Гордість і нікчемність - фундамент соціальності

Автор/джерело -  © Олег Сатов, “Психологія без шмарклів” 

Жалість до себе і почуття власної важливості, як основа соціального життя.

У розмовах про психологію часто можна почути розхоже формулювання, що, мовляв, людина - тварина соціальна, а тому від природи потребує спілкування з собі подібними. Звучить по-філософськи гарно, але чи так це насправді? Що, якщо ніякого соціального інстинкту не існує?

У найдавніші часи, коли люди жили маленькими племенами, з якої причини вони об'єднувалися? Чи була там якась потреба в соціальних контактах чи це була лише стратегія спільного виживання? А що нас тримає разом зараз? Чи справді ми потребуємо спілкуванні чи це лише симптом загального соціального неврозу?

У цій статті розмова піде про ту клейку основу, яка формує та утримує всякі соціальні зв'язки. Деякі моменти можуть здатися непривабливими і не цілком очевидними, але гірка правда саме така: соціальність - це скоріше хвороба, ніж генетична природа людини.

Щоб якось підібратися до цієї складної теми, можна почати з Фрейда і його ідеї про два основні психологічні комплекси. Фрейд вважав, що психіка дитини формується під впливом двох фігур - материнської та батьківської. Зазвичай, це живі мати й батько, але не обов'язково так, - оскільки «мати» і «батько» в психоаналітичної концепції - це швидше певний тип відносин, а не конкретні живі люди.

Материнський тип відносинможуть закладати семеро няньок, а батьківський - піп з найближчого приходу вкупі з сусідським двірником. Не важливо, хто саме виступає в ролі психологічних матері і батька, головне - специфічні взаємини, які формуються між ними і дитиною.

Роль «матері» - надання дитині психологічної підтримки. У природній своїй формі, в ній немає нічого поганого. Дитині справді потрібно відчувати підтримку з боку когось більш дорослого і досвідченого. І якби психіка матері була досить збалансованою, то не було б і мови про материнський комплекс, як про психологічну проблему. Але оскільки в реальному світі, материнська психіка, звичайно, далека від рівноваги, підтримка, що надається, забарвлюється інфантильними емоціями і перетворюється на жалість.

Мати з перекрученою психікою не може по-справжньому любити свою дитину. Фактично, вона підміняє любов жалістю, а, коли дитина веде себе неналежним чином, використовує свою «любов», як засіб маніпулювання: «Будеш добрим - буду любити, будеш поганим - не буду любити».

Таким чином, дитина, вигодувана на жалісливому сурогаті материнської любові, опиняється в складному психологічному стані. Вона не вміє любити ні себе, ні кого-небудь ще, - їй просто не показали відповідного прикладу. З цієї причини, з перших же років свідомого життя всередині у неї формується внутрішній конфлікт - почуття, що з нею щось не так, відчуття своєї неповноцінності. Мати не може зняти цей конфлікт, і дитина залишається наодинці зі своєю бідою - тепер вона приречений шукати любов і прийняття у стосунках з іншими людьми.

Говорячи простими словами, ця ситуація називається - «недолюбили».

Так закладається перший полюс внутрішнього психологічного напруження - нікчемність. Це - незнищенна жалість до себе і постійний пошук кохання. Але слід розуміти, що така людина ще не знає, що таке любов, адже їй знайома тільки жалість. А значить, від інших людей вона буде вимагати саме жалю, і, зустрівши кохання, швидше за все, його навіть не впізнає...

Коли говорять, що кожна людина потребує любові, мова йде саме про цю саму проблему - про материнський комплекс, про пошук схвалення, про жалість до себе. Ніякої любові тут не мається на увазі. Подібні міркування - це лише форма виправдання загального почуття власної неповноцінності, - не більше того. Людина любові не потребує.

Якщо мати вчить дитину взаємодіяти зі своїм внутрішнім світом, то роль батька - підготовка дитини до виживання у світі зовнішньому. Але, як і у випадку з матерями, батьки, зазвичай, займаються зовсім не тим, чим слід було б. Замість того, щоб бути наставниками, вони відіграють на дитині свої власні душевні проблеми і перетворюються на наглядачів з батогом, у вигляді почуття провини.

Завдання батька - навчити дитину тому, як влаштований навколишній світ і за якими законами він живе. Точно так само, як досвідчений мисливець навчає молодого. У такій підготовці немає місця моралі, але, будучи таким же «недолюбленим», батько, зазвичай, все виховання зводить саме до відділення добра від зла, правильного від неправильного, доброго від поганого. І з позиції свого старшинства і влади над своєю дитиною, він бере на себе право його судити. Він стає тим, хто вирішує, винна дитина чи ні.

У цій ситуації, дитина, замість того, щоб вчитися виживати в реальному світі, змушена вчитися виживати в вигаданому світі батьківських законів і правил. Прагнучи уникнути почуття провини і покарання, дитина вчиться брехати, ухилятися або, при іншому душевному устрої, конфліктувати і боротися за владу зі своїм батьком. А потім, коли у нього з'являються уже свої власні діти, він вивалює на них всі свої накопичені образи, і цикл продовжується.

Таким чином, батьківський комплекс - це каша з почуття провини і спроб з ним впоратися. Один шлях - обдурити батька, уникнути відповідальності і вислизнути від покарання, інший - перемогти батька, захопити його владу і, тим самим, позбавити його права виносити обвинувальний вирок.

Так формується другий полюс психологічної напруги - гордість. Це потреба людини в тому, щоб довести всім навколо свою цінність і правоту. Тим самим людина намагається затвердити свою самостійність і позбутися від почуття провини за себе і свій спосіб життя. Тут важливо те, що людина не здатна сама себе «пробачити», а тому вона змушена шукати прощення ззовні.

Як і у випадку з недоліком материнської любові, коли дитина не здатна сама себе полюбити, у випадку з батьківським комплексом, дитина не здатна затвердити в життя свої власні закони, а тому з усіх сил намагається відповідати або воювати з законами чужими. Для цього йому доводиться знаходити серед людей авторитетів і, або слідувати їхньою вказівкою і отримувати їхнє схвалення, або скидати їх і руйнувати їхні «закон».

На цьому принципі заснована будь-яка соціальна змагальність і боротьба за владу. Кожна чергова перемога створює солодке відчуття заспокоєння - переможців не судять, а значить, - переможець правий. Таким чином на якийсь час знімається внутрішній конфлікт. Але ефект від зовнішньої перемоги завжди проходить. Закладене з дитинства почуття провини вимагає собі нових жертв.

Я вже робив це застереження, але про всяк випадок повторюся. Зараз мова йшла не про конкретних живих матері і батька, а про тих людей, які брали на себе ту чи іншу роль. Так, наприклад, мати-одиначка може розриватися між двома ролями. Або, при живих батьках, батьківську роль може виконувати, наприклад, дід. Тому, приміряючи сказане до себе, враховуйте свою власну ситуацію.

Таким чином, саме потреба в відіграванні гордості і нікчемності й вимагає встановлення соціальних контактів. Інші люди нам потрібні не тому, що вони так вже нам подобаються і не тому, що така потреба закладена в нас від природи, а тому, що вони дають нам можливість хоча б на якийсь час зняти внутрішній конфлікт - примиритися з собою і позбутися від почуття провини. Давайте розглянемо це детальніше.

Гордість чи марнославство

Найочевидніший прояв проблеми гордості (в її негативному значенні - гордині) - це боротьба за владу. Сюди входить все, - від дитячих суперечок про те, чий тато крутіший, до президентських виборів. Будь-яка влада, реальна або номінальна, дозволяє втихомирити почуття сумніву у власній правоті. Всім знайомий такий тип керівників, для яких почуття влади куди важливіше за те, заради чого їм ця влада дана.

До проблеми гордині відносяться і всі можливі змагання - житейські, спортивні та політичні. Перемога над суперником, нехай навіть і в ігрових умовах, точно так само тішить марнославство, як і володіння владою над людьми. І тут же знаходяться всі форми співпереживання змагаються. Люди вступають в партії і вболівають за улюблені команди тільки для того, щоб приєднатися до чужої перемоги і відчути її смак опосередковано.

Те саме можна сказати і про будь-якій ідеї та форми соціального успіху - бізнес, наука, творчість. Скрізь, де є порівняння однієї людини з іншим, можна говорити про зверхність. Не будь у людей проблем з гординею, вони б задовольнилися тим, що їм мінімально необхідно. А як би це позначилося на сучасній державі, яка тільки тим і живе, що провокує своїх громадян прагнути до нових горизонтів і досягати нових вершин успіху?..

