Купало - свято подорожі у прадавні часи до власних духовних джерел

Не помилюся, якщо скажу, що кожному з нас, принаймні раз у житті, мріялося здійснити подорож у прадавні часи, побачити, як жили наші предки, відчути дух давноминулої доби.

Що не кажи, а ми з вами не маємо достатньо можливостей для здійснення хоча б уявної такої мандрівки: для цього в нас мало відповідних музеїв, документальних і художніх книг, творів мистецтва (вони якщо і є, то широкий загал не має до них легкого доступу), ми віддалилися від свого багатющого фольклору, не знаємо пісень, яких український народ створив щонайбільше у світі…

Але ж у всіх народів існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається і Богом, і людьми: він блукає по світу, як перекотиполе, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо загублений для власного народу.

А от найпершою ознакою цивілізованих націй є їхня здатність зберігати й передавати нащадкам свою мову, правдиву історію, традиції та звичаї – саме вони єднають попередні покоління з наступними, роблять населення народом, нацією. Пам’ятаєте, якими словами звертався великий Тарас до України-страдниці:

Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?

Тож чи маємо нарікати на свою долю, якщо не бережемо найдорожче?

Під час фольклорно-діалектологічних експедицій в північні села Луганської області кінця 90-х–початку 2000-х років ми, викладачі та студенти-філологи, запитували в місцевих мешканців, що вони пам’ятають про традиційні українські свята – календарні та родинні. Старші люди більше розповідали нам про весільний обряд, у їхній пам’яті він найкраще зберігся. А от про традиційні календарні свята спогадів було значно менше.

Не секрет, що в добу СРСР культивувалися не ті свята, які жили в нашого народу тисячоліттями, а нові, штучні свята – радянські. Отож, кілька поколінь радянських людей були відлучені від власних коренів.

Особисто я вдячна долі, що вона дала мені нагоду доторкнутися до минулого свого народу і не подумки, а реально побувати в дохристиянських часах. Такий екскурс мені допомогло здійснити подружжя Миколи та Віри Аннусових – біловодців, які кілька останніх років розбудовують “зелений туризм” на крайньому сході України.

Микола та Віра – справжні подвижники – ентузіасти справи, за яку беруться. Педагоги від Бога, краєзнавці, мудрі народною мудрістю люди, що живуть за законами Природи й навчають цього інших. Іще вони справжні просвітителі, а таким талантом наділені одиниці. Знаю родину Аннусових не один рік, і завжди дивуюся їхній енергії і тому, що навколо них завжди вирує здорове життя, до них тягнуться і малі, і старші люди, наділені мораллю. З ними завжди цікаво. Для них головне – не матеріальні, а духовні цінності.

Пам’ятаю, як кілька років тому обійстя Миколи та Віри Аннусових приймало численних гостей із різних міст, містечок Луганщини і навіть інших країн із приводу відзначення традиційного календарного свята (не лише українського та слов’янського, а ширше – індоєвропейського) – Купала. Тих, хто приїхав сюди транспортом, було більше сотні. І всіх смачно почастували традиційними українськими стравами – варениками (з вишнями, сиром і картоплею зі шкварками), пиріжками, кручениками, сметаною, медом. узваром, цілющим трав’яним відваром; ці страви своїми добрими і вмілими руками приготували пані Віра, її невістка Оксана, Оксанчина сестра Оля. А потім дівчата та жінки, що приїхали, плели вінки з різних польових квітів, дехто робив це вперше.

Ніхто з присутніх на святі не буде заперечувати, що з самого початку тут панувала особлива атмосфера, була якась емоційно-піднесена аура. Усім хотілося надіти виготовлені вінки, сфотографуватися в них на фоні старовинних хатніх речей, які господарі розташували на подвір’ї, або на тлі річки Деркулу, яка тече прямо в городі, жовто-зеленого латаття на його поверхні, або ж джерела, яке живить цю річку і знаходиться у 50 метрах від городу. І попити цілющої студеної (у 32-градусну спеку!) джерельної води.

А ще дівчата прикрашали квітами виготовлені заздалегідь із очерету, соломи і трави опудала Купайла та Марени. А господиня, вдягнена в таке природне в цих умовах вишите українське вбрання (у такій же вишитій сорочці бігав і її дворічний внучок Ярослав), у цей час роз’яснювала символіку цих атрибутів, акцентувала увагу слухачів на особливостях обряду. Бо не секрет, що більшість гостей була присутня на святі Івана Купала вперше.

