Актуально
23015 переглядів
 |
«А коли вони прийшли за мною, не залишилося нікого, хто за мене вступився б», – ці слова Мартіна Німьоллера, священика і громадського діяча, який пройшов шлях від співпраці з нацистами до в’язня концтабору, в Україні згадують дедалі частіше. Німьоллер змалював анатомію розкручування маховика репресій: вони зачіпають спершу визначене й порівняно вузьке коло осіб. Однак, якщо інші залишаються байдужими, згадане коло постійно розширюється і влада починає вважати репресії не інструментом політичної боротьби чи навіть знаряддям помсти, а звичайною практикою поводження з суспільством. Допустивши це, своїм мовчанням громадяни справді можуть дочекатися моменту, коли репресії торкнуться кожного і «не залишиться нікого», хто вступився б за них.
Сергій Єфремов, український вчений, публіцист, віце-президент Академії наук, репресований за справою про «Спілку визволення України», у своїх «Щоденниках» влучно назвав початок сталінських репресій у СРСР «підлими часами», коли загублено «міру речей».
Адже розв’язування владою війни проти власного народу – використання репресивного апарату – може наштовхнутися на принципово різну реакцію суспільства. І саме вона визначає, яким буде ставлення керівництва держави до своїх громадян. Бо народ не те що має ту владу, на яку заслуговує, радше влада ставиться до нього так, як він дозволяє ставитися.
Реакцією можуть бути опір, спротив – тоді можновладцям доведеться йти або на тотальну зачистку (за прикладом сучасної Білорусі), або на компроміси з громадянами, відмовляючись від диктаторської ролі, але натомість отримуючи шанс здобути підтримку значної частини суспільства і спертися на його ресурси.
Іноді оглядачі висловлюють сподівання, що диктаторський шлях в Україні нібито має межі, гарантовані ззовні. Адже представники США і провідних країн ЄС не приховують, що спроби засудити лідерів опозиції «серйозно розчарують» демократичну спільноту. З відповідними наслідками для бізнес-інтересів наших можновладців, та й просто банальною неможливістю подорожувати цивілізованим світом, вирішуючи ділові чи особисті питання.
Проте знаходяться біля української влади радники, які закликають не зважати на ці обмеження. Переконують, що за рішучими словами Заходу не буде рішучих дій. А в разі чого Росія «допоможе». Як вона допомагає Білорусі в обмін на контроль над рештками економіки, ще не залежними від РФ.
Понад те, розгортання вже наявних кримінальних справ проти представників опозиції і колишніх урядовців нібито переконує можновладців у правоті «радників». Адже справи порушуються часто під демонстративно абсурдними приводами (як-от проти Юрія Луценка чи тим більше екс-першого заступника голови НАК «Нафтогаз України» Ігоря Діденка, суті провини якого так і не спромоглися сформулювати, однак тримають за ґратами). Застосовують утримання під вартою як засіб додаткового тиску й упослідження. А реакція ззовні часто обмежується діями чи заявами кількох ентузіастів. Тих, хто бажає ставити на репресії як спосіб досягнення мети, це окрилює.
Доходить до абсурду, але вельми промовистого. Так, віце-прем’єр Борис Колесніков порадив адвокатам Луценка «шукати аргументів невинності» свого підзахисного. У цій «пораді» – вся «правосвідомість» влади. Замість гарантованої Конституцією презумпції невинуватості, а отже, необхідності для слідства шукати докази провини, жертві закидають обов’язок доведення невинності.
Якщо такому мисленню дати волю, дозволити йому визначати дії влади, Україна перетвориться на вельми неприємне для проживання місце. Адже тиску «органів» зазнають не тільки політики – опоненти влади. Його вже відчули на собі організатори протестних заходів. І відчуватимуть ще більше, якщо спроби нинішнього керівництва держави залякати активних громадян залишаться без належної реакції. Від нього потерпають журналісти – у різні способи: як безпосередньо під час контактування з охороною «ясновельможців», так і опосередковано, через цензуру чи самоцензуру в редакціях. Коло тих, кого торкнуться репресії, розширюватиметься. Адже що більше маєш, то більше прагнеш, а спокуса прибрати опонента, супротивника, неприємного чимось сусіда замість того, щоб витрачати час і зусилля на чесну конкуренцію, надто велика. І влада гратиме на цих ганебних почуттях.
Так уже було: доноси про «неблагонадійність», кадрові чистки, кримінальні справи за «антивладну діяльність», яка полягає в розказаному анекдоті. І цілком може повторитися, якщо влада не відчує, що її дії мають межі. Не виставлені Заходом, адже сподівання на зовнішню допомогу (чи лише на неї) – це один із коренів меншовартості, а організовані самим суспільством. «Підлість» часів початку репресій у тому, що можновладці апелюють до негідних властивостей людської психіки: байдужості до справедливості щодо інших, небажання брати на себе ініціативу та відповідальність, а то й прагнення вирішити проблеми з власними конкурентами через донос. Однак ці часи можуть і не стати «підлими». Якщо люди відкинуть «телячу» поведінку і відповідатимуть на порушення своїх прав у визначений законами спосіб: протестами, громадським тиском, захистом жертв репресій, – влада відчує межі й поводитиметься менш зухвало.
Це потребує сміливості в момент вибору – заявити про свою позицію чи промовчати, підтримати акцію протесту чи залишитись осторонь, проголосувати, за кого бажаєш чи за кого скажуть. Але в разі вибору на користь байдужості не варто нарікати, якщо підлість влади згодом торкнеться саме тебе.
Публiкацiї за темою «Людина і влада»:
