Актуально
34146 переглядів
Всі матеріальні цінності, які були створені каторжною працею кількох поколінь (які вірили, чи не вірили в комунізм, але були переконані, що державне – це наше!), стали базою для збагачення номенклатури. Перед благами, що виявилися в руках номенклатури, не встояли навіть Народні депутати. А що ж джерело влади, народ? Голодний і ні в кого, і ні в що не вірить!
Я не закликаю посипати голову попелом і плакати, що ми, українці, такі, сякі…. Але хоч на десятому році від проголошення незалежності слід подумати і сказати, де ж ми помилилися? Бо будуть ще й наступні покоління, які мусять обрати правильний шлях. На мою думку є декілька стратегічних помилок.
Пропущені Установчі Збори. Багато років бездержавного існування далися взнаки. Якщо в 1918 році йшла активна підготовка до Установчих Зборів, то в 1992 році прозвучало лише кілька несміливих голосів про необхідність Установчих Зборів, які потонули в хорі “Ура-патріотів”. Старій Верховній Раді Установчі Збори не були потрібні. Новій Верховній Раді – теж. Була, правда, висловлена кілька разів думка з уст І.С.Плюща, яка б в якійсь мірі могла б компенсувати відсутність Установчих Зборів. Головуючи в Залі Верховної Ради, він пропонував розробити Закон про вибори і регламент для депутатів наступного скликання. Але більшість депутатів його не підтримала, підсвідомо відчуваючи, що ця більшість не впишеться в критерії відбору і рамки поведінки, якби їх формувати не під конкретних осіб.
Наша номенклатура запозичила в демократичних країн парламент, але позбавила громадян можливості його покращувати. Бо депутат, сівши в депутатський потяг, стає непідзвітним у своїх діях ні тим громадянам, що його обирали, ні тим партіям, які посадили його в цей потяг. Демократичний світ на гіркому досвіді ще від Юлія Цезаря сформував вимогу, що військовослужбовці (а також державні службовці!) можуть брати участь у політичному житті країни лише після відставки. Але для нашої номенклатури прикладом побудови парламенту служать Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів часів військового комунізму.
Демократія, як принцип самообновлення керівництва державою, має досвід становлення, який слід запозичувати в інших народів. А ці, інші народи, не проігнорували, як ми, українці, Установчими Зборами. Установчі Збори потрібні для того, щоб на хвилі всенародного піднесення , авторитетні люди, які користуються довірою народу, сформували правила гри для наступних депутатів та посадових осіб. Лише Установчі Збори могли б сформувати жорсткі вимоги до депутатів та посадових осіб, наприклад такі:
Народні депутати мають оплату в розмірі 10 мінімальних прожиткових мінімумів. Одержують 3 мінімальних прожиткових мінімуми. Решту лише в кінці депутатського строку при умові. що вони не були відкликані, або осуджені за аморальну поведінку.
Уряд, який допустив здачу хоч одного квадратного метра національної території в концесію іноземним державам на день закінчення повноважень у повному складі сідає в тюрму, аж поки наступні уряди не викуплять цю територію назад.
І т. д…
Тоді діяльність Президентів оцінювалася б, головним чином, за допомогою мінімального прожиткового мінімуму громадян, а не від кількості запопадливих чиновників.
А тепер виявилося, що реальні, сьогоднішні депутати невзмозі поставити самі ж себе в жорсткі рамки доцільності з державницького погляду. І це природно, бо на першому плані депутата свої власні інтереси, які при відсутності обмежувальних рамок – безмежні, аж до феодальних привілеїв!
Це Установчі Збори (скликані в період національного чи революційного піднесення!) мали б направити звичайне, вічне прагнення і ділову енергію людей здобувати гроші, славу, кар’єру, багатство одночасно будуючи державу, а не руйнуючи її. Це завдання Установчих Зборів і політично активних громадян зробити так, щоб до влади приходили наймудріші, найчесніші, найсправедливіші.
Це Установчі збори могли б задати тон в державі, коли б людина, яка визнає і шанує Конституцію - вільна в своїх діях і має право на політичний захист з боку держави. А людина, яка не визнає Конституцію, не має права не лише на будь-яке керівництво, а й повинна бути позбавлена політичного захисту в цій державі. Конституція - це правила співжиття громадян, це договір між громадянами і владою, це одночасно і правила гри громадян і посадових осіб. І той, хто порушує ці правила, має сидіти в тюрмі, або перебувати за межами дії цих правил.
Тільки жорсткі правила гри та досконалі критерії оцінки можуть створити умови за яких до влади будуть приходити сміливі, але не нахаби, мудрі, але не демагоги і т. д. Правила гри мають бути розраховані не на абсолютно чесну людину, якої в природі може й не існує (а якщо й існує, то така людина не буде брати участі в змаганні за владу). Правила гри мають бути розраховані на звичайних людей, де лише гласність, прозорість влади, осуд громадян і невідворотність відповідальності утримує потенційного казнокрада чи хабарника від скоєння злочину.
Однією з причин наших невдач є нерозуміння суспільством національного завдання (всім відоме: ”Скажіть мені, що ми будуємо?…). І в цьому мабуть винна ідеологія більшовиків, які нав’язували віру, що радянський народ має найпередовіший у світі політичний світогляд, а з іншого боку, вбивали в голови у вигляді аксіом такі абсурдні твердження як “ держава при комунізмі відімре...”. Слід усвідомити, що лише ті народи добилися успіхів, які створили досконалу державу. Ті народи, які не змогли створити власну державу, вже давно не існують, або існують так, як існують курди, таміли, цигани … і т. д.
Держава - це форма існування людей у класовому суспільстві. І чим вона досконаліша, тим краще в ній співіснувати громадянам і владі, і тим більше вони відчувають в ній потребу. Людство пережило різні види суспільних формацій і кожен суспільний лад існував при різних формах державної влади: від безмежної особистої влади до парламентської республіки. Але найвищого розквіту будь-який лад досягав лише у досконалій за формою, демократичній за змістом структурі держави.
Одним з найважливіших питань в державотворчому процесі є питання про владу: хто здійснює диктат у країні (хто здійснює політичну владу в країні або в чиїх руках влада)? Можна лише з сумом констатувати: влада в Україні не належить українцям. Проблеми української мови, питання національної економіки та життєвий рівень населення нашій номенклатурі або чужі, або байдужі. Про те, як можна змінити, або захопити політичну владу в країні можна вичитати у відомого класика. В демократичній державі мусить існувати лише один шлях – вибори. Але, якщо навіть владу захоплять найбільші власники грошей, дрібні спекулянти, казнокради, або як у нас - розкрадачі державного майна, то питання побудови демократичної держави залишиться актуальним. Бо історичний досвід показує, що для будівництва досконалої держави недостатньо лише захопити політичну владу в країні. Потрібно забезпечити найширші політичні свободи політично пануючим класам. Для здійснення цього завдання людство винайшло демократичну за змістом державу, як апарат для здійснення диктатури перемігших класів, як спосіб самообновлення керівництва державою.
Класове суспільство людей без держави існувати не може. Революції розвалюють недосконалі державні машини. Але там, де свідомо не створюється більш досконала держава, там створюється будь-яка. В таких випадках, як свідчить історичний досвід, після успішного завершення революції виявляється, що ті сили, які робили революцію, згодом виявляють, що нічого не завоювали. Повсталий народ, здобувши перемогу, на радощах вручає всю повноту влади вождям, закладаючи основи нової деспотії.
Демократична форма державної влади спирається на один з головних постулатів, що джерелом влади є народ. Але перш ніж назвати демократію народовладдям, потрібно зрозуміти значення слова народ. Це слово має кілька значень. Тут нас цікавить лише політичне значення слова народ. Згадаймо трохи історії.
В ім’я Народу і для блага іспанського народу добровольці з усього світу йшли на смерть, захищаючи республіку в Іспанії. Потопивши в крові республіку, Франко запевняв, що все його життя, всі його дії лише на благо і в ім’я іспанського народу. В світі не було жодного деспота, який би не прикривав свої найстрашніші злочини іменем народу. То що ж таке народ?
Російські царі були переконані, що волею божою керують (добре чи погано) російським народом і виключно на його ж благо наповнювали тюрми злочинцями і переслідували неблагонадійних. Лютнева революція змела царський трон, поставивши в єдиному пориві з одного боку народ, а з другого боку царя та його прихвостнів. Тимчасовий уряд з повною відповідальністю взявся за долю народу, який за 9 місяців розділився на дві непримиримі частини. І важко сказати, яка частина народу була в більшості, коли в 1918-1919 р. Денікін підходив до Москви. В результаті громадянської війни мільйони людей, що були частиною зовсім недавно монолітного народу Росії безслідно зникли, стали емігрантами, контрреволюціонерами, запроданцями, або принишкли, змінивши все, що зв’язувало їх з попереднім життям, але всі вони перестали бути народом. Єдиним, вогненним валом прокотилась Червона Армія аж до кордонів колишньої імперії, являючи собою торжествуючий новий, перемігший народ. Через 10 років цей народ, що переміг голод, розруху, блокаду та інтервенцію поділився на народ та непманів і куркулів, а ще через 7 років на народ, вірний вождю і політичних злочинців.
Португальський народ одностайно, як за всіх тоталітарних режимів ще напередодні “революції гвоздик” підтримував, або був лояльним до фашистської партії Салазара, а після революції, буквально на другий день, в єдиному пориві, об’єднавшись навколо бажання створити демократичну країну, являв собою вже зовсім інший португальський народ.
Волею Аллаха шах діяв на благо іранського народу. Під час революції, коли армія відмовилася танками душити власний народ, по той бік прірви залишився лише шах, його сім’я, та охранка. Але вже через 9 місяців народом стали правовірні мусульмани, а всі інші - босі чи взуті, багаті чи бідні, демократи чи монархісти, праві чи ліві, жінки та чоловіки - всі вони стали злочинцями, підбурювачами, контрреволюціонерами, сепаратистами і взагалі невірними, які підлягали смерті, ув’язненню, покаранню, еміграції або перевихованню.
Так що ж таке народ? За Великою Радянською Енциклопедією - “це спільність людей, що змінюється на різних етапах історичного розвитку і включає соціальні верстви і класи, які за своїм становищем у суспільному виробництві визначають прогресивний розвиток суспільства, це насамперед трудящі, творці матеріальних і духовних цінностей“. А хіба не трудящі ішли на смерть із словами “Хай живе Сталін!”. А хіба не трудящі серед інших підтримали Гітлера, який обіцяв розвиток і процвітання німецькій нації? А хіба не творці матеріальних благ боготворили Хомейні і чи визначило це прогресивний розвиток іранського суспільства? Чому ж кожен політик, кожен уряд, кожна політична організація вважає своїм святим обов’язком діяти від імені народу? Що розуміють вони під цим багатоликим словом народ?
Можна було б залишити це питання для філософської схоластики, якби воно не являлось ключем до розуміння законів розвитку суспільства. Без визначення політичного значення слова народ не можна правильно трактувати слова демократія і воля - ті ідеали, за які боролося людське суспільство відколи себе пам’ятає і буде боротися, доки існує. І якби під словом народ розуміли творців матеріальних благ, то не народилося б і самого слова демократія. Слово демократія і політичне значення слова народ з’явилося в класовому суспільстві в рабовласницьких республіках Еллади. Але ніколи не потрібно забувати, що політичну владу в античних республіках здійснювали чоловіки-рабовласники. Це була перш за все найжорстокіша диктатура рабовласників, яка здійснювала свою політичну владу у вигляді демократичної рабовласницької республіки і для якої раби ніколи не були ні народом, ні тим більше громадянами і навіть не завжди людьми.
Повчальним прикладом була ПАР. Політичну владу в країні здійснювали білі підприємці. Це була жорстока диктатура білих підприємців, що здійснювали свій диктат у формі буржуазної демократичної республіки. А чорне тубільне населення не вважалося ними не тільки за народ, а й навіть за населення. Можна і треба осуджувати людей, що встановили жорстоку диктатуру білих підприємців, але не демократичні принципи, що їх взяли на озброєння расисти. Бо в даному випадку народ - це білі підприємці і вони, фактично були джерелом влади.
З цього випливає, що народ - це ті класи суспільства, які здійснюють політичну владу в країні, супутні та лояльні їм класи та соціальні верстви населення. Тобто все населення, крім тих, які готові виступити проти політично пануючих класів збройно, або з актами громадської непокори.
Тому, будь-які партії в країні, що визнають і керуються в своїх діях Конституцією цієї країни не дивлячись на різноманітність питань і поглядів, фактично виступають від імені одного і того ж народу. І лише у випадках двовладдя, коли за спиною вождів партій стоять сили, які не визнають діючої конституції і готові на збройне протистояння або громадську непокору, - ці вожді, виступаючи від імені народу, мають на увазі вже зовсім інший народ.
А громадянська війна була природним шляхом досягнення конституційної більшості в парламенті. Це не агітація за громадянську війну. Це лише засторога, що ті діячі, які допускають до громадянства, до надання політичних прав і свобод явним ворогам суверенітету і демократії, відкривають зелене світло двовладдю і, відповідно, можливості громадянської війни.
Демократичний устрій - це досягнення цивілізації і воно потребує захисту точно так же як культурні рослини від бур’янів. Так як у свій час, новий феодальний лад був змушений в законодавчому порядку заборонити рабство, як державний злочин, інакше воно має тенденцію відновлення, як це було в колишній колонії феодальної Великобританії (тепер США). Тут нема нічого дивного. Це така властивість людей. Змогли ж ми, що 70 років виховувалися на ідеології братерства, рівності і т.д. успішно організувати продаж дівчат в закордонні борделі та надати феодальні пільги депутатам. Тому й буржуазія, в свій час, встановивши владу в країні не лише ліквідовує феодальні привілеї, та проголошує рівність, але й законодавчо забороняє посягання на особу тобто, забороняє кріпацтво. По цій же причині США захищаючи демократичний устрій своєї держави садять на електричний стілець терористів та багато років забороняли комуністичну партію, як таку, що, при здобутті влади, збиралася розпустити всі політичні партії крім своєї, тобто встановити тоталітарний режим правління. Це тому закони США обмежують підтримку тоталітарних режимів у світі, навіть якщо це на шкоду економічним інтересам.
Бо не так уже й складно загітувати народ (особливо, якщо він виховувався в тоталітарному режимі), що всі його проблеми може вирішити швидко і ефективно лише вождь, або найсправедливіша партія. І це дійсно ефективний шлях! Єдине, чого не придумало людство, так це те, як потім відбирати владу в такого вождя, або партії.
А такі закиди, що “... а, в нас народ такий...” не за адресою. Бо народ від природи мудрий. В умовах національного поневолення і жорстокого тоталітарного режиму мабуть єдиним оптимальним типом поведінки, щоб вижити як народ, був тип поведінки: “... моя хата з краю, я нічого не знаю...”. Але як тільки з’являлась надія, що боротьба не буде даремною, то знаходились патріоти, які свідомо йшли на смерть, як це було під Берестечком та Крутами.
І якщо сьогодні “західні демократи” учать нас як будувати демократичну країну: що це народовладдя, що потрібно відмінити смертну кару, що порнографія це теж свобода слова, що розмова з колонізатором або рабовласником це і є плюралізм думок, то вони, мабуть помиляються свідомо. Або забули, що перш ніж король Англії підписав Велику хартію вольностей, баронам прийшлось зібрати військо і змусити короля це зробити. Мабуть вони забули, що перш ніж досягти традиційної англійської демократії, англійцям спочатку прийшлось відрубати голови Стюарту і Кромвелю. Мабуть вони забули, що перш ніж Конституція США стала символом американського способу життя, спочатку була перемога у Громадянській війні! Мабуть вони забули, чому французам прийшлось встановлювати п’яту по рахунку республіку!
Чи міг хтось ставити під сумнів суверенітет Англії в ті часи, коли формувався демократичний устрій держави? Класичний перехід від тоталітарного режиму до демократії, або національно-визвольна революція здійснювалися шляхом громадянської війни, або захоплення політичної влади силою. В результаті таких подій політичні противники зникають з політичної арени країни і народ країни на певний час стає “згуртованим”. Вороги знищені, вигнані, відбувають покарання, або покаялися.… Такий “згуртований народ” народ на одному диханні приймає нову конституцію, або нові політичні сили нав’язують її силою. Але при такій “згуртованості” навіть не виникає питання, що хтось може бути проти основ держави, її суверенітету та демократичних (чи монархічних, в залежності від того, хто перемагає) устоїв. Бо нелогічно кому-небудь виступати проти переможців у громадянській війні. Після такої “згуртованості”, при мудрих законах політично пануючим силам і надалі вдається зберігати народ “згуртованим”. Це не та “згуртованість”, яка виховується в тоталітарному режимі, коли люди своїми тілами прикривають палаци вождя (як в Іраку) від бомбардування, мова йде про ту “згуртованість“, з якою більшість громадян США орієнтується на прапор своєї країни, зустрічаючи новий день.
Так, ми уникли громадянської війни. Колоніальну адміністрацію не вішали, колонізатори не тікали, носіїв тоталітарного режиму не виловлювали як це було після революції 1917 року. Все це повинно було б спрацювати на позитив українського народу, але носіям колоніального і тоталітарного режимів це не додало скромності. І сьогодні терпеливі українці з сумнівом придивляються: чи ця влада будує вільну і незалежну від українців державу, чи повільно відновлює її колоніальний статус? І якщо влада не хоче в майбутньому громадянської війни (а ми точно не хочемо!), то потрібно ж хоть мінімальне законодавче забезпечення, щоб кількість ворогів Суверенітету в Україні не множилось.
Автор підтримує ідею скасування смертної кари в Україні, але спочатку ми мусимо виховати законослухняного громадянина. Запитайте в англійця: ”Скільки часу потрібно для виховання джентльмена ?”. Він скаже, що для цього необхідно, щоб і батько був джентльменом, і дід щоб був джентльменом. Тобто, не менше двох поколінь. Ніхто не закликає виявляти хто і що робив і чим дихав до революції, до війни, до проголошення незалежності. Але особи, які сьогодні не визнають Конституцію і, відповідно, суверенітет і демократичний устрій держави - є її ворогами. Тому дивною здається наша демократія, яка об’єднує в залі Верховної Ради, як овець і вовків в одній загороді, тих хто хоче будувати нову, незалежну, демократичну українську державу і тих хто відкрито виступає проти і робить все, щоб ця держава завалилася. І ті сили, що здійснюють сьогодні політичну владу в країні дуже швидко пожнуть плоди своєї діяльності, якщо дозволяють собі позбавляти політичних свобод і перешкоджати волевиявленню людей, що шанують Конституцію, а явним ворогам держави гарантують свободу. Бо політичний плюралізм – це вся різноманітність поглядів на всі найскладніші питання держави в межах Конституції, а не суміш інтересів колонізаторів, рабовласників, феодалів та претендентів на “батька народу” з інтересами українського народу. Вони просто не сумісні.
Трактування демократії, як політичної влади всього населення, а плюралізму, як право ворогів держави проводити свою політичну діяльність визначило і позицію Президента: рівні можливості колишнім поневоленим і поневолювачам, тобто політика “і вашим і нашим”. Не потрібно багато мудрості, щоб спрогнозувати, що українці, мова, культура, звичаї, традиції яких століттями пригнічувалися, заборонялися, знищувалися, в результаті будуть в програші.
Народ і влада взаємозв’язані і формують одне одного. Для того, щоб не допустити сповзання країни в той, чи інший бік, в демократичних країнах використовують систему виборчих цензів. Недопускаємо ж ми до виборів дітей, хоч вони нічим не завинили перед державою.Точно так же слід обмежувати доступ до влади явним ворогам Суверенітету України. Сутність демократизму держави не визначається величиною відсотку населення, яке має виборче право. Обмеження політичних свобод явним ворогам Суверенітету відбувається автоматично на основі перемоги революції, громадянської чи визвольної війни. Якщо ж цього не відбулося, то потрібно законодавчо досягти основного результату перемоги в громадянській війні -- заборони політичної діяльності ворогів держави. А потім настійливо рухатися повільним, еволюційним шляхом розвитку, який має відбуватися приблизно по такій схемі: політичні партії (крім тих, які вважають суверенітет держави непорозумінням!) в дискусіях і на конференціях виробляють фактично свою точку зору на питання “Якою ми бачимо майбутню Україну та як цього досягти”. Виборці результатами виборів надають можливість цим партіям та політичним діячам реалізовувати свою модель вдосконалюючи закони, які б наближали здійснення тієї України, яку вони уявляють. В тому числі і закон про вибори, де системою продуманих цензів зменшували б політичну базу потенційних ворогів суверенітету. Якраз система цензів і є зворотним зв’язком, який визначає, яким політичним силам в майбутньому буде належати політична влада в країні.
Марно сподіватися, що прийде колись дуже хороший президент і покращить нам державу. Ні! Кожен президент прагнутиме підпорядкувати собі, наскільки зможе, уряд та всі інші гілки влади і продовжити термін своєї влади, щоб згуртовані ним чиновники могли безтурботно продовжувати свою справу. Бо існує загальне правило: спочатку приймають суворі, чіткі і прозорі правила гри, а потім уже грають у футбол. І якщо ми бачимо, що держава у нас якась не така, що розкрадаються національні багатства, що захищаються зовсім не національні інтереси а чиїсь інші, то це не президент винен, а ті, хто приймав такі закони, які дозволяють все це робити відкрито чи таємно але безкарно.
Наша незалежність не завойована на барикадах і ми, як вільновідпущені раби, маємо елементи рабської психології, яку ще потрібно пережити. Тим більше, потрібно врахувати досвід інших народів, що силою зброї виривалися з обіймів колонізаторів та з під влади деспотів і які як найцінніше благо шанують волю і незалежність і, визволившись, присягають власним життям, що влада в країні вже більш ніколи не буде зосереджена в руках однієї особи.
А те, що український народ сьогодні, напередодні виборів, не вірить нікому - це вже добре. Залишилось ще сказати про це впевнено, голосно, з гідністю і закріпити цю зневіру суворими, але справедливими законами, перед якими будуть рівними всі громадяни від селянина до президента. І до всіх посадових осіб починаючи з президента, потрібно відноситися з такою ж довірою, як до найманих виконавців, яким потрібно платити за добре виконану роботу, виганяти за погано зроблену роботу, або садити в тюрму за будь-яку спробу привласнити державне майно, або нанести збитки державі. Тоді посадові особи будуть грати як футболісти, якщо хочуть одержати золоті медалі, або сидіти вдома і писати мемуари, якщо не вміють ефективно працювати.
Нове покоління людей, яке виросте при таких законах, буде відчувати себе громадянами, і буде готове захищати ці закони і демократичний устрій держави ціною власного життя.
28.08.2001
Публiкацiї за темою «Політологія»:
