Актуально
17969 переглядів
 |
18 років української незалежності поки не привели ні до чого хорошого. Позитивні результати теж є, але вони хоч малі, проте, очевидні, і згадувати їх тут не будемо.
Але народ не побачив ні процвітання, ні сала в шоколаді, обіцяного націоналістами в кінці 80-х на початку 90-х років.
Як же так вийшло? Найбагатша країна, це завжди було всім відомо. І такий крах, убогість і майже повна відсутність мотивації.
Новітню історію України можна розділити на три головні етапи. Перший - період правління Кравчука, приблизно 4 роки. Період надій і ганьби. Новонароджена українська держава, ледь виповзши з пелюшок, відразу ж почала надувати щічки, - шановного Леоніда Макаровича оточили з усіх боків придворними журналістами, які писали шанобливо і тільки хороше. Організували Національну Гвардію - красиво, але не по Савці свитка. Панували мир і злагода.
Але за лаштунками в той же час розпочався скажений дерибан радянської економічної спадщини. Кудись спливло Чорноморське пароплавство. Ядерні ракети віддали просто так, фактично за "дякую". Собача зграя, що шматувала Україну всі 70 років червоного терору, залишилася на своїх місцях, і почала потихеньку оприбуткувати "золото партії". Але це був лише початок. Правління Кравчука закінчилося повним провалом і ганьбою - він просто продав крісло балакучому дніпропетровському виродку з мерзенної прізвищем, що нагадує купу лайна.
Таким чином, настав другий етап новітньої української історії. 10 років кучмівського морока. 10 років ще більшої ганьби, ніж за Кравчука. 10 років знищення України. Кучма, дійшовши до одноосібної влади в украй індустріалізованій колишній радянській республіці, не довго думаючи, вирішив конкретно отримати з цього свій ґешефт. Все, що хоч якось економічно ще ворушилося, було швиденько приватизоване сімейкою ненаситного Папіка.
Народу дали величезну дулю у вигляді ваучерів, які народ продав по 30 гривень і купив собі ковбаси та хліба.
На якомусь етапі коту Льоні, що вже добряче зажирів, і цього здалося мало. Тоді він організував дві веселі штуки - податкову адміністрацію, яка була покликана знищувати ворожий бізнес у зародку, і ввів неймовірні досі штрафи за адміністративні правопорушення. Щоб вичавити з народу й останні соки. При мені один літній водій на стареньких «Жигулях», якого спинив голодний даішник, почувши суму штрафу, який лицар жезла хотів йому виписати, закричав не своїм голосом – «бля, та мені жерти нічого!» І даішника теж можна зрозуміти, йому теж жерти було нічого. Жерти нічого було всім. При пенсії в 90 гривень жерти важко. А зарплат в розквіт кучмізму так і зовсім не виплачували.
Але час спливав для Кучмонстра майже точно так само, як і для всіх інших. І вже на останньому своєму подиху чудовисько, шкрябаючи кігтями, вирішив нанести останній удар Україні. Воно виригнуло зі своєї смердючій пащі маленьке чудовисько, тупоголове до неподобства, явно не в монстра що його породив. Але чаша терпіння народу вже була настільки переповнена, що маленьке чудовисько просто з ганьбою загнали під стіл, кинувши в нього яйце, - воно і досі так сидить, злобно виблискуючи очима.
І ось настав довгоочікуваний час - до влади прийшов справжній український Президент! Народ повірив, що нарешті життя зміниться на краще, часи кучмізму будуть забуті й стерті з пам'яті! Але й ці надії були майже повністю втоплені в 5 роках хаосу і незрозумілої метушні політичного бомонду, який не зумів скористатися шансом і побудувати комфортну для себе і для людей державу.
Так що ж за злий рок переслідує нас? Обіцяли одне, а вийшло зовсім інше. А давайте подивимося, хто обіцяв, і хто реально виконував обіцяне? Обіцяли націоналісти, головними були РУХ і УРП. Правили - інші, секретарі ЦК КПУ (і секретутики менші за рангом), червоні директори та їхні синочки.
У країні, яку правляча верхівка вважає величезним колгоспом, де можна поцупити і заникатися, не може бути побудоване жодне економічне процвітання, така країна не може бути країною для людей, а лише для цієї самої верхівки. А хто ж вважає цю країну колгоспом і чому? Та вже ж явно не українці, для яких ця країна рідна і єдина в світі, і іншої батьківщини у яких немає. Колгоспом вважають її чужі. ЧУЖІ, для яких ця країна нічого цінного не представляє, крім її заводів, фабрик, землі і врожаю.
Крім всього того, що можна вкрасти і продати, а потім знову вкрасти і знову продати, і так до тих пір, поки або не скрутять шию, або поки не закінчиться те, що можна вкрасти. Але, так як скрутити їм шию нікому, - невже огидний народець спроможеться на таке? - то красти вони будуть до кінця, до самого кінця, до фіналу, поки не вкрадуть все, повністю не знекровлять країну, яка вже й так доходить до ручки.
І буде цей огидний морок тривати до тих пір, поки до влади в країні не прийдуть українці. Навіть найбільш ворожі до України і всього українського напівлюдські істоти вже на власній шкурі починають це розуміти, хоч їм і огидно від усвідомлення цього факту, - їх дратує і ковбасить, їх нудить від однієї лише думки, що їм доведеться жити в українській Україні, але іншого виходу ні в кого немає. Ніхто інший, ніхто чужий, не захоче і не зможе робити щось для України.
Просто тому що вона для них чужа, а чуже завжди грабували та вбивали, така звірина природа людини.
Так було всю історію нашої цивілізації. І час сказати цю правду, для когось гірку, для когось - навпаки, солодку, але все одно з присмаком гіркоти, бо за той час, поки тут правили ЧУЖІ, втрачена нескінченна кількість можливостей вже для двох поколінь людей.
Правда полягає в тому, що для процвітання України влада в країні повинна бути в українців. Допоки з цією істиною не змириться останній з україножерів, цей україножер буде жити рабом, в ганьбі і злиднях. І рано чи пізно все одно доведеться зробити правильний вибір.
І краще раніше, поки не стало зовсім пізно.
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
