Актуально
26504 перегляди
 |
Служба національної небезпеки
Захоплення плацдарму
У літку 2005 р., напередодні передачі матеріалів досудового слідства по “справі Гонгадзе” до суду, з’явилась низка публікацій, котра розкрила істинних її рушіїв. У переможному запалі і в намаганні застовпити за собою цю велику місію чи то публічно, чи то анонімно голос подали чинні співробітники Служби безпеки України. Суспільство з перших уст дізналось, кому зі співвітчизників найбільше зобов’язане п’ятьма роками потрясінь, майже десятком смертей, невимовному горю Лесі Гонгадзе, незліченній кількості морально травмованих і “померанчовій” команді, в кінцевому рахунку, біля керма держави. Одразу виникло питання про законність підстав, на яких і виконавці, і диригенти зосередились під дахом структури з головним офісом на Володимирській, 33.
Читаємо перелік завдань, які закон відніс до компетенції СБУ: захист державного суверенітету, Конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці, попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. І бачимо, що “справа Гонгадзе” і всі персоналії по ній в означене коло не вписуються. Тим більше в пункт “корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки”, яким опікується управління “К”. Саме його співробітники займались справою зниклого журналіста і вели зовнішнє спостереження за Юрієм Кравченком.
З позицій тверезого глузду нелогічно і незаконно. Однак, досить логічно, якщо “справу Гонгадзе” розглядати як спецоперацію іноземної держави (держав). Бо вона з самого початку була б приречена на невдачу, якби не мала прикриття в службі, обов’язок якої будь-яке чужоземне втручання виявляти і знешкоджувати. Тим більше, що Георгій при такому розгляді постає не головною мішенню. У журналіста могли цілити лише задля того, щоб куля, пробивши його навиліт, дістала українського Президента.
При такому припущенні можна було б констатувати, що на управління “К” місія зміни керівництва держави через посередництво “справи Гонгадзе” випала з кількох причин. По-перше, це структура, де інтерес до зниклого журналіста можна було виправдати. Тоді виглядає логічно, що, аби “забити” за собою це право, Георгія за кілька місяців до трагедії прив’язали до організованих злочинних угруповань. Мова йде про подію, що трапилась 25 червня 2000 р. в одному з одеських кафе. Після відвідин закладу двома чоловіками, один з яких пред’явив директорові посвідчення на ім’я Георгія Гонгадзе, як співробітника радіо “Континент”, туди відразу під’їхало авто з особами кавказької національності. Розпочалася стрілянина, яка призвела до загибелі одного з учасників, ще дев’ятеро потрапили до реанімації. Не обійшлось, звісно, без чеченців.
Чеченці в одеському епізоді, а також згадка Чечні, як території, куди, начебто, за наказом Леоніда Кучми вивезли Георгія для страти, тільки додавала очків СБУ в її зацікавленні “справою Гонгадзе”. Ілюзія значущості та природності існування в надрах розвідувального відомства відповідної слідчо-оперативної групи, її живучість та закріплення позицій були забезпечені. З боку ГПУ вона одержала легалізацію, що одночасно відкрило можливості володіти повною картиною здобутків слідства, спрямовувати його в потрібне русло і згладжувати гострі кути, які неминуче в таких справах виникають.
“Ми відпрацьовуємо питання причетності злочинних угруповань, виходячи з того, що були підстави вважати, і безпосередньо Георгієм Гонгадзе, що він вступив з ними в певну протидію”, - сказав в інтерв’ю, оприлюдненому “Новим каналом” та “1+1”, представник СБУ Валерій Рацюк (“УП”, 26.12.00). Заодно з’явились причини для кримінального переслідування, а, значить, заходів негласного характеру. “Спостереження було легалізоване у вигляді відкриття карної справи. Підстави для відкриття справи були досить сумнівні”, - прокоментував тодішні дії служби її голова у 2005 р. Олександр Турчинов.
“Чеченський слід” ще довго не полишав уми правоохоронців, перейшовши від міністра Юрія Кравченка у спадок міністрові Юрію Смирнову. Під егідою останнього, також розробляли злочинні угруповання, які практикували кілерство, і розглядали версію конфлікту Гонгадзе з чеченцями через підготовку публікацій про торгівлю зброєю.
Аби не вичерпувалась наснага до роботи в даному напрямку, в Генпрокуратуру підкинули інформацію про те, що в період, коли пропав Гонгадзе, два члени одного з київських організованих злочинних угруповань на прізвисько “Циклоп” та “Матрос” (у миру Ігор Дубровський та Павло Гулюватий), “вивозили в ліс журналіста, грузина за національністю, де вибивали якісь борги”. 5 листопада 2000 вони пропали. Слідство встановило, що обидва були вбиті, вийшло на вбивць і знайшло їхні тіла. Разом з сенсаційною знахідкою - достовірною рукописною схемою поховання Гонгадзе у таращанському лісі при них були документи, що засвідчують особу. Можна тільки дивуватися наївності слідства, яке вхопилося за очевидну підставу. Вона ж сама мала подвійну дію. По-перше, вкотре направляла розшуки по хибному сліду. По-друге, дала ще один привід здійняти ґвалт з приводу, нібито, намагання силовиків прикрити злочин вищого керівництва держави.
Ще один ланцюг, котрим Гію вдалось припнути до кола інтересів управління “К”, - озвучення, в телефонному дзвінку до грузинського посольства, серед причетних до трагедії, імені Володимира Кисіля - лідера одного з найпотужніших злочинних угруповань. Наступний у списку - Олександр Волков, діяльність якого тоді означували не інакше, як корупційну з відмиванням великих коштів за кордоном, передусім у Бельгії. У Георгія були публікації на цю тему, і начебто, він одержав грант на проведення відповідного журналістського розслідування за межами України. З цих посилань само по собі виходило, що життєву дорогу редактора “УП” обірвали саме тому, щоб він ніколи не виконав запланованих пошуків.
Втягнути Волкова у “справу Гонгадзе”, відданого тоді Леонідові Кучмі соратника і гаманця, як охрестила його Олена Притула, намагались і через отвір звинувачень у ворожому ставленні до преси і невдоволенні публікаціями в “Українській правді”. Остання з них датована 14 вересня, як реакція Георгія на відмову в спілкуванні з представниками його фракції, яка того ж дня (яка оперативність!) начебто мала місце. У заяві від 17 вересня, до того ж, навели фрагмент інтерв’ю нардепа “Дню”: “…Я не заздрю тим, для кого Волков - це проблема. У житті таких людей, звичайно, завжди є “місце подвигу”. Тільки пораджу всім іншим бути подалі від цього “місця подвигу”. А далі закономірне запитання: “Невже, Олександр Михайлович, ви даєте зрозуміти, що УП для вас проблема?” і перелік статей, “на які міг образитись Волков”. Портрет одного з вірогідних замовників злочину, таким чином, набув зримих обрисів.
З другого боку, за функціональними обов’язками управління “К” не належить до найбільш засекречених, а відтак, і підбір кадрів, і нагляд за їхньою роботою має певне послаблення, що, по-перше, дає змогу формуватися морально та патріотично хистким ланкам, а по-друге, проникати туди стороннім особам. Ще більше цьому сприяють завдання, які його співробітники виконують. Виявлені великі гроші, можна припустити, буває, пристають і до їхніх рук. Тож можливі два варіанти впливу: або виявити тих, хто вже встиг забруднитись різними оборудками, і в обмін на мовчання, вимагати роботи на резидентів іноземних розвідок, або ж віднаходити потенційних любителів великих сум. Не можна виключати й залякування. Однак, аби воно було дієвим, мало поступати від тих, чиї можливості реалізувати погрози не викликають сумнівів. Підхід швидше за все був комплексно-індивідуальний.
Факт оперативного створення по “справі Гонгадзе” слідчих груп у надрах СБУ в інтерв’ю “УП” від 4.07.05 підтвердив екс-заступник начальника Головного управління “К” СБ України Володимир Рокитський. Їх було кілька і вони не були жорстко оформлені. Одна група займалася “міліцейською” лінією, друга “бандитською”, третя - “політичною”. Володимир Георгійович, звісно, був у першій. З дороги відпрацювання версії причетності співробітників міліції, зокрема, підрозділу, який стежив за Гонгадзе, в своїй оперативно-розшуковій роботі вона не звернула ні разу. Правдивість його слів заперечень не викликає. Для чого б тоді ще до зникнення журналіста провокували стільки ситуацій за участю співробітників відомства, підпорядкованого Юрію Кравченку? А ось щодо роботи винятково в рамках Закону та за санкцією суду - є глибокі сумніви.
Соратники Рокитського охоплювали своєю увагою весь комплекс слідчих дій, тоді як правова компетенція СБУ в справі зниклого журналіста обмежується виконанням доручень Генпрокуратури на проведення оперативно-розшукових робіт. Окрім того, діяли автономно, навівпідпільно (на окремих етапах цілком підпільно). Про сектантський характер об’єднання говорить і суперечка, яка виникла між Смєшком і Рокитським стосовно того, кому належить пальма першості в здобутках “справи Гонгадзе”. Володимир Георгійович наполягає, що служба, в цілому, до неї жодного стосунку не має, навпаки, її керівництво, в т. ч. й Смєшко, здебільшого перешкоджали. Тобто мова йде про власну лінію поведінки і незалежність від керівництва, що в силових структурах неприпустимо і незаконно.
В інтерв’ю “Фактам” від 27.05.05 голова СБУ періоду з 4.09.03 по 7.02.05 Ігор Смєшко говорить, що в його відомстві “справою Гонгадзе” опікувалося додаткове спеціальне управління всередині Головного управління “К” для розслідування особливо важливих справ. Його роботу координував і особисто контролював заступник голови Микола Обиход. Окрім того, в рамках цього ж управління була створена змішана слідчо-оперативна група. Саме на її рахунку інформація про керівних співробітників міліції, які в день зникнення Гонгадзе безпосередньо на місці зняли “наружку” і, відповідно, перед зникненням могли мати контакт з журналістом. Ще б пояснив, як за таких умов, виявились свідки з числа співробітників зовнішнього спостереження МВС. Важко повірити, що в глухій темряві осінньої ночі викрадачів впізнали випадкові перехожі.
Тут, можна погодитись з Володимиром Георгійовичем, Ігор Петрович грішить. Про керівників кримінальної розвідки, які відпрацьовували Гонгадзе, було відомо ще в 2003 р., їхні імена зафіксовані в протоколах допиту свідків. Дійсно, там не згадано ні Миколи Протасова, ні Олександра Поповича. Проте, це не так вже важливо, бо без Пукача-організатора викрадення і Пукача-вбивці вони теж саме, що пісня без слів. Якщо Смєшко має довіру до напрацювань колишніх підлеглих, то не може не знати, що значна їхня частина була отримана до його приходу на посаду. Проте, на якій правовій та організаційній підставі тоді проводили повномасштабне розслідування, незрозуміло. Смєшко відповіді на це питання не дав. Як і не пояснив, чому співробітники його служби перебрали на себе функцію Генпрокуратури.
Зі слів обох колишніх топ-персон Служби безпеки, окрім того, випливає, що Рокитський і його колеги не мали стосунку до групи, яку патронував Микола Обиход, а Микола Обиход - до групи Рокитського. В описаній екс-керівником СБУ системі останній не відведено жодного місця, а це означає, що офіційно її не було. Визнання ж “помаранчевої” влади дістала саме вона. А керівник тієї, що діяла в часи Смєшка, виведений поза штат. У цьому зв’язку показовою є заява прес-служби СБУ від 13.08.03: “Розслідування кримінальної справи за фактом загибелі Георгія Гонгадзе, а також справа щодо заяв Ігоря Гончарова, що звинувачується в організації “банди перевертнів”, не належить до компетенції СБУ”. То ж чому саме на період до серпня 2003 року припали головні здобутки оперативників відомства? Окрім того, очевидна їхня самодіяльність. М’яко кажучи. Насправді ж мова йде про використання можливостей Служби безпеки України для досягнення, далеких від її обов'язків, цілей. Якщо ж бути ще більш відвертим у припущеннях, то їм протилежних, тобто підривних замість захисних.
Поділившись у деталях своїми успіхами, спецслужбісти, разом з тим, нічого не сказали про керівників, котрі видали розпорядження на їхню діяльність, формулювали завдання і контролювали їхнє виконання. До того часу, поки не оприлюднять оригіналів рішень судів, чи інші документи, які наділяли Службу безпеки правом проводити по “справі Гонгадзе” повноцінну багатосторонню і разом з тим автономну слідчу роботу, а їхніх копій у ЗМІ, є всі підстави говорити, що її діяльність була несанкціонована, а, отже, незаконна.
Без кураторів, звісно, не обійшлося. Вони скеровували дії підлеглих, збирали все гаддя в ящик Пандори, а потім диригували його сичанням, вказуючи кому, де і коли встромити отруйне жало. Чи числились вони у штаті відомства, чи були поза ним, ще треба з’ясувати. Зрозуміло одне: суд над обвинувачуваними у вбивстві Георгія під їхнім контролем.
З інтерв’ю Рокитського і Смєшка, а також з публікацій Семена Шевчука (“УП”, 30.06.05) і Ярослава Кошіва “Гонгадзе. Вбивство, яке змінило Україну” однозначно випливає, що саме в надрах Служби безпеки був реальний мозковий центр і розпорядник у справі зниклого журналіста. Всі передані до суду здобутки слідства належать перу її співробітників. “Вирішальний вклад в установлення і затримання безпосередніх виконавців (вбивства Гонгадзе. - Авт.) внесла якраз Служба безпеки України. З вересня 2003 року по січень 2005 року були зроблені головні кроки з документального закріплення і одержання доказової бази, яка послужила підставою для затримання (підозрюваних у вбивстві. - Авт.)”, - сказав “Фактам” Смєшко.
Генеральна прокуратура, сама того не підозрюючи (за винятком кількох осіб), виконувала місію розслідування номінально, як структура, якій належало нести головне навантаження в роботі за законом, а фактично, йшла на поводу в СБУ. Її роль звелася до легалізації, зібраних співробітниками Служби безпеки, матеріалів.
Найкоротша відстань між слідчими групами обох відомств, можна сказати плече в плече, була в другій половині першого генпрокурорства Святослава Піскуна, а найбільша - за керівництва Геннадія Васильєва, за винятком останніх місяців перед президентськими виборами. Тісні, відверті, довірливі контакти, атмосфера взаємодопомоги, як описав ідилію Рокитський, стали тим безпроводовим каналом зв’язку, який давав змогу час від часу підкидати слідчим ГПУ необхідну інформацію й переконувати у її цінності. А щоб вона не тільки безпроблемно доходила до адресата, а й неодмінно ставала керівництвом до дії, до Генпрокуратури делегували представника СБ, зокрема, Рокитського. Правда, це сталося лише 2002 р., коли в СБУ була сформована нова слідча група, яка й надала нового імпульсу рухові “справі Гонгадзе” і позначилася певними успіхами.
Проте розшукова робота була лише вивіскою для інших справ. Можна припустити, що насправді завдання полягало в тому, щоб забезпечувати реалізацію завчасно написаного сценарію “справи Гонгадзе”, підправляти його за потребою, зайвих акторів, чи то тимчасово, чи то назавжди, вилучати, а нових вводити. Ціна значення не мала, бо безцінна була сама кінцева мета - усунення Президента Леоніда Кучми від влади. Про це свідчить хоча б той факт, що вже наприкінці березня 2005 р. спеціальну оперативно-слідчу групу в СБУ розформували. Хоча з питань організаторів і замовників злочину слідство не просунулося ні на п’ядь. Фактично, роботи залишилось більше, ніж виконано. Однак потреба в ній, з відходом в минуле епохи Кучми, відпала. Для чого ще й по лінії організаторів та замовників злочину збирати міну сповільненої дії? Адже всім зрозуміло, що рознести будівлю без міцного і глибокого фундаменту простіше простого. Досить чи то правдивим, чи то фальшивим документам, які її складають, дати адекватну оцінку.
З другого боку, ухваливши відповідне рішення, Президент поступив мудро. Хто зна, може якби група й далі виявляла таку ж майстерність, ініціативність, наполегливість і сумлінність в роботі, як по “справі Гонгадзе”, не Юлія Тимошенко, а він сам висів би на гіляці відставки. В тому, що Олександр Турчинов усіма силами його туди б підсаджував, сумніватися не доводиться.
Уже озвучені організатори і замовники вбивства журналіста нестимуть свій хрест без доказів й суду. Найбільше, на підставі чого матеріалізують їхню провину, - записи Мельниченка, його покази і голослівні свідчення Олени Притули, Мирослави Гонгадзе та їм подібних. На справжніх, зацікавлених у зникненні журналіста, в Україні табу. Таке враження, що керівництво держави, з січня 2005 р. у вдячність за свої посади, їх посилено “кришує”. Недавні їхні опоненти, а тепер, також влада, на заваді не стоять. Щоденно байдуже проходять повз ешафот, де стоять, з накинутими на шию зашморгами, приречені на страту. Численні факти їхньої невинуватості - сумління не зачіпають. Навіть не пробують вникнути, чому вирок у гучній справі готують за звуконепроникними стінами.
Прив’язка на місцевості
Судячи з перерахованих Рокитським досягнень, його поплічники, від початку, розробляли саме ту версією вбивства Георгія, яка зараз є офіційною, і по мірі можливостей та з різним успіхом проштовхували фальшивку замовникові - Генеральній прокуратурі України. 7 грудня 2000 р. остання зробила широкий жест і з “етичних міркувань” (передусім через згадку Юрія Кравченка серед обізнаних з долею Гонгадзе в названому вище телефонному дзвінку) відсторонила від роботи МВС, повністю поклавшись на СБУ. Та, одержала монополію на розслідування всіх трьох кримінальних справ - зникнення Гонгадзе, таращанський труп і наклеп на вищих посадових осіб держави, і запалала роботою. Наприкінці грудня, коли Мирослава Гонгадзе вже признала в пред’явленому для впізнання трупові чоловіка, в Службі безпеки взялися його посилено шукати. До складу оперативної групи центрального апарату включили розвідників, контррозвідників, експертів і фахівців технічних служб. Відповідні розпорядження були віддані на місця. Орієнтування відправили правоохоронним органам і спецслужбам країн СНД, далекого зарубіжжя, до Інтерполу.
Спецслужбісти не лише стали одноосібним власником інформації, а й застерегли себе від ймовірних знахідок, а, відповідно, несподіванок по цій справі з боку МВС. Бо, як скаржився Рокитський, при взаємодії з органами внутрішніх справ “розшукові результати, після доповідей дуже швидко ставали відомі широкому колу осіб”. Окрім того, прокуратура позбавилася альтернативного джерела інформації. Відповідно в Службі безпеки одержали змогу безперешкодно і на свій розсуд коригувати процедуру розслідування, а, значить, прикривати справжні обставини зникнення журналіста. Хоча й досі, припустимо, це непогано вдавалося. Чим іншим можна пояснити той факт, що попри величезну кількість задіяних у пошуках (станом на 3 жовтня 5 тис. джерел оперативної інформації, 7,8 тис. довірених осіб, 43 тис. листівок, розданих водіям громадського і особистого транспорту) жодних слідів Георгія не виявили? Хоча вдалося розкрити понад 900 інших злочинів.
Не бракувало й провокацій з боку Служби безпеки. Перша помітна з них - обшук народних депутатів під час перевезення касети із відеозаписами одкровень Мельниченка. Як сказав тодішній керівник Державної митної служби Юрій Соловков, його провели за наводкою СБУ. Відомство було причетне й до поширення, потім спростованої, інформації про наявність у Георгія Гонгадзе візи в Чехію. Далі стався інцидент з передачею результатів німецької експертизи Сергію Головатому. Його контактера, Ігоря Стельмаха, представник служби забажав допитати в українському посольстві. Потім, був виклик на допит медичного консультанта слідчої комісії ВР Валерія Івасюка. Він став підставою для виїзду останнього у Великобританію, як переслідуваного владою по “справі Гонгадзе”. Всі вони спричиняли величезне інформаційне збурення й давали поживу для тверджень про перешкоди слідству з боку керівництва держави, а, отже, його причетності до злочину.
Звісно, секретна операція в надрах СБУ потребувала нейтралізації, не задіяного в процесі керівництва, передусім голови Леоніда Деркача. В перші дні після зникнення Гонгадзе увагу вдалось відволікти на іншу резонансну справу. 22 вересня надійшла інформація про розкриття групи осіб, що готувалися до повалення української влади. Служба безпеки одержала цікаву забавку, а її очільник ніс ахінею про псевдозаколотників і рапортував Президентові та суспільству про вчасне виявлення посягання на Конституційний лад України, а заодно запевняв у готовності й далі вчасно класти край будь-якій протиправній діяльності. Хто б на цьому тлі мав підозрювати саму можливість атаки на вище керівництво держави?
Найбільше ж репутацію керівника СБУ псував сам факт прослуховування найголовніших апартаментів на Банковій. Мабуть, саме тому, до моменту оприлюднення прізвища Мельниченка, Мороз запевняв, що особа, котра зробила записи, представляє саме цю структуру. Як писала, за підсумками засідання РНБО, яке таки відправило Деркача у відставку, Юлія Мостова, президенту було б дуже складно “зберегти на посаді людину, що допустила можливість прослуховування у святая святих влади - президентському кабінеті”. Друга зачіпка - вже згаданий шмон перевізників відео з Мельниченком. За його фактом, рішення про звільнення Леоніда Деркача з посади, ВР прийняла негайно.
В атмосфері хаосу, яка опанувала Службу безпеки, як і в будь-якому іншому мутному середовищі, тим часом розгорталась ловля на велику і малу рибку. Нарешті з’явилась змога безперешкодно зосередитись на месиджах, сформульованих, можна припустити, задовго до зникнення журналіста - встановленні обставин, які йому передували, і відпрацюванні конкретних осіб і структур. Ці обставини, ймовірно, також були штучно створені, аби потім вказувати слідству і громадськості дорогу до “організаторів і замовників” злочину. Їх озвучили 11 липня 2000 р. Того дня “УП” розповіла історію, за якою, днем раніше, до директора радіостанції “Континент” Сергія Шолоха, з метою вивідати інформацію про фігуранта одеського інциденту Гонгадзе, начебто прийшов полковник міліції Володимир Бернак. Коли Георгій пропав, Шолох, за його ж власними зізнаннями (“Наше слово”, 14.04.04), наполегливо підштовхував органи дізнання до того, що саме в цій персоні і в її візиті двомісячної давнини, треба шукати відповідь на запитання, що сталось з його товаришем. Посилання на подію 10 липня містилось і в першому повідомленні “Української правди” про зникнення її редактора. Епізод числився першим у переліку можливих чинників пригоди з журналістом, що трапився у ніч з 16 на 17 вересня. Він був потрактований, як залякування з боку людей, що представлялися співробітниками міліції. Наступний фактор - критичний настрій Інтернет-газети до влади. Про нього, а також про здатність Гонгадзе ставити гострі запитання Президентові, полковникові, нібито, теж розповідав Шолох. Третім пунктом значиться Олександр Волков.
Фактично наприкінці 2000 р. в особі окремих співробітників Служби безпеки, в наступі на українського Президента, повноцінно почав діяти ще один фронт. Він був життєво необхідний, адже оприлюднені Олександром Морозом записи з першого кабінету країни, до відставки Леоніда Кучми не призвели. Протестні ж акції відбувались досить мляво і за кількісним складом були явно недостатні для миттєвого і переможного штурму найпримітнішої будівлі на Банковій. Відтак, у порядку денному постала розтягнута в часі облога і реалізація схеми “співробітники служби зовнішнього спостереження-Кравченко-Кучма”.
Відповідно. на горизонті з’явилась невелика законспірована група міліціонерів, що згодом звузилась до співробітників кримінальної розвідки, які стежили за журналістом. 15 січня 2001 р. в “Гранях” цей факт висвітлив Олег Єльцов і назвав чотири особи, які були в процедурі задіяні. Розрахунок зробили на молодих, недосвідчених недавніх випускниках Академії ВС, які ще не забули науки про те, що розшифрування секретних агентів - смертельний гріх. А їх, виявляється, здали з потрохами, ще й звільнили з роботи. Володимир Солошенко, правда, обмовляти себе не став. На допиті 12.06.03 слідчому Грищенку сказав: “По факту спостереження за Гонгадзе мені нічого не відомо, в ньому участі я не брав”.
Процес тим не менше пішов. Окрім усього іншого, він нівелював наполягання керівництва МВС на тому, що “відносно Гонгадзе ніяких заходів негласного характеру ніколи не проводилося, він кримінального інтересу для нас не представляє”, а номери на машині, з якої стежили за Гонгадзе, були чи то вкрадені зі службового авта МВС, чи виготовлені самостійно. Не вдалось встановити й осіб, які стежили за Гонгадзе, а також людини, котра цікавився Гонгадзе, коли той працював на радіостанції “Континент” і назвалася полковником міліції. “Стаття (Єльцова. - Авт.) розкривала офіційну брехливу версію про те, що міліція не вела спостереження за журналістом”, - написав потім Ярослав Кошів.
Чи то під дією непомітних ін’єкцій СБУ, чи то за настійливими публічними її рекомендаціями, Генпрокуратура 19 січня допитала одного з учасників зовнішнього спостереження Сергія Чеменка. Як його завербували, розповіли Рокитський і Шевчук. Ніхто з міліціонерів-учасників стеження на контакт зі співробітниками СБУ, які вивідували інформацію явно несанкціоновано, йти не хотів. Начебто зі страху потрапити до “довгих рук” керівництва МВС. Співробітникам Служби безпеки доводилось діяти через родичів і знайомих працівників “наружки”. Незрозуміло, правда, як виходили на родичів і знайомих, не знаючи самих міліціонерів, і звідки родичі знали, що їхні рідні були задіяні в операції стеження взагалі і за Гонгадзе, зокрема. Адже це надсекретна інформація. За агентами кримінальної розвідки, здебільшого, взагалі числиться, не пов’язане з органами внутрішніх справ, місце роботи.
Отож, реально, скоріше, все відбувалося інакше. Відстежувати будь-що СБУ не було потреби. Список міг бути складений завчасно. Завдання полягало лише в тому, щоб хоча би окремі особи з нього “засвітилися” в цій роботі. Далі ж шантаж й схиляння до потрібних свідчень, а також формування обставин можливої причетності до злочину, наприклад, посадові заохочення, присвоєння чергових звань, видача ордерів на квартири (Пукачу, до речі, акурат перед затриманням), або ж вираховування осіб, на чиї голови ріг достатку перекинувся природним способом.
“Часто бувало так, що в бесіді з нами ці люди все розповідали, але коли МИ ПРИВОДИЛИ (виділено автором) їх в прокуратуру - вони розповідали цілком інше”, - бідкається теперішній голова Закарпатського УСБУ, заодно розкриваючи методи добування даних. І при тому нарікає на Пукача, який нібито деяких співробітників особисто інструктував перед допитом. На свою користь, звісно. Звідси й “неповноцінні” протоколи допитів свідків у 2001-2002 р. р. і потреба в їхньому розширенні в 2003 р.
Тому довелось апелювати до патріотичного і морального обов’язку, а головне запевняти, що “справа Гонгадзе” все одно буде розкрита і саме в ракурсі, який пропонують підтримати спецслужбісти. Якщо тепер досить дати потрібні свідчення, і відстануть, то потім, уже точно доведеться нести покуту за приписаний гріх. На тлі акцій протесту, що вже набирали сили, а також міжнародної реакції на зникнення журналіста, погрози виглядали досить реальними.
Першим перед ними не встояв Чеменко. Батько молодого офіцера, Олександр Чеменко, під час зникнення Гонгадзе був начальником Управління МВС у Київській області. Там сталося вбивство, знайшли труп і відбувалися маніпуляції з ним у морзі. Звідси зрозуміла зговірливість Чеменка-молодшого, адже пакет можливих обвинувачень Чеменку-старшому вже був готовий. Тільки розкрити. Або ж не розкрити. Все в руках сина. Після довгих вагань він здався. І вже у червні 2003 р. розповідав, як слідчий Генпрокуратури Григорій Гарбуз разом з Пукачем до допиту 19.01.01 підготували “болванку”, тобто завчасно визначили зміст його показів.
Разом з тим в СБУ усвідомлювали, що допитів замало. Від свідчень, по-перше, можна відмовитись. По-друге, їх можуть спростувати ті, проти кого докази спрямовані. Тоді то, припустимо, і розпочався пошук “матеріальних доказів” злочину.
Подих державного перевороту
Михайлу Потебеньку таємних лицарів плаща і кинджала вдалось виявити. 28 грудня 2000 р. на ім’я тодішнього голови Служби безпеки Леоніда Деркача він направив листа, в якому інформував про неузгоджену із законом, надмірну активність та самодіяльність деяких його підлеглих при проведенні слідчих дій по карній справі, а також листування, пов’язане з відбиранням зразків експериментальних голосів осіб для проведення “незалежної” експертизи.
Мабуть, тому що групі в СБУ на перших порах не вдалося забезпечити достатній, для просування потрібної версії, вплив на ГПУ, “справа Гонгадзе” не принесла швидкого успіху. Підстрелена на першому етапі, коли треба було зробити потужний ривок, пленталася аж 4,5 роки, фактично так і не ставши ключовою в усуненні Кучми від влади. Після листа Потебенька, група взагалі пішла в підпілля і знову себе виявила лише в 2002 р., але вже в новому, підсиленому складі. Її кістяк, з огляду на представлених до нагороди у 2005 р. з нагоди Дня СБУ, окрім В. Рокитського, складали І. Герасимович, І. Єфремов, В. Вавроневич (“УП”, 30.06.05).
Потреба в активізації “справи Гонгадзе” виникла, напевне, в зв’язку із невдачею на парламентських виборах. Хоча вона була запланована раніше, під перемогу противників Кучми. Попри опитування громадської думки напередодні перегонів, за якими перемагала опозиція, - скаржиться Ярослав Кошів, - більшості голосів, через масштабні фальсифікації, вона не одержала. Насправді, зміні влади завадили не стільки фальшування (вони були з обох боків), скільки змішана система виборів, яка забезпечила прихід народних обранців, обраних у мажоритарних округах. Вони й переломили ситуацію на користь тодішньої влади.
Як тільки стало зрозуміло, що новообраний депутатський склад за м’ясо для гарматного пострілу по Президентові Кучмі не зійде, відразу знову розпочали набивати ядра справою зниклого журналіста. За початок підготовки до чергової атаки, можна вважати 15 травня, коли заарештували Ігоря Гончарова. Як для особи, котра особисто причетна до вбивства 11 осіб, за дрібницю - адміністративне порушення. Вже в червні затриманий повідомив тодішньому начальнику Київського УБОЗу Сергієві Хамулі, хто викрав і вбив Гонгадзе, і про низку інших злочинів, які планували і здійснювали працівники УБОЗ разом з особами, що входили до угруповання Свердлова-Несторова.
