- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.
Останнім часом державні очільники не стомлюються в один голос наголошувати - законних підстав для дострокових виборів немає. А воля виборців, їхнє небажання мати таку владу хіба не є Конституційною підставою?
Виборці, якщо казати дипломатично, – розчаровані
Сьогодні навряд чи знайдеться сміливець, навіть у лавах правлячої коаліції, який візьметься публічно довести, що виборці, які віддали на минулих виборах голоси за партію «Регіонів», КПУ, СПУ, відчувають захоплення від свого вибору. Бо навіть суто пропагандистські «дослідження», які здійснюються за фінансової участі владної коаліції, неспроможні приховати масове розчарування їхніх прихильників політичною практикою своїх обранців.
А практика ця насправді, як показало життя, абсолютно не співпадає з тими гаслами, за які пересічний виборець віддавав свої голоси минулого року.
Тарифна війна. Найбільш відчутного удару по бюджету кожної української сім’ї нанесло багатократне збільшення вартості комунальних тарифів. Власне кажучи, і по сьогодні ніхто: ні громадяни, ні журналісти, - так і не дочекалися від урядової команди зрозумілої відповіді чому саме так сталося? Підвищення, на $40 вартості газу, який постачається «РосУкрЕнерго» в Україну? Проте, навряд чи хтось повірить, що саме комунальне господарство «з’їдає» блакитного палива більше ніж, наприклад, металургія чи хімічна промисловість. При тому, ті ж виборці, особливо в східних регіонах, наочно бачать, що як раз зростання відпускних цін у цих енергоємних галузях не відбулося приблизно в такій пропорції, як у комунальному господарстві. Аргументація щодо «гріхів» команди попередників звучить не переконливо, бо це, – можна сказати, національна традиція, чи хвороба: охаяти попередників і тим самим возвеличити себе у власних оченятках. Особливо, при тому, що пересічний українець має на це свій контраргумент: при попередниках, які б вони не були, тарифи на стільки не зростали. Вони взагалі були стабільними. Багато років. Навіть за попередників цих попередників і попередників тих попередників.
І тут кожний виборець, який не втратив здатності до оцінки ситуації, задає собі найактуальніше питання: а що ж, власне, змінилося, і стало причиною зростання його сімейних витрат? При чому, окремо зазначимо, на приватне помешкання, яке для більшості – єдине на все життя. Тобто, інакше кажучи, ті за кого він, виборець голосував, явно почали зазіхати на його, громадянина, власність, гарантовану йому, виборцю, Конституцією його держави. При тому, що теж очевидно, послуги, за які влада, обрана громадянином, у рази збільшила платню, насправді залишилися суто совітськими, тобто здебільшого, суто умовно-паперовими «послугами», які в повному обсязі жодного разу не надавалися. Отже, кожен громадянин, який шукатиме першопричини, мотивацію зростання платні за те, чого він фактично не отримує, у тому обсязі, який насправді фінансує, неминуче зробить висновок: нічого не змінилося, окрім персоналій, які, використавши його довіру, опинилися у владі, тобто отримали право тимчасово розпоряджатися громадськими коштами. Власне, це, а саме факт зловживань, уже визнано на урядовому рівні: і прем’єр, і прокуратура, і інші державні наглядові органи гуртом, і кожен окремо публічно визнали: тарифи явно завищені. Проте, так само очевидно, що окрім галасливих «викриттів» та політичних заяв і обіцянок-цяцянок державних очільників – аж нічогісінько не змінилося. І навіть штампові витревені щодо «світових тенденцій» в жеківській царині звучали б анекдотично, бо ж пересічний українець живе не за залізним парканом, і має нагоду переконатися наочно "як там у них", і навіть присвятити час у європейських мандрах, пошуку того самого екзотичного західного ЖЕКу…
Натомість розпочалося активне «забалакування» цієї, болючої для кожного, теми: мовляв є панацея – реформа. А під цю, так би мовити, ідею(у вигляді гасла, а не готового бізнес-плану) уже миттєво створили ціле міністерство, для якого знайшли кошти, не передбачені в Законі про бюджет держави. Й не відомо чи буде ота реформа, чи ні, чи, урешті, громадянин отримає простий і зрозумілий сервіс, чи це буде дешевше, за нинішні тарифи, але чиновницька братія вже заходилася працевлаштовувати на громадські грошики «своїх».
І що, у цьому випадку, має подумати громадянин-виборець про обрану ним владу? Щонайтолерантніше: що влада вважає його дебілом. Й, зрозуміло, що від такої влади варто чекати лише одного – нового зростання цін за ще більш умовні «послуги». Так би мовити, на утримання нових бюрократичних одиниць.
І навіть ніхто й не допускає думки, що врешті, у комунальників прокинеться совість та вони проведуть перерахунок, і повернуть громадянам гроші, які брали впродовж років за ненадані, або неякісні послуги. Як того, до речі, вимагає Закон. Чи, наприклад, ГПУ згадає про свій обов’язок та притягне до кримінальної відповідальності посадових осіб комунгоспу за ошукування споживачів їхніх «послуг». Або найгуманніше й непідкупне українське правосуддя розгляне позов до комунального боржника всебічно, як того вимагає процесуальний Кодекс, та примусить позивача, в особі комунального підприємства, вирахувати з позовної суми, суму ненаданих, чи неякісних послуг, та й ще, на додаток, стягне на користь громадянина-відповідача компенсацію заподіяної йому, громадянину, моральної шкоди від такого «комунального сервісу». Зась! У совітському, точніше, постсовітському суспільстві такого не буває. Бо діє система чиновницької номенклатури імені Леніна-Сталіна, яка на диво, залишається в заповідній недоторканості.
Цінова війна. Проте, не тільки зростання комірного вдарило громадянина-виборця по кишені. За останній рік зросли роздрібні ціни буквально на всі товари й послуги. І це – настільки очевидно кожному українцеві, що просто немає потреби наводити конкретні приклади. Бо тоді вся стаття перетвориться в один суцільний великий приклад. Загальновідомий, а тому – не цікавий.
А як на нас, громадян-виборців, цікаве інше – чому раніше, при тій, нібито поганій владі, при статках $300 на місяць на кожного члена родини, у найдорожчому місті України – Києві, можна було дозволити собі не тільки сплатити комунальні послуги та більш-менш нормально харчуватися, але й поновлювати свій гардероб із китайського базару. А нині – цієї суми вже на китайський базар стало не вистачати. Навіть за умови урізання харчового раціону та насичення його вітамінно-макаронними виробами. Більш того, особливо з останніх місяців минулого року, усе частіше в розмовах знайомих і друзів почало звучати призабуте: «заборгованість із зарплатні».
Можна було б припустити, що це – випадковий збіг нетипових випадків, проте, навіть Держкомстат офіційно визнав, що в цілому, у державі, статки пересічного українця у вигляді його заробітку – знизилися.
І знову пересічному громадянинові-виборцю доводиться собі задавати надважке питання: що ж власне сталося? Який катаклізм чи війна миттю перетворила його, майже середні статки на жебрацькі, з подальшою перспективою секондхендів та бомжування? Ті, хто має закінчену середню освіту, можуть припустити, що коріння лиха – у зростанні цін на органічне пальне, тобто на нафтопродукти. Про світові тенденції на цьому ринку особливо полюбляють теревенити наші державні очільники. Мовляв, зростають ціни на світових біржах на ф’ючерсні контракти на нафту, а нібито Україна – частина того самого світового економічного простору. І при тому, вони чомусь думають, що ми, громадяни-виборці маємо сприймати оту примітивну пропагандистську локшину за істину. Бо тільки наші урядовці, напевно, разом із нардепами із правлячої коаліції не знають те, що знає учень загальноосвітньої школи: що таке отой ф’ючерсний контракт. Проте, нам неабияк цікаво, на якій такій біржі уряд України та так звані нафтотрейдери нині закуповують нафтопродукти? Щоб принаймні знати чітку тенденцію. А може десь у Києві є таке таємне місце, де оці тенденції визначаються?
Проте, не треба бути аккадеміком чи проффесором, щоб визначити, що оці «світові тенденції» визначаються ні на яких біржах, а у Москві. У, так би мовити, «стратегічного партнера». Якому, до речі, належать стратегічні переробні підприємства в Україні. І нафтопродукти майже стовідсотково надходять від отого «партнера». І якщо урядові очільники вважають громадян-виборців за дебілів, то можуть і далі називати монополіста «партнером», а примхи московського керівництва – «світовими тенденціями». Бо ж тільки ті, хто пише назву своєї посади із граматичними помилками, можуть уважати, що на закритому, тіпа ринку, де навіть відсутні інші продавці, тобто вибір пропозиції, як такий, можуть діяти хоч якісь економічні тенденції чи закони.
Проте, той хто може написати назву своє посади без помилок, напевно, знає, що стрімке зростання цін буквально на все визначається не тільки й не стільки базовими цінами на пальне. Великий вплив на ціноутворення мають такі фактори, як конкурентне середовище, політика влади щодо товаровиробника й підприємців у цілому. І якщо подивитися на проблему порожніючих кишень громадянина-виборця під цим кутом зору – не можна не помітити дивного співпадіння: ціни почали зростати практично одночасно із приходом до влади правлячої коаліції, яка з відомих тільки їй причин, називає себе «антикризовою». Бо насправді вона є кризовою, і в цьому може переконатися більшість, зазирнувши у свій гаманець. І тут немає нічого дивного, бо природа цієї кризи не у відсутності в державі ресурсів чи підприємливості в її громадян. Природа цього лиха – у реставрації диктатури чиновницької номенклатури, яка знищує підприємництво як таке, бо там де існує армія чиновників – розквітає корупція й рекет від імені держави.
Війна проти людської природи. Людина, як і будь-яка жива істота може почуватися комфортно й розмножуватися лише тоді, коли навколо неї існує певне середовище. І головною складовою цього середовища є стабільність, і впевненість у майбутньому. Принаймні, що воно залежить від того, наскільки людина буде добросовісно трудитися, підвищувати свій професійний рівень – тобто збільшувати свій особистий внесок у якусь суспільну справу. Тоді, природно, буде зростати її індивідуальний добробут.
Чи можна стверджувати, що сьогодні в Україні створено таке середовище? Напевно, на це не наважиться ні двічі не судимий прем’єр, ні його побратими по коаліції. Бо сьогодні ніхто не впевнений у своєму майбутньому. Бо держава, яка й, власне, існує для того, щоб забезпечувати своїм громадянам комфортне життя, переймається зовсім іншими проблемами. Зокрема, забезпеченням комфортного існування правлячої верхівки, чи їхніх родичів та наближених «до тіла» бізнесменів.
Ви можете самі собі сказати, куди всі ми разом прямуємо? Це – навряд чи можливо. Точніше, інтуїція кожному підказує, що в напрямку, протилежному від благополуччя. Для більшості. Що теж наочно показують будь-які соціологічні дослідження.
Бо, попри самохизування урядовців якимись паперовими успіхами, у реальному житті ми бачимо цілком протилежне.
Наприклад. Яка доля очікує сьогоднішніх випускників вишів? Тобто тих, чия сім’я змогла дозволити собі сплачувати навчання дитини, а зараз – це доступно далеко не кожній родині. Тобто, дітей із сімей, умовно кажучи, середнього класу.
Усюди, якщо і є вакансії, то потрібні фахівці зі стажем, як мінімум 3-5 років. Це, щоб мати хоч якусь пристойну зарплатню, яка дозволить хоча б себе прогодувати і якось одягнутися.
Якщо молоді люди наважаться створити сім’ю, то як мінімум, одну зарплатню доведеться віддавати за аренду житла. Бо про власну квартиру, наприклад, киянам, можна лише мріяти, бо заробити $100 тисяч на неї можна хіба що під старість. При тому, що ціни на нерухомість мають тільки одну тенденцію – до зростання. І яку ж альтернативу пропонує держава? А ніякої. Навіть крихти із кредитування молодих сімей позрізали. Хоч бери та йди в наркоторговці. Або їдь у регресивні містечка зони «економічного дива» «Донбас», де на тебе чекатиме єдина перспектива – довіку або бути сірим люмпеном, або…
А якщо, не дай Боже, народиться хвора дитина, або хтось із батьків захворіє? То – взагалі, гаплик. Аби забезпечити повноцінне лікування хвороби середньої тяжкості зараз потрібно не менш як $1500, при середній зарплатні $250…
Ми навели тільки три «низові» фактори, із безлічі, які формують ставлення громадянина-виборця до влади. Тобто, тих внутрішніх чинників, які кожен щоденно «пропускає» крізь себе. І, напевно, жоден виборець не голосував за таку владу на виборах.
А владі, якщо казати дипломатично, - не до виборців.
Давайте пригадаємо, із чого розпочалася діяльність новообраної влади. Може «обранці» одразу заходилися, засукавши рукава наводити лад, як у цілому в державі, так і в містах та містечках, де громадяни їх обрали? Аж ніяк. Вони розпочали міжосібні бійки за портфелі, тобто за те, хто буде більше мати можливостей розподіляти, а відтак – володарювати. Звісно, розподіляти громадські кошти, які сплачують виборці – платники податків. І зрозуміло, розподіляти між ким. А також мати можливості «підзаробити» на хабарах, роздаючи громадську власність, що не встигли роздати попередники. Наприклад, у столиці, новообрана міська влада вже встигла роздати сотні ділянок, у буквальному сенсі, золотої столичної землі. І при тому, отим обранцям, об’єднаним погано прихованою жагою дерибану, абсолютно наплювати на те, що «під роздачу», потрапили місця, які мають безцінне історичне значення для всього народу. Їх не цікавить ніщо: ні історія, ні заповідні природоохоронні зони. Усе абсолютно буквально й примітивно: після нас – хоч Потоп.
Проте, дуже цікаво, а що ж отримали ті ж кияни від дій місцевої влади? Окрім агітаційних роздач жебрацьких милостинь з іржавих консервів обкраденим пенсіонерам – нічого не чутно.
І таке відбувається не тільки в столиці. Повсюдно. Бо ті ж луганчани й донеччани, окрім квитанцій із багатократним підвищенням платні за засміченні подвір’я та обшарпані під’їзди так досі нічого й не побачили. Проте, отримали від влади пропагандистську «кісточку» у вигляді статусу російської мови: мовляв, ми ж для вас робимо! Тіпа, виконуємо обіцянки. Але від того статусу, вибачте, неприбране сміття й обісцяні під’їзди краще тхнути не стали. І громадяни-виборці краще жити не стали. Сміття – тхне сильніше, під’їзди, які ніхто й не збирався ремонтувати, бруднішими. Але, без сумніву, краще стали жити обрані, перед якими «біомаса», тобто ми з вами, відкрили нові «бізнесові» перспективи.
А в керівництві держави? Хіба там, за стінами парламенту не відбувалося те ж саме, що й місцевій владі?
Щоправда, там усе було обставлено не так примітивно, а у високому стилі політичного серіалу. Живописні збори, палкі суперечки, емоційні інтерв’ю… Все супроводжувалося пишномовними монологами й діалогами про суспільну відповідальність, про геополітичні впливи, доленосність моменту тощо. Щоправда, іноді актори політичного шоу брали явно фальшиві нотки. Бо за лаштунками відбувалися звичайнісінькі базарні торги. За ту ж саму владу, а точніше – можливості засунути «шаловливі рученятка» у громадську кишеню. Тому що кишеня більше й можливості пропорційні – відповідними й були ставки.
Неправда? Якщо це неправда, тоді поясніть: про що могли домовлятися «бандити, які будуть сидіти в тюрмах» і ті, хто їм публічно обіцяв таку перспективу? Чи ви не бачили Президента Ющенка за круглим столом із ними, тобто тими, хто мав би відповідати слідчому? Чи ви не читали Меморандуму про порозуміння? Чи ви не читали Універсалу? Почитайте. Жодного слова про тюрми й бандитів. Звичайно, можна запустити пропагандистську мульку: мовляв, це – вибір народу. Але, якщо так казати – це ж треба настільки не поважати свій народ! Бо перед Законом ніхто не має жодних привілеїв. Навіть в українському парламенті з гіпертрофованим статусом депутатської недоторканості та круговою порукою кланів «обранців». Було б тільки бажання та сміливість довести справу до логічного кінця. Громадяни-виборці Луганщини, Донеччини, Криму, Львівщини, Тернопільщини, Волині, Поділля голосували не за бандитів, а за легальні політичні партії, які вийшли до них зі своїми пропозиціями. І вони, ці громадяни, за законом, не мають права оперативно-розшукової діяльності, аби «пробити» хто бандит, а хто – ні. Їм, цим громадянам СБУ, МВС, прокуратура не кладе на стіл щоденні оперативні зведення, де чітко видно, що є, що, і хто є хто. Але, якщо бандити мають можливість легально прикриватися прапорами політичних партій, то в цьому винні не громадяни, які обрали владу, а громадяни, які тимчасово, не усвідомлюючи відповідальності, посідають владні посади, бавлячись у президентів чи нардепів!
Бо громадяни не контролюють правоохоронні органи, не здійснюють там кадрові призначення. Цим, відповідно до Конституції займається Президент і парламент. І вони, ви чуєте пани обранці! – тобто, ВИ несете пряму відповідальність за те, що відбувається. Відповідальність і перед нами – виборцями, і перед історією, і перед усім світом. Бо ваші забавки у «велику політику» несуть загрозу не тільки нам, громадянам України, а й громадянам сусідніх держав, державам цілого регіону.
Тому те, що місцеві політикани називають «компромісом» серед нас, громадян-виборців, називається дуже просто – «зрада»!
Проте, як бачимо, у «обраних» такого розуміння не проглядається. Бо ігрища у верхівках влади тривають із наростаючим азартом. Уже не тільки на словах, а й рішеннями центрального органу влади, громадяни, які тимчасово посідають керівні державні посади, забезпечили собі право застосовувати правоохоронні органи, як каральні. Проти власного народу. Народу, який, насправді, за Конституцією, є не тимчасовим, а постійним джерелом влади, тобто владою, як такою!
І все заради чого? Щоб хтось, у хворобливому маренні величності, вважав себе «вершителем доль мільйонів»?! Щоб хтось продовжував гратися в імператорів і васалів, чи паханів і шісток?
Чи потрібна нам: тобі, донеччанине, і тобі, киянине, і тобі, львів’янине й будь кому іншому - така влада?! Напевно, навіть і досліджень, і референдумів не потрібно проводити, аби отримати однозначну відповідь.
І цю відповідь, очевидно, уже відчувають ті, «тимчасові», які так не бажають виймати рученятка із громадської кишені, ті, що вже звикли роздувати щоки й промовляти в телекамери банальності, які можуть бути одкровенням хіба що для школяра молодших класів, ті, що за наш із вами рахунок, граються в «велику політику»… Бо в один голос вони твердять, мовляв, підстав для дострокових виборів немає! Мовляв, бачили очі, що купували – то ж їжте, хоч повилазьте. Бо вони вже готуються захищатися від нас, виборців, міліцейськими кийками.
Забуваючи при тому, що міліціонер – такий самий громадянин-виборець. І на відзнаку від поліційних генералів, присягав не «тимчасовим» керівничкам, яких за його міліцейську службу змінився не один штабель, а він присягав народові: своїм дітям, дружині, батькові й матері. Присягав на їхнє достойне життя, а не плазування перед пихатими, ряженими клоунами зі свинячими оченятками.
Підсвідомо, вони, оці так звані керманичі, це розуміють. Бо, і це очевидно, – бояться. Бояться не тільки відповідальності. Бояться знову стати звичайними громадянами. Без інтерв’ю, без телекамер, без персональних авто із крутими номерами. Бояться, бо вони – насправді, нікчеми. Брехливі й блудливі.
А потрібні вони над нами, громадянами-виборцями – має вирішувати кожен сам. Для себе. Для своїх дітей. Для своєї родини. Для своєї України.
Актуально
23774 перегляди
Публiкацiї за темою «Громадянська позиція»:
