Актуально
52695 переглядів
 |
У громадському транспорті, на сімейних кухнях, Інтернет-форумах – запеклі дискусії між прихильниками тих чи інших політичних партій… Все виглядає так, ніби в країні, в якій панує демократія.
Але це тільки зовнішня сторона, так би мовити, приваблива обгортка для легковірних громадян, не дуже обізнаних у тонкощах системи формування влади та іноземців, які пильно спостерігають за становленням демократичного суспільства в Україні. За декораціями цього фасаду можна побачити дещо інше - обличчя існуючої в Україні влади без макіяжу. Обличчя, яке залишається незмінним уже майже сторіччя. Обличчя, яке вже давно не відповідає ні ідеології суспільно-економічних відносин, ні прагненням більшості громадян. Можливо, наявність цього рудименту минулого примушує наших європейських сусідів уважно придивлятися до нашої країни, уперше ніж хоч трошки відчинити двері у власний будинок чи вкласти гроші в нашу економіку.
Та воно й не дивно. Мабуть, так і повинно бути, оскільки Україна, як частина тоталітарної імперії СРСР, більш ніж сімдесят років жила в умовах кривавого терору та блюзнірської моралі. Декілька поколінь українців навіть гадки не мають, що воно таке – «демократія», «правосуддя», «відповідальна влада»… Проте вони із дитинства на все наступне життя засвоїли що таке «блат», «хабар», «волохата лапа», «вибитися в люди»… Останнє, як вінець комбінації попередніх трьох понять, означає, що певний індивід правдами, а частіше – не правдами, зайняв гідне місце у владній ієрархії. І оскільки влада, у розумінні пересічного українця, який вихований на «соціалістичних цінностях», асоціюється виключно з величезним розподільником благ і чим у «більші люди» він вибився – тим більші блага проходять через його руки й більше на них (руках) залишається після того «проходження». СРСР – це була країна чиновників, які вишикувалися в складні ієрархічні структури. Абсолютну владу, а відтак – відповідні блага, мала тільки нечисельна верхівка. Решта мусила все життя тремтіти, принижуватися, догоджати, брехати й оббріхувати ближнього аби переповзти на вищий щаблик…
Україна – країна, у якій повністю реалізовано найвищу й найпотаємнішу всесвітню чиновницько-бюрократичну мрію: «необмежена влада – та повна безвідповідальність». І ця мрія оформлена законодавчо.
Хоча формально:
«Стаття 5. Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.»
Так наголошує Конституція України. Ця правова формула, за змістом, визначає, насамперед, що всі органи державної влади в Україні є залежними від волі та уподобань народу, який визначено «єдиним джерелом влади». Більш того, зазначена норма Основного закону прямо забороняє й органам державної влади, і владним посадовим особам узурпувати владу.
Ця стаття Конституції визначає, що Україна є класичною демократичною республікою.
Тепер давайте подивимося, як норма Конституції реалізується на практиці.
Верховна Рада України. Найвищий законодавчий орган, народні депутати обираються прямим таємним голосуванням населення терміном на п’ять років. Однак, повна відсутність подальшої зворотної залежності обранця від виборців, позбавляє народ (єдине джерело влади) матеріального впливу на депутатів. Суспільство, виборці, громадяни для діючого народного депутата, у правовому сенсі, є категорією безособовою, абстрактною, а відтак їхні потреби перетворені в категорію правової факультативності, тобто повністю переданою законом на власний розсуд суб’єкта законодавчої ініціативи. Парламентський штамп «до мене звернулися виборці» насправді є лише прикриттям невизначеної аргументації певного групового інтересу, які нардеп лобіює на законодавчому рівні.
Ось коротка хронологія становлення явища, визначеного в Конституції «узурпація влади».
У хмільну червневу конституційну ніч 1996 року під головуванням лідера соціалістів, а тоді ще й Голови Верховної Ради України, Олександра Мороза, з Основного закону України було, так би мовити, «випадково», вилучено норму:
«Депутат зобов'язаний звітувати про свою роботу й роботу Ради перед виборцями, а також перед колективами та громадськими організаціями, які висунули його кандидатом у депутати.
Депутат, який не виправдав довір'я виборців, може бути в будь-який час відкликаний за рішенням більшості виборців у встановленому законом порядку».
У 2001 році було скасовано, як такий, що не відповідає Конституції, Закон України «Про відкликання народного депутата України», який хоч і не діяв, але бодай існував, як діюча правова норма. Стаття 1 цього закону чітко передбачала, що:
«Підставами для відкликання виборцями обраного ними народного депутата України можуть бути:
порушення ним положень Конституції і законів України;
систематичне невиконання депутатських обов'язків, визначених Законом України "Про статус народного депутата України" і Регламентом Верховної Ради України використання своїх повноважень в особистих корисливих цілях;
систематичне порушення норм депутатської етики і моралі;
невідповідність практичної діяльності депутата основним принципам і положенням його передвиборної програми;
відмова від переходу на постійну роботу до Верховної Ради України;
приховування доходів, занесення неточних даних у декларацію про доходи».
Зазначений процес було доконано 22.03.2001 р. із прийняттям нової редакції Закону «Про статус народного депутата України», який нормою статті про недоторканність народного депутата виводить народного обранця за межі досяжності правосуддя.
Нині поза реальною досяжністю судової влади, пори вердикт Конституційного Суду України, опинилися й депутати органів місцевого самоврядування. Тим самим завершено процес трансформації інститутів демократії в класичну охлократичну владну піраміду.
Це - цілком закономірною, бо від початку Президентства Леоніда Кучми його внутрішня стратегія була спрямована на узурпацію влади, на побудову владно-бюрократичної ієрархії, залежної від його особистих уподобань. Така мета цілком відповідає його світоглядній моделі партійно-господарського функціонера тоталітарного комуністичного режиму, різниця лише в назвах: генсек ЦК тепер має назву «президент», ЦК – «адміністрація президента». Обкоми та райкоми компартії трансформувалися в регіональні та місцеві адміністрації; система виконавчої влади знов набула форми тоталітарно-бюрократичної… Владна «еліта» так само, як і колись, поділена на декілька угруповань за ознаками: приналежності до певної території чи сфери впливу на сегмент економіки або державної влади. Ці угруповання (клани), об’єднані певними особистими інтересами, круговою порукою та знаходяться в стані постійної боротьби між собою за лояльність першої особи, у руках якої зосереджено тотальну владу. У цій системі парламент є не представницьким органом усього українського народу, а лише інструментом юридичної легалізації впливів елітарних груп та задоволення їхніх матеріальних зазіхань на перерозподіл та привласнення національного багатства.
Сьогодні ситуація дещо змінилася. Спроби звичного тотального фальшування результатів виборів президента, несподівано для владної верхівки, викликали масовий протест громадян, тих, кого в «владних елітах» звикли називати «бидлом» або «біомасою», а публічно – «виборцями», «електоратом». Очевидно, що така реакція викликала жах і розгубленість у кланах та мала наслідком отримання владних важелів угрупованням, яке є прихильником більш ліберальної моделі управління. Минулий рік пройшов в активних процесах ротації керівних кадрів, часткової реанімації демократичних свобод. Однак, сутність системи влади – залишається незмінною.
Зокрема, конституційна реформа, проведена наприкінці минулого року, змінила форму правління держави на парламентсько-президентську та виборчу систему зі змішаної на пропорційну. Однак, ця реформа не змінює ідеологію системи влади, традиційно залишаючи «єдиному джерелу влади» роль статиста в масовці під назвою «вибори». Зміни відбулися в умовах визначення сфер міжкланового впливу на законодавче поле та формування виконавчої влади, однак, щонайменше п’ять років виборець, громадянин позбавлений можливостей матеріально впливати на депутатський корпус парламенту, навіть у випадку, якщо виявиться, що політичні сили під час виборів банально ошукали суспільство.
Діюча традиційна система владно-політичних взаємин спотворює сам зміст слова «опозиція», оскільки традиційним об’єктом, щодо якого діє зазначене визначення в Україні є виключно парламентська опозиція, тобто реально діюча частина влади, наділена за законом всією її повнотою й відповідальністю. Політичні партії, які не отримали владного мандату, і за логікою мають становити фундамент опозиційних сил – штучно викинуті із суспільно-інформаційного простору щонайменше до наступних виборів. Така традиція звужує суспільно-політичну пропозицію лише до меж, окреслених діючою владою, тим самим позбавляючи громадянина повноцінного вибору, примушуючи обирати персоналії влади з обмеженого кола осіб, які періодично, у залежності від своїх меркантильних міркувань, мігрують то в «провладні» угруповання, то в так звану «опозицію». При тому – вони, як правило, залишаються в «владній тусовці», динамічно змінюючи, як свої декларовані принципи, так і посадові портфелі. Таке положення їм ґарантовано державою на законодавчому рівні:
«У день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання народним депутатам попереднього скликання Головою Верховної Ради України попереднього скликання присвоюється перша категорія, перший ранг державного службовця, крім тих народних депутатів, повноваження яких були припинені достроково відповідно до статті 4 цього Закону» ( Закон «Про статус народного депутата України» ст.. 20, ч. 2)»;
«Встановлюються такі категорії посад службовців:
перша категорія - посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, представників Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, перших заступників міністрів, перших заступників голів державних комітетів, що входять до складу Уряду, керівників Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України та інші прирівняні до них посади ( Закон «Про державну службу» ст..25 ч.2)»;
«Встановлюються такі ранги державних службовців:
службовцям, які займають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 і 1 ранг;….
….Ранг службовцю присвоюється відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи.
Ранги, які відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України.
Ранги, які відповідають посадам другої категорії, присвоюються Кабінетом Міністрів України, крім рангів, що присвоюються державним службовцям, які є працівниками Апарату Верховної Ради України. Ранги, що відповідають посадам другої категорії, державним службовцям - працівникам Апарату Верховної Ради України присвоюються Головою Верховної Ради України….
Ранги, які відповідають посадам третьої - сьомої категорій, присвоюються керівником державного органу, в системі якого працює державний службовець.
При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад.
Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посади державний службовець повинен успішно відпрацювати на займаній посаді два роки. За виконання особливо відповідальних завдань державному службовцю може бути присвоєно черговий ранг достроково в межах відповідної категорії посад.
За сумлінну працю державному службовцю при виході на пенсію може бути присвоєно черговий ранг поза межами відповідної категорії посад.
Державний службовець може бути позбавлений рангу лише за вироком суду» Закон «Про державну службу» ст..26).
Як бачимо, традиція комуністичної «обойми», тобто довічного перебування у вищих ешелонах влади, незалежно від професійних чи етичних якостей ґарантовано самими собі народними обранцями в повному обсязі. Тільки проблема в тому, чи будуть «штатні вболівальники за долю народу» перейматися проблемами тих, хто відповідно до Конституції, тимчасово, а не довічно делегував їм право влади у своїй країні? І, чи зацікавлені вони насправді в тому, аби громадянин, тобто «єдиний носій влади» мав доступ до правдивої інформації щодо виконання ними владних обов’язків, а тим більше був залежним від суспільних настроїв?
Як індикатор такого прагнення є виборче законодавство, особливо в частині права медіа інформувати суспільство про чесноти персоналій влади й кандидатів на державні представницькі владні посади. В Україні абсолютно відсутня така правова категорія – «публічна особа». Тобто, будь-який посадовець формально має право обмежити цілком закономірний інтерес суспільства до своєї персони, використовуючи правовий механізм «конфіденційної інформації». Та навіть і без цього механізму, уже котрий рік поспіль триває запекла боротьба проти так званого «чорного піару», тобто публічного розголошення даних негативного характеру про певну керівну особу. А в останньому варіанті виборчого законодавства була легітимна спроба заборонити медіа взагалі навіть аналізувати положення виборчих програм. Чого ж так бояться наші «керманичі»? Адже кожен із них має беззаперечне право в суді публічно довести правдивість чи неправдивість публічних тверджень про себе, і домогтися спростування неправдивої чи упередженої інформації.
Існуюча традиція обмежень формування інформаційного простору, а відтак і суспільної думки не може вважатися демократичною. Це – прихована форма цензури, яка здійснюється владно-чиновницькими кланами, які мають, окрім державної влади й фінансовий контроль над медіа. Тому абсолютно закономірно, що в законодавстві, до всього іншого, абсолютно відсутня головна складова – будь-яка регламентація впливу засновника на редакційну політику та творчий процес редакційного колективу засобу масової інформації та гарантії авторського права безпосереднього суб’єкта цієї діяльності – журналіста. А без чіткого врегулювання цих суспільних відносин – можна лише вести мову про гласність, тобто сурогатну свободу слова, а відтак, повноцінне інформування суспільства про суб’єктів виборчих змагань під час виборів досі не можливе.
А чи можливий повноцінний вибір? – питання риторичне.
Сьогодні, напередодні голосування за формування персонального складу представницьких органів влади, кожен виборець повинен чітко усвідомлювати, що ніякі зміни на краще його особистого добробуту, реалізації його невід’ємних прав та свобод не можливі без приходу до влади команди, яка сповідує ідеологію системних змін традиційної, успадкованої від СРСР влади.
І в даному випадку не можна плекати надії на те, що косметичні зміни, на кшталт скасування гіпертрофованої депутатської недоторканості чи проведення адміністративної реформи на «аля-Польща» може щось відчутно змінити. Причина негараздів не в них, бо це лише наслідки. Тим більше не варто сподіватися, що з 27 квітня, після обрання певних політичних сил у парламент розпочнеться стрімкий і тотальний зріст добробуту за рахунок роздач бюджетних коштів, вилучених у тих самих платників податків, або демпінгового розпродажу національного багатства. Це – звичайна формула абсурду, що широко вживається дрібними шахрайчиками.
Зміни системи влади можливі лише в тому випадку, коли на законодавчому рівні буде повністю й поступово демонтовано радянську систему влади, яка була, і поки що залишається інструментом здійснення ідеології КПРС та придушення будь-якої продуктивної суспільної ініціативи або ідеологічного спротиву.
Саме чітке бачення таких послідовних кроків треба шукати в програмах політичних партій і блоків, які сьогодні балотуються на мандат народної довіри. Усе решта – від лукавого.
Чи є хоча б в однієї з партій чи блоків програмні пункти про системне скасування узурпації влади чиновницько-клановими угрупованнями й відновлення дії Конституції, необхідним елементом якого – є повернення до Основного закону норми про можливість зворотного народного волевиявлення щодо тих, хто набувши владних повноважень, прямо кажучи – ошукав виборців?
Я поки що не знайшов.
А ви? Чи не роблять нас у чергове учасниками дешевого виборчого лохотрону?
(продовження...)
Публiкацiї за темою «Політологія»:
