Нормандські маневри

Автор/джерело -  © Алла Лазарева, Український тиждень 

Ніхто не здивувався, коли підсумкову прес-конференцію Олланда, Порошенка , Путіна та Меркель у Парижі було скасовано.

“Нічийна партія, - прокоментував французький колега, який також висвітлював переговори “нормандської четвірки”. - Ніхто не поступився інтересами та не отримав того, за чим приїхав”.

Путін вискочив з Єлисейського палацу першим, блідий та роззлючений. Він хутко чкурнув до автомобіля з російським прапорцем, що чекав на нього у внутрішньому дворі, та швидко поїхав, навіть не озирнувшись до преси.

Порошенко вийшов хвилин через 10 після російського лідера. Радий та усміхнений, він помахав журналістам ручкою та теж поїхав. Через півгодини преса дізналася, що Петро Олесійович організовав свій брифінг у приміщенні українського посольства, - тільки для пула, який приїхав з ним з Києва, - та у той самий час, коли в Єлисейському палаці проходила прес-конференція Олланда й Меркель.

Бути на двох подіях відразу не зміг би навіть Гаррі Поттер. Що вже світова преса! Путін в той самий час натаскував “своїх” журналістів у аеропорту. Що означає ситуація, коли чотири учасники переговорів звертаються, паралельно, кожен до свої аудиторії? Тільки одне: вони не домовилися по тих позиціях, які є стратегічно важливими для кожного.

Десь воно й добре. Путін, слід розуміти, утік від преси, бо не мав чим похизуватися в найважливішому для нього проекті - сирійському. “Я сказав Путіну, і дуже чітко, що бомбардувати в Сирії треба лише ІДІЛ і ніякі інші позиції,” - наголосив Олланд. Він, як і Меркель, не відразу зізнався, що на переговорах про Україну йшлося також про Сирію. Обидва лідери, очевидно, узгодивши позиції, спробували були спочатку запустити в інформаційний обіг дипломатичну “обманку” про те, ніби сьогодні між двома війнами зв’язку немає. Але не вийшло. Під натиском журналістів кожен, вагаючись, зізнався: так, говорили, кожен своє, і не домовились.

Порошенко, так само як Путін, вирішив за краще уникнути конфронтації при свідках зі своїми західними колегами. Певне, через слизький та дуже чутливий для внутрішньої української політики концепт амністії для всіх учасників виборів на окупованих територіях. Не бажав, мабуть, Петро Олексійович зізнатись світу, чому саме та на яких конкретно умовах він на цю амністію погодився.

Існує ще один досить контраверсійний для України момент, який озвучив Олланд. Це — черговість процесів: спочатку вибори, потім — відновлення територіальної цілісності та контроль над кордоном. Києву, безперечно, стратегічно вигідніше було б зорганізуватися навпаки: спочатку кордон та повне виведення російських військ та зброї, а потім — вибори.

Власне, про перспективу виборів Олланд та Меркель розповідали настільки радісно, що виглядало, ніби ці вельми гіпотетичні перегони і є єдиним, маленьким кроком уперед у закляклому в часі та просторі мінському переговорному процесі. Але й це відносно.

“Наскільки можна бути впевненими, що російська сторона дотримається домовленостей? - засумнівався кореспондент Le Monde Бенуа Віткін. Сумніви — більш ніж резонні. Адже для тих на Донбасі, хто захопив владу силою зброї, організувати за українським законом вибори — то краще втопитися. Український парламент може, звичайно, ухвалити закон та запустити лічильник на необхідні 90 днів по ньому. Але Донбас та Путін, який, за висловом Олланда, «в певному сенсі в Парижі представляв ДНР та ЛНР», - не факт, що долучаться до нової гри за українськими правилами. Слова, слова... Красномовна відсутність на прес-конференції Путіна робить їх зовсім не переконливими.

Мабуть, єдиним корисним для України наслідком зустрічі “нормандської четвірки” в Парижі є чіткий меседж від Меркель та Олланда: “фейкові” вибори на окупованих територіях не будуть визнані та легалізовані Заходом. Така собі не обтяжлива підтримка Києву та двадцять п’яте китайське попередження Росії. Дрібничка, кажете? Але ж приємно!

Другим конкретним результатом перемовин варто, напевне, назвати чітку відмову Меркель та Олланда піти на союзництво з диктатором Ассадом, закривши очі на численні злочини його режиму, як наполягав Путін. “Європа має чітко показати Росії, що незалежність України, її вільний вибір і територіальну цілісність не виміняють на російську допомогу Башару Асаду", - пише у «Guardian” Наталі Нугаред, колишній директор газети Le Monde, а в 90-х — кореспондент того ж часопису в Україні. - Кроки Росії в Сирії не можна "винагороджувати" шляхом замирення агресора і поступок в європейській архітектурі безпеки". Цей мінімум дотримано. Більшого потенціал “нормандського формату”, вважайте, і не передбачає.