Симон Петлюра як супротивник єврейських погромів

Автор/джерело -  © Володимир СЕРГІЙЧУК (доктор історичних наук), “Дзеркало Тижня”  

25 травня 1926 року - на паризьку бруківку пролилася кров голови Директорії і Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. Це вбивство, скоєне Самуїлом Шварцбардом, недруги вбитого і української державності прагнули кваліфікувати як розплату за єврейські погроми в Україні, кару за які повинен нести саме Петлюра, як вища посадова особа на території України в 1919-1920 роках.

Віктор Ющенко на могилі Симона Петлюри на кладовищі Монпарнас в Парижі

Особливо активно працювала в цьому напрямку комуністична пропаганда, намагаючись приписати всі злочини проти єврейської нації саме голові УНР. ЦК КП(б)У навіть прийняв спеціальний документ, яким визначав комплекс заходів щодо паплюження Петлюри напередодні судового розгляду над убивцею.

Широко організована кампанія проти Петлюри і неможливість в цих умовах довести зворотне зробили свою справу: вбивцю виправдали, враховуючи численні жертви єврейського населення України в період Директорії.

Так, євреї України дійсно зазнали великих втрат у той час. Але чи взяли до уваги присяжні всі обставини, виносячи виправдувальний вердикт Самуїлу Шварцбарду? Ні. Саме неповне вивчення документів, пов'язаних з освітленням єврейських погромів, вплинуло тоді на рішення суду, що кинув тінь погромництва на пам'ять вже покійного Симона Петлюри. Хоча, за бажання, необхідні документи можна було б представити, у тому числі і свідоцтва власне потерпілих. Ці матеріали в Радянському Союзі були просто заховані. Адже пустити слідство і сам суд по шляху списання на мертвого Петлюру всіх злочинів проти євреїв - це ще і удар по українському національно-визвольному руху: дивіться, мовляв, які вони - українські «самостійники» - суцільні бандити. Організовуючи руками єврея вбивство Петлюри, більшовики добре все прорахували.

На жаль, багато нетямущих сприйняли цю версію, і на багато десятиліть вона залишалася однозначною для її носіїв, у тому числі і серед євреїв, і серед українців. Але, як мовиться, все таємне стає явним. Відкриті колишні спецхорони, важливі свідоцтва, що втаювали від дослідників, у зв'язку з проблемою єврейських погромів, дають можливість спокійно розібратися в цьому делікатному питанні, що зачіпає інтереси і почуття як євреїв, так і українців. І це потрібно зробити сьогодні, незважаючи на окремі протести, зокрема політиків, бо не до кінця вирішене питання про єврейські погроми в Україні і надалі заважатиме повному взаєморозумінню наших двох народів, постійно викликати підозру і недовір'я, що не на користь нікому.

Так от, ми, українці, повинні визнати - євреї дійсно страждали в роки становлення УНР. Але вся річ у тому, що потрібно глибоко розібратися в причинах цих лиходійств і, не виправдовуючи винних, вказати у кожному конкретному випадку на них. І тоді в цьому переліку ми побачимо не тільки стихійну українську отаманію, що громила євреїв під впливом кинутих більшовиками гасел про експропріацію буржуазії, але і організоване цькування з боку денікінців, що не мало за розмахом і звірством аналогів, а також погроми польських військ і... більшовицьких, зокрема, козаків Будьонного.

Всебічне вивчення документів однозначно свідчить: уряд УНР, очолюваний Петлюрою (як і армія, якою він керував), не має ніякого відношення до організації єврейських погромів. Навпаки, саме Директорія із самого початку присікала погромників. А якщо ми спробуємо розібратися з причинами погромів, то обов'язково переконаємося: вони були на руку супротивникам української державності і виникали кожного разу, коли Україна заявляла про самостійний шлях розвитку.

Наприклад, як тільки Центральна Рада проголосила III Універсалом Українську Народну Республіку в листопаді 1917 року, негайно розкладена російська армія влаштовувала погром в Умані.

Справедливості заради варто підкреслити: після цього Центральній Раді і гетьманові Павлу Скоропадському вдалося утримати погромні настрої в українському суспільстві. До того часу, поки до влади не прийшла Директорія, що підняла повстання проти гетьмана, який відмовився від самостійного державного розвитку України і став на шлях федерації з Росією.

І як тільки влада, яка узяла в свої руки Директорія, проголосила, що відтворює самостійну УНР, знову виникли єврейські погроми.

Організували їх ті, хто за часів Скоропадського, відповідно перефарбувавшись, засіли у владних структурах і військових частинах, залишаючись насправді супротивниками української державності.

Симон Петлюра. Худ. І.Денисенко

Уряд УНР, потрібно визнати, різко відреагувало вже на перші погроми на початку січня 1919 року в Житомирі і Бердичеві: призвідники були розстріляні, а одна з військових частин, що брала участь в злочинній акції, - розформована. Повідомляючи про це представників єврейських партій і міської влади Бердичева 10 січня, тодішній голова Директорії В. Винниченко сказав, що погромницькою агітацією займаються більшовицькі і чорносотенні елементи. При цьому він заявив: уряд енергійно боротиметься не тільки з антисемітизмом, але і зі всілякими проявами більшовизму.

До речі, і самі євреї тоді усвідомлювали, що погроми - не політика українського уряду, а спланована провокація проти нього. Так, представник єврейської партії Поалей-Ціон Драхлер говорив Петлюрі: «Ми глибоко переконані, маючи достатньо фактів, що житомирський і бердичівський погроми виникали проти волі уряду. Відразу ж після житомирського погрому російські і польські чорносотенці хвалилися: «Задуманий погромний план нам чудово вдався, і - кінець Україні».

Навіть пробільшовицьки настроєний представник Бунда М. Рафес, який спочатку стверджував, нібито «особливий загін, який був посланий до Житомира і Бердичева для боротьби з Радами, влаштував там погром», потім, виступаючи на засіданні Трудового Конгресу України 26 січня 1919 року, заявив: «Директорія говорить, що вона багато в чому не винна, що вона не винна в погромах. З цим я згоден. Ніхто з нас не звинувачує Директорію в тому, що вона повинна в погромах».

І не хто інший, як саме Симон Петлюра - член Директорії і Головний Отаман військ УНР, рішуче присікав погромні настрої в середовищі повстанських загонів. Дізнавшись, наприклад, від міністра єврейських справ УНР, що частини, що проходили станцією Яреськи здійснювали насильства над єврейським населенням, він негайно дав телеграму військовому комендантові станції Миргород: «Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити заходи, щоб подібні ексцеси надалі не мали місця і карно переслідувались. 28 січня. Головний Отаман Петлюра».

А коли незабаром він очолив і Директорію, то саме за його ініціативою уряд УНР спеціально розглянув питання про єврейські погроми в Кам’янці-Подільському і Проскурові, вимагаючи від військових керівників «вжити найрішучиших заходів до цілковитої ліквідації погромних протиєврейських дій, а винні щоб були притягнені до суворої кари за законами військового часу».

Крім того, від імені уряду видавалося звернення до населення і армії, в якому з'ясовувалися «ті сумні наслідки і величезна шкода, які несуть для Українського народу і для справи визволення Української Народної Республіки протиєврейські погромні події і закликати населення і козацтво ділом допомогти Народному Уряду знищити в корені всі ці злочинні для нашої республіки явища».

Якби політика Симона Петлюри була іншою, то представники єврейства України, що зустрілися з ним 17 липня 1919 року, звичайно ж, не висловлювали б йому підтримку в будівництві української державності. Наприклад, представник Поалей-Ціона заявив: «Я глибоко переконаний, що не тільки ми, но вся єврейська демократія діями візьме саму активну участь у боротьбі за звільнення України. І в рядах армії єврейський козак рука у руку буде воювати, нести свою кров і життя на олтар національного і соціяльного звільнення України»..

Та і сам Петлюра на цій зустрічі ще раз підтвердив єврейським представникам, що він «всю силу свойого авторитету використає для того, щоб усунути ексцеси проти євреїв, котрі перешкоджають державній праці».

Зовсім іншою по відношенню до євреїв і їх погромників із складу Добровольчої армії була політика генерала Денікіна. У спеціальному меморандумі від Центрального Комітету надання допомоги євреям, що постраждали від погромів, в кінці 1919 року указувалося: «Уряд Денікіна упереджено відносився весь час по відношенню до призвідників погромів... ця упереджена поблажлива політика генерала Денікіна по відношенню до цих помилкових тверджень (всі євреї - більшовики), кинутих в темний, неосвічений натовп, була причиною цієї жахливої смуги жорстокості і погромів, яким зовсім немає прикладу».

Одним з прикладів такої вакханалії документ називає погром в Києві: «Коли генерал Драгомиров, відомий своїм «лібералізмом», був вимушений унаслідок переважаючої його військам силі більшовиків залишити тимчасово Київ, він звернувся до офіцерів (стенограмою) з наступними словами: «Мої друзі, вам відома, як і мені, причина нашої тимчасової невдачі на Київському фронті. Коли ви, мої героїчні і безсмертні орли, знову візьмете Київ, я вам надам можливість розправитися з брудними євреями».

І справді, коли населення Києва після важких випробувань з радістю зустріло Добрармію, що зайняла місто, та відповіла на цей прийом грабіжками і вбивствами. Близько 20 000 чоловік загинуло таким чином протягом двох днів. Після цих подій представник харківської єврейської общини, пан Супраскін, розмовляв з генералом Шкуро, співробітником генерала Денікіна, і той йому оголосив, що «євреїв абсолютно щадити не будуть, оскільки вони всі - більшовики».

Між іншим, уряд УНР у зверненні до держав Антанти 7 жовтня 1919 року, зокрема, підкреслював: «Особливо ганебне насильство творять представники генерала Денікіна над євреями, улаштовуючи по шляху, котрим посувається його військо, нечувані єврейські погроми, які за своїми розмірами, жорстокістю і одвертістю сягають далеко дальше тих насильств, що мали собі коли-небудь місце на терені України».

На жаль, всього цього не врахували в судовому засіданні в Парижі. Як і свідомо організованих погромів з боку більшовиків і польських військ. Не були взяті до уваги і заяви єврейських лідерів, що виступили на захист Симона Петлюри. Зокрема, такі представники, як В.Жаботинський, А.Марголін, С.Гольдельман, І.Добковський, намагалися довести помилковість звинувачень, що пред'являються покійному Петлюрі. Але - марно. У атмосфері загального психозу, створеного супротивниками української державності, суд не зміг піднятися над емоціями і ажіотажем.

На мій погляд, ні присяжні, ні суддя не розуміли, що, виправдовуючи вбивцю Симона Петлюри, вони викликають на себе Суд Історії. А вона обов'язково виправдає супротивника єврейських погромів Петлюру і засудить необ'єктивність і несправедливість тих, хто посмертно вирішував його долю.

1996 рік