Проте, того року карта зізнань Гончарова так і не зіграла. Перша причина - Святослав Піскун. Хоча він і обійняв посаду 4 липня 2002 р., все ще метався між владою і опозицією, яка на його підтримку, в особі “Нашої України”, віддала 100 голосів. Відтак, ще не був настільки своїм хлопцем, щоб у нього під боком можна було провертати складні оборудки зі “справою Гонгадзе”. Друга причина, як наслідок з першої - проти Кучми винайшли могутнішу зброю: акцію “Повстань, Україно” і звинувачення в продажу “Кольчуг” до Іраку. Проте Президент вижив і в полум’ї цієї, рівної за руйнівною потенцією атомному вибухові, атаки. Прокуратура ж тим часом упритул наблизилась як до причетних до злочину осіб, заявивши, що “вбивство журналіста Георгія Гонгадзе було вигідно тим, в кого на руках знаходились плівки майора Миколи Мельниченка”, так і до мотиву - “підставити Президента”.
Відповідно, в лютому-березні 2003 р. з’явились підписані іменем Гончарова послання. 28 лютого в газеті “2000” Піскун оприлюднив згаданий вище лист Генпрокурора Потебенька до голови СБУ Деркача, який мав засвідчувати перепони попередника розслідуванню справи зниклого журналіста, а, значить його необ’єктивність і неповноту. Тоді, як відомо, слідство не мало вагомих напрацювань у галузі “міліцейської” версії, без якої дорога до Кравченка та Кучми заходила в глухий кут. Одкровення Святослава Михайловича у виданні, яке не приховувало прихильності до Президента Кучми, надавали їм особливої ваги. Редакція газети через довірливість (яка не раз зачіпала її на гачок пройдисвітів) тоді не усвідомила істинного призначення наданих їй матеріалів, і прокоментувала їх як “Генеральний просить шефа СБУ утриматись від подальшого проведення слідчих дій”, не зауваживши, що Потебенько проти незаконних дій, а не дій взагалі.
У зв’язку з військовими діями в Іраку і сподіваннями на участь в них України, озвучення листів довелось відкласти. Разом з тим на початку літа, відколи, як пише Кошів (а багато інших фактів його слова підтверджують), Піскун почав проводити розслідування в угоду ющенківцям, машина таємної слідчо-оперативної групи в надрах СБУ змогла запрацювати на всю потужність.
Однак успіху сама по собі досягнути вона не могла, позаяк, за законом, слідство по цій справі, виключно у віданні Генеральної прокуратури. І лише її матеріали могли мати статус офіційних та бути передані до суду. Відтак, в оперативно-слідчій групі ГПУ під захистом Генпрокурора з’являються співробітники, готові теоретичні напрацювання своїх колег з сусідньої силової структури втілити в практику. Мова йде про начальника відділу Управління з розслідування особливо важливих справ Романа Шубіна, його заступника Юрія Столярчука, слідчого з особливо важливих справ Юрія Грищенка, мабуть, ще кількох осіб. З приходом в ГПУ Геннадія Васильєва перші два добровільно звільнилися. З огляду на сліди, які вони залишили по “справі Гонгадзе”, було чого.
“Моя група ще в 2003 році встановила, що це (вбивство Гонгадзе. - Авт.) була спецоперація керівництва МВС”, - розповів Піскун виданню “Комсомольская правда в Украине” від 22.04.05. Відповідно розгортається кампанія з повторного допиту свідків, де з’являються дані, здатні привести до Кравченка і Кучми коротшою і простішою дорогою, аніж через станцію “банда Гончарова”, котра до того ж, за рік вкрилася непрохідними вибоїнами.
У СБУ з часом зрозуміли, що версії про причетність кримінальних елементів чи міліцейських перевертнів, як потім сказав Рокитський, тільки відвертають увагу і переключають її на “непридатний об’єкт”, заслабкий, щоб через його посередництво вдарити по Юрію Кравченку. Відтак, послання лідера угруповання втратили актуальність. Проте, напередодні демонстрації смертельного номера із затриманням Олексія Пукача, для розігрівання публіки, все таки були задіяні. За два місяці до цієї події “листи Гончарова” ті, хто їх посилено рекламував, назвали операцією спецслужб з відмивання Кучми від “справи Гонгадзе”, а юриста Марію Самбур, яка чи не найбільше долучилася до їхнього оприлюднення, назвали провокатором і вигнали з ІМІ.
Іншого виходу не було. Зі “свідчень” перевертня випливало, що викрадення і вбивство Георгія на рахунку бандитів “Кисіля” і УБОЗівців, а притягнути до відповідальності збирались непричетного до них Пукача. По-друге. Як сказав Сергій Таран, “безпосередні виконавці злочинів не знали і не могли знати безпосередніх замовників злочинів; неможливо уявити собі ситуацію, щоби полковник міліції, віддаючи злочинний наказ, казав підлеглим, що це замовлення від міністра, впливового олігарха чи Президента”. Тобто, твердження Гончарова, що відомі йому члени злочинних угруповань одержали наказ безпосередньо від Юрія Кравченка, не витримувало критики і це нарешті усвідомили ті, хто намагався зіграти на його “показах”.
Оскільки документальних свідчень провини екс-начальника ДОС, в тому числі, в частині знищення матеріалів процедури зовнішнього спостереження за Гонгадзе не було, треба було домогтися відповідних фальшивих свідчень. За місію їхнього вибивання, знову ж таки, взялись у СБУ. Як написав Кошів, “щоби мати законні підстави для дій стосовно Пукача, співробітники особливої групи СБУ переконали співробітника ГУКР Людмилу Левченко дати покази”. За зізнанням Рокитського, на контакт вона йшла з великими труднощами, однак у кінцевому рахунку розповіла, що наказ на знищення документів зі стеження за Георгієм віддав її шеф. Судячи з перипетій навколо процедури утилізації паперів, у липні все підлаштували так, що і Людмила Левченко і Анатолій Осипенко, заступник начальника ГУКР, допустили порушення, а вже в жовтні під погрозами притягнення до відповідальності, змушені були видати компромат на Пукача. Недаремно, так багато разів у їхніх “зізнаннях” трапляється запевнення, що діяли під примусом і з огляду на службову підпорядкованість. У такий спосіб шантажисти гарантували недоторканність. Слова вони дотримали. Обом після допиту, як свідків, дали спокій.
Без Служби безпеки, звісно, не могла обійтись й сама процедура затримання генерала. Санкція на його арешт, як пише Рокитський, слідчим ГПУ дісталась ціною титанічних зусиль. Дату 22 жовтня вибрали не випадково. Двома днями раніше, Леонід Кучма відбув з десятиденним (задовго до цієї дати запланованим, звісно) візитом до Південної Америки. Часу аби ув’язнений безповоротно розколовся, було досить. У разі ж удачі ім’я Президента Кучми, як замовника вбивства Гонгадзе, вже б звучало не лише з “плівок Мельниченка”. Затримати на Батьківщині з цього приводу його, звичайно, не могли, а ось за кордоном не виключено.
Є підстави думати, що саме такий варіант розвитку подій передбачався. Як сказав, у згаданому вище інтерв’ю, Піскун, для прикриття арешту Пукача, в Швейцарії спеціально була організована нарада генеральних прокурорів США, Німеччини, Бельгії, Швейцарії з проблем боротьби з мафією. Туди відлетів й український керівник наглядового відомства. Він, правда, приписав організацію форуму собі, що явна байка, своєрідний синдром рибака з його розповідями про розміри улову. А от Сполученим Штатам це було під силу. Якщо ж згадати їхній розпач з приводу звільнення Святослава Михайловича і констатацію правильності пройденого ним, по “справі Гонгадзе”, шляху, мета зібрання дійсно близька до заявленої Піскуном - приспати увагу перед різким і відповідальним ривком. Тим більше, що Заходу, можлива третя каденція Кучми, не давала спокійно спати не менше, ніж Бін Ладен з усім терористичним корпусом. Кожен з високопоставлених чинів, бесіду з українським керманичем починав і завершував витягуванням запевнень, що цього не станеться. “Президент Кучма сьогодні чітко говорив мені про те, що я (Робертсон) піду зі своєї посади в грудні, а він (Кучма) з посади президента - в наступному році”, - ділився 20.10.03 подробицями розмови Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон.
Треба думати, що перебування Піскуна за кордоном спровокували для того, аби він міг висунути звинувачення Леонідові Кучмі. Бо в принципі, як Президент, той мав імунітет. Однак, вочевидь, вважали, що український Генпрокурор має право його порушити. Вдома до фатальних наслідків це б не призвело, а поза рідними теренами - цілком можливо. Тим більше за підтримки колег з інших країн. З другого боку, Піскун дбав про алібі на випадок невдачі. І не тільки він. Успіх ще більше потребував його на посаді. Адже висунення обвинувачення - тільки початок, далі - терниста дорога до вироку. Маневр Піскун повторив і в квітні 2005 р., коли арештовували Бориса Колесникова. Керівник ГПУ тоді також був за кордоном і тепер всіх, головно партійців від “Регіонів”, запевняє, що ні при чому. Не знав, не думав, не гадав. А маститі “мафіозі” з донецького краю в своїй довірі до святих слів Святослава Михайловича, повелися, як діти. Ведуться й далі.
Усередині ж країни до затримки Пукача залучили кілька підрозділів СБУ. “Іноді навіть доводилось деяких посадових осіб попереджувати, що майте на увазі - ніхто не буде церемонитися, якщо з чиєїсь голови “впаде волосок” чи трапиться щось більш серйозне”, - бульдозером розчищали собі дорогу її працівники. Перед його реальною силою та напористістю МВСівці, зрозуміло, йшли силовим конкурентам на зустріч, тримаючи в таємниці оперативну інформацію і заплановані розшукові заходи. Спробували б ослухатись. “Керівництво МВС чітко розуміло, що найбільші неприємності їм можуть доставити тільки співробітники СБУ”, - розкрив суть стимулу Рокитський.
В інтерв’ю “Укрінформу” від 15.07.05 він розповів, що під час етапування Пукача до слідчого ізолятора Чернігова, їх супроводжували автомобілі, а всі пересування були організовані та підсилені бійцями підрозділу при повному бойовому спорядженні. Керівники СБУ уклали угоди з керівниками МВС про попередження можливого конфлікту. Незрозуміло тільки, від кого, в такому разі, очікували загроз життю “конкретних слідчих та оперативних співробітників”? Подібну епатажність ми спостерігали й у перші дні березня 2005 р., коли затримали, начебто, вбивць Гонгадзе і розгорнули пошуки речових доказів. Щось подібне відбувалося й з перевезенням Івана Різака на засідання суду з одного обласного центру в інший.
Почесті, яких удостоїли відставного генерала, інваліда 2-ої групи, всього лиш підозрюваного в знищенні службових документів, тільки підсилюють відчуття, що затриманню Пукача надавали особливої ваги, як першому етапові грандіозного дійства з близького і гарантованого позбавлення Кучми президентських повноважень. Інакше б не йшли на такі численні та зухвалі маніпуляції з матеріалами справи. І навряд чи під пересічну подію затримання причетного до вбивства, хай і гучного, організовували б міжнародну конференцію.
Звертає на себе увагу, що завжди в усьому обізнана “Українська правда” стосовно ув’язнення Пукача, не кажучи вже про підготовку до нього, мовчання зберігала аж до 24 жовтня. Аби не привертати уваги до “слизької” спецоперації, звісно. Повідомлення з’явилось лише тоді, коли остаточно стало зрозуміло, що воно нічому вже не зашкодить.
...Як кажуть, є Бог на світі. Дочасному поверненню Кучми додому посприяли самі нашоукраїнці. Тоді, якраз досягав точки кипіння тузлинський конфлікт і вони, на чолі з Ющенком, безперестанку посипали дорогу Президента прокляттями з приводу того, що Верховний Головнокомандувач, виставивши проти всієї потуги російської військової машини дрібку прикордонників, утік. А соціалісти в умовах “самоусунення Кучми від виконання Конституційного обов’язку захисту територіальної цілісності України”, виставили перед керівником уряду вимогу “взяти на себе виконання обов’язків Президента”. Леонід Данилович замість того, щоб потрапити в зону досяжності США, а саме в Домініканську Республіку, Перу і Панаму, змушений був розвернути свій літак в Україну. Рішення було прийнято 22 жовтня, якраз у день затримання Пукача. З цієї ж причини, переніс відвідини Естонії і Литви, які мали розпочатися 22 жовтня, прем’єр Віктор Янукович. Відтак єдине, що міг зробити Піскун у відповідь на рапорт Віктора Шокіна: “Взяли. Пукач в камері”, купити квиток і через день повернутися додому. Сенсу засідати в благодатній Швейцарії більше не було. Полум’я державного перевороту (саме так виглядає все описане згаданими вище авторами) згасло, навіть добре не розгорівшись.
“Затримання Пукача за здійснення службового злочину всіма нами розглядалось, як перша частина роботи. Надалі планувалось реалізувати оперативну інформацію про можливу співучасть Пукача в самому вбивстві”, - зізнався за два роки Рокитський. Особлива група СБУ знайшла свідка, який підтвердив, що співробітники ГУКР, за безпосередньої участі їхнього начальника генерал-лейтенанта міліції Олексія Пукача, викрали Гонгадзе. Проте висунути відповідного звинувачення не вдалося. Як написав Кошів, “свідок” побоявся давати покази. Звісно, його орієнтували на відставку Кучми, а тут уже замайоріла відставка Генпрокурора. А документальні свідчення до того, вочевидь, відмовився давати тому, що були оприлюднені протоколи допиту інших осіб. З цієї ж причини, як пише, Шевчук, відмовились від співробітництва й інші кандидати на свідків. З новим керманичем ГПУ Геннадієм Васильєвим, розслідування взагалі заморозилось.
Про висунення обвинувачень Кравченкові і Кучмі взагалі довелось забути. До 2004 року. Літня спека, підсилена ажіотажем виборчих перегонів, знову надала айсбергові руху. В своїй видимій частині він був представлений публікаціями в британській “Індепендент”. Ще більші пристрасті нутрували в підводній невидимій. За ініціативи СБУ, звісно. 5 серпня Генпрокуратура від неї одержала, підготовлений ще рік тому, документ, в якому йшлося про участь Пукача у викраденні Гонгадзе. Чи були 2003 року в ньому прізвища Поповича і Протасова - однозначно сказати важко. Достовірно можна говорити, що на співучасників екс-керівника Департаменту зовнішнього спостереження номінувалися дві особи. Саме стількох Піскун віртуально оголосив у розшук і ексклюзивно поділився секретом з газетою “2000” за 5.09.03.
Новітня історія
Після “померанчевої” революції ситуація змінилася докорінно. Взаємодія слідчо-оперативних груп СБУ і ГПУ досягла екстазу і врешті-решт, вилилася в той результат, який зараз маємо: багато галасу з нічого в перші дні березня 2005 р., загиблий (вбитий?) Кравченко і затримані “вбивці” Гонгадзе, винуватість яких доводять за міцно зачиненими, для громадян України, дверима судової зали.
9 лютого 2005 р. Президент Віктор Ющенко віддав розпорядження голові СБУ Олександру Турчинову підключити до розслідування, яке вела Генпрокуратура, очолювану ним структуру. Зі співробітників, котрі раніше займалися “справою Гонгадзе”, створили оперативну групу. Очолив ї начальник головного управління “К” Андрій Кожем’якін. Утім, з огляду на те, що Служба безпеки вела стеження за Кравченком і його не припиняла, її доручення до справи було чистою формальністю, узаконенням реального стану справ і легалізацією тих, хто досі діяв незаконно.
Настав час, як пише Рокитський, активних дій. Тоді вже визначились із колом осіб, котрим передали журналіста, й котрі закинули його в машину. Задля того, що б у це повірили й вони самі, встановили “психологічний контакт” і проводили сеанси навіювання. Іншої дороги, ніж щиросердно зізнатися, мовляв, нема. Коли ситуація “визріла”, прийняли рішення про їхнє затримання. Процедура визрівання, в розумінні видного представника структури, обов’язком якої є турбота про безпеку країни і її громадян, означає не що інше, як доведення їх до морально-психологічного надлому і готовності, на його тлі, до правдивих свідчень. Фактично Володимир Георгійович зізнається в насильстві над особистістю. І чинили його проти громадян України щодо яких, окрім чиїхось показів, на тій стадії, рівносильних наклепові, не було жодних матеріальних доказів провини. Якби вони були, затримання сталося б за фактом, без умовлянь і переконувань. Не така вже гуманна наша країна, щоб засуджувати лише тих, хто признав свою вину, а всіх інших відпускати на волю, або ж взагалі, її не позбавляти.
Підтвердженням відсутності підстав для затримання начебто співучасників вбивства є статті, за якими Олексія Пукача 14 січня 2005 р. оголосили в розшук: ч. 1 ст. 166 КК України (в редакції 1960 р.) - перевищення влади та посадових обов’язків та ч. 3 ст. 364 КК України за зловживання службовим становищем, вчинене працівником правоохоронного органу. Як бачимо, нема навіть натяків на участь Пукача, а, значить, усіх інших у викраденні Гонгадзе. Слідство таких даних, попри усі старання СБУ, не мало. А це вже відбувалося чотири дні по тому, як ЦВК оголосила Ющенка Президентом, тобто стара влада, а разом з нею її вплив та можливості відійшли в минуле. Незворотність процесу 19 січня закріпив ВС, а 20 січня - відповідні публікації в “Голосі України” та “Урядовому кур’єрі”. Тим не менше 21 січня, виносячи постанову про притягнення Пукача до відповідальності, як обвинувачуваного, суд спирався саме на зазначені вище статті. Інших, які б говорили про тяжчі злочини, не було. Значить, не могло бути і подільників у їхньому скоєнні.
В інтерв’ю “Фактам” від 27.05.05 Ігор Смєшко повідомив, що на початку його керівної кар’єри (період підготовки і затримання Олексія Пукача) ніякої доказової бази стосовно виконавців злочину ні в ГПУ, ні в інших правоохоронних органів не існувало, як і процесуально закріплених доказів того, хто зняв міліцейську “наружку” 16.09.00, яка машина під’їхала, де тоді був Гонгадзе, в який автомобіль він сів. Вони начебто з’явились пізніше. Насправді ж не з’явились. Про це свідчать статті, за якими Пукача почали переслідувати у 2005 році. За обвинувачувальним навантаженням, такі ж самі, що півтори роки назад.
На винесення ухвали про затримання генерал-лейтенанта і доставки його до суду, аби той визначив, як запобіжний захід, взяття під варту, відважились лише після інавгурації новообраного Президента, а саме 24 січня. Але й тоді, жодних нових обвинувачень не додали. Функції ж СБУ чітко регламентували виконанням даної постанови, оскільки мова йшла про колишнього працівника органів внутрішніх справ, і не більше. Якихось інших дій по цій справі, в тому числі, й пошук співучасників, на неї не покладали.
За відсутності придатних, для пред’явлення в суді доказів провини, єдине, на що розраховували, беручи в психологічне відпрацювання певних осіб, - самообмова і наклеп на колишнього керівника “наружки”. Саме слідча група СБУ, як випливає з інтерв’ю тодішнього заступника начальника підрозділу “К”, засобом викручування рук їх домоглася. На рахунок своїх підлеглих, цей подвиг відніс й Ігор Смєшко. Однак, до інавгурації Ющенка вони були незапротокольовані, інакше б були підставою інкримінувати Пукачу інші статті карного кодексу. Кошів пояснює це страхом бути вбитим старим режимом. Але які для нього були підстави? Прізвища інших свідків були оприлюднені ще в липні минулого року, окремі - в 2001 р. і ніхто з цих осіб, за винятком Гончарова (але це особливий випадок), не потерпів й не пропав.
Тож є всі підстави думати, що особи, які 27 січня начебто дали покази, далеко не свідки, в повному розумінні слова. Їх використали для легалізації записаного в протоколах, можна навіть думати, що лише їхні прізвища, тобто реально, це справжнісінькі мертві душі. Або ж співробітники СБУ, які, виходить, власне й забезпечували викрадення Георгія Гонгадзе, чи говорили, що бачили, як усе відбувалося. Саме тому їхні прізвища оберігають як зіницю ока. Інакше б, ми вже давно знали імена героїв. Другого адекватного пояснення немає. Адже, слідчих СБУ розсекретили і удостоїли нагород. А це вищі офіцери, котрі багато років діяли в підпіллі. Чого б за такої прозорості приховувати прізвища двох співробітників “наружки” МВС середньої ланки?
Достеменно ж відомо, що ці покази знову ж таки справа рук СБУ. 26 січня з головного управління К”, на ім’я слідчого Генпрокуратури Романа Шубіна надійшов лист наступного змісту: “У випадку прийняття Генпрокуратурою рішення про допит зазначених осіб. як свідків у справі про вбивство Г. Гонгадзе, Головне управління по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю СБ України організує їхню доставку до Генпрокуратури в будь-який зазначений вами час” (“УП”, 30.06.05). За день їх допитали.
Ярослав Кошів у цьому зв’язку називає водія Пукача Олександра Поповича. Свідчення на Костенка і Протасова СБУ одержала від нього. Виходячи з того, що той за співробітництво одержав статус свідка і на судових засіданнях перебуває поза кліткою, так воно й було. Однак, на якій правовій підставі його допитували до затримання? А саме так, зі слів Кошіва, відбувалося: “Особистого водія генерала Пукача - Поповича - затримувати не стали, оформивши йому підписку про невиїзд через зразкову поведінку на допитах”. І хто показав на Поповича? Два згадані вище аноніми, котрі були свідками викрадення? Чому ж тоді вони не назвали ні Протасова, ні Костенка, а про них доводилось вивідувати в Поповича? Шевчук, до речі, пише, що інформатори СБУ здали всіх чотирьох. Начебто ребус.
Насправді все досить просто. Якщо інкримінувати Олексію Пукачу викрадення журналіста, причому під час роботи, зрозуміло, що водій не бачити цього не міг. Як співучасник, він необхідний. Без його свідчень звинувачення генералові взагалі втрачають будь-який сенс. Отож закономірно, що він перший, на кого співробітники Служби безпеки поклали око. Треба думати, ще 2003 р. Однак тоді Попович давати свідчення передумав. Після перемоги “померанчевих” можливості вибору суттєво зменшились, фактично до “збережена честь або смерть”. Проти нього дійсно були свідчення і він бачив документ з підписами, можливо, і самих підставних інформаторів. Попович узяв провину на себе, а заодно обмовив двох інших колег, бо стверджувати, що для викрадення журналіста вистачило зусиль хворого низькорослого Пукача та його водія, не випадало. Особисті бесіди були й з Костенком і Протасовим, проте вони опиралися. Тепер, на відміну від Поповича, в тюрмі і в клітці. Здалися лише під вагою “свідчень” колеги по МВС. Усіх допитували в одному з будинків Управління “К”. Чи не тому, щоб в ГПУ без грізного погляду своїх патронів зі спецслужби, ті не надумали порушити досягнуті домовленості?
За кілька днів опіка Служби безпеки над Юрієм Кравченком раптом обернулася його смертю. Головну скрипку в укоріненні її в свідомості співвітчизників, як самогубства, грав Олександр Турчинов.
Достойна праця була достойно оцінена вищим керівництвом СБУ і країни. До дня професійного свята генерал-майора Володимира Рокитського “за професіоналізм у розслідуванні справи журналіста Георгія Гонгадзе” 24.03.05 і найбільший внесок у неї, Президент Віктор Ющенко нагородив орденом Богдана Хмельницького і “підвищив” до керівника УСБУ в Закарпатській області. Заохочення також одержали І. Єфремов та і В. Вавроневич. Найвище ж злетів Іван Герасимович, котрий став заступником голови Служби безпеки. Втім не стільки за участь у “справі Гонгадзе”, скільки за протидію Олександрові Турчинову і К? в махінаціях у газових питаннях, в т. ч. знищенні “справи Могилевича”.
До Дня Незалежності цього року чергове звання генерал-майора одержав Григорій Омельченко. Інших “подвигів” після відставки, окрім участі в перипетіях зі зниклим журналістом, за ним не простежувалося. Тож, можна припускати, що в період правління Кучми, він був зв’язковим з особливою групою в Службі безпеки, постачав ЗМІ та слідчу комісію ВР необхідними для оприлюднення документами і з їхньою допомогою формував громадську думку та спрямовував роботу пошуковців з Генеральної прокуратури. Для них, а також для заступника керівника відомства Віктора Шокіна і представника на судовому процесі Володимирова Шилова нагороди, напевне, теж заготовлені. Вони прикрасять лацкани їхніх піджаків, як тільки винесуть вирок Костенку, Протасову і Поповичу. Святославу Піскуну, як би він не піарився двічі розкритою “справою Гонгадзе”, більше пшика не дістанеться. “Брехню і брудні ігри” стосовно істинних авторів проекту судового рішення Рокитський і його апологети викрили ще минулого року.
Постать Івана Герасимовича заслуговує на особливу увагу, позаяк зараз він поєднує посади заступника голови СБУ і керівника Департаменту економічної контррозвідки. Найбільший ж інтерес, становить сам факт його участі в “справі Гонгадзе”. В столицю Герасимович потрапив у 1998 році для роботи, в щойно створеному, Департаменті контррозвідувального захисту економіки держави (“Контракти”, 28.09.06). Сфера його професійних інтересів, до подій 16 вересня 2000 р., як бачимо, абсолютно не дотична. Можливості ОЗУ “Кисіля” явно задрібні для зацікавленості чиновника його рангу. Дещо більші вони в Олександра Волкова, однак у 2002 р., коли Іван Анатолійович з головою поринув у пошуки винуватих у зникненні журналіста, Волкову вже дали спокій.
Отож, напрошується висновок, що вирішальним став фактор готовності просувати “справу Гонгадзе” в заданому напрямі. Як такі домовленості досягаються, Герасимович розповів у згаданому вище інтерв’ю: відстеження банківських рахунків, збирання компрометуючої інформації, пропозиція співробітництва. Задоволення спокуси хоча би раз тягне подальший шантаж та інші злочини. Кількарічна робота в економічній розвідці цілком могла підживити ґрунт для пропозицій, від яких не можна відмовитись. Відтак, довелось зайнятись питаннями, не пов’язаними з фахом і посадовими обов’язками, до того ж утаємничено й поза правовим полем.
Не дивно, що тепер ми чуємо захоплення Романом Шубіним і Віктором Шокіним за здатність у 2003 р. посадити генерала міліції в тюрму, а потім довести, що він - одна з ключових фігур у трагедії родини Гонгадзе. Попри те, що насправді нічого не доведено. Про це говорить сам Герасимович: “Обвинувачувані, які дають зараз покази в суді, до цього часу стверджують, що наказу вбивати Гонгадзе не одержували. Чому Пукач власноручно задушив Гонгадзе, як вони кажуть, може розказати тільки сам генерал Пукач”. Фактично він визнає, що провина екс-керівника “наружки” існує лише в словах його колишніх підлеглих, інших доказів нема, в т. ч. його зізнань. З огляду на неодноразові спростування Пукачем своєї участі у сеансах стеження, а тим більше викрадення, вони необхідні.
А заява: “В процесі розслідування наша група зробила висновок, що на початковому етапі касетний скандал не був керований. Зокрема, нема підстав говорити, що Олександра Мороза, який оприлюднив плівки Мельниченка, явно чи приховано використовували якісь спецслужби. Ніяких ознак роботи спецслужб по підготовці касетного скандалу виявлено не було”, взагалі на прикриття участі розвідок іноземних держав у цій справі тягне. Як інакше можна трактувати заперечення очевидних речей?
Адже ще 03.04.01 тодішній голова СБУ Володимир Радченко повідомив, що, розслідуючи касетний скандал, “СБУ виявила сліди і ознаки” роботи спецслужби іноземної держави. Участю доморощених фахівців не обійшлося. Припустимо, що тоді він так говорив в угоду Кучмі. Однак, генерал-майор управління держохорони України і колишній колега хранителя записів по роботі Сергій Кислов свої аргументи викладав уже наприкінці 2005 р. За його словами, функція Мельниченка полягала в установленні металодетекторів та перевірці приміщень, які Президент відвідував під час відряджень. У кабінет глави держави сам він зайти не міг. У цій процедурі беруть участь мінімум п’ять осіб. Відповідно, навіть якщо наполягати на звичайному диктофоні під диваном, можливість його туди покласти, а тим більше обслуговувати, виключена. Дані про порядок входження в кабінет №1 передані в Генпрокуратуру, тобто є офіційним висновком спеціалістів. Чому Герасимович його заперечує? Причому голослівно. Разом з тим хотілось би знати, хто і за чиїм доручення проводив дослідження, з яких виходить, що Мельниченко діяв наодинці? Які факти самодіяльність підтверджують?
Тепер Іван Анатолійович курує економічну контррозвідку, зокрема, як випливає з його інтерв’ю, займається газовими питаннями. Був серед тих, хто напередодні складних переговорів з Росією підготував пропозиції урядові. З огляду на вищесказане, є великі сумніви, що саме на інтереси України вони спрямовані. Не покидають й підозри, що в кінцевому рахунку виллються у великий вибух компромату на адресу прем’єра Януковича і його кабінету. Прецедент уже є. Минулий газовий скандал був інспірований і роздувався саме топ-персонами спецслужби, хай і колишніми, і був спрямований на дискредитацію політичних противників, дарма, що з одного лона. Матеріали ж на Семена Могилевича знищили, треба думати, задля того, аби потім прив’язати до них окремих осіб. За аналогією з документами зі стеження за Гонгадзе. Їх нема, але всі бажаючі запевняють, що там були імена теперішніх підсудних.
Виникає закономірне запитання, чому досі ніхто не дав оцінки словам заступника голови Служби безпеки України щодо одноосібного прослуховування кабінету Президента України Миколою Мельниченком? Чому нікого не зацікавили мотиви тверджень? Подібні заяви вже самі по собі ставлять під сумнів рівень компетентності високої посадової особи і її відповідність займаному кріслу. Щонайменше. Незрозуміло й як фахівець з економічних питань опинився серед тих, хто розслідував вбивство людини.
З проаналізованих публікацій бачимо, що його повністю розкрили співробітники СБУ. Не зашкодило б повідомити, які документи з цього приводу містяться в переданих до суду матеріалах слідства. Адже у лаврах офіційно купаються представники Генпрокуратури. До можливої здачі державних таємниць апелювати не треба. Через що судові засідання проходять в закритому режимі, нам вже розтлумачили. Це специфіка службових повноважень працівників міліції, деталі ОРД, фактор підписки про нерозголошення секретної інформації. Останній аргумент вагомий. Але не в умовах одкровень перед пресою теперішнього керівника СБУ обласного, а незадовго до того державного рівня. І зовсім не з’ясований інший аспект “справи Гонгадзе” - зовнішнє спостереження за Юрієм Кравченком. Він потребує такого ж ґрунтовного висвітлення, як і “наружка” за журналістом. І в одному, і в другому випадку вона обірвалась зі смертю об’єкта. Нас запевняють, що екс-міністр заподіяв її сам. Попри фактори, які суїцид заперечують. Окремі з них ми навели раніше. Про інші напишемо далі. Аби запобігти одному з прийомів брудної гри - за Рокитським - викривленню історії.
Далі буде...
До теми:
