НОВИНИ   СТАТТІ   ТРАДИЦІЯ   ФОРУМ   РУС   ENG   DE   ESP   POL   PDA   RSS

Головна
Новини
Публікації
Згадай себе!
Українські ЗМІ
Книги
Соціоніка
Символіка
Наш фотоальбом
Вільна фотогалерея
Вільний форум
Флеш-анімація
Літній відпочинок
Дошка оголошень
Відправка СМС
ВЕБ-пошта
Реклама
Про портал

Наш банер

Львів як прохідний двір історії

КУЛЬТУРА 2664 перегляди

Опубліковано - 7.12.2006 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Від любові до ненависті один крок, а може, декілька кроків, пройдених вулицями “відреставрованого” до 750- річного ювілею Львова. Львів, маю вам сказати, ще досить твердо тримається на ногах, бо запас міцності, наданий йому Корняктом, Кампіаном, Римлянином, Красовським, Прихильним, Барбоном, де Віттом, Меретином, Покоровичем, Захарієвичами, Левинським, Нагірними, не так уже й легко знищити плебеям, москалорагулям, які тут панували протягом останніх шістдесяти п'яти років.

Розпинання урбаністичної душі Львова рустикальними вандалами мало два епохальні етапи. По Другій світовій війні, коли Львів спіткала примхлива доля прохідного двору історії, відкритого усім вітрам, до цього новітнього Риму вдерлися орди дикунів зі Сходу з наміром знищити всю його європейськість. Але - о диво! Представники совкової російсько-єврейської культурної ідеї, натхненні маяченнями марксизму-ленінізму, маючи мегаломанічні руйнівні наміри щодо Львова, обтерлись у стінах екс-європейського міста і, по при свої звірячі плани, майже не заподіяли шкоди його фантастичному архітектурному середовищу. Зачаровані небаченою у їхніх азійських глибинках архітектурною красою, вандали вирішили не нищити її.

Збудовані у стилі сталінського ампіру четвертий поверх класичної ампірної кам'яниці Гауснера на непарній стороні проспекту Свободи і палац піонерів та будівля економічного факультету університету на парній стороні (зведені на місці зруйнованої бомбами Скарбничої палати) гармонійно вписалися в модерне архітектурне тло Львова австрійських часів. Сталінський ампір, треба віддати належне, з чуттям Міри лише нечисленними вкрапленнями не досить якісних пломб наповнив карієс виїдених руйнівною війною струнких рядів міцних львівських урбаністичних зубів.

Хрущіський і брежнєвський конструктивізм узагалі не пускали на гарматний постріл до історичного центру міста, блоково-бетонний монстр застиг на підступах до Опери у вигляді готелю "Львів" і Обчислювального центру. Єдиним винятком стала будівля 1964 року з "Червоною шапочкою" на першому поверсі, але це все ж не "Укрсоцбанк", зведений півстоліття потому. Деякий пієтет до того рівня архітектури, який був їй недосяжний, тоталітарна влада таки відчувала. Зруйнувала, що змогла, не зруйнувала, що не змогла, і на тому спасибі.

Другий історичний наступ дикунської навали на урбаністичну душу Львова розпочався у сімдесяті роки минулого століття з демаркаційної лінії діаметрально ворожих культур, яка проходила Дублянами, Малеховом Ляшками-Мурованими, Підбірцями, Чишками, Солонкою і Зимною Водою. Московська влада потребувала робочих рук для виробництва брухту на новозбудованих львівських підприємствах - сьогод­нішніх руїнах, тому було дозволено селянам з навколишніх сіл поселитися у спальних коробках новобудов на Артемах і Терешкових. Відтак представ­ники культури "Ми львівшькі, бо як ходилишьмо за стайньов нюняти, то Львів виділисмо" заполонили столичне королівське місто. Цунамі з навколишніх сіл стискало місто міцним зашморгом і невпинно рухалося до його історичного серця.

Селянин - це, звичайно, святе, але на селі, а не в місті. Тут вже, вибачте, коли село на селі сидить, селом поганяє і хоче вирішувати суто міські проблеми, яких не зрозумієш, не будучи міщанином хоча б у третьому поколінні. Волання на пустелі людей справжньої міської культури - львів'ян як не з походження, то по духу- Присяжних, Салюків, Гайдів, Балажів, Лукомських тоне у морі аргументів "тверезої селянської більшості".

Загальний суспільний лібералізм демократичних часів у люмпенському уявленні за декілька років переріс у вседозволеність. Архітектурні монстри плебейської епохи заполонили Львів. Поліхромія бидла - ядучі кольори фалоімітаторів - жахливими плямами в'їлися у класичні, сецесійні, ба навіть барокові чи ренесансові фасади, синтетичні фарби не дають дихати каменю, який дихав сотнями років. Ті фарби і будматеріали, які теоретично могли б бути прийнятними десь у кльозеті на батьківщині високого львівського чиновника у селі Затемному, використовують для "реставрації" центральної частини міста. Міфологічні герої Гартмана Вітвера: Діана, Нептун, Амфітрита і Адоніс - по святкуванню ювілею встидаються самих себе. Теплий жовтавий тілесний колір статуй надає їм того потворного й огидного натура­лізму, який цілковито не сумісний навіть із рівнем ремісництва. Той, хто мінімально обізнаний із класичними засадами естетики, знає, що людське тіло білим чи чорним, як білий чи чорний мармур, не буває, але абстрагуванням від природного кольору тіла скульптурі надається найвища естетична цінність, а схожість мертвої кам'яної натури з тілесним кольором - вершина несмаку. Але цей факт, воче­видь, не відомий тим "митцям", які розфарбували львівських міфологічних героїв у жовтий колір. Викличте у своїй уяві хоча би цей останній, дореставраційний "цементний" колір фігур і порівняйте їх з теперішнім. Чи потрібні після цього коментарі?

Нищення порталів і підсінь, саджання бруківки на бетон, спотворення скульптурних елементів на фасадах, увесь цей рейвах з наведенням косме­тичного марафету і видавання цього всього за ґрунтовну реставрацію і реконструкцію будівель Львова нагадує відвідини смертельно хворої людини, котру прийшли вітати з ювілеєм. Перед тим, як високі гості зайшли до палати, крапельницю вивезли на коридор, вивалені нутрощі хворого сховали під біле простирадло, трохи підмалювали обличчя, а гості, привітавши ювіляра, вручили квіти і миттєво вийшли з палати. Замість ґрунтовного лікування цей напів­живий труп нездарно реанімували на мить, а потому прирекли на цілковитий занепад.

Наше місто, якому вже віщують сумну долю Галича, зможе вижити лише тоді, коли ним керуватимуть люди міського духу та інтелектуальної вдачі. Здається, вони вже народжуються, львівські міщани у другому поколінні, але чи дочекається Львів їхньої самовідданої праці, чи передчасно загине, як прохідний двір історії, відкритий усім навколишнім сільським вітрам?

Використані світлини з фотогалереї Олени Крушинської “Львівські ремінісценції”
www.lvivrem.org.ua

• Що таке етикет і «з чим його їсти»?
  Іванна Усаченко, “Дім і Сім`я”
  Діяльність кожного індивіда в соціумі значною мірою залежить від внутрішніх та зовнішніх якостей його особистості та чинників навколишнього середовища. Одним із найважливіших показників статусу та позиції людини в суспільстві є володіння правилами етикету.

• Народний календар як джерело національно-історичної пам`яті українського народу
  О.А.Удод
  Проблема дослідження народного календаря є актуальною з огляду на необхідність активізації національно-історичної пам`яті українського народу. Народ існує завдяки наступності поколінь. Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого.

• Folk-одяг: модно чи немодно?
  Єва ЯР, “Універсум”
  Вишивка – це super-унікальна знахідка для сучасних модниць і модників. Нещодавно сама для себе відкрила Америку: вишиті речі пасують абсолютно всім. І «джинсовій» молоді, і тим, кому за 50 чи мало не за... 100; і їй, і йому.

• Весільні традиції
  Катрін Келле. Велика Епоха
  Невеликий огляд весільних традицій показує, що договірні шлюби завжди були поширеним явищем.

• Душа погуляла. Як на Київщині весну зустрічали
  Маша ТОМАК, «День»
  У наше сьогодення гаївки виринули ще з язичницьких часів. Тоді вони символізували прихід тепла і наближення весняних польових робіт. За допомогою танців і голосних співів наші предки передавали свою енергію природі, щоб усе живе навколо прокинулося і знову ожило. Лідер гурту «ВВ» Олег Скрипка запропонував усім бажаючим цю традицію продовжити у Музеї народної архітектури та побуту в Пироговому.

• Таємні коди устинянських книг (Кобзарсько-лірницька традиція в Україні)
  Уляна Глібчук, «Дзеркало тижня»
  Не кожен музикант на Україні мав право називатись кобзарем. Справжні кобзарі були сліпими. Їх ще називали старцями. Вони не тільки заробляли на хліб співом, але й вірили у власну місію. У те, що Господь Бог тільки апостолам та ще їм, незрячим, дав право нести у світ істину…

• Телебачення в Україні: філософія жлобства чи жлобство філософії
  Олександр Зирін, «Телекритика»
  Кілька штрихів до портрету вітчизняного телебачення зразка 2006 року.

• Merry Christmas, радянський народе!
  Отар Довженко, «Телекритика»
  Здається, наше телебачення відстає від своїх глядачів у розвитку. Воно досі орієнтується на радянську людину. Навіть у дні різдвяних свят.

• Культура в Україні: стан, проблеми, перспективи
  «Радіо Свобода»
  Про стан і місце в суспільстві нинішньої української культури йшла мова у випуску «Вимірів життя» на хвилях «Радіо Свобода».

• Григорій Чапкіс жив у кабінеті - друга дружина вигнала його з дому
  Оксана ФАРИНА, «Газета по-українськи»
  Григорій Чапкіс, 76 років, живе у двокімнатній хрущовці в спальному районі Києва — Борщагівці. У прихожій висить червоне сомбреро. У ньому чоловік танцював на шоу ”Танці з зірками” телеканалу ”1+1”.