Трахтемирів – подорож до розритих могил

Автор/джерело -  © Валерій КОЛОСЮК, “Аратта-Україна”  

1 травня 2003 року. В той час, коли весь світовий пролетаріат збирався вийти дружніми колонами на Першотравневу демонстрацію, наша невеличка компанія вирішила “вдарити автопробігом по бездоріжжю”.

Мисливський “замок”

Головною метою був Трахтемирів – місце, яке протягом багатьох тисячоліть було центром розвитку декількох цивілізацій, місце першої козацької столиці, а щоб добавити інтриги, - місце, де, за деякими свідченнями, відбувається перехід до інших вимірів.

Шоста ранку. Місце зустрічі – Корчувате, Столичне шосе. Наш невеличкий колектив – сім чоловік і три автомобілі . На всіх – вісім фотокамер, у тому числі - мій старенький “цифровичок”. Погода чудова, дорога вільна, автомобілі справні, ДАІ ще спить. Шлях пролягає мальовничими місцевостями Київщини: Обухів, Трипілля, Халеп’я, Стайки, Ржищів...

Сьома ранку. Нашу увагу привертає дорожній вказівник – “Ржищівський геріатричний пансіонат”. Зацікавила назва. Звертаємо з траси. П’ятиповерховий корпус над Канівським водосховищем. Доглянута територія, пасіка. За словами прибиральника, “сюди привозять доживати свого віку зі всієї України”. Зрозуміло – будинок престарілих санаторного типу. До речі, - єдиний в Україні. Нам сюди ще зарано, їдемо далі.

За двадцять хвилин ми вже на території меморіального комплексу “Букринський плацдарм” у селищі Балико-Щучинка. Звідси шістдесят років назад розпочалося визволення Правобережної України від фашистських загарбників. Про важливе стратегічне значення цього місця свідчить і те, що в XI-XIII сторіччі тут знаходилось місто-фортеця Чучин, що захищало від монголо-татарських загарбників. О такій вранішній порі ми з братом єдині відвідувачі. Робимо кілька знімків і продовжуємо шлях.

...Ульяники, Липовий Ріг, Пії, Ведмедівка, Грушів, Малий Букрин, Великий Букрин. Ми наближаємося до своєї мети. Питаємо у місцевих дорогу до Трахтемирівського заповідника. Звісно, там де потрібно, не звертаємо й потрапляємо на вузьку сільську вуличку, розмиту дощами. Наш “форд” без особливих проблем долає затяжний підйом, як не дивно – за ним і японський “Хонда-Сівік” із його низькою посадкою, про ВАЗівську “четвірку” мова не йде – це майже всюдихід. Далі – ворота, зачинені на замок, - починається територія заповідника. Щось нам підказало, що має бути інша дорога, тим більш , що двоє з нашої компанії вже були тут років зо п’ять назад.

Дев’ята година. Повертаємося назад у село. Виявляється, ми проїхали повз старовинне кладовище. Останні дощі розмили одну з могил – прямо на узбіччі видно людський череп і залишки скелета. Моторошне видовище. Зверху, на пагорбі – залишки камінних хрестів, один із яких зберігся повністю. Чиясь дбайлива рука повирубували кущі, але внизу все ж-таки розрита могила...

Знаходимо вірну дорогу, але вона розмита річечкою – далі проїхати нашим автомобілям неможливо. Звертаємо з дороги в лісок і через метрів чотириста виїжджаємо до берега Дніпра.

Робимо зупинку, легкий сніданок. Вирішуємо далі рухатися пішки – із машинами залишається власник “четвірки”.

Десята ранку. Стежка до Трахтемирова пролягає берегом Дніпра. Через двадцять хвилин – перша хата. Біля старовинної криниці-“журавля” порається подружжя. Приємні люди – від них ми отримали масу цікавої інформації: і про покинуте село, і про сучасних “хазяїв” заповідника, і про те, як поводитися з охороною “маєтку”, який недавно ще належав Ігорю Бакаю, а нині, нібито, отримав ще більш “високих” власників.

Стежина пролягає понад крутим берегом Дніпра, який поступово підмиває трахтемирівські гори. На шляху нам стрічаються декілька покинутих хаток. Усередині одної на стінах залишилися сімейні фото в рамках, листівки (датовані 92-им роком), нехитрий домашній скарб, гілки калини під стелею, старовинна ступа без днища. До інших хат, певно, ще навідуються нащадки – на дверях замки, вікна заґратовані. Навколо все заросло деревами, чагарником. Видно сліди лісових мешканців (нас попереджали про можливу зустріч із диким кабаном).

Через деякий час виходимо на дорогу, перекриту шлагбаумом. Назустріч нам ішли два чоловіки у супроводі собаки. Старший виявився давнім знайомим тих, хто тут уже бував – паном Олегом, місцевим мешканцем. Він запросив до себе, показав дорогу, повідомивши, що приєднається пізніше.

Чверть по одинадцятій. Ми пройшли повз колишнього піонерського табору канівського заводу “Магніт” і зупинилися на залишках вітряка, збудованим майже століття тому. Місце й справді, для вітряка чудове – з усіх боків продувається вітром...

Ось ми вже біля хати пана Олега. За хатою у траві лежить пам’ятний знак, котрий свідчить, що тут має бути побудовано Храм України-Матері. Ідея покійного Леся Бердника так і лишилася нереалізованою, саму стелу ледь не розбили сатаністи, а замість храму було побудовано мисливський замок, у стилі, що аж ніяк не вписується у ці заповідні місця. Пан Олег не корінний мешканець – він тут опинився в силу обставин, але вважає це місце святим. Йому 54 роки, він трішки еколог, трішки історик, трішки археолог. Його помешкання – музей у мініатюрі. Він розповів нам про ті часи, коли Трахтемирів був ще живим селом, куди на відпочинок приїжджали зі всього колишнього Союзу... Поступово село вимирало, Дніпро підмивав береги, людська діяльність теж пішла не на користь. На початку вісімдесятих, городи було переорані і засаджені соснами – чи то з метою припинення ерозії, чи то з метою неповернення людей...

Пан Олег зробив короткий історичний екскурс у минуле Трахтемирова, добавляючи при цьому власні коментарі. За його думкою, саме тут у прадавні часи знаходився перехід до інших вимірів, яким без особливих проблем користувалися наші предки. Так це, чи ні, нам довести важко, але те, що саме на Трахтемирівському півострові вперше було знайдено залишки археологічної культури, що отримала назву “Зарубинецька культура” (ІІІ ст. до н.е.) – від села Зарубинці на східній частині півострова, де велися розкопки – то є історична правда. Вік насипних валів – близько восьми тисяч (!) років. Саме тут існувала Трипільська цивілізація, котра на кілька тисячоліть старша за єгипетську! Вже пізніше, у християнські часи, тут було засновано першу козацьку столицю (Запорізька Січ була пізніше). Тут був козацький монастир (залишки якого ще не знайдено) і лікарня, де відновлювали своє здоров’я поранені і доживали свого віку старі козаки...

Провівши нас територією “маєтку” до козацького кладовища, повз недобудовані фінські будиночки (тут ніби планується елітна туристично-мисливська база), вертолітний майданчик (побудований на місці школи), мисливський “замок”, пан Олег попрощався з нами...

Назад ми повертатися вже іншою дорогою, через Кривий ліс. Десь на півдорозі нас перепинив “уазик” із місцевою охороною, від якої ми дізналися, що ми знаходимося у приватних володіннях, ледь не є злісними порушниками закону, бо втрапили сюди без відповідних дозволів. Але конфлікт було мирно залагоджено, ми обіцяли наступного разу виконувати всі вказівки й розпорядження, отримати екологічну карту і т.д.

За годину ми були біля нашого імпровізованого табору – походили босоніж по Дніпровському берегу (викупатися так і не наважилися), насмажили сосисок, випили кави, хто не за кермом – пива, трохи відпочили й рушили далі. Хотіли заїхати в Григорівку, але знову не завернули в потрібному місці – потрапили одразу в Пшеничники. Далі їхати не наважилися – від дороги залишився один напрямок, тому пожаліли машини і повернули на Канів...

Не знаю, як там стосовно переходів до інших вимірів, але в Трахтемирові і справді, відчувається щось незвичайне. Це суміш із почуття зупинки часу, і відчуття пробудження генної пам’яті...

Трахтемирів – це наша історія, яку нам ще потрібно до кінця усвідомити. Нині в багатьох місцях вона сплюндрована: на козацькому кладовищі внаслідок втручання будівельної техніки (добре видно сліди від бульдозера) і дії дощів розмито старі могили – усюди видно людські кістки. Можливо саме через це у нових власників заповіднику виникають серйозні проблеми, - я не буду коментувати їхню нинішню діяльність (а нині він із державного перетворився в приватний – і належить АТЗТ “АЕО Трахтемирів”, - це тема окремої розмови, і вона неодноразово піднімалася в пресі.

Цей матеріал вперше було опубліковано в 2003 році. З того часу багато чого змінилося – нова влада повернула заповідник у державну власність, але від того він не став більш доступним...