Актуально
22076 переглядів
 |
Сьогодні українці з росіянами схожі в одному — багато важливих центрів управління їх суспільним життям знаходиться в чужих руках. Українцям готують ту ж долю, що і росіянам — ми повинні стати дешевою робочою силою, а наші природні ресурси повинні бути привласнені чужинцями, бажано без шуму і за допомогою російських або українських холуїв. Відбувається повзуче захоплення влади над двома найбільшими слов’янськими народами.
Насміхаються над українськими вишиванками та салом, намагаються довести нездатність укра їнців мати свою державу. Як повідомляють з Росії, там над росіянами також сміються, але в хід пущені личаки. Повідомляють, що по російському радіо і телебаченню перестали транслювати російські народні пісні та частівки. Втім, українцям всі ці прийоми добре знайомі. Досить згадати про висвітлення роботи Всесвітнього форуму українців.
В Росії 70 відсотків фінансових ресурсів знаходяться в руках не росіян. Це означає, що Росія російська тільки номінально. Українські ділки наробили зовнішніх боргів на 95 мільярдів доларів, а це фінансовий защморг на шию не тільки наших дітей, але і онуків. Їм доведеться або втекти з України, або тягти лямку жалюгідного існування, адже борги доведеться повертати.
Одного разу на одному з українських телеканалів показували балакучу політбабу. Вона не знайшла кращої теми для розмови, як протестувати проти законопроекту Мовчана і Яворівського про державну мову. Бачте, вона «думає по-російськи», а тому українці повинні змиритися і припинити зусилля по відродженню рідної мови.
Намагався дізнатися прізвище «захисниці російських цінностей» в Україні. Мені сказали, що то виступала «сельодка с луком». Чому таке їдке прі звисько і повна відсутність бажання запам’ятати прі звище політбаби? Тому, що вона не те говорить. Українська мова неухильно відвойовує свої законні позиції в суспільстві, і це знають вороги державності України. Ось і виставляють на посміховисько «сельодок с луком». Щоб сіяла ворожнечу.
Повірте, українці і росіяни вирішать питання мови найкращим чином. Українцям потрібна сильна й багата Росія. Росіянам потрібна незалежна і вільна Україна. Справжнім українцям і росіянам, а не холуям чужаків, що зайняли ключові пости в ЗМІ і в Україні, і в Росії. Якщо подекуди намагаються насильно провести українізацію, то ще треба придивитися, кому вигідне непотрібне нагнітання пристрастей. Українська стає повсякденною мовою українців, і це дуже лякає ворогів незалежної України. Нам же — своє робить! З часом українською мовою будуть користуватися всі, як, наприклад, чехи чеською. А були часи, коли чеська майже зникла. Терпіння та толерантності у українців вистачить.
Ніхто не заперечує, що в літописі взаємин двох великих слов’янських народів були і чорні сторінки. Але ж була, є і буде й справжня дружба, солідарність.
Пам’ятають в Україні і тих солдатів, які принесли звільнення в страшні роки війни. Багатьох людей, що чекали «наших зі сходу», вже немає в живих. Але перед відходом в світ інший вони вважали своїм обов’язком розповісти ді тям та внукам про російських солдатів, з якими в роки війни довелося жити і вмирати. Примітно, що розповіді українських бабусь і дідусів про події тих років пам’ятають вже і діти їх внуків.
Не знаю, чи пам’ятають в Івановській області частівку із словами: «Какая ель! Какая ель! Какие шишечки на ней!» Упевнений, що «Сельдь с луком» цю частівку не знає, та і знати не бажає, адже тут грошима і не пахне. А в українському селі Любомирка та на хуторі Настине цю частівку пам’ятають. І пахне вона порохом і свіжою кров’ю російських та українських солдатів. Почули її пяти-шестирічні діти з вуст доброго російського дяді-солдата, який розважав українських дітей, переляканих вибухами снарядів та кулеметними чергами.
В кінці 1943 року німці з боями відступали. В тилу звірствували зондер-команди, в які були набрані покидьки суспільства. В одну страшну ніч небо над сусіднім з Любомиркою селом з сумною назвою Вдовичий хутір стало багряним від пожеж. На ранок через Любомирку потягнувся обоз зондеркоманди. На залитих кров’ю возах сиділи німці, і жерли сало з пшеничним хлібом. У Любомирці вони зупинилися, щоб побенкетувати. Зігнали жінок і чоловіків, що уміють різати свиней. На возах свиней було багато. Там же лежали і гусаки, і качки, і кури. Було багато бутлів з самогоном.
Головорізи бенкетували довго. Тільки один німець прийшов до жінок, що готували страви. Він тихо плакав, показував патрони і присягався, що він жодного разу не зробив «пуф-пуф». Напевно, цей німецький солдат потрапив в зондеркоманду випадково. На ламаній українській мові він казав: «Це звірі! Вони нелюди!» Про нього пам’ятають і сьогодні. І він став уособленням чесних німців, втягнутих у війну.
З Вдовичого хутора почали повертатися любомирчани, що побігли дізнатися про долю родичів. Люди ридали. У розстріляному і спаленому до тла Вдовичому хуторі вони побачили гори трупів і випалені садиби. Одна жінка, наша родичка, при розстрілі встигла впасти, випередивши кулі. Потім її прикрили тіла розстріляних односельців. Жителі сусідніх сіл, що збіглися, почали розбирати гори тіл загиблих. Вони виявили поранену, замерзлу, але живу жінку. Єдину, якій Бог врятував життя. Вона була вся облита кров’ю односельців, і з її кожушка капала їх кров.
Немов божевільна, вона розповідала безперервно, що коли розстріл закінчився, на гору трупів з під тіла убитої матери вибрався дворічний хлопчик. Він плакав. Навколо гори ходив головоріз із зондер-команди і пострілами з пістолета добивав тих, хто ще ворушився. Хлопчик протягнув руку до нелюда. Другою ручкою він тримався за своє прострілене вушко. «Дядю, вава!» Мерзотник холоднокровно прострілив хлопчикові головку. Люди знайшли тільце малюка з простріленим вушком і великою діркою в голові.
Виявилось, трохи раніше на хуторі було весілля. Там були і поранені партизани, і поліцай Савченко з сусіднього села Вищі Верещаки. Виникла сварка між хуторянськими чоловіками і поліцаєм, якому без роздумів надавали по морді. Той поїхав з жалобою в Олександрівку, де розміщувалася зондер-команда. Четверо партизанів знали психологію зрадників, тому були напоготові, і вчасно пішли в ліс. А за побиту морду зрадника склали голови 1100 ні в чому не повинних українців.
Я добре пам’ятаю квітучий яблуневий сад і горб землі з великим дубовим хрестом на місці хати і сараю. Це означало, що в хаті всі згоріли живцем. Ті, хто встигав вибігти з хат, вели на розстріл. Пам’ятаю і неприродний холод, який обгорнув мене. Холод і якесь незвичайно прозоре, чисте повітря над тією садибою з квітучими яблунями. Щоб садибу не топтала худоба, односельці обгородили її обпаленими дубовими стовпами і колючою проволокою. Тепер майже всі садиби в тому хуторі скуплені якимись скоробагатьками...
Як до чудової музики люди прислухалися до далекої канонади. «Наші йдуть!» А одного разу рано вранці над узліссям з’явився радянський літак і скинув двох парашутистів. Це були розвідники і коректувальники артилерійського вогню. Сьогодні неможливо встановити, чи були вони росіянами чи українцями. Ніхто тоді не питав про національність. Були тільки «наші» і «німці».
Розвідники вирішили сховатися не в прифронтовому лісі, де було повно німців, а в селі. Вони і не приховували, що з армійської розвідки, а говорили російською мовою. Німці зігнали всіх чоловіків в конюшню і зажадали видати чужих. Інакше спалять всіх, щоб знищити «ваших ворогів». Навколо конюшні стояли і плакали жінки і діти. Знищення сусіднього Вдовичого хутора не залишало надій на порятунок чоловіків.
Староста села, який був підпільником, божився і присягався, що чужих в конюшні немає, тільки свої любомирчани, що завжди були лояльними до ні мецьких солдатів. Кмітливі жінки швидко принесли самогон і їжу німцям. І трапилося диво! Чоловіків разом з розвідниками випустили із конюшні, вже підготовленої до спалювання. Там, в конюшні, чоловіки просили один у одного вибачення за всі взаємні образи і гріхи. Ніхто і не подумав врятуватися, видавши розвідників німцям.
Потім на наш хутір Настине прийшов загін розвідників. Всі дев’ятеро були росіянами. Навряд чи хто може уявити сьогодні, якими рідними стали нашим батькам і матерям ці російські хлопці з Івановської області! Дуже скоро їх залишилося троє. Останні загинули, але не відступили. Інакше німці перебили б і мирних жителів Настиного. Вони добре бачили в біноклі, що люди допомагали солдатам. Німецький снайпер вбивав і солдатів, і чоловіків в цивільному.
Прийшла підмога. Кістяком роти були росіяни з Івановської області і Підмосков’я. Замість убитих в боях в окопи приходили українські новобранці. Багато хто був ще в цивільному одязі, і вони були дуже слабо навчені. Інакше, напевно, бути не могло, бо втрати в окопах були страшними. Їх замінювали українці з сіл, розташованих на десяток кілометрів східніше.
У нас в хаті відігрівався і відпочивав лейтенант Пшенічніков Саверин Петрович з Одинцовського району Московської області. В хаті моєї хрещеної поселилися два солдати з Івановської області. Тітка Явдоха з моїми братами, п’ятирічним Гришою та трирічним Вілею, ховалася від куль і осколків в нашому погребі, бо він був глибокий. Вирішили, що якщо потрапить снаряд, то помруть всі разом і всім родом.
Німці вночі не стріляли. Пізно увечері можна було вибратися з сирого погреба, піти в хату, натопити піч, обігрітися та приготувати їжу собі і солдатам. Двоє друзів з Івановської області були весельчаками. Вони просили дітей сказати щось по-українському. «Вы не говорите! Вы поете!» — так казали росіяни дітям. Потім добрий дядечко-солдат співав веселі частівки, щоб діти забули про прокляту війну.
Ті солдати, імена яких встановити вже не вдасться ніколи, не говорили, що думають по-російськи. Вони хотіли навчитися розмовляти на співучій українській мові. Діти заспівали їм «Розпрягайте, хлопці, коней!», про зелений сад і криниченьку. «Це про нас!» — жартували солдати. «Тільки ми копаємо не криниченьку, а окопи».
Напевно, серед українських садів з опалим листям і посіченими осколками і кулями гілками вони відчували себе не так, як удома серед прекрасних зелених ялин. Тому солдат співав: «Какая ель! Какая ель! Какие шишечки на ней!» Але українські діти його не розуміли. Вони ніколи не бачили ялину! У нашій місцевості ялини не ростуть. Довелося російським дядям малювати це казкове дерево. Подібне в книжці бачили тільки мої старші сестри Нюся і Галя. А шестирічній Валі, п’ятирічним Олі та Гриші довелося задовольнитися малюнком того чарівного дерева з далекої Росії. Маленький Віля навчився добре малювати, і найчастіше це була ялинка з прикрасами. Справжню ялину діти побачили тільки через декілька років, вже після голоду 1947 року.
«Проженемо німця, вам в школу на Новий рік привезуть ялинку. Ви тільки попросіть своїх вчителів! І прикрасьте віти ялиночки своїми іграшками!» Іграшок у дітей вже не залишилося. Близькі вибухи снарядів перетворили їх на мотлох. Уціліла тільки передня лапа фарфорового білого ведмедя та Валіна лялька, яку вона ніколи не випускала з рук.
Вийшло все не так, як в пісні про сад і копання криниченьки. Солдати рили траншеї другої лінії оборони. Ця лінія проходила над яром, метрах в тридцяти від хат. Треба було пройти через сад, сховатися в хаті, де в гарячій з ночі печі стояв борщ. Добрі дяді-солдати зайшли в сад. І тут рвонув німецький снаряд. Мозок з розбитої голови одного солдата обліпив стовбур вишні. А частини розірваного тіла солдата, який співав такі веселі частівки, повисли на гіллі декількох молодих вишень. Снайпер тримав сад під прицілом, зняти і поховати по-людськи останки солдата довго не вдавалося. Це був жах!
Російські солдати-визволителі загинули в українському саду. Невже хтось може сподіватися, що про них забудуть? Ті вишні стояли в саду, поки не усохли самі по собі. Тільки тоді їх зрубали. Вони були пам’ятником і батькові родини Віктору Пелі, етнічному поляку, який на фронті пропав безвісти, і російським солдатам. Розповіді про війну передаються з покоління в покоління, і ніхто не зможе ні розірвати, ні знищити цю священну золоту нитку пам’яті. Пам’яті серця.
Коли роту вибили осколки і кулі, а наш лейтенант, якого перейменували на український лад і називали Савою, вмер з простріленими грудьми, довелося нашим родинам стати біженцями. Запрягли корів, дітей уклали в солому упоперек воза. За хутором Валя розплакалася, бо вона забула ляльку, якою треба буде прикрасити ялинку після війни! Довелося батькові повернутися додому, і забрати ту ляльку.
Колеса воза в темноті наїжджали на тіла вбитих. Діти плакали, а німці стріляли в темноту з кулемета, на плач дітей. Матері боялися, що або колесо розвалиться, наскочивши на труп убитого солдата, або в віз потрапить кулеметна черга, і діти не зможуть дійти до сусіднього села Янич, до якого було ще далеко. Втім, після війни жителі перейменували свій Янич на Іванівку.
В темноті почувся тупіт людей, що бігли назустріч. Це на фронт поспішала підмога. Ще хлоп’ячий голос командира запитав з темноти: «Нам надо попасть на хутор Настенька! Мы правильно идем?» Раді, що біжать в потрібному напрямі, солдати швидко зникли в темноті. Місце 19-річного Сави зайняв ще молодший за нього лейтенант-росіянин.
А поліцая в 1960-і роки виявили за кордоном. У нього був легковий автомобіль і вантажівка, жив він в достатку. Не в міру демократичні канадці не видали зрадника нашому правосуддю, хоча було доведено, що на совісті у нього 1100 погублених невинних душ. А як же, хіба ж можна на українському весіллі бити поліцайську морду!
Давайте будемо терпішими один до одного. Досить сіяти ворожнечу між росіянами та українцями. Якщо будемо безперестанно звинувачувати однен одного, то обов’язково з’являться зрадники з побитою мордою, і їх «захистить» яка-небудь зондеркоманда...
З проблемами міжнаціональних стосунків треба розбиратися з холодною головою. Сьогодні шнє керівництво Росії робить дурницю, налаштовуючи своє населення проти українців. Але чому ми маємо повторювати їх помилки? Наша сила в толерантності, терпимості, в історичній обізнаності зрештою. Інтелігентна, компетентна розмова важливіша за базарну суперечку. Так, є межа поступливості, якщо це стосується незалежності держави. І розуміння цього прийде до росіян з часом, як би їх не налаштовували проти нас вороги слов’янства.
Була, є і буде могутня Росія, наш одвічний сусід. Є і буде вистраждана нашими предками вільна та сильна Україна. Іншого Богом не дано!
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
