Спочатку — Київська, а потім — Русь

Автор/джерело -  © Анастасія БОГУСЛАВСЬКА, «Україна Молода»



Дата публiкацiї - 15.02.2006 17:21 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/news_ua.php?id=10

Японський дослідник Хіроші Катаока дослідив, що українська культура та фольклор значно давніші за російські. Думка «стороннього» ставить під сумнів традиційне уявлення про «старшу сестру».

Японський дослідник східнослов`янського фольклору Хіроші Катаока

Хіроші Катаока, аспірант кафедри фольклористики при Київському національному університеті ім. Шевченка, досліджує східнослов'янський фольклор більше 13 років. В Японії вважають, що для цього достатньо вивчити російські традиції та культуру, про українську культуру взагалі не згадують. І це, на думку дослідника, неправильно, адже «ставить воза перед конякою». Після того як Катаока більше 10 років досліджував російський фольклор та близько трьох років український, він дійшов висновку, що українська традиція є значно глибшою, старішою та містить дуже багато рис культури тих часів, коли євразійці ще мали ознаки єдиного народу.

Спочатку Хіроші Катаока навчався на відділенні російської філології в Японії, а потім приїхав до Росії для того, щоб краще вивчити мову і фольклор. Попри велике бажання молодого науковця поїздити російською глибинкою та послухати сучасні зразки народної творчості, в експедицію йому так і не вдалося поїхати. Можливо через те, що творчість а-ля Лесь Подерв'янський культурному японцю поки що була б незрозумілою.

Через деякий час навчання у Москві та Санкт-Петербурзі кмiтливий Катаока помітив, що книги практично всіх серйозних дослідників мають посилання на українських авторів, науковців чи на збірники українського фольклору. Так з'явилася ідея поїхати в Україну, щоб вивчити питання глибше.

Після приїзду та вступу до аспірантури Катаока дізнався, що Костомаров є насправді українським ученим, а не російським, що до першого видання збірки казок сам Афанасьєв писав: «Шкода, що адресат зневажив українським оригінальним текстом», (що вказує на те, що ці казки мають українське походження). Квітка-Основ'яненко, Максимович, Рудченко збирали українські народні казки та висилали їх до фольклорних збірників, які виходили в Росії. Казки перекладали i вважали російськими. У 1858 році вийшли казки, які збирав Афанасьєв, а в 1869-му, які збирав Рудченко.

Хіроші Катаока живе у Києві майже три роки. Він добре говорить українською, незважаючи на те, що лекції для іноземців в Україні читають російською. «Я щасливий чоловік, — говорить пан Ока, — бо я зустрів Лідію Францівну (Дунаєвську, завідуючу кафедрою фольклористики — Авт.), яка і вчить мене української мови.

За словами Катаоки, в російській культурі помітно великий вплив фінських та сибірських народів. А давньоруська культура, цілком можливо, була привнесена вихідцями з України-Руси, які подорожували, торгували чи переселялися з Русі на північ та північний схід. В українському ж фольклорі та культурі дослідник помітив дуже цікаві перегуки з японською традицією. До того ж, за словами Катаоки, глибинні архетипічні уявлення та обряди, ті, які несуть на собі відлуння спільної євразійської традиції, збереглися в японському фольклорі, у Ведах (давньоіндійські книги) та... в українських обрядах та звичаях.

Одним із таких мотивів є казка про витязя, народженого собакою. Цей сюжет сягає корінням ще часів тотемізму, коли люди вірили у те, що обожнювана тварина була засновником роду людей. Одним iз найдавніших тотемів на території Євразії були собаки (в іншій інтерпретації вовки чи лисиці). Відоме особливе ставленя кельтських племен до тотему собаки, а українські воїни-характерники вважали своїм покровителем вовка. У культурі слов'янських народів сакральність образу собаки-вовка-лисиці залишилися лише в Україні. На думку Ката Ока, це вказує на те, що українська культура є центром та коренем східнослов'янської культури. Інші тварини, яких поважають в Японії, — це жаба, журавель, бик, черепаха. А синтаїсти мають у домі маленький храмчик для лисиці, яка (як і в східнослов'янській міфології) символізує розум, довголіття, а також є духом рису. В Азії лис часто вважається богом рослин.

Інша ознака древності української культури — це збережена традиція поклоніння предкам. Це особливо дивно тому, що християнська традиція суворо боролася з цими язичницькими пережитками, наголошуючи на тому, що Бог є єдиним, а померлі не повертаються до нащадків, бо перебувають після смерті в пеклі або раю, залежно від земних діянь. Японська культура базується на синтаїзмі, вірі у те, що божественне розлито у природі та має безліч своїх проявiв. Можна сказати, що це своєрідний аналог язичництва. Японці вірять, що на великі свята (Новий рік, свято Бон) душі предків відвідують своїх нащадків. В Україні також існує традиція поминання, «підгодовування», задобрювання померлих на новорічні свята, Великдень, Зелені свята (так звана русалчина неділя). У фільмі «Тіні забутих предків» показано традицію закликати в старий Новий рік на кутю душі померлих; в японській культурі також існує традиція пропонувати ритуальну їжу з рису душам, які в певні дні приходять до свого дому.

Одним із дуже древніх є звичай ритуального вбивства старих батьків. Сам звичай, зрозуміло, в традиціях цих народів не зберігся, проте у казках та в художній літературі почасти до цього сюжету звертаються. Так у одній iз новел Коцюбинського син вивозить свою матір на санях у засніжений ліс, а в творчості японських письменників часто зустрічається сюжет, коли син відвозить своїх старих батьків у гори. Обов'язковим при цьому є мотив снігу.

Язичники вірили також у божественну силу дерев. Відголосок цієї віри досі зберігся у японській традиції споглядання вишні-сакури. Хіроші Катаока розповів «УМ», що основним у цьому своєрідному поклонінні є не естетичний аспект, а традиція вшанування предків, адже пелюстки є душами померлих родичів. Цікаво, що в Україні на Поділлі до сьогодні зберігся звичай садити вишні на цвинтарі. А в українській культурі ягоди вишні символізують кров, а тому й рід. Тож не дивно, що вишня так часто фігурує в українському фольклорі та художній літературі. Дерево життя досі вважається одним із найвагоміших символів японської культури. Катаока був просто шокований, коли в експедиції до Карпат побачив, що деякі селяни над дверима, просто на даху прив'язують ялинку. За його словами, це віра в те, що через священне Древо життя божественна енергія сходитиме на хату, на родину.

Традиція очищеня через вогонь і воду є дуже давньою та характерною не лише для української чи японської культур. Проте свято Івана Купала досі, після більш як тисячолітнього існування християнства в Україні, є актуальним і сьогодні, тобто має дуже міцне коріння. Саме в купальському ритуалі найбільше колись магічних, а нині традиційних обрядів пов'язано з водою і вогнем. В Японії жінки у день літнього сонцестояння також ходять до річки і роблять подібні до давньоукраїнських ритуали. Схожi обряди є хіба що в Китаї, але в інших народів, за словами Катаоки, немає.

Також особливою як в Японії, так і в Україні була символіка порогу. Виявляється, що начебто сучасний звичай, коли щойно одружений чоловік заносить свою наречену-дружину в хату, переносить через поріг, містить глибоку символіку. Поріг є межею, символічним місцем. Колись у давній Україні, так само як у Японії та Ірані, у весільній церемонії був звичай запалювати вогонь на порозі, через який наречені мали перестрибнути. Поріг вважався місцем, близьким до домовика. А жінки в давній Україні та Японії ховали під порогом дитину, якщо вона народжувалася мертвою. Також у Японії збереглася традиція обсипати молодих на весіллі та небіжчика під час похоронів зерном (у нас пшеницею, в Японії — рисом).

На те, що між Руссю та Японією були якісь історичні зв'язки, вказує також повір'я, що колись, у давні часи, в японську провінцію Хокайдо переселилася група українців. Як доказ цієї, досить малоймовірної версії, Ката Ока каже, що костюм нареченої в цій провінції є практично копією галицького костюму нареченої. Цікаво, що кілька сторіч між Японією і Китаєм йшла війна за скіфських коней, тому якісь впливи праукраїнської культури здійснювалися і на японську культуру.

В Україні Японію вважають патрiархальною країною, в якій люди значною мірою зуміли зберегти свої традиції. Проте Ката Ока лише сумно зітхає у відповідь на це питання. Він вважає, що традиції в Україні збереглися краще, що у нас частіше можна побачити людину, вдягнену в традиційний народний одяг, тоді як у Японії кімоно коштує дуже дорого, його одягають лише на традиційні свята і передають своїм дітям у спадок. Ката Ока турбує те, що Японію у світі часто вважають такою собі «собачкою Америки» і що японці дуже легко переймають європейські звичаї. Виявляється, що в Японії можуть вінчатися в католицькому храмі, періодично відвідувати буддійський, а дитину взагалі не прилучати до певної релігії. Вона визначиться сама, «ким бути», коли підросте. На думку Ката Ока, зараз і Японія, й Україна намагаються віднайти своє місце у світі. І відповідь на це гіперважливе питання треба шукати не у сучасній геополітиці, політичних «розкладах» чи економіко-енергетичній кон'юнктурі. Японець, який щиро зацікавився Україною, переконаний, що лише минуле може дати відповіді на те, яким буде майбутнє країни.


 
Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2022.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.