Актуально
25979 переглядів
 |
Кожна декларована реформа, тобто зміни певних суспільно-економічних стосунків, повинна мати так зване постановочне завдання, конкретні шляхи реалізації і кінцеву мету. Саме за цією класичною формулою розпочиналися всі гучні реформи спочатку у СРСР, а потім в незалежній Україні.
Як показала історія, найбільшою авантюрою комуністичного керівництва була так звана горбачовська «перебудова», задекларованими цілями якої було: побудова «соціалізму з людським обличчям» і створення «оновленого союзу незалежних республік». Як було проголошено тоді з високих московських трибун, у процесі вирішення цих двох глобальних завдань, мала відбутися трансформація суспільно-економічних відносин, тобто мав бути здійснений перехід від жорсткої планово-директивної економічної моделі до більш ліберальної, суть якої полягала у так званій самоокупності, тобто від прямої збитковості та дотаційності, державні суб’єкти господарської діяльності мали б перейти, бодай, на нульову прибутковість. Таким чином планувалося поступово зменшити астрономічний дефіцит держбюджету, збільшити наповнення грошової одиниці реальними товарами й послугами.
Тодішнє комуністичне керівництво СРСР розпочинаючи «перебудову» традиційно робило ставку на жорстке адміністрування. Спочатку КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим вважало, що саме ентузіазм ленінських робітничо-селянських мас врятує країну від економічної і суспільно-політичної кризи, яка почала наростати у 1986 році. Ті хто жив у ті роки напевно добре пам’ятають так звані кампанії, ініційовані ЦК КПРС. Зокрема антиалкогольну, боротьби з «нетрудовими доходами», продовольчу програму, «житло 2000» тощо. Як відомо – всі ці «творчі» задуми комуністів провалилися, а антиалкогольна кампанія і так звана продовольча програма спричинили колосальні збитки і зростання дефіциту союзного бюджету до катастрофічної межі.
Не мала суттєвого позитивного ефекту реформа 1987 року, відповідно до якої промисловим підприємствам було дозволено самостійну зовнішньоекономічну діяльність, кооперацію, спільну діяльність з іноземними підприємствами, між центральними відомствами і галузевими підприємствами було задекларовано «партнерські», а не адміністративно-командні стосунки, вперше було введено у вживання термін «державне замовлення». Тією ж реформою було введено нові економічні стосунки у аграрному секторі. Зокрема, вводилося п’ять форм господарської діяльності: радгоспи, колгоспи, агрокомбінати, орендні колективні господарства і орендні фермерські(індивідуальні) господарства. Однак, законодавчо дві останні форми господарювання були оформлені лише через два роки.
У 1988 р. комуністичне керівництво СРСР вимушено було дозволити більше 30 видів підприємницької діяльності у дрібнотоварному виробництві товарів і послуг, а у 1989 р. законодавчо оформило діяльність орендних колективних та фермерських господарств. Однак це не зупинило негативні економічні та суспільно-політичні тенденції. Зокрема так звані «кооператори» нарощували тіньові доходи, а так звані «цеховики», які вийшли з підпілля – також не бажали поповнювати радянські бюджети. Проте, набирав обертів кримінальний бізнес: масовими стали такі явища як рекет, організовані озброєні злочинні угруповання. Все це супроводжувалося лавиноподібною деградацією керівництва правоохоронних органів та партноменклатури, які заробляли перші мільйони на кришуванні криміналу.
Під тиском катастрофи, що стрімко наближалася, комуністичне керівництво СРСР було вимушено ухвалити концепцію переходу до «регульованої ринкової економіки», яка так і залишилася без реалізації у життя. Натомість, починаючи з 1990 року почалася прогресуюча інфляція, держава практично втратила контроль над ціноутворенням та внутрішнім ринком товарів та послуг. Почалися перші затримки з виплатами зарплатні, або її виплата не у повному обсязі.
Саме стрімко наростаючий економічний крах комуністичної системи, деградація правлячої номенклатури примусила тодішнє керівництво вдатися до методи так званого керованого «випуску пари», тобто політики «гласності». З дозволу ЦК, у певних рамках, вводилася відкрита критика ідеології, публічні дискусії щодо майбутніх перспектив розвитку держави. Під гучні публічні суперечки з’явилися так звані «архітектори перебудови» тобто, ті ж самі комуністи з числа радянської інтелігенції, які пропонували суспільству м’яко кажучи, оригінальні ідеї, зокрема у економіці.
До числа найбільш відомих тодішніх авантюр, впроваджених на загальнодержавному рівні можна віднести «Програму 500 днів».
Перша «ринкова реформа 500 днів»
Чому, власне, слід окремо зупинитися саме на цьому документі. Напевно тому, що ці пропозиції стали тією калькою, з якої писали свої прожекти практично всі сучасні політикани-реформатори в Україні.
Програма «500 днів», оприлюднена у серпні 1990 р., була вперше серед подібних документів, написана у суто декларативній формі й не мала деталізованих економічних розрахунків, прогнозів варіантності розвитку ситуацій, сценаріїв подолання можливих негативних тенденцій, які могли виникнути в процесі її реалізації.
Документ, розроблений під керівництвом академіка АН СРСР Станіслава Шаталіна, в авторський колектив якого входив відомий «архітектор перебудови» Григорій Явлінський, складався з п’яти розділів: концепція програми переходу на ринкову економіку як основа економічного союзу суверенних республік; зміст основних блоків програми переходу; структурна політика і конверсія; законодавче та організаційне забезпечення реформи; додатки.
Коротко про суть програми. Перший етап програми (100 днів) передбачав приватизацію житла, землі, дрібних підприємств, акціонування крупних підприємств. На базі Держбанку СРСР створювалася Резервна система. Другий етап (100-250-й дні) - лібералізація цін. Третій етап (250-400-й дні) - стабілізація ринку. Четвертий етап (400-500-й дні) - початок підйому. В цілому програма містила наступні пропозиції: 1) приватизація державної власності; 2) децентралізація управління економікою; 3) надання сприятливих умов для розвитку приватного підприємництва. Нібито, якщо не зважати на явну утопічність термінів реалізації, то нічого поганого в задекларованих позиціях немає. Точніше кажучи, немає, якщо не вдаватися у такі «дрібниці», як, наприклад, методи реалізації цих положень. Не кажучи про те, що, як показала практика, інтереси тих, хто реалізовував ці положення, і тих, заради блага кого їхня реалізація декларувалася – були протилежні.
До речі, якщо уважно почитати главу 4 першого розділу, яка називається «Економічний союз суверенних держав», то ми, не без здивування, помітимо, що ця ідея реалізована в якості СНД. Щоправда, СНД на практиці виявилося більш мертвонародженим, ніж життєздатним, але тим не менше.
Окремо зазначу, що ідея ЄЕП і Митного союзу, які посилено пропагувало і настирливо нав’язує Україні керівництво РФ – теж належить далеко не Владіміру Путіну, а авторам «програми 500 днів». Щоправда із «невеликою» різницею: у тій програмі не передбачалася «керівна і спрямовуюча роль» Росії над усіма «союзними» республіками. І я абсолютно не здивуюся, що наступним кроком у «взаємній інтеграції» країн, які стали членами Митного союзу та інших «інтеграційних» структур, буде створення спільного валютного фонду. І цей крок також повністю відповідатиме програмі реформування СРСР, якій у 1990 році відводилося на реалізацію 500 днів.
Але повернемося до України.
Українські реформи. Шокотерапія
Одразу зазначимо, що так званий варіант «шокотерапії», реалізований на початку 90-х років в Росії Єльциним-Гайдаром і в Україні Кравчуком-Кучмою, також був одним із варіантів економічної реформи «500 днів», яка дискутувалася комуністичним керівництвом СРСР у 1990-91 рр.
Декларованою метою «шокотерапії» у економіці були стабілізація, лібералізація, приватизація. Тобто, ті орієнтири, які на початку 90-х почала реалізовувати в Росії команда Гайдара.
Теоретично декларувалося, що так званий відпуск цін, тобто послаблення державного диктату над ціноутворенням матиме наслідком зародження та становлення конкуренції на внутрішньому ринку держави, а приватизація – дасть надходження до державного бюджету, які буде спрямовано на забезпечення соціальних гарантій населення. Насправді нібито непогано.
Але у житті все виявилося далеко не так. Приватизація не давала навіть мінімально необхідних коштів для забезпечення соціальних гарантій. І це цілком закономірно: спочатку на приватизаційний ринок не пускали іноземних власників, а потім, коли потенційні інвестори побачили реальні ризики українського ринку – то ніякі пільги, ніякі урядові обіцянки не змогли стимулювати прихід солідних інвесторів в Україну. Іншим гальмом була технологічна відсталість виробничої бази та зношеність основних фондів, галузевий монополізм, зокрема у ПЕК. Але головною причиною була й лишається повна відсутність таких понять як безумовність виконання законів та інституту правосуддя.
Ситуація ускладнювалася штучним фінансовим тромбом, створеним урядом російського реформатора Гайдара: платіжні документи з взаєморозрахунків між суб’єктами господарювання РФ і України біли просто заблоковані адміністративним шляхом. В результаті – українські підприємства фактично безкоштовно постачали продукцію за кордон. Між тим, це не означало повної блокади: практично миттєво була запущена «ліва схема», на якій стали заробляти українські та братні російські чиновники: один з перших комерційних банків запровадив посередницькі послуги з взаєморозрахунків, зрозуміло, за солідну маржу.
До того ж Центробанк РФ від початку 92-го року припинив видачу рубльової маси Україні, що примусило українське керівництво до випуску сурогатної валюти – купоно-карбованця, курс якої встановлювався директивно.
Отже, держава, аби хоч якось фінансово забезпечити радянські соціальні гарантії та наявність платіжних засобів була змушена практично без зупину робити емісійні кроки. При тому, рішення про дозвіл на емісію ухвалював парламент. Дивність цих рішень, насамперед, полягала в тому, що парламентарі, попри здоровий глузд, не ухвалювали водночас ідентичних показників індексацій фондів підприємств та заощаджень населення.
Для кого криза, а для кого – накопичення капіталу
Проте, для місцевого кримінального бізнесу «реформи» були справжньою «золотою жилою». Наприклад, ті, хто мав «кінці» у державній банківській системі та були наближені до влади, заробляли на інфляційному бізнесі. Схема була примітивна, але результативна. Громадянин «Х» чи фірма «С» брали в банку кредит на солідну суму(застава тоді була не обов’язкова), потім цей кредит конвертувався у тверду валюту напередодні чергової емісії. Після падіння курсу купоно-карбованця частина валюти конвертувалася і кредит повертався, а різниця – була непоганим прибутком для «бізнесменів» та чиновників, які «сприяли бізнесу».
Другою продуктивною схемою стало так зване вільне посередництво. За 92-94 рр. всі діючі підприємства буквально обросли посередницькими структурами, які, зрозуміло, контролювалися дирекціями тих підприємств. Ця схема дозволяла вільно перекачувати кошти підприємств у приватні кишені «червоних директорів», але з іншого боку – це мало наслідком здорожчання як сировини, так і готової продукції, що робило її ще більш не конкурентоздатною навіть на внутрішньому ринку.
Третя «золота жила» економічної політики «шокотерапії» – бартерні операції та так званий вексельний обіг.
Але головним і найбільш ласим був і лишається досі «бізнес» на «засвоєнні» державних ресурсів.
Так звана політика демонополізації в Україні розпочалася з найбагатшого паливно-енергетичного комплексу.
На початку 90-х з метою демонополізації були штучно створені так звані внутрішні нафто-газотерйдери, тобто недержавні суб’єкти підприємницької діяльності, яким дозволялося реалізовувати нафту, нафтопродукти та природний газ, які отримувала держава Україна за міждержавними угодами з РФ та республіками Середньої Азії. Відповідно, кінцевим платником у цій схемі залишався державний НАК «Нафтогаз», який давав під реалізацію обсяги товару приватним трейдерам. В результаті цієї «демонополізації» у держави України виникли мільярдні заборгованості, за які українські уряди були вимушені розраховуватися майном, зокрема такими підприємствами як «ЛіНОС», Миколаївський глиноземний, орендою військової бази у Севастополі ВМФ РФ тощо.
З іншого боку, у такий спосіб в нашій державі, за відсутності конкурентного ринкового середовища, наявності квазірникових стосунків, будь-якого помітного технологічного переоснащення підприємств, у період економічної кризи з’явилися перші заможні люди, які вже цілком могли стати власниками промислових підприємств.
«Народна приватизація»
У середині 90-х українська влада, закінчивши з так званою «малою приватизацією» розпочала активні дії у напрямку «великої приватизації».
Законодавчий фундамент під приватизацію великих державних підприємств було вже оформлено. Була також проведена ідеологічно-пропагандистька кампанія, основною тезою якої було алогічне твердження про неефективність державного найманого менеджменту, який виставлявся, як головна причина всіх негараздів та неефективності використання наявних промислових ресурсів для виходу з кризи. Принагідно, з високих трибун повторювалися мантри про «стратегічних інвесторів», які сидять за кордоном на грошових мішках і тільки й думають про те, як би ощасливити Україну своїми інвестиціями.
Але, типу для реалізації принципів соціальної справедливості, оскільки кожен громадянин так чи інакше вніс свій вклад у створення цього національного багатства, він має отримати частку цього «народного майна», аби потім, вклавши свій приватизаційний сертифікат у конкретне підприємство, стати його співвласником.
Для полегшення цього «складного завдання» було створено так звані довірчі товариства – трасти.
Проте, як наочно показало життя, всі ці гучні заяви державних керівників та політиканів, виявилися звичайними лохотронами. Бо насправді, ні черг іноземних інвесторів, ні ажіотажних приватизаційних конкурсів в реальному житті не спостерігалося.
Натомість всі ми стали свідками банальних шахрайських маніпуляцій, фіктивних приватизаційних «міжсобойчиків», які прикривали легалізацію капіталів кримінального походження у реальні промислові потужності. Так в Україні з’явилися перші олігархи. І вони відтепер почали отримувати легальні прибутки від реалізації продукції промислових підприємств. І, навіть, легально платити податки у бюджет. Правда з тієї частини доходу, який не виводився у офшорні зони і лишався в Україні. Злі язики подейкують, що ці суми – мізерні, у порівняні з тим, що новоявлені українські законодавці бізнесу лишають собі на закордонних рахунках.
А що ж мільйони громадян, які вклали свої сертифікати у підприємства і стали їхніми співвласниками? Здебільшого, про наявність такої власності вони згадують, коли отримують листи, які сповіщають про чергові чи позачергові збори акціонерів. Але, чим далі – тим рідше власники контрольних пакетів загадують про маленьких співвласників, заощаджуючи на поштових витратах. А про виплату дивідендів, хоча б символічних, як правило, - взагалі не йдеться. Навіть у таких прибуткових АТ, як обленерго.
Водночас з народною приватизацією промисловості, відбулася й аналогічна приватизація житлового фонду. Тобто, кожен громадянин, отримавши приватизаційний сертифікат, приватизував своє житло і став повноцінним власником своєї квартири. Виключенням з цього стали хіба що мешканці гуртожитків, яким свої сертифікати було використати просто нікуди.
Здавалося б хоч тут заяви влади про соціальну справедливість матеріалізувалися у благу справу. Але насправді все було дещо інакше.
Приватизація житлового фонду перекладала повну матеріальну відповідальність за утримання квартир на їхніх власників. Тобто, більша частина житла, яке експлуатувалося і експлуатується в нашій державі побудована ще за часів СРСР. В кращому випадку – це будинки, які були зведені наприкінці 80-х років минулого століття, більшість же – побудована у 60-ті, 70-ті і знаходиться у відповідному їхньому терміну експлуатації, стані. Тобто, простіше кажучи, комунікації та й самі будинки давно потребують, щонайменше, капітальних ремонтів. А у деяких, зокрема панельних «хрущовок» - взагалі вичерпався термін експлуатації і вони вже, подекуди, становлять загрозу їхнім мешканцям. Згідно з нормативною базою, яка існувала в СРСР та потім в Україні, кожен квартиронаймач, сплачуючи квартплату, водночас робив й амортизаційні відрахування, які й призначалися для здійснення поточних та капітальних ремонтів будинків. Але, під час приватизації житлового фонду про амортизаційні рахунки просто «забули» і куди поділися з них кошти – питання риторичне. Принаймні, про це ніхто чомусь не згадує: чиновники і народні обранці «сором’язливо» мовчать, а більшість громадян – про існування таких просто не здогадувалося.
Єдиний умовний позитив від народної приватизації житла – це створення легального ринку, проте, про його прозорість, а тим більше про відсутність кримінальної складової, поки що просто не йдеться.
Але, як стало очевидним зараз, народна приватизація у житловій сфері отримала своє логічне продовження. У новій державно-реформістській кампанії зі створення ОСББ. Якщо відкинути рекламні «потьомкінські села», то виявиться, що насправді переважна кількість товариств співвласників багатоквартирних будинків приречені на банкрутстсво та втрату власності. По-перше, вимоги закону не визначають, що під час передачі у власність ОСББ будинок має бути капітально відремонтований за рахунок амортизаційного фонду, а грошей у місцевих бюджетах на ці ремонти закладається стільки, що навряд чи вистачить на косметичні ремонти. По-друге, місцеві монополісти, які належать приватним особам, нарощують апетити і у осяжній перспективі про стабілізацію чи зниження тарифів на комунальні послуги просто не йдеться.
Отже, співвласникам рано чи пізно доведеться самостійно вирішувати проблему капітального ремонту свого будинку, що в принципі є просто нереально. Проте реально продати місце разом із будівлею якомусь забудовникові за смішні гроші.
Аграрна реформа
Ні для кого не є таємницею, що українська земля, зокрема чорноземи – є найбільшим національним багатством. Проте, на цій землі живуть зовсім не багаті люди. І в цьому, на перший погляд, парадокс українського бюрократичного реформаторства.
З самого початку, так би мовити зі старту реформ, найбільше палких промов, під скляним куполом парламенту, пролунало саме про захист села. Напевно, цій тематиці за минулі двадцять років було присвячено найбільшу кількість державних і урядових програм. І який з того результат?
На початку 90-х українські політики чітко визначили «корінь зла», який є головним гальмом до процвітання села і заможного життя селян – радянські колгоспи. І влада практично миттєво заходилася реформувати. Замість колгоспів були утворені КСП та агрофірми, проте – селянин, у підсумку цих перетворень, не став ні реальним співвласником, ні, тим більше, хазяїном результатів своєї праці.
Більш того, виробництво продуктів харчування, тобто товару, який виробляють селяни, досі відрізняється тим, що на нього зберігається директивне, по суті, ціноутворення. Щоправда, всі уряди на початку 90-х, «компенсували» різницю у ціноутворенні за рахунок прямих дотацій, а потім їх змінили держзамовленням. Але ці кроки, попри «крокодилячі сльози» політиканів, мали прямим наслідком вимивання обігових коштів аграрних підприємств та створення ситуації штучного банкрутства. Тобто, більшість сільських виробників були вимушені працювати і виживати у екстремальних умовах, коли на практиці держава фактично робила все можливе для знищення галузі, як такої.
Але з високих трибун було кинуто в народ нове гасло, модне на той час, – про народну приватизацію, тобто розпаювання. Що від того реально отримали селяни? Так, дійсно, фактично всі номінально отримали свою невелику частку землі, на якій мають цілковите право вести своє господарство, або здавати в оренду. Насправді ж переважна більшість селян матеріально не спроможна обробити цю землю, бо немає коштів ні на техніку, ні на пальне, ні на насіння, ні на добрива. Отже, реформаторські пориви влади щодо так званої соціальної справедливості для селян вилилися насправді у створення нового кримінального бізнесу – тіньового ринку землі.
Але, як бачимо, – на підході новий реформаторський крок: впровадження повноцінної приватної власності на землю і легалізація ринку землі сільськогосподарського призначення. Що виграють від того селяни вже зараз припустити не важко. Проте, вочевидь ті, хто за допомогою кримінальних схем вже стали тіньовими землевласниками – точно не постраждають, як не отримає жодних зисків державна казна. Бо така стійка тенденція українського «реформаторства».
Про це, наприклад, наочно свідчить така «дрібничка». Загальновідомо, що аграрне виробництво є таким, що відноситься до бізнесу високих ризиків. Результат технологічного циклу, попри найновітні технології, залишається залежним від багатьох природних факторів. Зокрема кліматичних, бо ніхто не може гарантувати, що не виникне засуха або повень, які знищать врожай або залишать тварин без фуражу. Ніхто не гарантований навіть від епідемій, адже їхні збудники постійно мутують, стають стійкими до засобів захисту. В усьому світі ця проблема давно вирішена за допомогою страхування ризиків. Це дозволяє виробникові компенсувати збитки та поновити виробничий цикл. Проте, в Україні цього не тільки немає, але про таке страхування не йдеться взагалі. Навіть у палких промовах реформаторів, які періодично збираються на Банковій. Як і не йдеться про розвиток ринку агросервісу, без якого також просто неможливе будь-яке ефективне сільгоспвиробництво.
А відтак, виникає логічне питання: для кого і з якою справжньою метою готується чергова аграрна реформа? Чи не перетворить вона селян на справжніх сільських пролетарів, про яких так мріяли ідейні батьки комуністичної ідеології Ленін, Троцький, Сталін?
Податкова реформа
Будь-яка ринкова економічна модель передбачає, що податки – це суспільний компроміс між державою і громадянами. Бо податки громадяни сплачують, щоб держава мала можливість виконувати свої функції, захищаючи інтереси платників податків.
Чи виконує ці функції українська держава? Очевидно, що більшість платників податків не роздумуючи дасть негативну відповідь.
Отже, не важко зрозуміти, що першопричина хронічних проблем, які переслідують національну бюджетну систему є, окрім казнокрадства, невиконання державою своєї головної функції, тобто хронічний конфлікт між нею і громадянами.
Наразі ми вже котрий рік поспіль чуємо мантри політиканів про реформу бюджетної системи. Проте, ніхто досі не зміг сформулювати таку бюджетну модель, яка б захищала природні інтереси платників податків, а не слугувала невичерпним джерелом кримінального збагачення чиновників та їхнього оточення. Вся дискусія зводиться до варіантів перерозподілу суспільних коштів між чиновницькими кланами, які контролюють центральну владу та місцевими князьками, яких чомусь прийнято називати «місцевими громадами».
Таким чином, від самого початку до сьогодні в Україні існує податкова система, принцип якої сформулював літературний герой Михайла Булгакова Шариков: «забрати і розділити… по справедливості».
Саме проблеми з наповненням бюджету і реальними потребами є стимулом, який продукує завищену фіскальну функцію податкової системи.
Ідеологію «забрати якомога більше» закладено і у чинний Податковий кодекс. Інша ідеологема, якою керувався авторський колектив цього законодавчого акту: кожен потенційний платник податків – злочинець за визначенням. Матеріальним доказом цього є очевидне порушення конституційного принципу рівноправ’я між платником податків та податківцем.
Окремої уваги заслуговує позиція законодавця, тобто української держави, до малого бізнесу, тобто частини громадян, платників податків. При тому – чималої частини, яка на момент ухвалення Податкового кодексу становила, згідно з офіційними даними Держкомстату, не один мільйон. А саме: самозайнятих осіб – 3,5 млн., платників податків на малих підприємствах – більше 4 млн. осіб. Тобто, той сектор економіки, який прийнято називати малим бізнесом прямо зачіпає життєві інтереси майже 8 мільйонів українських громадян-виборців. Тим не менше, саме ця категорія населення у виступах державних чиновників і народних депутатів від владної більшості публічно класифікувалася не інакше, як криміногенна. І згідно з такою позицією держави щодо цих громадян накладалися найбільші обмеження на бізнесову діяльність та прямі заборони. Як тоді сказав прем’єр Микола Азаров, мовляв, нехай йдуть працювати на заводи. Тобто, очевидно, що «ринкове мислення» нинішнього державного керівництва не просунулося за останні 20 років далі прагнення поголовної люмпенізації всієї країни.
Цілком закономірно, що таке ставлення влади до народу, який її ж і обрав, викликало масові протести. Податковий Майдан, який тривав декілька місяців змусив можновладців піти на деякі поступки, які, в принципі, не вирішували проблему. Власне, існування малого бізнесу в Україні й зараз під великим питанням.
Втім, не тільки малого. Після введення в дію Податкового кодексу проблеми виникли й у тих, хто має середній бізнес. Адже, неадекватне розширення прав податківців закономірно сприяє безкарним та невмотивованим перевищенням влади, стимулює корупцію.
Судячи з усього, не отримав очікуваних надходжень і державний бюджет. Уряд невпинно нарощує внутрішні та зовнішні запозичення. Немає жодних ознак реального, а не інфляційного зростання виробництва товарів і послуг на внутрішньому ринку. Стрімке зростання негативного сальдо зовнішньоторговельного балансу означає, що не намітилося й позитивних змін і у нарощуванні експортного потенціалу України.
Отже, за підсумками півріччя, яке минуло після введення в дію нового податкового законодавства, можна стверджувати, що податкова реформа фактично зазнала фіаско. Це також підтверджується численними висновками аналітиків, які прогнозують вже восени стрімке наростання кризових явищ.
На цьому тлі уряд терміново розпочав пенсійну реформу. Ідеологія урядових ініціатив не відрізняється оригінальністю. Тобто, не йдеться про відмову від комуністичної бюрократично-розподільчої системи пенсійного забезпечення, яку чомусь називають «солідарною», а про її консервацію. Реальний дефіцит Пенсійного фонду пропонується зменшити за рахунок більшості громадян, які й без того отримують мізерні пенсії. Як панацея – запропоновано(посилаючись, звісно, на «світовий досвід») збільшити так званий трудовий стаж та терміни виходу на пенсію за віком. При цьому у заповідній недоторканості залишаються надвисокі «персональні» пенсії номенклатури. При тому відбувається свідома підміна понять: номенклатурні пенсії, мовляв, чіпати не можна, бо це порушення Конституції, а пропозицій щодо фактичного зменшення конституційних гарантій мільйонів громадян – це абсолютно нормально й конституційно.
Хоча, якщо звернутися до досвіду інших країн та об’єктивних економічних законів, ідеологія такої реформи мала б бути зовсім іншою.
Зокрема, так званий механізм нарахування пенсій «за особливі заслуги» - це рудимент комуністичного минулого. В більшості країн замість номенклатурних привілеїв, існує інститут персональних стипендій, які призначаються індивідуально і відкрито рішенням колегіального органу влади і не фінансуються з коштів пенсійного фонду.
Іншим продуктивним шляхом наповнення пенсійного фонду у класичній солідарній системі є зростання оплати праці та збільшення кількості зайнятого населення. Але в українських умовах, чинне податкове законодавство стимулює зовсім протилежне.
Класичним рішенням проблеми пенсійного фонду є також зменшення відрахувань з роботодавця і переведення цього навантаження на громадянина, який має вибір, який процент зі свого доходу відраховувати на майбутню пенсію.
Врешті, державний пенсійний фонд має бути виведений за межі розпорядчої функції уряду і виконувати функцію державної страхової установи, яка має своє правління та наглядову раду. Внески громадян у неї гарантуються національним банком країни. В більшості так званих розвинутих країн світу ці фонди є активними суб’єктами інвестиційної діяльності, вкладаючи страхові кошти у прибуткові проекти і заробляючи на тому дивіденди, які не обкладаються податками і розподіляються між громадянами-вкладниками.
Проте, навіть натяку на ці класичні схеми – ми, як би не намагалися, не знайдемо у законодавчих пропозиціях уряду проФФесіоналів. І, напевно, не варто сподіватися, що розгляд законопроекту у парламенті суттєво змінить його ідеологію. Бо це абсолютно не відповідає ідеологічному баченню української влади, яке залишається незмінним всі двадцять років існування української держави. Незмінним, незалежно від персоналій та кольорів партійних прапорів.
Між тим, чіткий вектор українських «реформ» дає можливість кожному громадянину чітко побачити, яку саме державу будує влада його руками.
Демократія – це влада народу. Тобто, пряма й безпосередня залежність персоналій у владі від волі й уподобань більшості громадян-виборців. Така влада природно захищає права кожного громадянина.
Клептократія – це влада крадіїв, тобто система влади в умовах якої корупція, фінансові зловживання державних чиновників стають основним стрижнем життя суспільства. В клептократичній державі основні державні рішення ухвалюються в інтересах вузької купки осіб, які цією державою керують.
Публiкацiї за темою «Людина і влада»:
