Грузинський сценарій – засторога українцям

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, головний редактор «Аратта-Україна» 

Військова агресія Росії проти суверенної суміжної держави Грузія ззовні мала вигляд шоку. Принаймні так здавалося, спостерігачеві, який поверхнево дивився на події, не вдаючись у глибинний аналіз першопричин.

Власне, мабуть у Кремлі доморощені стратеги на те й розраховували, за сталою російською традицією політичного шахрайства та тотальної брехні, яка продукується астрономічними тиражами через конвеєри пропагандистської індустрії, яка заміняє у цій державі ЗМІ.

Між тим, не можна було не помітити, що коли говорили гармати, міжнародна реакція була такою кволою, що дає підстави вважати, що західні політики, які у своєму розпорядженні мають не тільки розвинуту інформаційну публічну мережу, а й численні спецслужби, тим не менше, виявилися не готовими до миттєвої реакції на зухвалі дії агресора.

Чому я принципово називаю Росію саме «агресором»? Та, хоча б тому, що побрехеньки щодо «примусу до миру», які лунають із Кремля, розраховані явно на людей із примітивним інтелектом, геть позбавлених незалежних, від кремлівських керманичів, інформаційних комунікацій або простого, природного мислення.

Бо інші, – ті, хто є свідками так званої «миротворчості» не можуть не посміхнутися, бо ота «миротворчість» має більш точну назву: «міфотворчість». При чому, міфотворчість явно не обтяжену інтелектуальною складовою.

Тому ми, не ставлячи на меті аналіз виключно військово-тактичної складової агресії, спробуємо коротко подати ретроспективний перебіг подій із елементами аналітики, аби ви, в першу чергу українці і росіяни, мали змогу самі для себе замислитися і самостійно зробити висновки. Кожен свій. Тому, що тільки сліпий не побачить, що війна вже біля дверей кожної української оселі і ще зараз ми маємо змогу все зупинити й не пустити лихо у наші родини. Головне, – буде воно чи ні, залежить не від Президента чи прем’єра або пихатих дядьків із Печерських пагорбів, а від кожного із нас. Від того, як ми їм дозволимо нами і від нашого імені, рулювати владою і державою.

А почнемо відновлення пам’яті із подій, які були передвісниками цієї війни. Подій, прямо не пов’язаних ні із відомим самітом НАТО у Бухаресті, ні із вступом у Альянс Грузії та України. Бо тоді, навколо цієї теми відбувалися виключно розмови, які нікого й ні до чого не зобов’язували. Але, саме тоді й була перша спроба Москви повалити законно обрану владу Тбілісі. Мирна, за сьогоднішніми мірками, спроба…

Частина перша. Звернемося до витоків

Донедавня історія, спроба перша

Зовні – нібито ніщо не передвіщало такого потужного вибуху у Грузії. Внутрішня напруга суспільства – стан, який вже котрий рік поспіль, ще із «революції троянд», перманентно зберігається на якомусь середньому рівні. І, напевно усі звикли, що ця напруга постійно генерується Росією, то через абхазьких сепаратистів, то через осетинський чи грузинський криміналітет. То безпосередньо із Росії або летять «блукаючі ракети» невідомого походження, то «Газпром» гучно зазіхає на грузинську трубу, то спалахують торгівельні війни, то кремлівське керівництво депортує всіх грузинів мало не у товарних вагонах, як за часів Сталіна… То, несподівано для стороннього спостерігача, тисячі обурених громадян блокують центр грузинської столиці і жадають негайної відставки Президента Саакашвілі. Того самого Михайла Саакашвілі, якого ще зовсім нещодавно були ладні носити на руках.

Тепер у фаворитах мітингувальників – щось незрозуміле і безособове, під узагальнюючою назвою «опозиція». І одразу ж кидається в очі те, що виступаючи проти яскравого лідера, яким, безперечно, є діючий Президент країни, мітингуючий гурт громадян не висунув нового, не менш яскравого і харизматичного. Попри наявність сотень тисяч демонстрантів і безперервний мітинг навколо урядових установ, іноді, у стороннього спостерігача, просто виникає враження, що ця мітингова стихія просто ніким не керована. Або керована кимось, хто сховався за спинами натовпу і навіть попри таку солідну підтримку, боїться відкритися, як щось потворне, неприродного походження. А головне, важко зрозуміти чого ще, окрім дострокових виборів Президента і парламенту бажають обурені громадяни. І чим саме вони обурені. Хоча із іншого боку, переглядаючи кадри хроніки із місця подій, я не помітив ні гніву, ні роздратування на обличчях громадян, що зібралися на площі. Скоріше навпаки – домінує доброзичливість і приязність. І ніякої агресії.

Так тривало тиждень. Зібрання народу перед урядовими будинками, за оцінками іноземних спостерігачів, коливалося від декількох десятків чи сотні мітингувальників у ночі, до декількох тисяч вдень. В останні дні перед піком конфлікту – вдень збиралося до декількох десятків тисяч демонстрантів. Цікаво те, що взагалі, опозиція Президенту Саакашвілі в Грузії слабка. І організаційно, і ідеологічно. Тому, традиційно, ніколи не користувалася відчутною підтримкою народу. І між самим опозиціонерами ніколи не було ні ладу, ні чогось, схожого на порозуміння чи здатність до об’єднання навколо якихось стратегічних чи ідеологічних цілей. І чи існують такі цілі взагалі? Як правило, уся опозиційність грузинських опозиціонерів-парламентарів виливалася у гучні звинувачувальні промови та суто політтехнологічні демарші. Головна суперечка політичної кризи, принаймні ззовні, полягала у технічних проблемах – термінах проведення чергових виборів до парламенту: на весні чи восени. А потім до неї додалася вимога про дострокові вибори Президента. Хоча, на думку багатьох спостерігачів, саме до виборів навесні ( не важливо яких саме) опозиція просто не готова. Як і виявилася не підготовленою до діалогу із владою. Чи хоча б створенню видимості такого діалогу або публічної дискусії. Натомість – монолог про те, що Президент одночасно і слабкий лідер, і диктатор, який віддає накази про вбивства (що важко поєднується само по собі).

Що ж послужило поштовхом? Звичайно ж не дискусія законодавців про терміни чергових виборів, що, власне, є більше технічною проблемою і, в цілому, не є принциповим для суспільства. Скандал із колишнім міністром оборони Іраклієм Окурашвілі, який і звинуватив Президента Саакашвілі у замовних вбивствах, корупції, лобіюванні бізнесових інтересів власної родини? Втім, самого Окурашвілі важко назвати і лібералом, і прихильником демократичних цінностей. Бо саме він, як глава військового відомства, послідовно наполягав виключно на військовому вирішенні конфлікту із Абхазією та Південною Осетією. Кажучи простою мовою – відновити територіальну цілісність держави війною проти сепаратистів та Росії, яка їх підтримує, в тому числі й присутністю військового контингенту. Відтак, вже тоді було не важко уявити наслідки війни, якби Президент пішов цією стежкою. Взагалі, скандал із Окурашвілі скоріше нагадує дріб’язкове з’ясування стосунків та викид якихось особистих образ, ніж щось більше. Тому, що й досі, окрім звинувачень, ніхто не побачив жодного доказу на їхнє підтвердження. Якщо врахувати, що більшість грузинських громадян, традиційно, ставляться до владних персоналій із недовірою, то навряд чи цей, далеко не перший, скандал серед правлячої верхівки, міг би стати суспільним детонатором.

Тобто, ніяких очевидних соціальних катаклізмів чи відчутних політичних скандалів, які б могли спричинити суспільний вибух, не було перед появою пікетів на центральній площі столиці.

Зрозуміло, що таке «тліюче» протистояння не могло тривати безстроково. І оскільки політичний діалог, тобто бажання дослухатися до думок опонентів, знайти прийнятний компроміс взагалі не в традиціях молодої грузинської демократії – в хід пішли поліційні методи придушення бунтівників. Формальним приводом, як заявив тоді Гіга Бокерія, представник правлячої партії, стало те, що мітингувальники розпочали ставити намет на проїжджій частині центральної вулиці. Поліція застосувала силу – демонстранти відповіли, розпочалася обопільна штовханина. Потім в хід пішли кийки, сльозогіний газ, водомети, гумові кулі. Як наголосив Бокерія, лідери опозиції, замість того, щоб закликати своїх прихильників до стриманості, навпаки об’явили мобілізацію. І поліційні сили вимушені були вживати адекватних заходів, аби припинити безлади. Зрозуміло, що опозиціонери стверджували протилежне. Один із лідерів опозиції Тіна Хідашелі розповіла, що на неї зненацька напали поліціанти і почали гамселити. Один із них вдарив її балоном із сльозогіний газом. Якщо це дійсно правда, то правоохоронці явно порушили, в даному випадку, усі можливі правові норми, явно перевищивши свої повноваження – бо ніхто й нікому не надавав права гамселити беззбройну жінку, навіть, якщо вона знаходиться серед правопорушників...

Спочатку у столиці, а потім у всій країні Президент Саакашвілі об’явив надзвичайний стан та заборонив інформаційну діяльність усіх ЗМІ, окрім державних. В першу чергу були закриті опозиційні медіа. При чому й тут не обійшлося без застосування брутальної, нічим не виправданої фізичної сили. Поліцейські брутально побили журналістів опозиційної телекомпанії «Імеді», які, власне, нічого не порушували, а просто виконували свою буденну роботу.

Надзвичайний стан, введений Президентом Саакашвілі діяв 15 діб. Тоді, під час цих подій, спостерігачі були впевнені – більшість парламентарів підтримають Президента. Після введення надзвичайного стану безлади у столиці Грузії припинилися, а опозиційні лідери – так-сяк, але все ж розпочали діалог із владою.

Ще тоді виникло питання: невже, обов’язково потрібно було провокувати для цього масове насильство і безлади? Адже, кількість постраждалих, які були госпіталізовані під час зіткнень демонстрантів із поліцією, становила більше 500 осіб, при чому поранення отримали 24 поліцейських…

…Після початку поліційної акції, по державному телебаченню були показані задокументовані спецслужбами відео, на яких опозиціонери зустрічаються із російськими дипломатами, які нібито інструктували їх, як проводити акції непокори, постачали гроші тощо. Потім, у своєму телезверненні Президент Саакашвілі підтвердив, що безлади у столиці інспіровані російськими спецслужбами, троє працівників яких були акредитовані, як російські дипломати. Їх Грузія об’явила персонами нон-грата та випроводила за межі своєї території. Втім, в тому, що це правда і російські спецслужби дійсно напряму причетні до безладів у Тбілісі – практично не було сумнівів. Хоча опозиціонери називали показані по телебаченню відео, фальсифікацією. Втім, якби це була насправді змонтована фальшивка – усі російські ЗМІ, без сумніву, тривалий час подавали б це викриття, як новину №1.

Президент Саакашвілі у телезверненні тоді об’явив, що призначить дострокові вибори Президента Грузії, як й вимагала опозиція, на 5 січня…

…Як й слід було очікувати, опозиція знову програла, бо навіть технічно неможливо було перемогти за такий термін, враховуючи що серед них так і не з’явилося лідера, рівного діючому Президенту за своїми якостями. І це наочно показало штучність та безглуздість самої природи дій опозиціонерів, які невідомо заради чого, пішли на явну авантюру. Якщо припускати, що не було третьої сили, яка штовхнула їх на це заради своїх цілей, далеких від уподобань народу та інтересів держави Грузія…

Тбілісі 10 квітня 1989 року. Після кривавого побоїща

Давня історія. Міна уповільненої дії, багаторазового використання

До горбачовської перебудови Грузинська Радянська Соціалістична республіка не являла собою джерело якогось міжнаціонального чи міжетнічного конфлікту. Така собі типово радянська аграрна глибинка, із чорноморським узбережжям та численними санаторіями та місцями відпочинку трудящих та вищої партноменклатури. Наявність на цій території урядових дач вищого керівництва СРСР – є наочним підтвердженням того, що ніяких ні міжетнічних чи інших конфліктів, які б не контролювалися тоталітарною владою, там не могло бути в принципі. Хоча окремі, локальні заворушення (чи спровоковані КДБ, чи стихійні) декілька разів виникали і кожного разу жорстко каралися. Втім, подібне траплялося й в Україні та Росії, однак, само по собі не могло вважатися джерелом конфлікту між громадянами, оскільки більше стосувалося взаємин «влада-громадянин».

Як ви напевно пам’ятаєте, у 1988-89 рр., за ідеєю Генсека Михайла Горбачова, розпочалася дискусія про оновлення СРСР: пропонувалося новий союзний Договір так званих вільних республік із «соціалізмом з людським обличчям». Проте, та ж горбачовська гласність, зокрема, оприлюднення деяких фактів із кривавої історії країни, підштовхнули лавиноподібне зростання національної самосвідомості громадян. Однак, зазначу, що усвідомлення свого національного коріння аж ніяк не штовхало совітський люд до агресії щодо собі подібних. Незалежно від національності. Бо кожен грузин, осетин, мегрел чи українець лише побачив одне й те ж саме звіряче обличчя – компартійної номенклатури, прогнилої та розкладеної корупцією і пов’язаної із класово близьким криміналом.

Закономірно, що дискусія щодо нового союзного Договору та масові антикомуністичні мітинги неабияк налякали і Горбачова, і партноменклатуру. Напевно багато хто пам’ятає, що багатотисячний антикомуністичний мітинг у Тбілісі закінчився кривавою бойнею. Нагадаю, що тоді, 9 квітня 1989 року, для розгону грузинських демонстрантів було застосовано армійський спецназ, який рубав людей саперними лопатами, труїв газами та давив бронетехнікою. Не перевіряючи перед тим паспортів і не розбираючи хто грузин, а хто осетин чи абхаз, чи росіянин, чи українець…

Масові мітинги, нагадаю, тоді ж відбувалися і у Києві, і у Мінську, і у Кишиневі, і у Ризі, і у Баку, і у Вільнюсі… І не далеко всюди мирно. Мирно, – це коли влада лише гамселила демонстрантів виключно гумовими кийками, які в народі одразу ж назвали «демократизаторами»…

Тоді ж Горбачов, аби втримати СРСР від розвалу, наказав КДБ розробити та втілити у життя «заходи», метою яких було компрометація національно-визвольних рухів та роздмухування міжнаціональної ворожнечі. Луб’янка, яка мала у розпорядженні величезну армію агентури та сексотів, продуктивно виконала це завдання…

До речі, варто згадати, що саме генсек Горбачов особисто й першим публічно розпочав лякати українців розколом України і мало не громадянською війною. Нагадаю, що реалізуючи цю настанову комуністичного лідера СРСР Верховна Рада УРСР утворила прецедент світового масштабу – Кримську автономію не за національною ознакою, як прийнято у світовій практиці, а за партійно-номенклатурною, лояльно-промосковською. Напевно, у Кремлі перелякалися за урядові дачі, які із рук номенклатури мало не вислизнули у руки народу…

Втім, вочевидь, ядерні арсенали, розташовані на українській землі зберегли мир і запобігли різанині, яку провокували московські чекісти.

У Грузії таких ядерних арсеналів не було. Проте, були багатотисячні мітинги на яких народ вимагав виходу із СРСР, проведення демократичних виборів, відсторонення компартії від влади. І були перелякані партійні керівники, які панічно благали Москву про допомогу. Саме тому, 9 квітня 1989 року було проведено акцію залякування: карателі у військовій формі пролили кров мирних, беззбройних демонстрантів…

А вже 23 листопада 1989 року на столицю Південно-Осетинської АО місто Цхінвалі було здійснено ходу, зорганізовану Звіадом Гамсахурдія. При тому… у число організаторів ходи ввійшли керівники Грузинської РСР на чолі із першим Секретарем ЦК Компартії Грузії Гумбарідзе. Багатотисячна колона учасників ходи пересувалася на 400 автобусах та 3000 легковиків. Офіційно зазначений захід було продекларовано, як спробу мирного мітингу у Цхінвалі. Однак, серед мітингувальників виявилося… декілька сотень бойовиків, озброєних автоматами.

За дивним збігом обставин, хтось не тільки попередив мешканців Цхінвалі про наявність бойовиків та їхні наміри, а й так само озброїв і вивів їх на оборону міста.

Бойовики оточили місто. Блокада тривала більше трьох місяців. За цей час непоодинокими були випадки взяття цивільних мешканців у заручники. Загалом, за час блокади міста Цхінвалі загинуло 5 осіб, більш 400 осіб поранено, більше 2000 – вигнані із навколишніх сіл, а їхні помешкання спалені.

Ополченці 1992 року...

Знову таки, за дивним збігом обставин, численні звернення громадян Південно-Осетинської АО до керівництва СРСР, З’їзду народних депутатів СРСР із проханнями розслідувати ці події та дати їм відповідну політико-правову оцінку пройшли поза увагою і преси, і народних обранців (про Горбачова, в даному випадку, навіть і згадувати немає сенсу).

Мабуть тому, 1989 році Рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області Грузинської РСР (не без згоди Кремля), ухвалила рішення про утворення Піденно-Осетинської автономної республіки, а у вересні 1990 року – проголосила Південно-Осетинську Радянську Демократичну Республіку, яку з 1 вересня 1991 року її перейменовано в Республіку Південна Осетія.

В цілому, весь період 89-90 рр. між Грузією та Південною Осетією тривала війна законів, тобто, місцева влада ухвалювала рішення, на підставі автономії, а центральна влада у Тбілісі зазначені акти скасовувала. Вже тоді органи правопорядку автономії почали остаточно формуватися за національною ознакою і фактично вийшли із покори МВС Грузинської РСР. Ні Горбачов, ні інші керівники СРСР на ці надзвичайні події аж ніяк не реагували, тобто – не заважали розвитку міжнаціонального конфлікту.

Принагідно слід окремо зазначити, що у жовтні 1990 року у Грузинській РСР відбулися вибори, на яких переконливу поразку отримала компартія, а Головою Верховної Ради обрано дисидента Звіада Гамсахурдію. Південна Осетія ці вибори ігнорувала. Як не парадоксально виглядає ззовні, але у органах влади автономії міцно трималися комуністи. Саме вони 9 грудня провели вибори у органи влади автономії і очолили владу. Власне, саме це переконливо пояснює їхню безумовну і холопську орієнтацію на Москву.

11 грудня Верховна Рада Грузії анулює результати виборів у Південній Осетії. У цей день сталися масові зіткнення між грузинами і осетинами у Цхінвалі, в яких загинуло троє осіб, у зв’язку із чим Тбілісі оголошує введення надзвичайного стану в Цхінвалі та Джавському районі автономії.

16 грудня формально розпущена Рада автономії ухвалює рішення про незалежність від Грузії та входження в СРСР на правах окремого повноправного суб’єкту. Москва не відреагувала на пропозиції осетинських товаришів. Бо ще було зарано.

Війна законів закінчилася із початком нового 1991 року. Вже 5-6 січня за наказом Президента Гамсахурдії у Південно-Осетинську АО було введено грузинську Національну гвардію. А вже 7 січня на території автономії палала повномасштабна громадянська війна. І це, врешті, помітив Горбачов та засудив південно-осетинський сепаратизм, при тому, в Указі зажадав негайного виводу грузинського війська. Звісно, Тбілісі указу комуністичного лідера не підкорився. А Горбачов і не наполягав, аби його укази виконувалися у Тбілісі.

25 січня було укладено першу угоду про припинення військових дій, яка, зрозуміло, підписантами не виконувалася.

29 січня комуністичний лідер Південної Осетії Торез Кулубегов був запрошений для переговорів у Тбілісі, де його заарештовано. Замість товариша, який вибув, автономію очолив другий секретар обкому КПРС Занур Гасієв. Партизанська війна тривала.

У лютому – Грузія відключила подачу електроенергії у Південну Осетію, що спричинило людські жертви, зокрема, немовлят у пологових будинках. Тоді ж грузинські військові блокували шляхи сполучення із автономії, якими доставлялося продовольство. Окремо зазначимо, що військові радянської армії, які знаходилися на території автономії, у конфлікт не втручалися, допомоги цивільному населенню – не надавали. В усякому разі, інформації про це знайти не вдалося.

У березні МНС Грузії та Російської Федерації підписали протокол про врегулювання ситуації у регіоні, роззброєння незаконних формувань та надання допомоги біженцям.

26 травня – Гамсахурдію обрано Президентом Грузії, а вже у жовтні у Тбілісі почалися перші сутички між прихильниками та опонентами щойно обраного глави держави, які закінчилися грудневим заколотом. Увесь цей час військових дій між Тбілісі і Цхінвалі не велося.

9 січня 1992 року у Цхінвалі відбувається кадрова чистка: товариш Кулумбегов, якого відпустили на волю заколотники, зміщує із посад товариша Гасієва і призначає нове керівництво автономії. Прем’єр-міністром у комуніста Кулумбегова стає «бізнесмен» Олег Тезієв, який, окрім бізнесу створив так звані збройні сили автономії.

Напевно, скориставшись боротьбою за владу у Тбілісі, 19 січня 1992 року комуністична влада Південної Осетії проводить референдум про відокремлення від Грузії та приєднання до Росії. «За» висловились 98% громадян автономії.

У лютому розпочинаються артилерійські обстріли Цхінвалі.

У березні Грузію очолює Шеварднадзе. А вже 25 квітня (як припускається, за домовленістю між Єльциним і Шеварднадзе) у Цхінвалі вводиться російська дивізія ВВ ім. Дзержинського, яка, між іншим, прихоплює й суміжний грузинський район.

20 травня – розстріл, за офіційною версією Цхінвалі, грузинськими бойовиками колони біженців біля села Зар. Загинули 36 осіб, серед яких були й діти.

29 травня – парламент автономії ухвалює черговий Акт про державний суверенітет.

На початку червня Росія пропонує Грузії підписати тристоронній мирний договір із Південною Осетією.

20 червня Шеварднадзе виступає із заявою про участь збройних сил Росії у війні проти Грузії на боці Південної Осетії.

24 червня Шеварднадзе підписує Дагомиську угоду про припинення вогню.

13 липня – остаточно припинено артобстріли Цхінвалі, а наступного дня – введено миротворчі сили у складі російських, грузинських та осетинських військових частин, які розміщено у 15-ти кілометровій зоні безпеки…

Щодо історій протистояння Абхазії та Грузії, то тут ми зупинимося більш детально.

Абхазька автономна радянська соціалістична республіка була адміністративною одиницею Грузинської РСР. Слід зазначити, що за часів СРСР на території Абхазії виникало масове протистояння із радянською владою. Масові заворушення відбувалися у квітні 1957 року, у квітні 1967 року, з травня по вересень 1978 року. У зв’язку із «неблагонадійністю» корінного населення, комуністичне керівництво СРСР втілювало відповідну міграційну політику, зокрема, «розбавляючи» корінний етнос мігрантами із інших республік. Станом на кінець 80-х абхази складали лише 17% населення автономії. Відповідно до цього, що цілком зрозуміло, КПРС і КДБ мало на цій території і сильні, досвідчені кадри і відповідну агентуру, включаючи так званих агентів суспільного впливу.

Втім, враховуючи націоналістичні настрої у Тбілісі, комуністична влада робила усе, щоб утримати ситуацію та роздмухати міжнаціональну ворожнечу, використовуючи сексотів із обох боків. Слід зазначити, що зимова екзекуція на центральній площі Тбілісі, закономірно мала прямим наслідком зростання радикальних націоналістичних настроїв. Зокрема, грузинського населення, як найбільш численного.

Водночас «оброблялися» й малі народи. 18 березня 1989 року у селі Ліхні, яке вважається стародавньою столицею абхазьких князів, відбулося тридцятитисячне зібрання абхазького народу, де було ухвалено рішення про вихід Абхазії із складу Грузинської РСР та відновлення її статусу Абхазької РСР, який існував до 1925 року.

Перший грім не забарився – 16 липня 1989 року у Сухумі було спровоковано перші масові заворушення із застосуванням вогнепальної зброї. Формальним приводом стало порушення правил прийому у Сухумський університет, як пояснює офіційна російська історіографія. Тоді для придушення заворушень було застосовано армію. За офіційними даними, під час безладів 16 осіб загинуло і 140 отримали поранення. Зрозуміло, що неприйняття когось до університету, погодьтеся, не привід для кровопролиття, а тим більше – масових безладів. Якщо це є не добре підготовлена провокація.

9 квітня 1991 року Грузія, де першим Президентом було обрано Звіада Гамсахурдія, проголосила державний суверенітет і про намір вийти із складу СРСР. Зрозуміло, тоді ні «людські обличчя соціалізму» у Кремлі, ні на Луб’янці такого спостерігати просто не стали. Було підготовлено заколот, який здійснено у січні 1992 року. Слід зазначити, що Гамсахурдія, як керівник держави, не шукав порозуміння серед національних меншин, віддаючи перевагу силовим методам вирішення протиріч. Фактично Гамсахурдія і Луб’янка розпочали громадянську війну на території Грузії.

Слід окремо зазначити, що і комуністична влада, і після неї – російське керівництво, активно постачало зброю конфліктуючим сторонам, передаючи її із численних військових арсеналів радянської армії. Повірити у байки що буцімто беззбройний натовп цивільних осіб самотужки відбив ці арсенали у добре озброєних військових – є надто фантастичним припущенням, особливо після демонстрації можливостей спецназу у Тбілісі. Тим більше, що фактів масового переходу під прапори Грузії, Абхазії, Південної Осетії військових частин радянської армії зафіксовано не було. Було зафіксовано інше – більшість військових частин колишнього совітського війська, розквартированого у Грузії, після розпаду СРСР стали до лав Російських збройних сил.

Переможці-заколотники: Джаба Іоселіані, Тенгіз Кітовані, Тенгіз Сігуа одразу ж запросили на очільника Грузії колишнього першого Секретаря ЦК компартії Едуарда Шеварднадзе, який повернувся у Грузію із Москви у березні ж цього року.

21 лютого 1992 року Військова рада Грузії, утворена заколотниками, ухвалила рішення про скасування Конституції Грузинської РСР та відновлення дії Конституції Грузинської демократичної республіки, яка існувала на початку 20-х років і була розгромлена більшовиками.

Після повернення у владу, у березні, Шеварднадзе очолив тимчасовий парламент, який називався Державна Рада, сформований із заколотників. На той момент вони контролювали більшу частину Грузії, окрім Південної Осетії, Аджарії та Абхазії. Війна тривала у Мінгрелії, де закріпився Гамсахурдія та вірні йому війська.

На початку літа новий грузинський керманич притушив Південно-Осетинську війну, фактично здавши цю територію Москві.

23 липня 1992 року Верховна Рада Абхазької автономії (без участі грузинської депутації) відновлює дію Конституції Абхазької РСР 1925 року, в якій зазначалося, що Абхазія є суверенною державою.

14 серпня 1992 року військові підрозділи Національної гвардії кількістю до 3 000 осіб на чолі із Тенгізом Кітовані, під приводом переслідування Гамсахурдія, увійшли в Абхазію і за декілька діб розгромили абхазькі загони та захопили більшу частину території і розігнали парламент. Залишки уряду самопроголошеної республіки втекли у Гудаутський район. Голову абхазького парламенту Владислава Ардзінбу тоді підтримали Росія та Конфедерація кавказьких гірських народів, в тому числі матеріально: зброєю та численними добровольцями. При тому, російська сторона формально декларувала нейтральну позицію. Разом із тим, саме російські війська здійснювали як гуманітарні акції, так і військово-розвідувальні дії на боці Абхазії.

Вже у жовтні 1992 року абхази, які поповнили свої арсенали сучасною зброєю, перейшли у наступ. До речі, саме там, у боях за Гагри, отримав бойове хрещення та відзначився «абхазький батальйон» Шаміля Басаєва. Ця територія майже рік залишалася без змін.

У травні 1993 року Тенгіза Кітовані та Джабу Іоселіані позбавили усіх посад і впливу на армію.

Влітку 93-го абхазькі сили розпочали наступ на Сухумі, успішно оточивши місто. Не допомогло навіть те, що особисто колишній генерал КДБ Шеварднадзе керував обороною міста.

27 липня 1993 р. було підписано першу угоду про припинення вогню.

Тим часом у Грузії активізувалися прихильники Гамсахурдії і Шеварднадзе кинув на придушення заколоту всі боєздатні частини.

20 вересня, порушивши перемир’я, розпочався наступ абхазьких військ на Сухумі. 28 вересня грузинські війська втратили місто, а сам Шеварднадзе врятувався від полону на катері, люб’язно наданому росіянами.

4 жовтня 1993 року так звані абхазькі озброєні формування звільнили від грузинських військ усю територію самопроголошеної республіки. Цей наступ супроводжувався етнічними чистками грузинів, що спричинило масову втечу (до 250 тисяч осіб) цивільного населення. Декілька сотень тисяч із втікачів або самостійно перейшли гори, або були вивезені морем. За більшістю оцінок під час евакуації грузинів загинуло близько 10 тисяч осіб. Під час бойових дій загинули 4 тисячі грузинів і стільки ж абхазів, тисяча учасників бойових дій вважається такими, що пропали безвісти.

Водночас у Грузії активізувалася внутрішня озброєна опозиція, якій вдалося захопити місто і порт Поті.

У цій ситуації повного хаосу і розвалу Шеварднадзе підписує Договір та Грузія вступає до СНД і звертається із проханням про військову допомогу до… Росії. Москва «радить» Абхазії зупинити наступ, що практично миттєво виконується тамтешнім «незалежним» керівництвом.

14 травня 1994 року у Москві, за посередництва Росії, між Грузією і Абхазією підписано угоду про припинення вогню та роз’єднання озброєних сил. На підставі цього документу ухвалено рішення Глав держав СНД про розміщення у зоні конфлікту миротворчих сил співдружності, якими фактично є 3000 російських військових, мандат яких із тих пір Глави СНД автоматично продовжують кожні півроку. Насправді – це частини ПДВ Росії, які були розквартировані на цій території ще за часів СРСР…

Підсумовуючи наведену хронологію подій не можна не помітити, що кремлівське керівництво, ще із часів СРСР горбачовської доби усіма методами сприяло не вирішенню, а ескалації міжнаціонального конфлікту в бунтівній Грузії.

Найпереконливішим підтвердженням цього є беззаперечний факт: ні Президент СРСР, ні З’їзд народних депутатів, ні виконавча влада СРСР не докладали жодних зусиль для врегулювання міжнаціонального конфлікту у Грузії. Навпаки, очевидним є те, що починаючи із кривавих подій 9 квітня 1989 року, Москва робила усе можливе, аби вкрай загвинтити націонал-шовіністичні настрої конфліктуючих сторін, спровокувати кровопролиття.

Очевидно, що Росія успадкувала, із першого дня свого існування, комуністичну спадщину у повній мірі. Усі заяви російських державних керівників щодо визнання державного суверенітету та територіальної цілісності Грузії є, від самого початку, примітивною брехнею. Росія, як і комуністичний СРСР, ніколи насправді не визнавала ні суверенітету Грузії, ні права на самовизначення осетинів Південної Осетії чи абхазів Абхазької автономної республіки. І осетинам, і абхазам із самого початку призначалася лише роль гарматного м’яса разового використання у пекельному плані, створеному на чекістами-ленінцями у нетрях Луб’янки.

І дуже прикро усвідомлювати, що ні у грузинів, ні у абхазів, ні у осетин, ні у інших етносів, які споконвічно мешкають на цій багатостраждальній землі, не вистачило мудрості зупинитися та повернути зброю проти справжнього вбивці їхніх близьких і рідних. І поки вони цього не зроблять – на грузинський землі не буде ні миру, ні спокійного життя. Які б міжнародні зусилля ззовні не прикладалися. Бо альтернативою є війна до повного винищення однієї із сторін конфлікту. Як показує історична закономірність: кремлівському загарбнику збереження місцевого населення не принципове. Принципові ресурси, які можна за безцінь розпродавати, та територія, на яку можна заселити нових рабів. Таке вже було в Україні за часів Голодоморів та сталінських зачисток від населення, найбільший гріхом якого перед окупантом – було вміння самостійно думати та вміло господарювати.

Читати далі...