Час спливав швидко. Коли Сонце почало сідати, всі попрямували до заздалегідь підготовленого для здійснення обряду місця. Географічно – це вулиця Набережна селища Біловодська. Красива місцина на берегу Деркулу, протилежний берег якого переходить у типову для слобожанського ландшафту крейдяну гору.

До цього ж місця сходились і місцеві мешканці різних вікових груп – від малих дітей до літніх людей. Разом усіх присутніх на святі, на мою думку, було не менше трьохсот осіб.

Не ставлю собі за мету докладно описувати перебіг свята Купала, але відзначу, що його організатори самі розробили сценарій, який відповідає давній місцевій традиції, підготували костюмованих дійових осіб, а це – Луговик, Степовик, Горовик, Польовик, Русалки, Мавки, Водяний, Дана, Лель. Чоловіки – пан Микола з сином Володимиром та його друзями –заздалегідь розклали два багаття: одне тут, на березі, де відбуватиметься основне дійство, а друге – на вершині гори.

А далі – було справжнє українське свято. Цікаве, пізнавальне, невимушене. Очевидно, таке саме, яке було в наших давніх предків. Із виносом із річки вогню у смолоскипах, урочистим запалюванням вогнища, вкиданням у нього принесених кожним учасником обряду з дому полінців-дрів і торішніх лікарських трав, колективними співами, хороводами, іграми, освяченням вінків, очищенням кропивою, купальським вогнем і водою, інсценізованою боротьбою з нечистою силою, обрядовим пусканням у річку Купала та Марени.

Майже всі перестрибнули через згасаюче вогнище, а молодь робила це безупинно, парами, взявшись за руки, і всерйоз загадувала при цьому бажання; зайшли у річкову воду; відправили за течією свій віночок із запаленою свічкою, – це було надзвичайно красиве нічне видовище. Усі без винятку були вражені також якоюсь фантастичністю, незвичайністю ще однієї обрядової дії: коли на горі раптом спалахнуло величезне вогнище, біля нього з’явилося таке ж велике палаюче колесо і повільно, а потім швидше й швидше покотилося вниз – тоді почувся колективний захопливий вигук – і колесо скотилося в річку. Це було щось нереальне, фантасмагоричне, глибинне за своїм змістом. А наші давні предки знали напевно семантику всіх обрядових атрибутів і дій з ними, і це їм допомагало в житті.

А потім було приготування кулешу. Готували не один великий казан, а кілька – щоб усі були неголодні. Їли з апетитом, бо було дуже смачно. Ніхто не випивав спиртного – воно тут було зайвим. І не вживав ненормативної лексики, що в наш час буває серед молоді нечасто.

Іще кілька штрихів. Коли старші жінки, ставши в коло, співали на кілька голосів українські народні пісні, до них приєдналися місцеві хлоп’ята і теж їм підспівували.

А місцеві парубки, яких тут було чимало, казали, що відпочили на цьому святі по-справжньому, бо вже втомилися “відпочивати” в місцевому парку з пляшкою пива, бо більше там робити нічого.

Ближче до ранку приїжджі гості-туристи роз’їхалися, розійшлися й місцеві. А ті, хто залишився в господарів, ночували в омшанику, на сіні, і сон їхній був міцний, чому сприяло свіже повітря, запах самого сіна і свіжих цілющих трав, які тут були розвішані.

Тож низько кланяюся вам, шановні Миколо Івановичу та Віро Андріївно, від усіх учасників свята Івана Купала, за ту чудову й добру казку, яку ви для нас створили. Вона довго житиме в нашій пам’яті. І множитиметься в наших розповідях. Дай вам Бог здоров’я і натхнення, щоб ми іще не раз долучилися до наших прадавніх обрядів, до наших витоків. І разом з вами зберігалися як народ, як нація.

Ірина МАГРИЦЬКА,
кандидат філологічних наук, доцент СНУ
ім. В. Даля

18 квітня 2024, четвер

utmx_section("Headline")Купало - свято подорожі у прадавні часи до власних духовних джерел

Купало - свято подорожі у прадавні часи до власних духовних джерел