Актуально
71744 перегляди
 |
В цьому есеї я хотів би розвіяти деякі упередження щодо нього, а також розбити ті стереотипи, які показують його як цілковитого раціоналіста (Кіркеґор, Ніцше).
Філософія стародавніми греками задумувалася як наука, котра може вирішувати проблеми соціального, політичного та релігійного характеру. Важливо зрозуміти, що філософія не створює проблем, а, навпаки, розв’язує їх. Це прикладні науки створюють проблеми, бо їхній світогляд частковий, фраґментарний, а філософія, навпаки, прагне сформувати цілісний, гармонійний світогляд. Сократ вибрав філософію, чи, точніше, філософія вибрала Сократа, для того, щоб він міг робити кращими громадян Атен. Але сам Сократ не міг цього робити. Він дуже серйозно ставився до сновидінь і до оракулів; він, також, звик слідувати за своїм внутрішнім голосом, який знав більше, ніж він сам (якщо вірити Ксенофону, Сократ називав його «божим голосом»). І сновидіння, і оракули, і «внутрішній голос» — всі ці фактори далеко не є «раціональними» в нашому сучасному розумінні, але саме вони штовхали Сократа на шлях філософії і були вирішальними у виборі ним свого життєвого шляху.
Наступне, що треба сказати. Сократ був фізично здоровим чоловіком. Він брав участь у Пелопонеській війні, займався гімнастикою. Не цурався громадської роботи і, навіть, входив до складу Народних Зборів. Ходив босим і не п’янів, випивши певну кількість вина. Всі ці факти свідчать про виносливість Сократа та його високу працездатність, а без доброго здоров’я він не був би таким. Сократ — аскет, який вміє керувати своїм тілом. Але не лише ним, а й емоціями. Сократ володіє надзвичайною здатністю контролювати свої емоції і ніколи не втрачати розуму, навіть тоді, коли вип’є певну кількість вина. Якби Сократ був пристрасною людиною, то розум у нього був би розладнаний і він не міг би філософувати. Також Сократ раптово (спонтанно) здатний впадати в стан, котрий Б. Рассел назвав «каталептичним трансом» (див. Історія західної філософії. — Київ,1995. — с 87), коли душа Сократа з’єднувалася із божественним світом, стаючи причетною до того знання, яке для звичайної людини недоступне. Без такого зв’язку із божественним світом Сократ нічого не міг би сказати нового своїм учням, бо істинним початком у пізнанні є не емпіричне спостереження і не діалектичне конструювання понять, а рух душі у напрямку до божественного буття. Саме такий транс (вихід із тіла) пережив Сократ у момент осяяння у діалозі Федр, а також стоячи перед дверима дому Аґатона, як це описано в діалозі Бенкет. Практика ментальної концентрації допомагає Сократові відкрити нові обрії пізнання, відкрити невідоме знання, яке пізніше він переводить на рівень раціональної арґументації. Таке переведення може здійснити лише не-секуляризований розум, тобто розум, який не відділений від джерела свого походження, а саме: трансцендентного.
Можна твердити, що в Сократі гармонійно поєднується раціональне та не-раціональне (таке поєднання можна назвати не-секулярозованим розумом). Тому Сократ — це цілісна людина, яка керує своїми фізичними потребами, емоціями і яка вміє входити у транс за допомогою якого обмежує свій зв’язок із тілом, щоб нав’язати стосунки із божеством та божественним світом.
Всі наведені вище факти про Сократа, про які дізнаємося не лише із діалогів Платона, але й із спогадів Ксенофонта, учня Сократа, Лібанія, ритора епохи пізнього елленізму, із праці Плутарха «Про демона Сократа», свідчать про те, що Сократ був носієм нового досвіду, який був невідомим для прихильників народної тогочасної релігії. Тому він був для них ненависним. Тодішні «консерватори» — прихильники народної віри в Олімпійських богів — зображали Сократа потворою, яка баламутить людей і зводить їх на манівці. Вони висувають проти Сократа надумані звинувачення і вимагають його смерті. Я не зупинятимуся на них, бо всі про них знають. Хотів би лише додати, що «гріх» Сократа полягав у тому, що він прислухався до голосу божества всередині себе, котрий відвертав його від поганого та злого. Як зазначає Ксенофонт: «божественний голос дає вказівки Сократу», а такі вказівки він може давати тому, до кого він милосердний. Це також могло викликати заздрість у співгромадян до Сократа.
Далі, чи дійсно Сократ був філософом, тобто тою людиною, яка усвідомила власне невігластво і вийшла на шлях, котрий веде до мудрості, бо традиційно філософом є той, хто знаходиться між невіглаством і мудрістю? Хоча у діалогах Платона Сократ дуже часто знаходиться в дорозі (Бенкет, Федр), ця дорога, як метафора шляху від невігластва до мудрості, вже подолана Сократом і його можна назвати мудрецем, бо він виявляє ознаки мудрої людини, згідно буддиської канонічної книги Сутти-Ніпата: розуміє причини речей, правильно оцінює те, що відбувається, знає сенс і значення того, що відбувається; осягнула зв’язок між речами та їхнє походження; вільна від прив’язаностей, не жадібна; нікому не заздрить; будучи не заздрісною і вільною від прив’язаностей, нічим не гидує; відрізняє добро від зла; слідує за добром. Все таки філософія не є чимось завершеним та самостійним для тих людей, які ще усвідомлюють себе як міст між видимим і невидимим світом, які ще не зовсім втратили значення мітів, які передавали відомості про людину як перехідну істоту, що прямує до невидимого світу (у випадку Сократа — до острова блаженних). Для них філософія є сходженням до мудрості, але це сходження не чисто раціональне, а поєднане із не-раціональними формами пізнання. Розум Сократа — це і є розум людини, яка все ще усвідомлює себе як міст між видимим і невидимим світом. Саме це усвідомлення створює оце химерне, як для сучасної людини, поєднання раціонального та не-раціонального, але таке поєднання є необхідною умовою справжнього пізнання. Бо саме не-раціональні форми пізнання, наприклад, транс, допомагають людині очистити розум (раціональну душу) за допомогою від’єднання своєї божественної сутності («внутрішньої людини», як сказав би Г. Сковорода) від тіла. Таємне знання, котре здобувають в трансі, стає спогляданням метафізичної істини, яку передати на письмі не можна. Тому Сократ нічого і не пише.
Ніцше закидає Сократу, що той відкидає життя і вважає, що «життя — це хвороба». Але це фатальна помилка Ніцше, який втратив розум, на відміну від Сократа, котрий зберіг ясний розум до семидисяти років і здійнив свідомий перехід в інший світ. Ніцше знаходиться під впливом дарвінізму, який розглядає життя як боротьбу за виживання, в якій виживає сильніший. Ніцше бачить лише те, що Сократ не бореться за життя і свідомо йде на смерть. Сократ, як було вище зазначено, розуміє життя як шлях до мудрості, а смерть як відділення душі від тіла і перехід її в божественний світ. Цього Ніцше не розуміє. Він оспівує лише життя, але не існує життя без смерті і смерті без життя. Філософія для Сократа, а пізніше і для Платона, це свідоме вмирання. Свідомо вмирати означає те, щоб уникати пасток земного життя, головно прив’язаностей. «Світ мене ловив, але не спіймав». Ці слова Г. Сковороди міг сказати і Сократ, бо він не став рабом грошей, слави, він не ганявся за тим, за чим ганялося більшість тодішніх громадян Атен. Життя Сократа було ризикованим та багатим на події. Ризик полягав у тому, що він насмілився голосно сказати про те, що сутність релігійно-філософського пізнання полягає не у певних зовнішніх обрядах та жертвоприношеннях, а у мовчазному спогляданні божественного всередині себе. Звідки його заклик «пізнай самого себе». Він намагається власним життям показати необхідність виконання цього імперативу, який написаний на Дельфійському храмі, для духовного розвитку людини, але котрий вже нічого не означав для більшості громадян Атен. Сократ гідно прожив життя і гідно пішов з нього, як, наприклад, і Сковорода (для Ніцше Сковорода також був би декадентом, котрий заперечує життя). Сократ не зрікся своїх життєвих принципів, яких дотримувався протягом свого життя. Тому його життя було цілеспрямованим та послідовним. В нього не було сумніву у тому, що він діє правильно, а це свідчення того, що Сократ не покладався лише на себе, але й на не-раціональне у собі. Синтез раціонального та нераціонального, який здійснив Сократ у своєму житті, зробив його мудрецем.
Вже з часів Сократа цей синтез був засуджений і показаний у карикатурному вигляді. Аристофан, комедіограф, прихильник народної релігії, зображує Сократа у комедії Хмари несповна розуму. Кіркеґор закидає Сократу те, що той не піднявся до розуміння категорії гріха і тому гріх для нього не існує. Що йому стало на перешкоді зробити це? Грецький раціоналізм, який був «надто щасливим, надто наївним, надто іронічним, одним словом, надто гріховним». Але Кіркеґор не хоче бачити того, що Сократ був містиком. Хіба Кіркеґор не розуміє того, що допоки кожен християнин не стане містиком, доти християнство буде у занепаді? Кіркеґор пише у своїй праці Хвороба до смерті: «а вірити — це означає: будучи собою і бажаючи бути собою, зануритися в Бога через свою власну прозорість». Хіба Сократ не занурювався у Бога під час каталептичного трансу? Хіба розум Сократа не був прозорим і не очищеним? Інакше розум Сократа не зміг би сприйняти споконвічну мудрість. Якщо Ніцше став жертвою дарвінізму, то Кіркеґор став жертвою протиріччя між знанням (розумом) і вірою, котре присутнє у християнстві. І це не дозволило їм побачити, що в Сократі гармонійно поєднується раціональне з нераціональним, як і в будь-якій іншій людині, яка стала на шлях духовного розвитку. Більше цього, Кіркеґор та Ніцше стали жертвами свого секуляризованого розуму. Секуляризований розум Кіркеґора хапається за віру, яка, як вважав він, виведе індивіда на релігійний щабель існування. Але для цього віри дуже мало. Необхідний синтез раціонального та нераціонального видів пізнання в індивіді, щоб той збагнув себе як перехідну істоту, необхідний транс, тобто, досвід виходу душі із тіла, яка, повторюючи слова Кіркеґора, «занурюється в Бога», щоб потім знову повернутися в тіло і повідати іншим про цей досвід. Ніцше з підозрінням відноситься до секуляризованого розуму і вбачає в ньому приховану «волю до влади». Під секуляризованим розумом Ніцше розгледів «волю до влади». Хто може протистояти експансії секуляризованого розуму під яким приховується «воля до влади»? Надлюдина. Надлюдина — це мета розвитку людини, а сама людина є мостом між мавпою і надлюдиною. Ніцше також говорить про незавершеність людини, про її перехідний стан у світі, називаючи її «мостом», але цей міст набуває у нього зовсім іншого значення, ніж у сократизмі та платонізмі. Ніцше знаходиться надто далеко від розуміння значення поєднання раціонального та нераціонального видів пізнання для духовної еволюції людини, тому він і називає Сократа та Платона «виродженими мислителями», котрі заперечують життя.
Відродження Традиції Духовного Розвитку Людини неможливе без поєднання в єдиному досвіді людини пізнання раціонального та нераціонального. Сьогодні, в часи тотальної раціоналізації та відірваності життя від сакрального, в часи панування прикладних наук, в часи розквіту релігійних, політичних та соціальних технологій, створених секуляризованим розумом, який або ґрунтується на вірі, або відкидає її, такі постаті як Сократ замовчуються, або висміюються. Цьому свідчення карикатури на Магомета в західноєвропейських часописах, які з’явилися недавно, а український часопис «Сегодня» передрукував їх. І це вони називають демонстрацією того, «що в світському демократичному суспільстві немає місця релігійним догмам» і, що ці карикатури є вираженням «почуття гумору» (Поступ № 23 (1925), 4-5 лютого 2006 року). Як карикатури на Сократа тоді, так і карикатури на Магомета сьогодні, є свідченням одного — «смерті Бога», смерті релігії, як зв’язку людини із сакральним, божественним, смерті європейської людини, яка більше не розглядає життя як синтез раціонального та нераціонального, а це свідчить, у свою чергу, про нігілізм європейців та їхню нетерпимість до духовних пророків інших народів. Якщо це так, то для них порожнім місцем є Будда та Ісус Христос.
ЛІТЕРАТУРА
Доддс Э.Р. Греки и иррациональное/ Пер. с англ. — СПб, 2000 — 507 с. — (серия Античная библиотека)
Суд над Сократом. Сборник исторических свидетельств/ Сост. А.В. Курчатников. — СПб, 1997 — 262 с. — (серия Античная библиотека)
Гомперц Т. Греческие мыслители. Том второй/ Пер. с нем. — СПб, 1999 — (серия Античная библиотека)
Аристофан. Облака// Аристофан. Комедии: В 2-х т. Т.1. Пер. с древнегреч. — М., 1983 — С.153-234
Платон. Апологія Сократа// Платон. Діалоги/ Пер. з давньогр. — К., 1999 — С.20-43
Платон. Федр// Там само. — С.293-339
Платон. Бенкет/ Пер. з давньогр.- Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2005
Кьеркегор С. Болезнь к смерти// Кьеркегор С. Страх и трепет — М.,1993 — С. 251-350
Ницше Ф. Сумерки идолов, или как философствуют молотом// Ницше Ф. Сочинения. В двух томах: Т.2. — Пер. с нем. — М., 1998 — С.559-634
Публiкацiї за темою «Філософія»:
