Актуально
28733 перегляди
|
Віра Вовк |
Не розмовляє рідною мовою або гість, або найманець, або окупант.
Карл Маркс
В результаті колапсу Радянського Союзу водночас із необхідністю проведення економічних трансформацій та політичної демократизації суспільства на порядку денному постав новий виклик – розбудови держави, що став першочерговим. Оскільки багато основних понять про державність залишалися такими, якими вони були сформовані у радянській системі, нове державотворення стало невід'ємно пов'язане з розбудовою нації, національним відродженням, а отже, з національною ідентичністю. Національна ідея, і першою чергою національна мова, слугує саме тією силою, що здатна мобілізувати населення, створює основу легітимності і є дійовим механізмом для політичної згуртованості. Націленість та зусилля пострадянських держав надати привілеї культурі та мові титулярної національності є природним наслідком радянської русифікації. До колапсу радянської імперії ще на початку національних рухів мовна політика була основною войовничою зброєю проти офіційної домінації російської мови, а у Молдові та Таджикистані навіть замінили кирилицю латиницею.
Зусилля побудувати державу та націю у нових "державах, що націоналізуються", за вдалим висловом Роджера Брубакера (Roger Brubaker), винесли на перше місце ключовий виклик: як зробити привілейованим культурне та політичне лідерство титулярної групи, не піддаючи при цьому ризику стабільність та цілісність нових держав та уникаючи віддалення основних меншин. Три пункти були поштовхом для цього виклику: визначення державної ідентичності, вироблення мовної політики та встановлення критерію для членства в політичній спільноті. Вироблення політики у цих трьох сферах було водночас складним та суперечливим, особливо з огляду на широкий спектр протилежних позицій щодо як внутрішніх складових, так і з огляду на паралельну необхідність враховувати і зовнішню уважну аудиторію – від сусідніх держав до міжнародних організацій та NGO. Більше того, тією мірою, якою мова, культура та релігія є важливими будівельними блоками у зусиллях розбудови держави разом із проектами національного відродження, зусилля неросійських республік замінити колишню гегемонію російської культури та російських еліт на культуру та еліту титулярної групи, по суті, не були достатньою підставою, щоб таврувати ці держави словами "етнократичні", як це робили багато російських критиків.
Для прикладу можна навести такий епізод, коли навесні 2000 р. український уряд запропонував ряд офіційних заходів щодо української мови, то російський комісар з прав людини Олег Міронов заявив, що це є порушенням "норм цивілізованих людських відносин" та їх прав і свобод і звернувся до Ради Європи та до OSCE (Ради безпеки та співробітництва в Європі) з проханням провести моніторинг з цієї проблеми1. У відповідь українська сторона звинуватила Росію у спотворенні дійсної ситуації та у втручанні у внутрішні справи.
Ясна річ, сьогодні проблема русифікації у такому вульгарному прояві вже не існує, проте опосередковане політичне втручання у мовну ситуацію в Україні з боку Росії порушує парадигму національного самовизначення. Крім того, наша країна ще не позбулася пострадянської спадщини широкого вживання або навіть домінування російської мови серед широких верств населення, що дуже принижує міжнародний імідж України. Країна, в якій її громадяни не розмовляють рідною мовою, не має національної ідентичності, а отже, не має права на суверенітет. Позитивним прикладом для наслідування може бути Франція. Для кожного француза слова Франція, француз, французька мова – поняття невіддільні одне від одного, навіть для комп'ютерної термінології існують французькі еквіваленти замість англійських.
Але, на жаль, українська людина з погляду стороннього спостерігача у своїй власній незалежній країні сприймається, як описує журналіст Метью Бжезінський, у такому непривабливому світі: "Як і більшість українців, вона розмовляла російською мовою. Після трьохсот років кремлівської влади незалежна Україна була, у дійсності, все ще російською провінцією з дуже низьким рівнем відчуття суверенної ідентичності та не мала уявлення, як вести власні справи. Дуже мало українців, крім беззубих селян із Карпатського регіону, дійсно вболівали за мову – співучий діалект, що запозичив багато від мов українських традиційних панів, Польщі та Росії. Навіть український непривабливий президент, перелицьований колишній директор радянського найбільшого ракетного заводу, починав кожний день з години мовного уроку для того, щоб хоча б бути в змозі виголошувати тости українською мовою під час офіційних бенкетів"2.
Отже, домінування певної мови у певному регіоні є питанням суто політичним і водночас таким, що свідчить про прагнення до гегемонії: у випадку з російською мовою – до регіональгої гегемонії. Французька концепція щодо ствердження і збереження національної ідентичності, яка бере свій початок за кілька сторіч тому, є актуальною зараз і заслуговує на особливу увагу. Поняття національної ідентичності в концепціях учених включає в себе кілька аспектів: це насамперед національна мова, національна культура, кулінарні традиції тощо. Збереження цих складових є справою національної гідності.
Поняття "націоналізм" та невід'ємний від нього "патріотизм" у політичному дискурсі Франції сягає ще часів Великої Французької революції. У третьому параграфі Декларації прав людини від 1789 року (позиція розташування сама за себе свідчить про рівень важливості та пріоритетності) йдеться: "Принцип суверенності належить головним чином нації". Статус французької національної мови завжди був одним із центральних компонентів, що об'єднує республіканські сили. Колишній прем'єр-міністр Ліонел Жоспен у своїй промові до французьких учителів під час Х конгресу назвав мову цементом республіки та цінністю, на якій вона збудована. Національна мова асоціюється не лише із статусом країни, але і з її політичним впливом у світі, що його прагне кожна країна. Мовне питання є актуальним на міжнародній політичній арені сьогодні як один із важелів ствердження своєї ідентичності.
Доцільно тут навести декілька цікавих прикладів. Часом французи вдаються до досить радикальних заходів. Так, у 1975 році за законом Ба-Лоріоля (Bas-Lauriol) уся письмова та усна реклама, будь-які інструкції та офіційні документи повинні були використовуватися тільки французькою мовою. Використання іноземних слів заборонялось у тому випадку, коли існував французький еквівалент.
У 1992 році французький парламент додав уточнення до конституції конкретним пунктом стосовно мови, а саме, що "мова Республіки – є французька мова” (Конституційний закон № 92554 від 25 липня 1992 року). Показово, що французький уряд тривалий час був єдиною країною Західної Європи, що не підписувала Хартію про регіональні мови та мови меншин (Charter on Regional and Minority Languages), прийняту Радою Європи у 1992 році. І навіть зараз, коли Франція нарешті підписала деякі статті Хартії, ще не відбулася її остаточна ратифікація.
Публiкацiї за темою «Мова»:
