- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний «місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» — «Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії «трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів «Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки «Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського «човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму було майже повністю знищено...
Українцям напевно лестить, коли їх називають «європейською нацією» і розповідають, що ось-ось ми станемо частиною «європейської сім’ї». Та під ці навіювання високопосадовців, нас потрошку, але настирливо штовхають у протилежний бік. До «оновленого» чи сурогатного совкового союзу.
Проте, проблема не стільки в тому, що нас хтось кудись штовхає, а головне, що ми дозволяємо себе штовхати у будь-який бік. Наприклад, ми кажемо, що влада робить не те й не так, але коли настає час змінити «не ту» владу – більшість, та сама більшість, яка казала «не туди й не так» залишає більшість з «не тих» при владних портфелях. Чи зробили б так справжні європейці? Досвід європейських демократій дає однозначну негативну відповідь.
Сумна традиція: Президент проти тих, хто фактично був його командою
Візьмемо іншу ситуацію. Припустимо що в країні N більшість виборців на виборах у парламент проголосувало за партію «жовтих». Хто буде формувати правлячу більшість, у випадку, коли у переможця не вистачає мандатів? Само собою зрозуміло, що «жовті» і створена ними коаліція й буде правлячою. І навіть у президентській республіці, Президент повинен зважати на цей факт і разом із цією більшістю сформувати уряд. А якщо ця коаліція розвалиться? Тоді «жовті», як переможець виборів, мають або сформувати нову коаліцію, або Президент об’являє позачергові вибори. Звісно, якщо країна N – європейська.
А тепер повернемося в Україну. Хто набрав більшість на минулих парламентських виборах? Фактичну більшість – 34, 37% отримала Партія регіонів, БЮТ – 30, 71%, НУ-НС – 14, 15%, КПУ – 5, 39%, Блок Литвина – 3, 96%. Отже, за канонами демократії саме ПР мала б формувати більшість, у разі якщо БЮТ і НУ-НС не йшли на вибори єдиним блоком. Теоретично так і було. На позачергові вибори 2007 року БЮТ і НУ-НС пішли публічно задекларувавши, що утворять коаліцію. Фактично, їхня кількість мандатів дозволяла отримати 226 депутатських голосів. Але… сталося, що сталося: вже після виборів у складі НУ-НС частина нардепів увійшла у нову партію Єдиний центр, яка не була ні формальною частиною міжпартійної угоди блоку, ні частиною угоди з БЮТ. Враховуючи, що ЄЦ очолив керівник Секретаріату Президента Віктора Ющенка Віктор Балога, можна з певністю запідозрити у цій інтризі керівну роль гаранта. І почалося те, що називається ревізією волевиявлення виборців, бо якщо проаналізувати результати голосувань правлячої коаліції та те, що частина нардепів НУ-НС так і не увійшла до її складу, то побачимо очевидне: ЄЦ активно працював проти уряду, сформованого цією коаліцією, провокуючи парламентську кризу. Що, врешті, й сталося. Аби врятувати ситуацію, коаліція, точніше її залишки, вмовили Литвина приєднатися ціною посади спікера. Отже, цю частину історії з натягом можна назвати майже європейським парламентаризмом.
Можна, якщо не враховувати активні спроби деяких політиканів з НУ-НС одразу ж після виборів «киданути» виборців і утворити так звану «широку коаліцію» ( народна назва «ШИРКа») з ПР. І напевно, у відповідь на це, деякі політиканчики з БЮТу також підштовхували Тимошенко до подібної коаліції ( народна назва «ПРиБЮТ»). Але підсумок цих недолугих інтриг був невтішний: під час світової кризи 2008 року і газовї війни з Росією, уряд, нагадаю, сформований «демократичною коаліцією» фактично опинився без парламентської підтримки. І хоча сталося майже диво – Україна вийшла з кризи навіть без дефолту, з працюючою економікою, що можна вважати мінімальними втратами, - у подальшому цей «коаліційний» негатив відіграв суттєву роль у перемозі лідера опозиційної на той час ПР Віктора Януковича на виборах Президента.
Отже, підсумовуючи цю частину історії, як спроби «європейськості» українського парламенту, можна сказати, що «європейські штанці» виявилися не того розміру для більшості українських політиканів. Чи була в тому виключна провина інтриганів з Банкової? Однозначно ні. Бо очевидно, що народні обранці з «демкоаліції» загратися у «велику політику», з’їхавши у відверту демагогію взаємних звинувачень та дрібного «гетьманства», зведення особистих рахунків, забувши при тому, навіщо і за для чого народ виявив їм довіру. Якими б благими намірами вони не керувалися, але були й очевидні й неприпустимі у європейському парламенті вчинки, зокрема, голосування «за себе й за того хлопця», спроби протягнути сумнівні, з правової точки зору, або протекціоністські законопроекти, безпідставне блокування антикризових урядових ініціатив тощо. Правди ніде діти – і це треба визнати. Хоча б для того, щоб показати громадянам, що гіркий урок засвоєно і висновки зроблено. Щиро хочеться вірити, що це саме так.
«Реформи» Януковича
Як тільки Віктор Янукович став Президентом, у парламенті стали коїтися «дива». Почалося з того, що «демкоаліція» остаточно розвалилася, оскільки Блок Литвина її покинув, а кількості депутатів у трьох фракціях; ПР, КПУ та Блоку Литвина не вистачало для утворення нової правлячої коаліції і, відповідно, формування уряду. За класичною європейською практикою, Президент мав би залишити існуючий уряд і з причини парламентської кризи, тобто неможливості жодної фракції утворити правлячу коаліцію, провести процедуру дострокового припинення повноважень парламенту і нових виборів. Що, до речі, й передбачалося чинною на той момент Конституцією. Але, очевидно, у розумінні гаранта та його однопартійців, такий шлях був би занадто ризикований: хто знає той електорат: за кого він проголосує? Бо ж на президентських виборах Тимошенко програла з мізерним відривом. А якщо БЮТ і те, що йменувалося НУ-НС об’єднаються і отримають 50% голосів? Бути Президентом з фактично опозиційною більшістю у парламенті – це нормальна європейська практика. Але не українська. Тим більше – не регіоналів, комуністів і литвинівців. Тим паче, як на той момент, вже було зрозумілим, що литвинівцям на нових виборах нічого не світить, що означало – замість них пройде хтось інший ( не дай Бог «Свобода», яка вже набирала бали на тлі кризи та розчарування у демократах). А створювати новий партлохотронний проект під вибори не було часу.
Так було відроджено суто українське парламентське явище, через яке трапилися позачергові вибори і яке отримало народну назву «тушкування». У той чи інший спосіб, і як свідчать факти, оприлюднені самими нардепами, який не можна назвати законним, почалася «міграція». Проте без жодних ризикованих виборів хутко було зібрано правлячу коаліцію трьох фракцій плюс перебіжчики-тушки, які формально вважалися позафракційними. Такі дрібниці, як невідповідність народному волевиявленню, народних обранців від влади мало цікавили.
Так було сформовано уряд. До речі – другий за історію України, який так і не оприлюднив програми своє діяльності, як це належить за законом. І цей факт аж ніяк не бентежить ні гаранта, ні нардепів більшості, ні, тим більше громадян-виборців європейської держави.
Але у порівняні з тим, що називається «реформи» влади – це дійсно дрібниця.
Взяти хоча б зміну тексту Конституції. Спочатку поміняли тих, хто мав би це зробити, тобто судів Конституційного Суду, а потім, як подейкують, після профілактичної «обробки» оновленого складу, КС ухвалив рішення, яке шокувало не тільки думаючу частину громадян України, а й європейські інституції – одним вердиктом замінив текст Основного закону. Хоча, згідно з обох текстів – ухвалення Конституції, внесення в неї поправок і змін є виключним повноваженням Верховної Ради України. Очевидно, що мотивацією такого сумнівного, з точки зору правосудності, рішення була банальна відсутність можливості зібрати 300 голосів нардепів.
І знову, громадяни, абсолютно спокійно сприйняли таку собі зміну державного ладу власної країни. Чого у жодній країні Європи просто неможливо навіть уявити.
Далі – більше. Вже «потужна, як ніколи» владна більшість парламенту «в єдиному пориві» проголосувала судову реформу, Податковий кодекс, Пенсійний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс і ще сотні «реформаторських» законів. Чого вартий тільки закон про державні закупівлі, який перетворив нормальну, здавалося б, функцію держави у справжній «Клондайк» для чиновників та наближених до них осіб. І це одразу стало аж дуже помітно зі стрімкого зростання кількості вітчизняних мультимільйонерів. Парадоксальному, слід зазначити, зростанню на тлі дуже скромних показників економічного зростання, які нині, за оцінками експертів з провідних західних інституцій – буквально на межі статистичної похибки. За дивним збігом обставин чи з невизначеної комунікативної причини Рахункова палата, яка власне й здійснює публічний контроль за виконанням закону про бюджет країни, просто замовкла чи пішла у підпілля. Принаймні, її звіти, які раніше оприлюднювалися регулярно, десь пропали.
І ця обставина – теж аж ніяк не занепокоїла ні нардепів, ні більшість платників податків.
Щоправда, не можна сказати, що окремі групи громадян так вже спокійно сприймають реалії життя, які додають адреналіну. Так, був і Податковий майдан, який мав наслідком певне пом’якшення формулювань Податкового кодексу і масові репресії бунтівних підприємців. Навіть кримінал за «псування» плитки на Майдані «особливо активним» навісили. Були бунти чорнобильців, афганців, студентів, таксистів, фермерів, освітян тощо, але в кінцевому підсумку, всі вони закінчувалися практично нічим. Якщо сказати прямо – імітацією поступок влади, за якими були рішення, явно не на користь народу. Чи не єдине, що поки вдалося призупинити – це криміналізацію відповідальності за наклеп. І то не факт, що назавжди. Подейкують, що після виборів влада до цієї «ініціативи» повернеться, як і до законопроекту про мирні зібрання громадян, який фактично унеможливлює акції протесту.
Отже, підсумовуючи цю частину історії, можна сказати, що нині український парламент навіть віддалено не нагадує жоден з європейських. Фактично, левова частина законів взагалі ухвалюється «за скороченою процедурою», тобто без належної дискусії у парламентській залі. Більшість законів прийнято з очевидним порушенням конституційного принципу: один депутат – один голос, часто-густо навіть за відсутності реального кворуму в залі засідання. «Тушкування» депутатського корпусу мало наслідком не тільки самочинну ревізію народного волевиявлення під час виборів, а перетворення парламенту у такий собі орган машинального голосування «за помахом руки» парламентського «диригента». Відтак, закономірно, що вищий орган народовладдя став ухвалювати рішення не тільки не зрозумілі виборцям, а й такі, що так чи інакше порушують конституційні гарантії. Не кажучи про те, що народні депутати, «проковтнувши», м’яко кажучи, сумнівне рішення КС, фактично усім складом порушили Присягу, яка є елементом легітимізації депутатського мандату. Можна, на підставі численних соціологічних досліджень, вважати що парламент вже давно трансформувався з органу народовладдя в орган всевладдя новітньої керівної номенклатури. Чи можливе щось подібне у будь-якому парламенті Європи навіть здогадуватися не варто: очевидно, що громадяни без будь-яких революцій, в абсолютно мирний і законний спосіб домоглися б його переобрання. Навіть за умов пасивності Президента, як гаранта їхніх конституційних прав. І без сумнівів, той, хто у зухвалий спосіб спробував би зазіхнути на волю народу – раз і назавжди з довічною ганьбою потрапив би на смітник історії.
Про європейські цінності
Європейська спільнота живе у системі чітких демократичних цінностей, головними з яких є право людини, право громадянина. Це фундаментальні права, які власне, й є критерієм існування громадянського суспільства. Ці права чітко сформульовані у міжнародно-правових актах і закріплені конституціями і законодавством всіх європейських країн.
Практично від набуття державної незалежності Україна, як держава, законодавчо зафіксувала саме обов’язок дотримуватися цих цінностей і це відзеркалено у чинній Конституції. Більше десяти років тому курс на євроінтеграцію, тобто поступове набуття повноцінного членства в ЄС та інших загальноєвропейських інституціях було проголошено стратегічною метою нашої держави. Ця мета й зараз закріплена законом, тобто є обов’язковою до виконання всіма інститутами влади України.
Що означає? Це означає, що держава Україна проголосила у Конституції неможливість повернення до тоталітарного минулого: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.»(ст. 1). Ст.. 5 Конституції визначає: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».
Основний закон повною мірою визначив фундаментальні права і свободи громадянина, повноваження органів влади, які повністю відповідають європейським принципам, що, власне, й відкрило для нашої держави можливість двостороннього руху до Європейської спільноти.
І цей шлях не безкінечний у часі. Сьогодні вже практично готова до підписання Угода по Асоціацію та Зону вільної торгівлі з ЄС. Однак, коли буде і чи буде підписана та ратифікована ця Угоди – великий знак питання.
Чому? В даному випадку справа не у прискіпливості європейських чиновників, а у дотриманні українською владою тих міжнародно-правових зобов’язань, які наша держава прийняла добровільно.
Фундаментальним правом, закріпленим у Конституції, а значить і безумовним обов’язком влади є проведення вільних і демократичних виборів. І це, є однією з вимог європейських чинників до підписання і подальшої ратифікації Угоди. З свого боку і Президент і інші державні керівники публічно наголошують, що вибори гарантовано відбудуться вільно і демократично.
А що насправді? Насправді новини про перебіг виборчої кампанії нагадують зведення з території бойових дій. Порушення виборчого законодавства, конституційних прав і свобод громадян, вже зафіксовані спостерігачами виміряються сотнями: від знищення наглядної агітації опозиційних кандидатів та порушення рівності права на передвиборчу агітацію та проведення зборів виборців, до відвертого криміналу: нанесення тілесних ушкоджень кандидатам, агітаторам, персоналу штабів до винесення неправосудних рішень про заборону агітації чи арештів громадських активістів за контрагітацію. Переслідування громадських активістів взагалі має ознаки кримінального злочину, оскільки громадянин визначений законом як суб’єкт виборів і насправді має і конституційне, і законне право на публічне висловлювання своєї позиції. Як міжнародні, так і українські спостерігачі вже публічно зазначили, що під час виборчої кампанії масовий характер мали: порушення принципу рівності можливостей агітації кандидатів та маніпуляції при формуванні виборчкомів.
Отже, тільки ці вже зафіксовані порушення – цілком справедливо дають підстави для сумнівів у щирості декларацій влади, і як наслідку – невизнання легітимності виборів.
Окрім цього, ув’язнення лідерів опозиції Юрія Луценка і Юлії Тимошенко, фактичне ігнорування владою вердикту Європейського суду з прав людини щодо арешту Луценка – не додають шансів визнання вибрів демократичними.
До речі, всі вже чомусь «забули», що у 2005-2006 роках, коли під слідством знаходилися лідери тоді опозиційної Партії регіонів ті ж самі європейські інституції і політики вимагали від української влади припинення їхнього переслідування, яке, на думку європейців, мало політичну мотивацію. Навіть попри те, що існував вердикт Верховного Суду, який визнавав факт масових фальсифікацій під час виборів Президента у 2004 році. Отже, чому лідери ПР про це не згадують, коли публічно заявляють на неприпустимість зовнішнього тиску?
Окремо, з точки зору європейських цінностей, варто зупинитися на найпоширенішому порушені – підкупі виборців. Чого тільки не роздавали кандидати у депутати під час цієї виборчої кампанії: від продуктових наборів і готівки до велосипедів і машин медичної допомоги, придбаних за громадський кошт. До речі, саме за роздачу медичного транспорту, придбаного за бюджетні гроші, під час виборів Президента, ГПУ порушила кримінальну справу проти екс-прем’єра Юлії Тимошенко. Цікаво, чим прем’єр Тимошенко відрізняється від прем’єра Азарова, який балотується під №1 партійного списку ПР? Мабуть, партійністю і тим, що той кандидат у нардепи, а не президенти. Але справа навіть не в цьому. Як ви думаєте, якою була б реакція громадянина ФРН чи Франції, якби під час виборів кандидат у той чи інший спосіб намагався придбати його голос? Поза сумнівом, цей європейський громадянин миттю б повідомив поліцію, а поліцейський – вжив би кроків, передбачених законом. Принаймні, горе-кандидат точно б закінчив вибори у кримінальному суді. То чому, ми українські громадяни, європейці, шикуємося в черги за цими жебрацькими подачками? Чому ми так запросто торгуємо своїм конституційним правом? А потім, після цього плюємося на владу, фактично сформовану підкупом? Невже не можна уторопати, що той, хто нечесно прибав владний мандат – буде абсолютно чесно піклуватися лише про свій інтерес. Бо вважатиме, що купив це право чесно і задешево. Хіба не так? Бо фактично, той хто продає своє право, опинившись на місці покупця-кандидата вчинив би так само.
Чому сумною, якщо не сказати, ганебною традицією українських виборів стали фальсифікації? Адже, якщо чесно, то поки що в Україні жодні вибори не відбулися без підтасовок протоколів голосування, різноманітних «каруселей», виборчого «туризму», голосувань пачками бюлетенів, технологій «надомників», «мертвих душ» тощо. Фактично у всіх звітах ЦВК про вибори присутня стандартна фраза «були зафіксовані порушення, які не вплинули на результат голосування». Це формулювання, як на здоровий глузд, – абсурдне. Як можуть бути одночасно і порушення, в тому числі – фальсифікації, і які «не вплинули». Скажіть, будь ласка, де саме, в якому законі про вибори визначено конкретний процент чи кількість порушень, які «впливають» чи не «вливають» на результат? Такого не існує й не може існувати. Бо рахується кожен голос, бо за кожним голосом, за кожним бюлетенем – волевиявлення конкретного громадянина. Його конституційне право. І це право – священне й недоторкане. Ніким. Ні іншим громадянином, ні членом виборчкому, ні будь-яким чиновником, ні нардепом, ні Президентом. Такий закон. Це фундаментальний принцип демократії. Хто порушує цей принцип? Кандидати власноручно? Ні. Його порушують громадяни: ті, хто за копійки організовує злочинні мережі і бере в них участь, члени виборчкомів, які по-дешевці підробляють протоколи і умисно псують бюлетені, щоб отримати «правильний» результат для замовника. Хто їм сприяє? Посадовці правоохоронних органів, які мають виконувати не волю начальства чи того ж замовника, а закон. Невже, ті з нас, хто за копійки фальшує голосування, після цього спокійно дивиться в очі своїм дітям і друзям? Невже важко зрозуміти, що вчиняючи цей злочин – не тільки ризикуєте опинитися за ґратами, а й перекреслюєте не тільки своє майбутнє, а й своїх близьких, друзів, їхніх дітей? Невже не зрозуміло, що якщо ми будемо елементарно мати гідність - цієї влади, яку ви ж самі не сприймаєте, не буде. Чи краще отримати «30 срібників», але зараз і готівкою?
На жаль, і цим нерозумінням банальних істин ми відрізняємося від європейців. Бо вони просто не розуміють, як ми власними руками перекреслюємо своє майбутнє. Вони не розуміють, як можна знати, що твій родич, сусід чи знайомий сплюндрував твоє право на гідне життя і при цьому вітатися з ним, дивитися йому в очі. Повірте, - вони цього не розуміють. Можливо тому й дивляться на нас з підозрою. І дійсно, чого можна чекати від того, хто не поважає ні себе та нікого навколо? Того, хто живе в світі блюзнірства і брехні.
І повірте, там, у Європі, все вирішують не уряди, не парламенти, а громадяни. Ті самі громадяни, які не тільки обирають владу, а й пильно, «під мікроскопом» стежать за кожним депутатом, кожним міністром, кожним Президентом. І ті, хто у владі добре усвідомлюють, що у разі найменшої підозри у непорядності – краще піти самому. Бо зметуть.
І коли ми так само будемо це розуміти, як й те, що право не дають, бо воно природне і його, щоб не було спокус відібрати – треба відстоювати. Тоді ми, матимемо і гідність, і честь, і громадянське суспільство, і нормальну, процвітаючу державу заможних громадян. Європейців. Рівних серед рівних. І наша влада, яку ми, більшість, навіть не поважаємо - зникне, як смердюча примара. Назавжди.
Актуально
24976 переглядів
Публiкацiї за темою «Політологія»:
