМ і Біломорканал увійшли в історію соціалістичного будівництва як смертельні пам’ятники жорстокості та насильства. Лише тепер підраховано, що на будівництві Біломорканалу загинуло до 300 тисяч в’язнів.

На розвиток діяльності Френкель отримує від уряду величезні на ті часи кошти. Вигострений, блискучий розум комерсанта і мерзотника дозволяє швидко обертати частину коштів. Нажиті гроші він пускає на підкуп і хабарі. У 1936 році він отримує звання дівінтенданта. Вся економіка БАМу в його руках.

ДО САТАНИ ПІШОВ В ОРДЕНАХ ЛЕНІНА

Але тут пробили на Червоній площі куранти, і наступив страшний 1937 рік. Вороги Френкеля, які ще залишилися в живих завили від захоплення, коли рознеслася новина про арешт Нафталія Ароновича в той час, коли масові репресії та чистки у військах та вищому керівництві досягли апогею. Вирок міг бути тільки один - розстріл. Але і тепер доля змилувалася над колишнім одеським авторитетом. Його врятували бездоганна репутація господарника і підтримка Берії. У 1940 році за особистим розпорядженням Берії його звільняють. І не просто звільняють. Нафталій Аронович очолює залізничний ГУЛАГ, запропонований ним самим. На дітище Френкеля посипались замовлення: будівництво залізничних трас біля Волги, біля кордонів з Іраном, мертва залізниця Ігарка-Салехард, Тайшет-Братськ. Він отримує звання корінженера і другий орден Леніна.

А з початком війни відомство Френкеля кинули на будівництво прифронтових доріг. Під час оборони Сталінграда з наказу Френкеля зеки розібрали залізничну колію БАМ-Тинда і перекинули рейки на оборону приволзького міста. Робота була виконана в найкоротші строки. 29 жовтня 1943 році генерал-лейтенанта інженерно-технічної служби НКВС Нафталія Ароновича Френкеля нагороджують третім орденом Леніна.

Нафталій Френкель володів завидною інтуїцією і вовчим чуттям. Інтуїтивно відчувши неладне, початок «єврейської справи», почесний орденоносець 28 квітня 1947 року подав прохання про відставку у зв’язку зі станом здоров’я. І його з почестями і черговою урядовою нагородою відправили на пенсію.
Через рік усі його соратники та сподвижники єврейської національності були арештовані і засуджені на великі строки ув’язнення.

Почесний пенсіонер Френкель поблажливо спостерігав за некрологами відомих йому людей в газетах і лише іронічно посміхався.

У 1960 році у віці сімдесяти семи років Нафталій Аронович мирно помер...

За матеріалами “Русской Германии”, “Вечірньої Газети”