- у 1919-1920 роках Кам`янець-Подільський ненадовго став державним центром України - останньою столицею УНР. Сюди перемістилися Директорія та Уряд УНР. В місті постав Комітет охорони Республіки. Однак у 1920 році Червона армія розгромила війська УНР.
“Кадрова революція”, яка була розіграна парламентською більшістю, за останні два дні започаткувала нову гостру фазу млявотекучої кризи влади, яка не припиняється в Україні від моменту ухвалення поправок до Конституції, якими введено в дію недоконаний варіант парламентсько-президентської республіки. В тому, що саме такий варіант пройшов у “каламутній водиці” президентських виборів – немає нічого дивного.
Адже, варто пригадати перебіг так званого конституційного процесу – і все стає на свої місця. Очевидно, що Президент Леонід Кучма, започатковуючи інтригу під назвою “конституційна реформа” менше за все переймався долею держави. І його особисто, і його оточення цікавило їхнє майбутнє, а саме – Україна без Кучми. Зрозуміло, що не відкидався варіант трансформації того ж самого Кучми з кабінету на Банковій у кабінет на Грушевського. Але це – як один із гіпотетичних варіантів. Вочевидь, що головним завданням “архітекторів” було унеможливити для правонаступника (хто б він не був) користуватися абсолютизмом владних повноважень, які мав Леонід Данилович.
Навколовладне оточення було пронизано їдкою атмосферою тотальної недовіри та підковдрових інтриг. Перед порожніючим троном “папи” протиріччя між клановими угрупованнями досягли критичної межі. Адже, навряд чи хтось мав сумнів, що донецькі, яких призначили у “правонаступники” посунуть усіх решту, а посуватися від владного корита добровільно – бажаючих не було. Новий перерозподіл власності та впливів під егідою новообраного “єдиного кандидата” навряд чи влаштовував більшість гравців політично-владної верхівки. Але найстрашнішим для всіх них було усвідомлення того, що до влади може прийти опозиція і відновить функціонування альянс Ющенко-Тимошенко. Опинись влада Кучми в цих руках – можна ставити жирний хрест на кримінальному бізнесі та відмиванні бюджетних коштів. А головне, декому б точно довелося відповідати за минулі грішки. Окрім того, сам Кучма добре усвідомлював, що у разі, коли на його крісло прийде донецький “правонаступник”, його особисте майбутнє, особливо фінансові “заощадження”, під великим знаком питання, а прихід до влади, наприклад, Тимошенко, яка, не без його вказівок, пройшла тортури буцегарень, означатиме для нього фатальний момент відповідальності.
Тобто, насправді проект “конституційна реформа”, започаткований із благословення Кучми главою його Адміністрації Віктором Медведчуком, мав на меті максимально дисбалансувати законодавчу й виконавчу влади, аби посилити перманентне протистояння, яке склалося від моменту прийняття діючої Конституції. Тому абсолютно не випадково, що першими до цього процесу долучилися ліві: соціалісти й комуністи. По-перше, вони (особливо КПУ) послідовно відстоювали позицію про неприйнятність для України інституту Президента; по-друге, українські ліві (хто більш радикально, а хто й помірковано) завжди тяжіли до Москви. А Москва не менш послідовно робила й робить усе, аби звести нанівець й скомпрометувати саму ідею державної незалежності України. Слід також зазначити, що тодішня парламентська опозиція також не сприймала самої ідеї конституційної реформи, вважаючи, що її варто здійснювати тільки після обрання нового Президента.
Отже, як ми бачимо, серед тих, хто мав реальний вплив на формування законодавчого рішення просто не було аж ніякої мотивації щодо проведення продуктивної конституційної реформи. Проте, було бажання певної частини депутатського корпусу хутенько перерозподілити владні повноваження ще до виборів нового Президента. При тому, пропорційна модель формування більшості у всіх варіантах законопроектів залишалася у недоконаному вигляді. Тобто, фактично узаконювала можливість ревізії результатів волевиявлення виборців, коли аутсайдери отримували можливість реального впливу на формування виконавчої влади та керівних органів парламенту, що, врешті, й сталося.
Як ви пам’ятаєте, всі спроби проголосувати зміни до Конституції до початку виборів зазнали фіаско. До другого туру голосування на виборах Президента у 2004 році, про реформу вже практично ніхто й не згадував і здавалося, що всі епопеї із силовими вправами під час “реформаторських” голосувань відійдуть у минуле разом із президентством Кучми, якби не рішення Верховного Суду, яке визнало нелегітимними результати другого туру президентських виборів та необхідність проведення переголосування, яке було неможливе без рішення парламенту... Як кажуть, тоді вже було не до моделювання можливих наслідків законодавчого рішення чи прискіпливої законотворчої роботи. Ну, а потім – тим більше. Бо Президенту Ющенку про продуктивну конституційну більшість у минулому складі парламенту навіть мріяти не було підстав.
Практика взаємин у новій системі влади
Усі, напевно, добре пам’ятають, як поступово після президентських виборів зростала опозиційність парламенту до новосформованої виконавчої влади. І можна з упевненістю стверджувати, що парламентські лави турбували далеко не практичні кроки нового уряду чи його помилки. Головною турботою останнього депутатського корпусу, більшість із якого формувалася під безпосереднім впливом Банкової, а не народним волевиявленням, стала проблема владного виживання – наступні парламентські вибори. Тобто, за будь-що зберегти депутатський мандат і відповідні матеріальні блага.
Спочатку були непродуктивні спроби ревізій щойно проведеної реформи в частині виборчої системи, а потім – активне кучкування навколо “прохідних брендів”. Для більшості нардепів “кучмівського призову” безпрограшним вважалося потрапити до списків регіоналів, які фактично контролювали Схід і Південь, або ж до лав партії спікера, де ще існував привид колишнього адмінресурсу та можливостей активного піару за рахунок посади голови парламенту. І чим ближче до виборів – тим більше зростала опозиційність депутатського корпусу.
Перша спроба зняти напругу – укладання так званого Меморандуму про порозуміння між владою та опозицією – стало першою помилкою нової команди з Банкової, яка відкинула від них значну частину симпатиків. Саме Меморандум, а не “корупційні скандали”, нанесли тяжку рану “помаранчевій” команді. Бо від того моменту розпочалося стрімке відродження рейтингу регіоналів і входження їх у число лідерів парламентських перегонів. Власне, тридцяти відсотковий результат партії Регіонів – не стільки можна віднести на рахунок вдалої роботи піар-команди, скільки треба дякувати опонентів за їх, недолугість, внаслідок якої вони самі, власними силами створили собі відповідний авторитет у суспільстві. Проблема в тому, що в будь-якій країні електорат не підтримує політиків, які не можуть із певністю і зрозуміло сформулювати свою мету змагань за владу.
Другою кризовою точкою, яку сміливо можна віднести до наслідків конституційної реформи, стало формування парламентської більшості у Верховній Раді. Усім виборцям було наочно продемонстровано, що: відсутність чіткої коаліції політичних партій, сформованої ще до виборів навколо вірогідних переможців, напряму веде до колапсу законодавчої влади. Відверті торги суб’єктів так званої демократичної коаліції не тільки нанесли їм самим відчутної шкоди – утрати електоральної довіри, а мали наслідком гостру кризу, яка мало не закінчилася достроковими виборами.
Укладання й підписання Універсалу, що було очевидно всім, окрім команди Президента, стало чимось схожим на фіговий листочок, який так-сяк прикрив сороміцькі місця діючої влади. Однак, гостроти владної кризи аж ніяк не зняв.
І не міг зняти, бо вона закладена у текст Конституції. Бо, наприклад, абсолютно не зрозуміло (і практика це підтвердила), що ж має відбутися, якщо Президента не влаштовує кандидатура на прем’єра, подана більшістю і якими критеріями, він має керуватися, даючи згоду (чи незгоду) на його призначення? Як і не зрозуміло, якими критеріями повинна керуватися сама коаліція більшості, відбираючи цю кандидатуру? Чи починається новий відлік часу у разі відхилення кандидатури прем’єра Президентом? Чи Президент може у останній день визначеного терміну відхилити кандидатуру й розпустити парламент?
Таких питань можна сформулювати десятки. Та із упевненістю можна сказати, що на більшість із них навряд чи зможуть відповісти й судді Конституційного Суду, бо з формулювань “реформаторських” статей Конституції механізму їх реалізації не проглядається. Точніше, чітко видно лишень легендарне дишло.
Те, що відбувається сьогодні між прем’єром і Президентом – із тієї ж серії, під назвою “Конституційне дишло”.
Бо законодавець аж ніяк не визначив межі та правила співвідносин між: парламентом і Президентом стосовно міністрів за квотою Президента; прем’єром та міністрами, призначеними за квотою Президента. Просте й банальне: хто є найбільшим начальником для цих міністрів – Президент, який їх призначив, чи прем’єр, який є главою уряду, породжує ситуації владного абсурду, який спостерігаємо ми й навколишній світ. Більш того, абсолютно не визначені межі правового поля Президента й прем’єра, а відтак – Президента й уряду. При тому, можна сміливо припускати, що ці колізії навряд чи можна вирішити Законом “Про Кабінет Міністрів”, хоча б тому, що цей закон має базуватися на нормах Конституції – яка в Україні має пряму дію. А Конституція, в її нинішньому стані, породжує більше питань та можливостей довільної інтерпретації, ніж дає чіткі законодавчі моделі.
Можна прогнозувати, що відставка міністрів, призначених за квотою Президента, яку сьогодні проголосувала правляча коаліція, жодним чином не вирішує проблеми по суті. Навпаки, заганяє її у глухий кут. Бо ніде не існує, наприклад, норми, яка чітко формулює в яких конкретних випадках і, за що саме парламент може проголосувати за звільнення цього міністра. Як у природі досі не існує конкретних оціночних критеріїв ефективності роботи міністра ( це стосується не тільки призначених за квотою Президента). Як має діяти парламент, якщо Президент подасть за своєю квотою кандидатуру щойно звільненого міністра? Якщо він повторюватиме це двічі, тричі тощо? Чим має керуватися парламент, відхиляючи кандидатури, подані Президентом?
Тобто, знов величезний масив питань – і жодної зрозумілої й однозначної відповіді. І знову гостра криза влади. І знову – черговий круглий стіл, черговий Універсал чи Меморандум, який нікого ні до чого не зобов’язує, ніякої відповідальності не передбачає.
До наступної кризи, яка настане швидко. Бо владні апетити мають властивість зростати. Чим менше до розуміння відповідальності готова людина, яка тимчасово обіймає владне крісло, чим примітивніший її інтелект, тим більша жага до владного абсолютизму. Бо влада – для низенних особистостей як наркотик: із кожним днем її бажається все більше й більше. А надто, коли ця влада ще й приносить легке й швидке збагачення й абсолютно не загрожує відповідальністю перед Законом.
Проте, незалежно від особистостей – конституційні проблеми не зменшуватимуться. І виправляти їх повинні ті, кого ми обирали до парламенту.
Дуже дивно чути від Президента Ющенка до болю знайомі пропозиції. Їх уже намагався “протягнути” його попередник – Леонід Кучма. Про ухвалення Конституції референдумом. В Україні Конституція – закон прямої дії, який має найвищу силу. Тобто, жоден інший закон не може суперечити Конституції. Для того, щоб пересічний громадянин міг компетентно й відповідально прийняти для себе конституційне рішення, Україна має стати не менш ніж країною юристів. Або ж Президент свідомо затіває брудненьку махінацію, використовуючи свій народ на шкоду його ж інтересам. Не кажучи про те, що у діючий Конституції чітко записано, що єдиним органом державної влади, до компетенції якого віднесено прийняття Конституції чи поправок до неї, – є Верховна Рада. Відтак, не пасує гаранту конституційних прав громадян ініціювати їх порушення.
Хоча, з іншого боку абсолютно зрозуміло, що конституційної більшості у нинішньому складі парламенту навряд чи вдасться назбирати жодній з політичних сил. Не можливо це ні Президенту, ні прем’єру.
Отже, залишається перманентний стан кризи і Конституційний Суд, як орган покликаний хоч якось врегулювати існуючу ситуацію, свідомо створену безвідповідальними законодавцями. Хоча й сподіватися, що рішення Конституційного Суду врегулює конфлікт між гілками влади було б хибно. Бо за цим конфліктом стоять не тільки вади діючої Конституції, а цілком конкретні інтереси людей, кланово-політичних угруповань, презентованих нині у вищій державній владі. І є великий сумнів у тому, що ці інтереси хоч якось сполучаються з інтересами більшості виборців, а не обслуговують олігархів, які вклали кошти у бізнес-проект “вибори”
І здається, оптимальним, дедалі більше, буде залишатися варіант дострокових парламентських виборів. Бо тільки у такий спосіб, обравши новий склад депутатів, є реальний шанс врегулювати колізію з Конституцією та припинити раз і назавжди маніпулятивні кризи у вищих ешелонах державної влади. Бо, судячи з реально існуючих міжфраційних взаємин діючого депутатського корпусу, навряд чи можна припускати навіть теоретичну можливість компромісу, який дозволить знайти продуктивне законодавче рішення.
Але для того, щоб це сталося, ми, виборці маємо добре думати, перед тим, як опустити бюлетеня до урни під час виборів чи референдумів: чи станеться обіцяне зростання добробуту кожного вже завтра, чи навпаки.
Актуально
25376 переглядів
Публiкацiї за темою «Політологія»:
