НОВИНИ   СТАТТІ   ТРАДИЦІЯ   ФОРУМ   РУС   ENG   DE   ESP   POL   PDA   RSS

Головна
Новини
Публікації
Згадай себе!
Українські ЗМІ
Книги
Соціоніка
Символіка
Наш фотоальбом
Вільна фотогалерея
Вільний форум
Флеш-анімація
Літній відпочинок
Дошка оголошень
Відправка СМС
ВЕБ-пошта
Реклама
Про портал

Наш банер

Міфи і легенди виборів. Проекція на реальне життя

ДУМКА УКРАЇНЦЯ 1271 перегляд

Опубліковано - 5.02.2010 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Добігає кінця виборча кампанія. Незабаром, так чи інакше у змаганнях за булаву Глави держави буде поставлено крапку. Поставлено нашими з вами руками. Одразу зазначу, що не маю жодного наміру агітувати за когось, чи проти когось. Наразі в цьому немає потреби, оскільки більшість з вас вже визначилася з вибором.

Проте, є потреба підвести підсумок передвиборчої кампанії. Насамперед, це потрібно всім нам, аби іншого разу бути розумнішими і не купуватися на дешеві побрехеньки політиканів, створені їхніми політтехнологами.

Бо для кожного з нас цей вибір означає не стільки вибір конкретної особи, якій ми делегуємо своє право, скільки вибір комфортності свого життя у власній країні, щонайменше, на наступні п’ять років, оскільки обраний нами законодавець зробив усе можливе, аби позбавити нас, громадян, права виправити помилку вибору.

Саме тому я звертаю вашу увагу на те, що у народі називають лохотронами.

Найпоширенішим міфом цих виборів була теза «про нові обличчя». Очевидно, цей міф був запущений у суспільство самозваною елітою не від доброго життя, а від усвідомлення свого близького кінця. Адже навіть там, у коридорах влади, вже зрозуміли: чим далі, тим важче навішувати локшину на вуха довірливих співгромадян.

Отже, давайте споглянемо, кого ж нам пропонували у якості тих самих нових облич. Одразу скажу, що не буду витрачати свій і ваш час на розгляд явно технічних кандидатів, які вірогідніше за все отримували зарплатню в штабах фаворитів перегонів. На кшталт Противсіха, який віднині вже не Противсіх, а за конкретного Віктора Януковича.

Почнемо із Сергія Тігіпка, який отримав третій результат. Не знаю, як у кого, а в мене особисто рука не піднімається розповідати, що він нове обличчя в українському політикумі. Як засвідчує його біографія, він розпочав свою політичну кар’єру ще за часів СРСР і дійшов до солідної, по міркам тієї країни, посади: ватажка ленінських комсомольців Дніпропетровщини. Враховуючи особливість регіону в системі оборонного комплексу СРСР, традиції формування кадрів ЦК КПРС – він фактично стояв на, так би мовити, прохідному місці з якого реально можна було б потрапити у Кремль. Тобто, за своїм професійним рівнем, як професійний політик, він є найбільш підготовленим, ніж «самородки» з народу. І ми всі мали можливість у цьому переконатися, спостерігаючи його передвиборчу кампанію. В усякому разі на його тлі, переможець першого туру, Віктор Янукович, виглядав напудреним бомжем.

Проте, твердження, що Тігіпко є новим обличчям у коридорах влади – не відповідає дійсності, оскільки він був і віце-прем’єром, і очолював НБУ. Тобто, абсолютно комфортно відчував себе у команді Президента Леоніда Кучми і гармонійно вписувався у схеми його бізнесу. Про це, зокрема свідчить і те, що не комусь, а саме Тігіпку довірили у 2004 році очолити виборчий штаб єдиного кандидата від влади на посаду Президента Віктора Януковича. Що правда, він не витримав навантаження, вірогідно, від тотального невігластва партнерів і пішов із посади на проміжному фініші.

Молодим за віком, але далеко не початківцем у коридорах української влади був і екс-спікер парламенту Арсеній Яценюк. Він також достатньо комфортно відчував себе і у бізнесі, і у владі у часи злочинного режиму Кучми. Інтелектуал Яценюк, очевидно, не відчував ніякого дискомфорту і у команді прем’єра Януковича. Тобто, в вітчизняній еліті Яценюк, як кажуть, «свій у дрова». З цієї причини, назвати його новим обличчям ніяк не виходить.

Відносно новим обличчям у публічній політиці був Анатолій Гриценко. Підкреслюю, у публічній політиці, а не у владі, як такій. Під час президентства Кучми Гриценко працював під патронатом Володимира Горбуліна. Він працював у «мозковій» структурі, яка опікувалася проблемами національної безпеки при тому ж таки Кучмі. У публічну політику Гриценко прийшов у 2004 році, працюючи у штабі кандидата у Президенти Віктора Ющенка. І ця обставина робить його, щонайменше, морально відповідальним перед нами, виборцями, за те, що сталося згодом, коли Ющенко став Президентом. Між тим, як засвідчило життя, Ющенко цілком влаштовував Гриценка, поки той був Міністром оборони. Потім – чи то Гриценко прозрів, чи то образився, але попри це отримав мандат нардепа від пропрезидентського блоку НУ-НС.

Отже, погодьтеся, що нових облич на цих перегонах ми так і не побачили. Чому? Напевно тому, що ті, кому нині ми делегували владу, зробили ефективний механізм, що не дозволяє потенційну загрозу їхньому владному благополуччю.

Але міф про нові обличчя, найдобріший з інших, які настирливо нав’язувалися суспільству буквально з початку минулого року.

Це ж треба так ненавидіти власну країну, щоб вилити на неї стільки брехні й бруду, як це було зроблено практично всіма кандидатами у Президенти!

Найстрашніше те, що лідером у цій брудній справі був легітимно обраний Президент України Віктор Ющенко.

Навіть немає потреби наводити конкретні приклади неприховано антидержавної, системної діяльності Глави держави. Ми, громадяни України, поза своїм бажанням, не один місяць поспіль були свідками війни на винищення. Ні, не війни Президента Ющенка проти легітимного прем’єра Юлії Тимошенко, а війни Президента проти народу власної країни. Війни, яка практично зруйнувала і без того слабку й недосконалу систему влади.

Заради чого ви робили це, Вікторе Андрійовичу? Хіба може бути ваше особисте комфортне перебування у владі варте свідомого винищення держави, народ якої вас обрав на цю посаду? Проте, ви наочно довели, що українськість полягає не в одяганні у вишиванки, не у оголошенні промов, написаних спічрайтерами на патріотичну тематику. І, навіть не у присвоєнні високих державних відзнак борцям за українську державу. Бо оті високі державні відзнаки вашими ж руками, пане Президент, були спаплюжені. Саме вашими Указами поряд із легендарними достойниками – опинилися негідники.

Не знаю, кому як, а мені здається, що взагалі метою реалізації політичного проекту «Президент Ющенко» є дискредитація української національної ідеї, як такої. Бо на цьому прикладі пропаганда держав, яким незалежна Україна муляє око, небезпідставно нав’язувала, в тому числі й українським громадянам штамп про неспроможність нас, українців дати раду власній державі.

І мушу зазначити, що ваші спільні старання, пане Президент, мали результат. Що засвідчили матеріально результати голосування у першому турі виборів Президента.

Бо переможцем став кандидат, якого не можна навіть запідозрити в прихильності до української державності. І тому абсолютно логічно, що Янукович і словом, і справами робив усе, щоб нанести максимально можливу шкоду державі, громадянином якої він значиться. Державу, представником влади якої його обрав ошуканий народ.

І те, що очолювана ним Партія регіонів здійснювала нормальну функцію опозиції, як у будь-якій демократичній державі, є примітивним міфом. Бо у всіх, без виключення, демократичних державах політична боротьба і конкуренція миттєво припиняється, коли мовиться про стратегічні інтереси держави чи доленосні рішення, які впливають на життя більшості виборців.

Натомість, скільки ПР має представництво у вищому законодавчому органі – ми спостерігаємо тільки системну антидержавну діяльність. Точніше – активне лобіювання інтересів іноземної держави, яку важко назвати дружньою до України.

Між тим, аналізуючи пропагандистський бруд, вилитий на нашу державу регіоналами тільки за передвиборчу кампанію, я, як не намагався – не знайшов підтвердження жодному з їхніх «високо наукових» прогнозів. Хіба що, можна відзначити їхній помітний внесок у розкручування негативних факторів кризи: роздмухуванні інфляційних очікувань, негативному впливі на ціноутворення тощо.

Окремо можна казати про міфологію на тему чесних виборів. Наочною ілюстрацією брехливості публічних заяв Януковича та його спікерів про прагнення чесно виграти прихильність народу є ухвалення поправок до виборчого законодавства. Процес творення парламентського фальсифікату мала нагоду спостерігати вся Україна, оскільки дійство відбувалося у прямій трансляції з парламентської зали. Не треба бути знавцем нормативної бази, аби зрозуміти: не може відбуватися процес розгляду і голосування законопроекту у залі, де на табло висвічується 206-208 карток нардепів, при тому, що для прийняття рішення мінімально необхідно 226. Тобто, очевидно, що таке засідання може мати статус хіба що зборів нардепів, але аж ніяк не пленарного засідання парламенту. А відтак – легітимність «ухвалених» чи «не ухвалених» рішень більш ніж сумнівна. Більш того, чомусь ніхто не згадав про те, що чинна нормативна база передбачає для ухвалення будь-якого законодавчого рішення підготовчу процедуру: тобто, підготовку документу у профільних Комітетах, отримання науково-експертних експертиз тощо. Всього цього просто не було. Загальновідомо, що текст законопроекту готували похапки особи, які на це не мають жодного законного права.

Однак, всі ці обставини аж ніяк не зупинили шахраїв із депутатськими мандатами. Не зупинили Президента, який у рекордний термін скріпив фальсифікат своїм підписом. Виникає питання: навіщо лідеру «народних симпатій», якщо він таким є, у такий брудний спосіб терміново змінювати правила гри? Міф про те, що нібито є загроза зриву виборів – просто не витримує критики. По-перше, за свідомий зрив виборів, тобто створення перешкод вільному волевиявленню громадян, наступає кримінальна відповідальність. Це – злочин. По-друге, в тому, що вибори можуть бути визнані такими, що не відбулися, – немає особливої трагедії ні для держави, ні для виборців. Є легітимні механізми призначення нових виборів, при чому кількість їх ніяк не обмежена.

Проте, є трагедія для певних кандидатів. Зокрема – мільйони, витрачені на лохотрони, виявляться викинутими на вітер. А як для наших умов, – це не тільки мільйони на лохотрони, а інвестиції під майбутнє безкарне розкрадання національного багатства. Очевидно цього злякалася команда Лідера. Бо за логікою, якщо Янукович отримав чисту перемогу і народ добровільно довірив йому владу, то через три місяці – він отримає не менший, якщо не більший мандат довіри.

Але, саме на це Янукович й не сподівається. Тепер це очевидно кожному, хто не втратив здатність логічно мислити. Саме тому, у передмістях столиці накопичуються «захисники» результату «вільного волевиявлення» за фальшивим законом.

Було б несправедливо не зупинитися на кампанії прем’єра Юлії Тимошенко. Чесно кажучи, особисто у мене не викликає захоплення робота її команди. Усім зрозуміло, що працювати керівником уряду в умовах кризи і вести передвиборчу кампанію фізично дуже важко. Тому, власне, виборами переймалася команда. І робила це вкрай неякісно.

Наприклад, навіщо була демонстрація «роздач», тобто показове вручення ключів від нових квартир, автівок інвалідами і тощо. Невже штабісти прем’єра не уторопали курячими мозками, що квартири, машини, автобуси, тобто так звані передвиборчі роздачі, це не повинно і не має місця в країні, де нормально функціонують не тільки уряд, а й інші інституції виконавчої влади? В нормальних країнах – це буденність, яка не є навіть інформаційним приводом. Невже, хтось у виборчому штабі думав, що у такий спосіб він покращить авторитет прем’єра? А вийшло – навпаки.

Нікчемною, якщо не сказати прямо, виявилася робота, з роз’яснення громадянам дій уряду. Тобто, щось робилося, але вкрай формальне й недолуге. Для прикладу, опоненти з усіх боків поливали уряд брехнею на тему, як в нас погано. А чи було погано насправді так, як могло б бути, якщо б були зроблені інші кроки, прийняті інші рішення. Адже, ні критики від Януковича, ні критики з Секретаріату Президента, критикуючи, не пропонували своїх варіантів рішення проблем, не кажучи про прогнозовані результати таких кроків.

І взагалі, якщо послухати видатних економістів сучасності Ющенка та Януковича, то попри економічну кризу, яка у більшості країн позбавила роботи та засобів до існування мільйони людей, в Україні, якби не уряд Тимошенко, було б процвітання та зростання як на макроекономічному рівні так і у кишенях громадян. Хіба це не марення хворих людей? Я б, наприклад, запитав обох Вікторів, скільки великих підприємств збанкрутіло в Україні за цей рік? Наприклад, у ФРН, яку так часто беруть, в якості прикладу опоненти Тимошенко, мало не сконав автогігант «Опель», у благополучній Швеції – «Сааб», у Росії – «АвтоВАЗ». А український ЗАЗ та решта автозаводів стабільно працюють. До речі, у тій самій Росії, куди нас збирається затягнути Янукович, – наразі в наявності десятки міст-супутників промислових підприємств, що перетворилися на анклави безробітних й обездолених громадян, бо зникло єдине можливе місце роботи. Чи є щось подібне в Україні? І це тільки один приклад «поганого» й «непрофесійного» уряду Тимошенко.

До речі про банкрутства. Ми всі стали свідками банкрутства низки банків. Проте, в Україні природа цих банкрутств суттєво відрізнялася від тієї, що існує у більшості країн світу. У національному виконанні природа банківських банкрутств знаходиться у площині банального криміналу, а не економічної кризи. І що, найцікавіше, за дивним збігом обставин, злодії, що обікрали вкладників, – мають стосунок до партії Януковича.

Однак, команда Тимошенко і в цьому питанні явно прокололася. Насамперед, її політична сила загралася у політичні шоу-балагани, замість того, щоб використати свою розгалужену партійну структуру на організацію реальної правової допомоги ошуканим вкладникам. Переконаний, це б мало значно більший ефект ніж пустопорожня балаканина на телебаченні.

Суттєвим проколом Тимошенко стала недооцінка важливості сучасних інформаційних технологій, якими, до речі активно користуються її опоненти. Та невже в її виборчому штабі ніхто не звернув увагу на ту пропаганду, яка системно ведеться на різноманітних Інтернет-форумах і чатах? До речі, не таємниця, що помаранчева революція перемогла не тільки завдяки Майдану, а завдяки активній підтримці Майдану форумчанами. А тепер я пропоную Юлії Володимирівні знайти час і почитати, що пишуть її виборці на форумах Донбасу, Харкова, Дніпропетровська, Криму, Одеси, Херсона, Миколаєва тощо. Чесно кажучи, особисто в мене склалося враження, що партійні організації «Батьківщини» у цих містах існують тільки на папері, бо саме там, де йде жваве обговорення громадянами їхніх нагальних проблем, – її однопартійці просто відсутні. Проте, аж занадто працівників ФСБ та штабістів опонентів.

Важко зрозуміти, хто готує інформацію для прем’єра. Наприклад, абсолютно недоречно, принаймні зараз, повторювати штамп, нав’язаний опонентами, про розширення повноважень місцевої влади. Скажіть, яких повноважень не вистачає столичному меру Леоніду Черновецькому, щоб банально прибрати від снігу вулиці столиці? А таких черновецьких в Україні – хоч греблю гати. Кожен громадянин на власні очі бачить, що місцева влада просто нікчемна, не здатна розумово вирішити елементарні проблеми життєзабезпечення населених пунктів. Наведу лише один приклад. У місті Василькові, що в 30 кілометрах від вулиць Банкової і Грушевського, вже виросло покоління дітей, які не мають уяви, про те, що вулиці міста, окрім центру, мають освітлюватися! Проте, повноваження, які є у місцевого самоврядування виявляється, абсолютно достатні для активного дерибану громадського майна і землі. У мене, як громадянина, виникає цілком логічне питання до глави Уряду: навіщо ж злодіям давати ще більше влади? Щоб утворилися чи легалізувалися вже існуючі кримінальні анклави?

Коли про таке каже двічі не судимий Янукович – це цілком зрозуміло і його наміри очевидні. Проте, не зрозумілі мотиви Тимошенко, яка повторює за Януковичем прагнення задовольнити його наміри.

Можна було б ще дуже довго перераховувати ляпи команди Тимошенко. Ляпи, які, нажаль не тільки негативно вплинули на її кампанію, а що, найстрашніше, посилили міфотворчість її опонента Януковича. А це, без перебільшення – загроза для України і кожного її громадянина.

Виборча кампанія показала, що більшість громадян України потребують сильного лідера держави. Не диктатора, а сильного розумом лідера. Не диктатора, а сильного волею лідера, який здатен не тільки самотужки подолати безлад і кримінальну вакханалію у владі держави, а того, який здатен зібрати команду однодумців. Не з метою набити власні кишені та піти з ганьбою, а збудувати сильну державу для себе і своїх співгромадян.

Хто здатен стати цим народним героєм – ми мусимо вирішувати цієї неділі. І особисто мені дуже хотілося, щоб ми всі зробили це відповідально. А якщо буде потрібно – вдруге власноруч поставили можновладців на належне їм місце – тимчасово найманих нами наших слуг.

• Дим «Отєчєства чужого»
  Євген Сверстюк
  Нас потроху вкриває дим з московських торф’яних боліт. Давно забулося, що Москва – то колишнє болото. Давно болото висохло, а при різких перепадах температури те болото озвалося, торф’яники загорілися, дихати нічим...

• Василь Овсієнко: «Тепер в Україні фактично є влада росіян, а не українців»
  Роман Скрипін, “Радіо Свобода”
  Колишній політв`язень і правозахисник вважає, що треба буде ще боротися за встановлення Української влади в Україні.

• Юні християни чи новітній сталінюґенд?
  Сергій Грабовський, “Раділ Свобода”
  Йдеться про гримучу суміш неосталінізму та православного чорносотенства, характерну передусім для нинішньої Росії та для південно-східних регіонів України.

• Андрухович: “Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися”
  Оксана Климончук, УНІАН
  - Що повинен робити патріот? Усвідомити, що це не програна битва, як стверджують деякі, а програна війна. Наслідком програної війни є окупація країни. Окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький. Бойкот і саботаж є дуже ефективним методом. Несплата податків – там, де це можливо. Невиконання їхніх розпоряджень. Ну й таке інше...

• Сергій Жадан: “Пропоную включити до шкільної програми п’єсу Подерв’янського “Кацапи”
  Сергій Жадан, ТСН
  Заява нового міністра освіти про доцільність включення до шкільної програми лише мертвих письменників повернула надію та віру в справедливість у багатьох із нас.

• Олег Скрипка застерігає: українці втрачають свою мову та самоідентифікацію
  Оксана Климончук, УНІАН
  Коли з нас хочуть висмоктати всі ресурси, то кажуть, що ми з росіянами один народ… Хибне розчарування суспільства в минулій владі переросло в реальний розпач за влади нинішньої…

• Між програмою Януковича та діями влади - нічого спільного
  Анна Ященко, УНІАН
  Доктор економіки, екс-міністр фінансів Віктор Пинзеник не знайшов приводів казати, що уряд, сформований парламентською більшістю на чолі з Партією регіонів, виконує програму Президента Віктора Януковича.

• Президент Янукович панічно боїться своєї країни, свого народу
  Оксана Пеленська, “Радіо Свобода”
  Юрій Андрухович – письменник, поет, публіцист, людина чіткої творчої й громадянської позиції. Андрухович – одна з чільних осіб, які поставили свій підпис під Зверненням інтелектуалів, політиків і громадських діячів України до парламентів, урядів і народів світу, він один із тих, до чиїх поглядів прислухаються, чия думка має вагу.

• Альтернатива сепаратизму
  Володимир Ференц, “Портал Українця”
  Гляньте на телеекран, послухайте політиків, успішних бізнесменів – там домінує світ наживи під уніфікованим російським гуманітарним кліше! Глобальний бізнес не звик розмінюватись на сентименти до українського – дешевше і вигідніше зробити всіх українців російськомовними і байдужими до власного краю.

• Неполіткоректна стаття
  Ігор Лубківський, “Портал українця”
  От хоч убийте мене, але нічого не можу з собою зробити – от не вірю я в те, що люди, які голосували за Януковича, цілком нормальні психічно. Ні, ну в прямому значенні цього слова звичайно так, здорові – ніякий психіатр там точно нічого не знайде. А от в сенсі хвороби духу...? Голосувати за те, щоб зека обрати президентом? Б-р-р-р-р!