- в селі Лемеші (Чернігівська область) на початку XVIII століття народився хлопчик Олексій Розум. У вільний від випасу корів час, він співав у сільскому церковному хорі, де був помічений, відправлений до Петербургу й згодом став графом Розумовським й вінчаним чоловіком імператриці Елизавети (щоправда без права престолонаслідування). Брат графа Кирило у 18 років (!!!) очолив петербургську академію наук, а згодом ще й став гетьманом Лівобережної України...
Феномен пацифізму в Україні справді є дивним. Попри її історію, рясно политу кров’ю українців.
Країна, що пережила безліч воєнних лихоліть, де захист від різноманітних агресорів і окупантів залежав не від самих українців, а від інших держав; країна, що так часто потерпала через інтереси світових потуг, що робили Україну театром своїх бойових дій; країна, якій ніколи не давали можливості залишитися осторонь, в нейтральному стані, – така країна мала б чітко збагнути, що тільки сильні народи можуть надійно і спокійно почуватися в цьому світі, бо тільки з ними будуть рахуватися і лише їхню позицію братимуть до уваги. Українська свідомість повинна бути адекватною історії і геополітичним реаліями України.
Але замість розважливої і спокійної мілітарної свідомості, здорових оборонних рефлексів українцям нав’язують комплекс жителя антично-міфологічної «щасливої Аркадії», що не має ворогів, якій ніхто не загрожує, на яку ніхто не замахується і через те «щасливі аркадійці» можуть розслабитися, тихо і мирно живучи на своєму благодатному державному «хуторі». Тих, хто намагається вказати на реальні небезпеки й загрози, прагне закликати до пильності, спочатку не сприймають, як ту ж таки міфологічну Касандру, а потім починають цькувати, як тих, хто замахнувся на спокій співгромадян. Їх звинувачують у залякуванні громадськості, у перебільшеннях, у хибних уявленнях тощо.
Але треба бути сліпим, щоби не розуміти, що геополітичне становище України є надзвичайно вразливим. Більш менш спокійним є лише західний кордон: Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія – країни-члени НАТО і Європейського Союзу. Та вже на південному заході в сепаратистському Придністров’ї дислокується військове угруповання Російської Федерації. На півдні в Криму як екстериторіальна структура розкошує найбезконтрольнішим чином Чорноморський флот Російської Федерації, на сході та північному сході з російського боку кордону дислокуються потужні війська Росії. А на півночі – союзна Російській Федерації Білорусь, що є членом очолюваної Кремлем ОДКБ – Організації договору колективної безпеки.
Фактично Україна оточена не надто дружніми іноземними військами з усіх боків, крім Заходу (втім, і в Румунії на високому рівні чутно голоси з територіальними претензіями до України). За таких умов народ оточеної держави повинен мати супермілітарну свідомість, тим більше нині, коли протягом кількох найближчих років, як засвідчили останні події, Україна зможе розраховувати лише на себе саму.
Розумна і патріотична влада в таких обставинах всіляко підтримує оборонних дух свого народу. Натомість українцям протягом 18 років незалежності невтомно навіювали, що ніяких воєнних загроз немає навіть на обрії, що будь-які збройні конфлікти неможливі за визначенням. Тому нині приспаний український соціум не помічає і не реагує, як у нього на очах нищать гарантію його незалежного існування – українське військо.
Нищать фінансово через жалюгідний оборонний псевдобюджет, через підступні адміністративно-бюрократичні акції, скорочення, реорганізацію, економію коштів, оптимізацію структури і таке інше. Нація, зазомбована безвідповідальними егоїстичними політиканами, «п’ятою колоною» та й просто класичними малоросійськими дурнями, що цілком можуть заступити місце ворога, не відчуває всього політичного жахіття, що відбувається. Микола Міхновський казав: «Військо – це право нації на існування». Сьогодні українську націю цього права позбавляють.
Як національна влада культивує мілітарну свідомість
Далеко від України, в глибині Західної Європи є держава, що має ідеальне геополітичне становище. Це гірська країна з чудовим для оборони рельєфом, що з усіх боків оточена цивілізованими державами – Францією, Німеччиною, Італією, Австрією, Ліхтенштейном, із яких три перші є членами Північноатлантичного альянсу. Ця країна вже кілька століть є нейтральною, її нейтралітет визнано всім світом, до її нейтралітету звикло все людство.
Це – Швейцарія. Хто реально може напасти на Швейцарію? Для цього треба спочатку вступити в збройний конфлікт із НАТО чи порушити гарантований великими державами нейтралітет Австрії. Сильні цього світу зберігають у швейцарських банках свої мільйонні та мільярдні капітали, тому більше, ніж хтось інший, зацікавлені в абсолютній стабільності швейцарської держави. То хто ж може загрожувати Швейцарії? Ось, здавалося б, вона, «щаслива Аркадія», де народ може цілковито розслабитися, захоплюючись не військовими вправами, а збиранням квіточок на рідних альпійських луках.
Проте швейцарська нація є однією з найбільш мілітаризованих націй світу. Це тотально озброєна нація, готова в будь-який момент виступити на збройний захист альпійської республіки. Майже все своє життя швейцарські чоловіки пов’язані з армією. Спочатку вони проходять строкову армійську службу (не довіряючи її професіоналам-найманцям, хоча протягом століть швейцарці часто були найманцями в іноземних військах), а потім аж до 50 років регулярно беруть участь у військових навчаннях, зберігаючи зброю для захисту батьківщини в себе вдома. Маленька Швейцарія, населення якої становить приблизно 16% від населення України (7,5 мільйона) має вишколений військовий резерв – 1,5 мільйона осіб. Мілітарний дух швейцарців підтримується і культивується швейцарською владою. Український письменник Юрій Андрухович, який подорожував Швейцарією, описував, як у п’ятницю ввечері електрички в цій країні були переповнені юнаками і поважними чоловіками в камуфляжах, із ніг до голови обвішаними зброєю. Це мирні нейтральні швейцарці після військових зборів поверталися додому на відпочинок. Щодо танкових військ та бойової авіації, систем протиповітряної оборони, то швейцарська армія є значно потужнішою від української. Хоча, на відміну від України, Швейцарії справді ніхто не загрожує, ані реально, ані віртуально. Але в Швейцарії існує культ озброєного народу, завжди готового захистити свою країну. Крім суто військових аспектів, швейцарська армія є дієвим механізмом забезпечення національної консолідації різномовних і різноконфесійних германо-швейцарців, франко-швейцарців, італо-швейцарців і ретто-швейцарців. За належного ставлення влади українська армія також могла б стати знаряддям національної консолідації галичан і слобожанців, волиняків і кримчан, подоляків і донеччан, таврійців і буковинців (тим більше, що на відміну від Швейцарії, тут йдеться навіть не про етноси, а про обласні групи єдиного народу). Швейцарці, плекаючи армію і мілітарну свідомість, хочуть гарантувати себе від будь-яких несподіванок. А що ж Україна?
Як вибрати Верховного Головнокомандувача?
В Україні під час президентських виборів (і це характерний і промовистий факт!) здебільшого забувають, що вибирають не лише Президента, але й Верховного Головнокомандувача всіх Збройних Сил України, керівника всієї оборонної структури держави, що несе особисту відповідальність за воєнну безпеку країни. На жаль, президентські перегони в Україні часто-густо перетворюються на якийсь мало не цирковий атракціон, коли всілякі сумнівні особистості, що не мають зеленої уяви про державний менеджмент, а тим більше про розбудову оборонної організації, починають пропонувати себе суспільству, часом навіть бундючно ведучи мову про сильну армію, жодного дня до цього не стикаючись із військовими питаннями.
Якими верховними очільниками оборони країни були три її президенти – два Леоніди й один Віктор – військо вже відчуло на собі, майже втративши свою боєздатність. А що далі? Оглядачі всіх кольорів до найменших деталей аналізують програми, біографії і попередню діяльність головних претендентів на «булаву», але нікому не спадає на думку зацікавитися, а яким Верховним Головнокомандувачем буде, приміром, Віктор Янукович? Які він має уявлення щодо воєнної доктрини України, як уявляє структуру українського війська, організацію сухопутних з’єднань, повітряних і військово-морських сил? Що знає про можливі воєнні виклики Україні? Наскільки розуміється на питаннях комплектації Збройних Сил, чи усвідомлює необхідність належних видатків на розбудову національної оборони? Ніхто не запитується, а яким Верховним Головнокомандувачем буде Юлія Тимошенко, враховуючи її нестримне бажання економити саме на обороні? Чого варта лише її остання фраза, коли, презентувавши відверто знущальний бюджет військового відомства, пані прем’єр запитала: «Скажіть, скільки ще треба дати грошей на армію, щоби було досить?»
Вельми небезпечно для України, що президентами і прем’єрами незрідка стають люди, які демонструють фантастичну некомпетентність у питаннях оборони. І дуже характерним є те, що політичні аналітики, журналісти, оглядачі свідомо чи несвідомо відвертають увагу суспільства від військової грамотності (чи її відсутності) претендентів на найвищу посаду в державі. Може, варто в Законі про вибори Президента України зазначити, що всі претенденти повинні скласти іспити в Національній академії оборони України щодо рівня їхньої обізнаності з функціями Верховного Головнокомандувача, а про результати таких іспитів повідомити виборців? Може, тоді українці убезпечать себе від абсолютно темних людей на чолі оборонної організації держави?
В цілому, люди працюють більш напружено й більш інноваційно, якщо їх не примушують. Зовсім інша картина там, де їм жорстко вказують, що робити” Соічіро Хонда
Актуально
18909 переглядів
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