У відносинах з людьми гординя проявляється, наприклад, як схильність давати оцінки. У найбільш грубій формі, - це примітивна критика і приниження, які так легко підгледіти на будь-якому форумі або в коментарях будь-якого блогу. Більш тонка форма - це, навпаки, похвала. Може здатися, що похвала - це підвищення співрозмовника, але насправді підтекст зовсім інший. Адже, щоб хвалити, потрібно мати право дати оцінку, а щоб дати оцінку, потрібно ставити себе вище оцінюваного. Тому, не важливо, що робить Моська - гавкає або облизує - в обох випадках вона тішить свою гординю.

У стосунках чоловіка і жінки, гординя також розгортається на повну. Жінки завойовують і підпорядковують собі чоловіків - формують свій почет, потопаючи в ейфорійному почутті власної неперевершеності. А чоловіки відіграють роль героя-коханця, чия головна задача затягнути в ліжко якомога більше жінок і, тим самим, довести свою спроможність. Ця тема вже зачіпалася в статті «“Одружені чоловіки” і “коханці”» і буде продовжена у статті про жіночий душевному устрій - «Чого хочуть жінки?»

Можна навести ще безліч прикладів, але, сподіваюся, основну колію ви вже уловили і зможете продовжити список самі, виходячи з власного досвіду.

Нікчемність або почуття неповноцінності

Найвідоміший прояв полюса нікчеми - це гра в невдахи. Визнавши себе невдахою, людина відмовляється від досягнення успіху і знаходить для себе чудовий спосіб вічно бовтатися в почутті жалю до себе. Таким чином, внутрішній конфлікт знаходить собі вихід і втрачає своє напруження, особливо, якщо вдається знайти вдячного слухача і поплакатися йому в жилетку.

Чутливість, схильність до сумнівів, прагнення подобатися всім, догоджання, підпорядкованість - все це знаходиться на полюсі нікчемності. За всім цим стоїть бажання бути коханим, бажання отримати ззовні підтвердження того, що я - хороший, що я гідний любові, що я маю право жити на цьому світі.

Тут же, на боці людського почуття неповноцінності, знаходяться багато релігій, що захищають сірих і убогих від життя в реальному світі. Найяскравіший приклад - сучасне християнство, яке з усією пристрастю захищає принижених і ображених, даючи їм розраду в своєму лоні і блокуючи всякий їхній душевний і духовний розвиток.

У стосунках чоловіка і жінки, почуття нікчемності безпосередньо відіграється через взаємну емоційну розраду. Жінка грає для чоловіка роль «люблячої» мами, яка погладить, поцілує, повіє на ранку і сховає від усіх бід. І чоловік робить для неї те ж саме - жаліє, заспокоює, витирає сльози. Крім того, лицарська стратегія, описана в статті про чоловіків і коханців - це теж чоловічий спосіб домогтися недоотриманої «любові».

У соціальному житті, почуття неповноцінності диктує вкрай полохливу модель поведінки - помисливість, надмірна обережність, страх перед конфліктами, поступливість. Все, аби заслужити чужу любов, або хоча б уникнути чужої не-любові. Тому така людина весь час шукає порозуміння, виправдовується, пояснює свої вчинки. У той же час дуже терпима до чужої поведінки, прощаючи іншим те, чого не міг би дозволити собі за жодних умов.

Маятник гордості і нікчемності

На маятнику гордості і нікчемності розгойдуються все. Різниця між людьми тільки в амплітуді і в тому, який полюс стає опорою в свідомому житті, а який діє переважно несвідомо.

Мова йде про маятнику тому, що між полюсами завжди присутній енергетичний баланс. Якщо людина надмірно випинає свою гординю, то з усією впевненістю можна сказати, що в глибині душі він з такою ж інтенсивністю страждає від почуття власної нікчемності. І навпаки, якщо людина старанно розігрує роль невдахи, що потребує любові і розумінні, можна стверджувати, що інша сторона її душі рветься на частини від прагнення затвердити свою гординю.

Певне розходження можна простежити між інтровертами і екстравертами. Екстраверти, оскільки вони звернені у зовнішній світ, звичайно, зосереджені на відіграш своєї гордині. Їм важливіше домогтися визнання від інших людей, досягти соціального успіху, перемогти всіх ворогів і друзів. А інтроверти, будучи зосередженими на своєму внутрішньому світі, більше фокусуються на задоволенні свого почуття неповноцінності. Їм не надто цікавий соціальний успіх, набагато важливіше для них встановити такі стосунки з людьми, щоб всі їх любили (читай, - жаліли і втішали).

У той же час, кожен екстраверт, час від часу, потребує перепочинку - в тому, щоб хтось його заспокоїв і потішив, після того, як затвердження власної гордині з якоїсь причини дало збій. Тоді, екстраверт змушений зализувати рани і для цього, звичайно, знаходить собі підтримку в іншому таборі - серед інтровертів, що відмінно вміють жаліти себе та інших.

І те ж саме відбувається з інтровертами. Одного жалю до себе їм не буває достатньо і, хоча б зрідка, вони мають потребу в ін'єкціях похвали і суспільного визнання. Для цього вони звертаються за допомогою до завзятих зверхників - екстравертів.

Ось вам і основа будь-якої соціальності. Внутрішнє протистояння гордості і нікчемності знаходить свою енергетичну розрядку у відносинах з іншими людьми. Друзі, коханці, родичі потрібні нам тому, що ми не можемо своїми силами збалансувати свій внутрішній світ, а тому кидаємося з боку в бік - утверджуємося і тішимося в обіймах один одного.

Увесь соціум спирається на внутрішню невлаштованість людей. Гроші, поп-культура, наука, війни, релігії, відносини - куди не кинь око, скрізь ми знайдемо протистояння полюсів гордості і нікчемності. Прибери з рівняння внутрішній розлад, і, позбувшись цементуючого складу, храм соціальності впаде від першого ж подиху вітру. Але, оскільки у створенні й зміцненні описаної гри беруть участь всі поголовно, будівля соціальності така міцна, що може витримати будь ураган.

Вихід із ситуації

Мудреці кажуть: «Не намагайся змінити світ - зміни себе». Немає сенсу боротися з вітряними млинами, в спробі що-небудь змінити в навколишньому світі. Все що можна зробити - це перестати розгойдувати свій власний маятник, і, коли він буде близький до зупинки, просто зістрибнути з нього.

Практична сторона питання надто індивідуальна, щоб докладно її розписувати. Важливо зрозуміти головний принцип - спроба утвердитися на будь-якому з полюсів не вирішує внутрішнє рівняння, а тільки збільшує психологічний дисбаланс.

Може здаватися, що з досягненням якоїсь межі в соціальному успіху, настане розслаблення, і боротьба припиниться сама собою. Але це не так. З кожною сходинкою на шляху зміцнення гордині, полюс нікчемності і почуття власної неповноцінності стає тільки сильнішим, а тому з кожним кроком будуть вимагатися все нові і більш масштабні перемоги. Тому гонитва за досягненнями та успіхом ніколи не припиниться - вона може лише набирати швидкість, як течія річки перед водоспадом.

Те ж саме і з жалістю до себе - її ніколи не буває достатньо. Втіха, якою б повною вона не була, залишає внутрішній конфлікт незачепленим - друга половина душі, так і буде рватися до соціальних вершин, розколюючи психіку навпіл.

З цієї гри немає іншого виходу, окрім як перестати в неї грати. Але уявіть, наскільки це складно, адже в спробах зупинитися в гру включаються всі ті ж демонічні сили. Жалість до себе буде вимагати продовження бенкету, а гординя буде відстоювати право на самоствердження. І навіть коли людина розуміє, що гра веде в глухий кут і на повному серйозі намагається зійти з цього потяга, вона знову опиняється в пастці - гординя тепер відіграється через відчуття своєї обраності та особливості, а почуття нікчемності буде підігравати в тому, щоб уберегти цей самообман від викриття.

Змінити декорації легко, але дуже складно зійти зі сцени...

Від “Аратти”. Якщо автор цікавився міжоособистісними стосунками, то дав би пряму відповідь, як потрібно вирішити питання досягнення внутрішнього балансу і гармонії. Адже рішення свого часу було запропоновано литовською дослідницею людських стосунків Аушрою Аугустінавічуте, яка на основі теорії Карла Густав Юнга започаткувала окремий напрямок у психології - соціоніку.

Для того щоб збалансувати власну внутрішню розхитаність і невлаштованість внутрішнього протистояння, людині в безпосередній близькості, - в найближчому колі спілкування, потрібна інша людина (друг/подруга, шлюбний партнер, коханець/коханка) - з набором протилежних до неї функцій - її дуал. Це той мінімальний, але необхідний соціальний мінімум людини, за умови наявності якого пара формує цілісний і гармонійний соціальний організм.