Актуально
28697 переглядів
|
фото - В.Козюк |
- Н-да, застаріло все. Здичавів садок. Всохла стара абрикоса, яка роками родила червоно- жовте солодке золото. Немає вже височенної груши, із якої у серпні сипалися маленькі, духмяні смачні груші. У старезний, двісті років старий горіх торік вцілила блискавка, та розколола товстий стовбур. Завалився старий льох, де баба колись ховала горілку для комбайнерів - передовиків. З бездонної, колись, криниці кудись поділась вода. Оно, корба зіржавила теж уся. Вже давно нема ані корови, ані нашого рудого собаки.
Може би було добре продати статок, але щось заважало, щось неспокійно ворушилося в душі... Але, певно, треба, бо вже нема кому доглядати дідину. Усі повиростали, та поїхали до зручніших місць. Треба продавати.
Так, роздумуючи, сидів я у хаті у кутку під образом, на древньої лавиці, яка чудом збереглася з бозна яких часів. Сидів, та дивився у маленьке вікно, де між рамами, на старій ваті роками пилились почорнілі, всохлі ягоди калини. Дощ тукотів по склу, якийсь сірий туман висів на бузку під вікном. Ось він тихо сповз сірим мокрим ганчір'ям попід вікно, ось він уже в хаті. Еге, та то не туман, то старий сусід, дядько Радзівіл, який помер 20 років тому, упившись горілкою, сидить за столом напроти, та дивиться мені у вічі своїми вуглинками з-під брів-кущів. Побігли мені мурахи по хребту, наскочила гусяча шкіра. Кинувся я з-за стола, але той уже вхопив мене за плече темними від тютюну, міцними пальцями. "Куди, квапишся, красавче?",- засміявсь. "Сідай, зараз інші будуть". Ноги заслабли і я впав на лавку.
- Хто буде?
- А ти, хто з тобою побалакати хоче! Обертаюсь - баба Василина з дідом Ониськом! В мене очі полізли з лоба - "Та ви вже давно померли!!! Я ще був малим!" Дід закихкотів, поліз у складки своєї селянської сорочки, дістав файфку та почав її смоктати. "Не куриться з неї", - пронеслося у голові. А баба взагалі була відьма, так казали, бо в неї завжди самі лише червоні півні були...
- Так що, статок родинний заважати став?
- Чий то голос? - з туману вийшла довга фігура у темній одежі... На носі круглі окуляри, як у старовинного сільського вчителя. - Дід Петро! - Ех, не любив я тебе, ані ти мене... Знаю, що хотів мені вуха накрутити, коли тобі квітки у садку поламав, та баба не дала. Сама тоді накрутила... Чого вештаєш туто? Знаю, знаю, що ти дідів брат...
- А хто за ним доглядатиме, ви?, почав відбиватися я.
- А на кого ми ce все полишили, бузимки? А це... Гей, це дід Гантін, наш колишній сусід. Дотяг до 100 років... Його хата-мазанка впала декілька років тому, та всмерть придушила якихось бандюків-наркоманів, які переховувались у напівспустілому селі.
Між тим у хаті вже з'явилося повно народу. Декого я знав, декого лише смутно пам'ятав, дехто був взагалі незнайомий. Але всі вони прийшли з близького та далекого минулого до мене. Ось ці дядьки у старовинних постолах... Ні, не може бути! Таке вже століття не носять! Я тріщився на гостей, які скупчувалися у маленькій хаті та тихо перемовлялися одне з одним, неначе чекали на щось.
- Де він, де?!,- закричав чийсь жіночий голос за їх спинами. Фігури розступились, та переді мною з'явилася стара баба у фартуху та хустині, зав'язаною хвостиками на голові попереду, немов із лубків про Малоросію.
- Ви хто, жінко? - здивовано запитав я, та не зміг утримати посмішку, так уже кумедно - книжково виглядала ця баба.
- Я тобі попосміхаюся, голомку!- розсердилася вона, та ляснула мені повз голову рушником. Я завив, та почав затулятись руками.
- Ти, що, бабо, зблазнила?!
- Цить, пуп'янку!,- гримнула вона у відповідь.
- Казала я їй, казала, аби не брала ту голоту Івана! - зненацька заголосила та заломила руки.
- Оно, диви, вже майно розпродає! Бісова личинка! А ти, пуголовку, пучку на ньому натрудив? Бісової душі діти, все порозтягають, все пороздають! А- a, рознасеруть вашій матері, ґазди голі! Най вам десять років не родить, хай вам каятись, неперекаятись, хай...
Я зшаленів. Єзусмарія! Прабаба!!! Казали мені, що крута жінка була, ось і самому пересвідчитись довелося...
Зненацька вона вщухла та поступилась кудись у бік. Гості зашепотіли гучніше.
- Вже йде! Пустіть його, пустить! Дайте пройти..!
- Хто йде?,- я закліпав очима.
Обличчя високого, сивого старця виступило з туману.
Звідки вони у хати беруться? - десь на краєчку свідомості блиснула розгублена думка... Та де в нього очі..? Чого-ж вони заплющені в того діда? Діда Івана знаю з фотки, це не він... Мені зніяковіло. Дід поставився передо мною та заслонив собою решту.
- Подивись на мене, онуку! Хочу зазирнути тобі у вічі.
Онуку??? Хто це??? Я аж ніяк не хотів дивитись на нього. Щось всередині волало: "Не дивись!!!". Але наче якась сила взяла мене за бороду, та підвела голову угору. Я пошарив очима по стелі, по стіні, а потім, неохоче, повільно перевів погляд на дідове обличчя. Той різко розкрив віки і... На мене дивилися мої власні очі, яки я щоранку бачу у дзеркало під час гоління. А, хай йoму всер... Прадід Федось!!! Прадід нахиливсь до мене і тихо каже у вухо, показуючи рукою на якихось похмурих дядьків: "Прадід мого прадіда відбив цю землю у басурмана. Мій прадід придбав її у корони, а я поставив туто хату. Він гупнув мене по плечу важкою рукою: "Зрозумів, хлопе?" Я спробував видратись.
- Я тобі, діду, не хлоп! І взагалі, в тебе кожух смердить!
Той лише всміхнувсь, та гупнув мене ще сильніше.
- Не зрозумів!!! Ану зараз? - та знову підвів руку. Похмурі дядьки присунулись ближче. Здається, будуть йому допомагати...
На дворі раптово щось грюкнуло. Усі, як один тривожно повернули голови до дверей. Грюкнуло, затупало та зацвінькало сильніше. Дід повернув голову до мене, хотів щось сказати, але натомість якось дивно подивився кудись у куток нагору, пустив мене, махнув рукою, і вся компанія гостів розчинилась у тумані так само, як з нього прийшла. Туман розсіявся по хаті, втягнувся у піч та зник. Гуп, гуп, гуп! Я підскочив та збудився. У двері хати хтось колотив. Я пішов відчиняти. Приїхала сестра. Подивилась на мене: "Ти що, із гнізда впав?"
Ото дурня наснилася! Вірно кажуть, що вдень спати не треба... Але якесь дивне почуття, начебто то був зовсім не сон, не облишало мене решту дня. Я нічого не розповів сестрі. І ще... Щось дивне було у тому сні. Куди дід дивився..? Я заплющив очі й уявив собі його погляд. Ага, oтудиго... Стара ікона в рушнику, лампадка... Що там таке може бути? Я присунув стільця, виліз на нього, та почав копирсатись у іконі. Дошка... якась важкувата... Дивно... Обережно зняв ікону, поклав на стіл, взяв ножа... Сестра зацікавлено мовчки дивилася на мене. Відігнувши старі цвяшки, я обережно зняв рамку з картинкою, та завмер... У маленьких лунках, по цілий задній дошці тускніли жовтенькі та срібненькі круглячки. Імператорські карбованці. У сестри впала шелепа.
- Що це? - ледве вимовила вона.
- Привіт від діда Федося, - і я розповів свій сон...
Старенький ПАЗик відвозив нас до райцентру. Я дивився, як у вікні проїжджають поля і думав, що робитиму з хатою. Продавати, чи ні..? Попереду на сидінні біля водія хтось грузно заворушивсь. Знайомо запахло кожушиною. Я злякано подивився на те місце, та захлинувся. Дід Федось! Я закихав, потекли сльози, а коли знову зміг дихати, в автобусі, крім нас із сестрою, вже нікого не було. Ото, чортівня!
Я посопів, помацав у кишені золоті карбованці, та повернувся до сестри.
- Знаєш, ми хату не продаватиме.
Вона довго дивилася на мене, а потім кивнула. Мені почувсь слабий сміх. А може, то рипнув старий мотор?..
Публiкацiї за темою «Духовність»:
