Аратта - На головну

18 квітня 2024, четвер

 

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в містечку Глухів (Сумська область) 12 травня 1870 року, поширилися звістка, що їх знаменитому земляку Артемію Яковичу Терещенко, відомому цукрозаводчику та меценату височайшим указом надано потомственне дворянство. Сини згодом гідно продовжували його справу. А от численні онуки, вже стали прикладати свої здібності в інших іпостасях. Михайло Іванович Терещенко був міністром фінансів та закордонних справ в уряді О.Керенського; Федір Федорович Терещенко був талановитим авіаконструктором, вельми високо цінувався Жуковським, й літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російською армією в І Світовій війні...
Курс валюти:
 урси валют в банках  иЇва
 урси валют в обм≥нниках  иЇва
 урси валют в рег≥онах ”крањни

Погода в Україні:

Наш банер

Наш банер


Світогляд українців

Духовність 29777 переглядів

Світогляд українців
За Велесовою Книгою, фольклором та археологічними даними.

“Арістотель повідомляє, що агафирси в Семигороді закони свої укладають в пісні і їх відспівують, щоби не забувалися.

Відспівування могло відбуватися лише в час урочистостей при святинях, під проводом бесів-жерців, котрі, здається, самі були авторами тих законів.”

Омелян Партицький


Нині фольклором прийнято вважати колективну усну поетичну творчість, хоча не виключено, що первісно вона мала своїх авторів. Термін фольклор походить із англійського Folk-lore, де folk означає “народ”, “рід”, “люди”, а lorе – “таємничі знання”, “вчення, успадковане від Предків з давніх часів”. Таким чином, поняття фольклору значно глибше, ніж тиражоване в багатьох словниках його спрощене визначення як “народна творчість”. Нині по різних фольклорно-етнографічних збірниках розкидані лише окремі уламки колись цілісної системи народних знань. Ще за давніх часів наш народ намагався зберегти їх у писемному вигляді, але зміна ідеології в 988 р. завдала значного удару саме писемній традиції язичницької культури. Було спалено сотні дощок із давніми письменами, які були призначені для передачі нащадкам тих таємничих знань. Велесова Книга – одна із таких книг народної мудрості. Ця дерев’яна книга Волхвів, згадує “Слово о Правді” – мабуть, ще давніші записи нашої історії та духовної спадщини

Коротка історія знахідки Велесової Книги

Дерев’яні книги... Кому з нас не перехоплювало подих при думці, що можемо коли-небудь почитати дерев’яну книгу! Хоча нині вже й не кожна сучасна людина здатна збагнути зв’язок отого древнього (стародавнього) з дерев’яним (зробленим із дерева). Насправді ж, дерево, древо, древній – слова одного кореня. А коріння наше таке глибоке, що осягнути його сьогодні може далеко не кожен, а дехто вважає, що це й не обов’язково... Та чи справді це так? Ось уже близько тисячі років нам, українцям, нав’язують думку про те, що нібито наші Пращури не мали писемності аж до X століття, і що тільки християнство принесло нам письмо, книги й культуру загалом.

Однак безліч очевидних фактів не дають повірити цим ідеологічним вигадкам. От, приміром, хоча б те, що археологи знаходять багато знарядь для письма – різного роду загострених паличок – писачків (з кістки, металу, дерева). Як може бути, що знаряддя письма знаходять, а самого письма немає? Річ у тому, що матеріали для письма (дерево, шкіра, береста) є нетривкими, тому і не збереглися до нашого часу. Учні за часів Київської держави вчилися писати на дошках, покритих воском. Напис можна було легко зчистити й зробити інший.

У фольклорі західних слов’ян збереглася назва “дошки правдодатні”, якою називали давні письмена, накреслені на дереві.

Очевидно, ці тексти були призначені для певних юридичних потреб давнього суспільства, адже в Київській державі відома “Руська правда” – звід законів. У давнину правові норми були тісно переплетені з релігійними, недаремно правда і право, праведність і православ’я здавна були синонімами. Та про це йтиметься далі... Дещо ліпшим матеріалом для писання була глина. Збереглося кілька написів на глиняних горщиках. Такі зразки маємо ще з доби Трипілля, їх досліджували Валентин Даниленко, Микола Суслопаров, Юрій Мосенкіс.

Велесова Книга не вигулькнула зненацька, як щось нереальне. Ні, вона була закономірним явищем у довгому ланцюзі розвитку нашої писемності. Так само закономірною була й спроба записати давні релігійні тексти, які досить довго існували в усній формі. І хоча й сьогодні навіть деякі язичники стверджують, що язичницька віра не потребує Святого Письма, однак, можемо знайти арґументи, що свідчать про існування давніх записів релігійного характеру. Поки народові не загрожувала чужа ідеологія у вигляді чужої віри й чужих богів, доти не було й потреби в записуванні свого віровчення. Так було в Індії й Японії з язичницькими текстами, які почали записувати лише тоді, коли виникла загроза насадження народам штучної релігії – буддизму. З нашими Предками трапилося те ж саме, відколи загроза християнізації стала очевидною для Волхвів, служителів давньоруської етнічної релігії.

Віра передавалася з уст в уста, від Дідів-Прадідів до синів-онуків. Усна традиція була певною мірою й захистом своєї віри від чужинців, бо її передавали тільки своїм. Коли ж загроза втрати власної віри постала з усією своєю жорстокістю і очевидністю, Волхви мусили знехтувати загрозою прочитання текстів чужинцями, заради вищої мети – збереження цих текстів до ліпших часів для своїх, бодай, віддалених нащадків. Такі часи нині настали, і ми можемо прочитати ті письмена, що дійшли до нас крізь століття.

Дошки з давніми письменами знайшов у м. Великий Бурлук на Харківщині, вірогідно, в 1919 році під час так званої “громадянської” війни полковник білої армії Алі (Федір Артурович) Ізенбек, який вивіз їх до Брюсселя. Там, у 1925 році з дошками ознайомився письменник-емігрант (за походженням українець) Юрій Миролюбов, який кільканадцять років займався очищенням, копіюванням і прочитанням текстів. Багато літер було стерто, частина дощок розбита чи пошкоджена часом. Оскільки фотографії виходили нечіткі, він змушений був переписувати тексти вручну. Трагедією для справжніх шанувальників пам’ятки є те, що дошки зникли у вирі Другої світової війни. Залишилися тільки її переписані копії та одне фото дошки № 16. Досліджень Велесової Книги та публікацій в Україні й за кордоном існує вже чимало.

Перші її переклади були недосконалі, бо їх робили переважно шанувальники старовини, які не мали лінгвістичної освіти. Професор Володимир Шаян започаткував наукове вивчення Велесової Книги, але не встиг зробити повного перекладу – переклав тільки кілька дощечок. В Україні повний переклад Велесової Книги сучасною українською мовою вперше здійснив Борис Яценко – мовознавець із Ужгорода.

Але дослідження продовжуються. Рідновіри України використовують тексти Велесової Книги у своїй релігійній практиці. Необхідність священної мови очевидна, особливо в сучасному світі, де як ніколи існує потреба відділити священний час від буденного. Це досягається різними засобами: і традиційним національним вбранням, і музикою, і співом... Та найкраще допомагає віще Слово, яке присутнє в усіх релігіях: католики користуються для цього латиною, ортодокси – церковнослов’янською мовою, юдеї – гебрейською, мусульмани – арабською, хоча всі вони в побуті (буденному часі) цими мовами не користуються. Язичники звертаються до Богів рідною мовою, але вживають при цьому мову високої поезії. Це спонукає людей до власного осмислення наших “дошок правдодатних”, якими є Велесова Книга.

Християнській церкві й сьогодні не вигідно визнати Велесову Книгу справжньою пам’яткою язичницької культури. Не дивно, що і нині чимало дослідників-науковців із християнським світоглядом не визнають цю книгу, стверджуючи, що її написав невідомий фальсифікатор. Однак ми не ставимо за мету заглиблюватися у цю проблему, а лише наведемо один арґумент. Велесова Книга розкриває такі глибинні істини язичницької віри наших Пращурів, подає такі позачасові відомості, що сучасному авторові з такими знаннями вигідніше було б стати відомим науковцем, ніж невідомим фальсифікатором!

Ми вивчатимемо Велесову Книгу насамперед як священну книгу нашої давньослов’янської етнічної віри, але чітко усвідомлюємо, що цією книгою не вичерпуються усі світоглядні особливості нашої прадавньої релігії. Безперечно, у ній знайдемо глибинну мудрість, залишену нам у спадок. Ми ще довго будемо цитувати крилаті вислови, читати молитви й звертатися цими словами до рідних українських Богів, не раз будемо вчитуватися у кожен рядок і думати над кожним словом. Нині тільки починаємо цю нелегку, але заворожливу працю. Це таїна, яку нам ще належить відкрити для себе і своїх нащадків. Отже, незалежно від того, хто написав Велесову Книгу, вона, без сумніву, є твором віщого натхнення духовної особи і була написана з благородною метою – зберегти від загибелі духовні скарби руської Віри!

Вчення про Сотворення Світу

Як і кожна етнічна релігія, Віра наших Пращурів мала вчення про Сотворення Світу, що відбулося невідомо коли, тому й не намагаймося встановити його точну дату. Почнімо з писанки...

Сьогодні Великодня писанка відома у всьому світі як етнокультурний символ України. Але не всім відомо, що донедавна християнська церква суворо боролася проти Великодніх писанок, крашанок і короваїв. Заборонивши їх ще в X столітті після насильницького впровадження чужої віри, попи впродовж майже сімсот років накладали покарання на українських селян, які щороку з настанням весняного рівнодення, коли літнє світло перемагає зимову темряву, здійснювали обряд причастя до космічного Воскресіння Світла.

Про крашанки й писанки писав християнський чернець Іван Вишенський, який у тяжкий для України час втік до греків на гору Афон, аби звідти посилати своїм землякам повчання: “пироги і яйця надгробні всюди ліквідуйте” (1599 рік). Чому ж народ так вперто справляв цей Звичай, навіть уже забувши значення писанки? Адже попи доклали чимало зусиль для того, щоб аж у кінці XVIII – на початку XIX ст. народ повірив, що яйце є символом воскресіння юдея Ієшуа (Ісуса Христоса). Для тих, хто не знає, скажемо, що в давній Іудеї ніколи не було звичаю писати писанки чи красити крашанки, тим більше – пекти пухкі Великодні короваї. Кочовий скотарський народ не знав хліборобства. Чому ж українці досі пишуть писанки й споживають крашанки? Нині ми сказали б, що це генетична пам’ять. Родова (саме так перекладається грецьке генетична) пам’ять, яка існує у підсвідомості українців, дає їм змогу, навіть будучи насильно охрищеними, виконувати той Предківський Звичай давньої віри: поминати своїх покійних родичів крашанками – символом їхнього (а не Ісусового) воскресіння.

Завдяки Велесовій Книзі ми знаємо, що душа покійного йде до Лук Сварожих (в небесний Рай), де “перебуде якийсь час і отримає нове тіло”. Тоді Сварог посилає цю душу знов на Землю для втілення в українських немовлятах. Таким чином, воскресіння означає кругообіг душ через три світи: людський (Ява), покійних Пращурів (Нава), Божественний (Права). Отже, споживання Великодніх крашанок – магічний обряд викликання цих душ до життя! У Велесовій Книзі знаходимо пояснення істинного значення Великодньої писанки. Цьому присвячена вся перша дошка: “Се бо Дажбог створив нам яйце, яке є світ-зоря, що нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була. Так це душі Пращурів суть і ті світять нам зорями од Іру”. Ось наша рідна Веда про Сотворення Світу.

Саме наш рідний Дажбог сотворив яйце – універсальний зародок всього живого на Землі й у Всесвіті, і сама Земля наша нагадує Великодню писанку. Тоді Дажбог повісив Землю-писанку в безмежному Всесвіті й влаштував так, щоб вона була “удержана”. А тримають її Душі Пращурів наших (духовна сила, енергія), які світять нам зорями з Вирію – Раю, тобто країни Предків. Духовну силу Пращурів підтримують наша пам’ять і молитви Рідної Віри. Коли ж народ забуває про свій зв’язок поколінь, тоді відбувається непоправне – зникає Рід (народ, нація).

Тому Волхви нагадують і застерігають: “Це душі Пращурів наших од Іру дивляться на нас і там від жалю плачуть, і дорікають нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, а ще й глузували. Це істинно, що недостойні бути Дажбожими Внуками!” (дошка 1).

Отже, ще задовго до Коперника наші Пращури знали, що Земля не стоїть на трьох слонах, а крутиться в космічній “безодні”, і що вона не плоска, а кругла, як яйце. Знали вони й про ту силу, яка “удержує” цей космічний рух, тобто правує (керує) Всесвітом. Цю силу вони називали Прав, або Права.

Саме закони Права нагадує автор першої дошки Велесової Книги своїм сучасникам, а заразом і нам, своїм нащадкам, він дорікає за те, що стали соромитися свого рідного віровчення: “Даремно забули доблесні наші старі часи, бо куди йдемо – не відаєм. А так, озираємося назад і речемо: невже ми устидилися Наву, Праву, Яву знати і навколишнє відати й думати?”

Космогонічні колядки українців поглиблюють і доповнюють наші знання про Сотворення Світу. Співані на Різдвяному славленні пісні є першою урочистою частиною обряду, коли гурт колядників, первісно Волхвів (служителів культу), виспівував святе Вчення про Сотворення Світу. Серед безмежного космічного моря росте Дерево Світу (явір, клен, дуб), на якому сидять голуби (символи Різдва, творці-деміурги) і “радоньку радять, як Світ сновати”. З моря дістають матеріал для створення Неба, Сонця, Місяця й Зірок. Різдвяний птах (сокіл, голуб, орел) – символ духовної сили Отця Сварога, тобто його Святий Дух.

Ці образні порівняння, незважаючи на свою високу поетичність, водночас ані трохи не розходяться із науковими знаннями про Сотворення Світу з первісного хаосу (безмежного моря), з якого духовна потужність Бога-Творця (птах) дістає на поверхню усі елементи космічного ладу (Землю, Місяць, Зірки). Друга колядка розповідає про Сотворення Землі: сокіл пірнає у воду, щоб дістати “троє насіння”: перше насіння – чорна землиця, друге насіння – яра пшениця, третє насіння – зелена травиця... Символіка зрозуміла: насіння є тим універсальним зародком життя, з якого, знову ж таки завдяки силі Божественного бажання, з’являються на світ землиця, пшениця і травиця. Ці колядки в Україні побутують і нині.

Та існує чимало священних текстів, які вже перекручені втручанням чужовір’я. Однак їх можна очистити, знаючи Рідне Віровчення. Так відтворена картина Божественної Братчини, що відбувається на Небі. Боги сідають за стіл, головує Сварог-Отець. Боги помічають, що серед них нема Святого Різдва. Сварог посилає свого сина Перуна, аби той приніс Святе Різдво. Перун спускається на землю й зустрічає сиве голуб’я, у якого з рота полум’я іде, з очей іскри сипляться. Зустрічаються дві вогненні стихії. Перун “лякається”, не впізнавши Різдвяного птаха, бо вогненний птах Сонця сильніший навіть від вогненної блискавки Перуна. Сварог дорікає Перунові за те, що не приніс Святого Різдва: “Ото ж і було Святеє Різдво. Було б його на руки взяти, сюди принести, на стіл покласти, зрадувалися б усі свята, що перед ними Святеє Різдво сіло... Ой устаньмо, та й помолімося, Святому Різдву поклонімося!”

Міф про Перуна не суперечить науці – це довели експерименти фізиків ще в 1953 р.

Збільшення дня після зимового сонцестояння символізує Сотворення Світу (світла) і супроводжується співом священних текстів. Дванадцять (інколи тринадцять) Різдвяних страв на столі є жертвопринесенням усім місяцям року, тобто Богам-Сварожичам, покровителям дванадцяти або тринадцяти свят Кола Сварожого. Урочисте внесення Дідуха (житнього снопа) є головним обрядом на честь Святого Духа наших Пращурів, які тримають нашу Землю своєю духовною силою. Тому й споживання Куті (пшеничної каші) символізує вічність нашого Роду і є магією родючості.

Знання про рід

Кожен українець, який починає читати Велесову Книгу, має усвідомити своє Божественне походження. Український народ створений Сварогом, який ще має ім’я Род. Сварог є нашим Пращуром, і саме Він дав нам Заповіт через Отця Ора щодо того, якими мають бути русичі-українці: “Це мовив Ору Сварог наш: «Як мої творіння створив вас од перст моїх. І хай буде сказано, що ви – сини Творця, і поводьтесь, як сини Творця. І будете, як діти мої, і Дажбог буде Отець ваш. Того мусите слухатись, і Той вам скаже, що маєте діяти. А як мовить, так і творіть»” (дошка 25).

Сварог – Творець, названий в народі золоторуким майстром, створив людину од “перст своїх”, тобто виліпив своїми пальцями, по-іншому вирізьбив своїм золотим топірцем, з яким його зображає ведійська традиція. Та можливе й інше прочитання цього образу: Сварог створив нас із частини свого тіла – пальців, які є символом творчої праці народу. Про цю працьовитість також маємо повчання: “Се бо мали вказівку на часи наші, аби не хибно діяли й Отцям почесті справляли. Не бездіяльні персти товкли о дерево, а щоб руки наші утрудились о рала наші, а мечами добували незалежність нашу” (дошка 14).

Отже, Сварог – Творець Роду людського на Землі. А як же народилися Внуки Дажбожі? Перша родовідна легенда Велесової Книги викладена в дошці 16 і присвячена Велесові, Богу таємничих знань, про якого сказано, що він є “пристанище і сила”. Доблесний і працьовитий муж, названий отцем в Русі, мав жону і двох доньок. Було в них багато овець, корів та іншої худоби, яку вони випасали в степах. Саме у степах не міг він знайти достойних мужів для своїх дочок. Він молив Богів, аби вони припинили згасання роду. І Дажбог почув ту молитву і дав йому вимолене. Ось як було проречено те: “Се Бог гряде межи нас і будемо народжувати, бо вже Ясна тче йому”. Богиня Ясна з’являється завжди при народженні дітей. Вона тче нитку життя новій людині, як Богиня Долі, Рожаниця.

Ясна – Богиня жіночої плідної сили, яка уособлюється в блискавці. Недаремно вона згадується поруч із Перуном (дошка 7-В), який є втіленням чоловічої плідної сили. І нарешті, Бог Велес отрочат несе. Це йому завдячують руси й хвалу речуть нині і завжди, і до віку віків! Це не тільки вчення про народження Дажбожих Онуків, але й про єдність духовного (Божественного) і тілесного (земного), що символізують Дажбог і Велес.

Про Божественне походження усіх слов’янських племен неодноразово будуть нагадувати нам Волхви в цій святій книзі: “Се бо ми є слов’яни, бо славимо Богів, і се ми внуки Богів наших Сварога і Дажбога” (дошка 36-Б); “І повели русів Громовиці, як синів Отця нашого Перуна і Дажбога внуків” (дошка 23); “вже греки йдуть на нас і силою гримлять, але Перун нам Отець, і се тих греків розтрощимо!” (дошка 32).

Існує й інша родовідна легенда. Прародителями слов’ян Велесова Книга називає Отця Богумира і Матір Славуну, які, дбаючи про майбутні роди своїх п’ятьох дітей (трьох дочок і двох синів), підбирали їм достойне їхньої крові подружжя. Отець Богумир, послухавши жону свою Славуну, поїхав куди очі дивляться і спинився під дубом, що стояв у полі, та й залишився ночувати біля Вогню.

Дуб – священне дерево наших Предків, він завжди був захистом для людини, символом Божої сили. Під дубом здійснювалися і шлюбні обряди. Саме тут і зустрілися йому троє мужів, які шукали собі жінок.

Так три вісники: Ранок, Полудень і Вечір стали мужами трьох доньок Отця Богумира: Древи, Скреви і Полеви.

Від цих родів походять племена древлян, кривичів і полян, а від синів Сіви й молодшого Руса – сіверян і русів. Імена ж трьох вісників, напевно, несуть у собі якесь символічне значення, зрозуміле авторові ще в IX столітті. Нині ми можемо лише здогадуватися, що йдеться про духовне значення цих постатей, подібне до статусу Божественного походження Дажбожих Онуків, адже древляни – сини Ранку, кривичі – сини Полудня, поляни – сини Вечора. Можливо, це символи розміщення племен щодо сторін світу: схід, південь, захід. Хоча знаємо, що вже у IX ст. н. ч. сіверяни й кривичі жили на півночі, а древляни на захід від полян. Та все ж вони були об’єднані під назвою руси і державним утворенням Русь.

Однак на дошці 9-А розповідається про події дуже віддалені навіть від самого автора, бо “утворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому... літ за тисячу триста до Германаріха”.

Отже, маємо змогу встановити приблизний час описаних подій. Готський король Германаріх правив з 351 до 375 р. н. ч., отже, формування руських племен відбулося у середині IX ст. до н. ч., тобто в кінці арійського періоду, коли в Європі, Індії та Малій Азії відбувалося значне переселення племен: “А в ті часи була битва велика на берегах моря Готського. Отам Праотці накидали кургани із каміння білого, під яким погребли бояр і отців своїх, що в січі полягли” (дошка 9-А).

Готським морем у давнину називали Меотиду – Азовське море, а Семиріччя – місцевість, на якій течуть сім рік. Нині цю назву має Красноярський край, є також думки, що наші Предки-орії (арійці), побувавши в II тис. до н. ч. в Індії, де також є Семиріччя, уже в IX ст. до н. ч. поверталися на свою Прабатьківщину в Подніпров’я.

Маємо також згадку про це у Велесовій Книзі: “із Пендеба йдемо” (Б. Яценко перекладає це як Пенджаб – місто в Індії).

Третя родовідна легенда Велесової Книги оповідає про Отця Ора (Орія, Арія), який жив у середині VII ст. до н. ч.: “Од Отця Ора походимо...” (дошка 6-В).

Ор мав трьох синів, які розселилися у різних краях Європи: “І рушили всі Світогляд українців (за Велесовою Книгою...) троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки три славні племена виникли” (дошка 4-Г).

Нині в цих синах ми з легкістю впізнаємо відомих нам Кия, Щека і Хорива, які стали засновниками трьох слов’янських народів – русів (киян), чехів, хорватів.

“Од Отця Ора до Діра пройшло тисяча п’ятсот літ” (дошка 6-В); “Мовимо так, що літ за тисячу п’ятсот до Діра пішли Прадіди до гори Карпатської... а старійшиною роду був Щек, од оріян той був” (дошка 5-А).

Ці записи цінні для нас тим, що тут маємо справу з конкретним датуванням подій. Оскільки дошки Велесової Книги написані в IX ст. н. ч. (бо після Аскольда, Діра і Рюрика інші князі не згадуються), то й відраховують час подій від сучасних автору правителів. Дати життя Діра точно не відомі, хоча є дата його походу разом з Аскольдом на Візантію – 860 рік. Це й дало змогу встановити приблизний час життя Отця Ора (середина VII ст. до н. ч.). Таким чином, і заснування Києва можемо датувати точніше, а не так, як нам нав’язала радянська академія наук!

“Ішли до Гори великої, до долини травної і багатої злаками. Там оселився Кий, що був засновником Києва. То був престол Руський” (дошка 4-Г).

Якщо взяти це датування за основу, то, мабуть, у 2000 році ми мали б святкувати вже принаймні 2700-річчя нашої столиці України-Руси – славного міста Києва. У цих же дошках руси-кияни ототожнюються з антами, а в дошці 7-В чітко сказано, що руси, розбивши римлян, готів і гунів, “утворили Край Антів і Скіфію Київську”. Ці події, як знаємо з історії, відбулися у IV ст. н. ч.

Відомо також, що скіфами нас називали греки ще, мабуть, з тисячу років. Візантійський літописець Лев Диякон називає скіфами воїнів Великого князя Святослава, та й у козацьких літописах неодноразово натрапляємо на згадки про “наших скіфо-сарматських Предків” навіть за часів гетьмана Богдана Хмельницького.

Цю легенду про трьох синів Ора можемо також зіставити з легендами, що переказав грецький історик Геродот, який жив приблизно на 150 років пізніше від Отця Ора. У Геродотовій легенді про родовід скіфів батьком трьох синів названий Таргітай. Від імені Орія (Арія) тут тільки корінь Ар-.

Імена ж синів такі: Арпоксай, Ліпоксай, Колоксай. Чи можна було б упізнати в них Кия, Щека і Хорива?

Відомо чимало прикладів, коли греки перекладали наші імена на свою мову, повністю перекручуючи їхнє звучання. Так, дослідники вважають, що ім’я Ліпоксай первісно могло бути Ріпо-цар, тобто цар Рипейських гір (закономірний перехід л–р), і ототожнюють його з Києм. Арпоксай, за значенням, – цар підземних глибин, тобто змій. Зіставивши ще й вірменський варіант цієї легенди, де змієм (Мелтеєм) називається Щек, дійшли висновку, що й ім’я цього брата у перекладі означало змій. Колоксай – Сонце-цар (бо коло – сонце, Хорс), вірогідно, Хорив. Ось що значить вчити історію з подачі іноземців...

Але не варто забувати й про високу роль міфів. Навіть якщо імена чи дати виявляться неточними, це все одно не применшує ролі цих священних текстів, навпаки, міф дає змогу розсунути рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкривши тим самим місце для священного спогаду, вищого ідеального світу Пращурів!

Поняття кровної спорідненості з Рідними Богами тисячоліттями давало силу й мужність нашим світлим Предкам вистояти і залишитися народом із власною людською гідністю, культурою і моральністю, щоб відвоювати свою землю від різного роду зайд і загарбників.

“Боги наші – суть великі родичі” – записано в 33 дошці. Слово родичі – пов’язується не стільки з багаточисельною ріднею, як це ми розуміємо нині, скільки саме з поняттям і словом родителі, яке наші мовознавці на початку XX століття почали вважати “русизмом”, замінивши його нібито українським “літературним” батьки. Однак і нині в українських селах люди розуміють слово родителі як сукупне поняття батько-мати, тобто ті, хто народив.

“Славимо Дажбога і буде Він наш по крові тіла (кровний) заступник від Коляди до Коляди” (дошка 31).

Велесова Книга змусила замислитись і над прадавнім словом покровитель (дослівно: по крові тіла), тобто родич (такими покровителями були духи покійних родичів), і над словом Покрова, що походить від укривати, а також покрівля слов’янське криша (нині як літературне вживають німецьке “дах”), і люди, які живуть під одним дахом, тобто знову ж таки – родичі, сім’я, рід, і, звичайно, Дух – охоронець родини. Святість крові є основою всього Роду: “Багато крові коштував той похід слов’янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував, бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі” (дошка 4-Г).

Про кревність знаходимо також слова в дошці 3-Б: “Інше бо кревність – є свята кров наша. Про те мовили, як вибирали князів старотці наші, і так правили п’ятнадцять віків через віче”. Тут кревність означає походження роду, бо чистота крові грала найголовнішу роль при виборі князя. Наш народ умів відрізняти себе від чужинців, знав споріднені племена і все це передавалося в народній пам’яті через перекази: “Не забудемо також ільмерців, які нас охороняли. Були не окремі, а з нами злилися і кров свою дали нам. Давно були на Русі хозари, а зараз варяги; ми ж русичі, аж ніяк не варяги” (дошка 4-Г).

Як і давні греки, наші Предки піклувалися про чистоту руської крові (пор. з висловом Емпедокла: “найкраще мислять кров’ю”, тобто категоріями родової спільноти).

Кілька разів ільмерці ототожнюються з іллірійцями, про яких дошка 7-Є згадує: “Тут бо кажуть всяке, та правди ніде діти – іллірійці були поглинені нами”, тобто, кажучи сучасною термінологією, також асимілювалися нами. “Був народ родичами з ільмерцями, із того кореня роди наші” (дошка 2-А). Нині нащадками іллірійців деякі вчені вважають албанців. Цікаво, що в XIX ст. у Хорватії й Словенії існував рух Відродження під назвою “ілліризм”. Отже, ці слов’янські народи вважають себе нащадками іллірійців, про яких згадує Велесова Книга.

Таких і подібних прикладів встановлення спорідненості племен і народів, або встановлення етнічної належності (сучасною мовою – національності) певних історичних осіб Велесова Книга має чимало. Так, зустрічаємо тут знайомих Аскольда і Рюрика, які, називаючись русами, творили беззаконня.

Волхв подає науку русичам на майбутнє про те, як не можна довіряти чужинцям правити нашим краєм: “Бо це Аскольд узяв воїв своїх, посадив на лодії і йшов грабувати інших, так ніби йшов на греків нищити міста їхні і скласти жертву Богам в землі їхній. Але то була неправда, бо Аскольд – не русич, а варяг і мав іншу мету... Ні Рюрик не є русич. Той бо лис іде хитрувати до степу і б’є купців іноземних, які йому довіряються” (дошка 8/27).

Про Діра сказано: “Дірос – це був греколанець” – грек (дошка 29). “Дірос еллінський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому раніше нього (Аскольда). І се Аскольд забив Діроса, і є він один на те місце, і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога” (там же).

Як видно, чужинці, або ті, в кому вже була чужинська кров, не мали права правити русами, але вони всіляко намагалися це робити вже з IX ст.

Саме такі люди завжди були і є нестійкими у своїх вчинках, роздвоєними особистостями, які легко піддаються на чужинські приманки (прийняття чужої віри, зрада Звичаю тощо), що завжди несе зміну ідеології і погіршення життя народу. “Той Аскольд приносить жертви богам чужим, а не нашим... А греки хотіли нас христити, щоб ми забули Богів наших і так обернулися [в їхню віру] і стали їхніми рабами. Постережемося того...” (дошка 6-Є).

Щоб нічого не забулося з нашої минувшини, у Велесовій Книзі названі різні слов’янські племена, які проживали на території нашої України: кіморії (кімерійці), скіфи, костобоки, анти, дуліби, венеди, боруси, слави, яси (сармати), нери (неври) та ін. Це вже пізніше, коли історію нам почали писати чужинці, ті племена почали вважатися якимись іншими народами, які нібито населяли цю землю. Всі історики-іноземці запевняли, що ми були дикунами, нерозвиненими, неосвіченими й некультурними.

Все це проголошувалося ними задля виправдання їхніх власних загарбницьких намірів. Чи не тому й грек Геродот писав, що наші Предки скіфи знімали скальпи й пили кров із черепів забитих ворогів, щоб показати всьому світові, що цей народ треба знищити або зробити рабами, бо на більше він не заслуговує.

Як правило, загарбники несли на завойовані землі свою значно примітивнішу культуру, викорінюючи всі здобутки людського духу корінних народів.

Єдність слов’янських племен у всі часи лякала греків, римлян, німців та інших, тому вони вигадували різні назви цих племен, щоб роздробити Скіфію-Русь на малі плем’яні групки, позбавити їх почуття кровного зв’язку. Ці стратегічні плани наших ворогів значною мірою досягли успіху саме через втрату нами власної віри. Майже тисячу років ці історики твердять, що кімерійці, скіфи, сармати, анти, руси й українці – це різні народи, які постійно витісняли, виганяли один одного з нашої землі, на яку самі приходили невідомо звідки.
Велесова Книга повідомляє про кімерійців як про наших Предків: “Були кіморії, також отці наші, і ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених” (дошка 6-Е). Тому Волхви не забувають згадати всіх наших родичів, щоб жодне слово не забулося, жодне знання не втратилося, бо: “кожний зробив якесь благо для русів. Пам’ять наша те вдержить, бо мусимо їх славити кожної Тризни-Тривіди і зберігати пам’ять про них для синів наших. І ніхто не сміє те забути, бо проклятий буде Богами нашими і людьми. І люди імено його охибнуть (зневажать) на віки” (дошка 25).

Тризна-Тривіда – поминальні обряди нашої віри. Цей величний Звичай має на меті зберегти пам’ять про наших Богів і Героїв та встановити духовний зв’язок поколінь. Тризна-Тривіда (дослівно: три знання, три відання): перше – про Богів, друге – про героїв, третє – про Звичай нашого Роду.

Бо саме на цих обрядах згадуємо передусім про Богів Права, які є нашими Праотцями і правують Світом, далі – про наших героїчних Пращурів, які перебувають на Луках Сварожих поруч із Перуном, і, нарешті, ми поминаємо їх, виконуючи наш Звичай багатотисячолітньої давнини, тим самим прилучаючись і до третього відання – знання рідного обряду. Саме так відновлюємо втрачені колись сили (енергію) нашого Роду (нації) і отримуємо духовне живлення для нашої виснаженої родової (генетичної) пам’яті.

Знання про Праву, Яву і Наву

У кожного народу є своя рідна правда. Рідна правда українців-русів – у єдності з Рідними Богами. Ця єдність підкріплена Божественним народженням і регулюється законами Прави. Знаючи ці закони, українець не чинить зла українцеві й рідній землі, а всіляко намагається підтримати свого брата в усіх добрих намірах, які будуть спрямовані на користь нашій державі. Коли українець усвідомлює свою відповідальність перед майбутнім, він дбає про своє добре ім’я і всіляко примножує свої добрі справи, тим самим заохочуючи інших українців до спільного творення блага для своєї землі.

Поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту мали ще трипільські землероби VI– III тисячоліть до н. ч. Мала його й орійська цивілізація, що зародилася саме на нашій Праукраїнській землі, на берегах Дніпра й Чорного моря. Саме орії (арії) й занесли свої Веди (Знання) в Індію й Персію (Іран), так само ці знання поширилися в Грецію й Рим, де в давнину було багато споріднених з нами племен.

В Ріґведі, найдавнішому святому письмі оріїв, поняття Прави передається словом R’tаРита, що означає космічний закон, за яким невпорядкований хаос перетворюється в упорядкований космос і забезпечує умови для існування Всесвіту, людини та її моралі. Як і ведійська Рита, українська Права дає лад круговороту Всесвіту і встановлює обрядовий лад на Землі. Вона визначає не тільки астрономічний (фізичний), але й звичаєвий, моральний (тобто духовний) бік життя загалом.

Закони Права відомі в усіх арійських народів: індійська Рита, іранська Аса, давньогрецька Діка, яка згодом перетворилася в Богиню справедливості й зображали її вже як жінку. В Україні також існують залишки вчення про Праву у вигляді казок про Правду і Кривду, яких так само уявляють жінками. У давнину поняття про Праву було ширшим: Права, Пращур, Прадід, право, правда, правий, праведний, справедливий, правитель – все це слова одного кореня. У давньоіндійській мові – санскриті, яку сформували прародичі аріїв близько II тис. до н. ч., також існує багато похідних від слова Права. Вони допомагають нам зрозуміти деякі потаємні значення наших Богознавчих слів і понять. Усі санскритські слова з коренем прав- так чи інакше пов’язані з вірознавчими поняттями: рravа – той, хто витає в небі; рravа – дмухання, дух; рravatа – легкий вітерець (той, що дме). Цікаво, що слово рravar(о)sа означає дощ, і тепер для українця його значення прозоре й зрозуміле без перекладу як “права роса”, тобто роса, яку посилає Права (Бог з Неба).

У Велесовій Книзі дощ – Жива Вода, яка тече як благо від Богів до нас. Для тих, хто вже прочитав Велесову Книгу, не буде дивною і стародавня назва нашої Віри “Православ’я” (від “Право+славити”), яка означає: “славити Рідних Богів Права”. Назву православ’я у нас так само відібрано, як і назву Русь. Поєднати ж православ’я наших Пращурів із юдохристиянством не вдалось і за тисячу років.

У давнину слово славлення вживали у значенні богослужіння (польською мовою – набоженство). Богів не просили, їх тільки славили, підтримуючи таким чином постійний зв’язок із космосом, і отримуючи у такий спосіб необхідні духовні сили. Віддати належну шану рідній духовності – це є головною метою славлення й означає єднання Богів, людей і духів померлих родичів. Про це сказано: “Молімось Богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші, і щоб мали ми життя з Праотцями нашими, в Богах зливаючись в єдину Правду – так оце єсть ми, Дажбожі Внуки!” (дошка 1).

Дажбожий онук керується Законами Прави, Яви і Нави. Ці закони записані нашими Праматерями на українських рушниках: дерево-квітка, що проростає з вазона чи глиняного глечика, символізує триярусну світобудову. Найнижча сфера – це коріння дерева. Саме воно є першоджерелом існування всієї Світобудови. Це світ Предків Роду, покійних родичів, світ Нава. Однак першопричиною існування цього коріння є світ Права – Божественне бажання, дане згори, тобто з верхньої сфери – крони дерева (падають плоди, летить насіння тощо).

У народі й до сьогодні побутує приказка: “Де є коріння, там виросте й гілля”. Давши життя корінню, Права тим самим дає життя Яві – проявленому життю людей, тобто стовбуру дерева. Таким чином, всі три світи взаємопов’язані своєю єдністю. Нава – не просто підземний світ, це світ духів, безтілесних образів наших родичів, який існує у нашій пам’яті. Нава – також сон, забуття, видимі під час сну образи, марення: “Се видів сон у Наві” (дошка 19). Нави не боялися, але й не поспішали до неї. Своє життя підтримували активною діяльністю. Про тих, хто розслабився, казали: “багаті зніжили мечі свої, тому швидко підуть у Наву” (дошка 22).

Той світ (Нава) може створювати духовну енергію для підтримки своїх нащадків, якщо вони ще не втратили пам’ять Роду. Цей світ (Ява) – світ живих людей, в якому поєднане природне (біологічне, успадковане від земних Предків) і духовне (ідеальне, дане Богами). Проживши у проявленому просторі відведений Богами час, душа повертається до свого першоджерела – через світ Нави до Богів Прави.

Про це знаємо з першої священної дошки Велесової Книги: “Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює життя наше, і та, коли одійде, смерть є. Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв” (дошка 1).

Отже, душа живе вічно, а тіло, старіючи, зношується. Тіло – лише одяг душі. Тому Боги забирають старе зношене тіло і через певний час дають душі нове вбрання. Віра в переселення душ, у вічність душі виховувала безстрашність і впевненість у своїх силах: “Од Отця Ора походимо, і той час від часу... народжується серед нас, бо пов’язано це так до самої смерті” (дошка 4-Г). Русич не боявся смерті, бо: “Права є з нами і Нави не боїмося, бо Нава не має сили проти нас” (дошка 7-Д). Душа померлого відправляється на Луки Сварожі, до Вирію-Раю, де її чекають душі Пращурів, які відійшли туди раніше: “А там побачимо Пращурів своїх і Матерів, які порядкують у Сварзі і там отари свої пасуть і віни свої вінять і життя мають, як і наше. Там немає ні гунів, ні еллінів, тільки Права княжити має. І та Права є істинна, як Нава є скинута, але Яві дана, і пребуде віки вічні біля Святовита” (дошка 26).

Тут пояснимо головні поняття, виділені в тексті:

Сварга – найвище Небо, житло Сварога і Його Луки, де знаходиться Рай. Сварга символізує най- вищу святість, духовну силу, сконцентровану в Божественній істині. Сварга дослівно означає “небесний, рухаючий Небо”. В Ріґведі є поняття Сварга-Марґа, що означає “шлях на Небо”. Так називається наш Чумацький шлях, або Молочна стежка, якою душі померлих прямують до Лук Сварожих.

Віна-вінча. У Раю вони немов би продовжують своє земне життя, займаючись улюбленими справами. Тому, як хлібороби, й вінять віни – збирають щедрі врожаї жита та здійснюють жниварський обряд – сплітають вінок із колосків, вносять у хату Дідуха-Снопа. Саме цей обряд символізує єдність живих нащадків з померлими Предками, бо: “То Велес навчив Праотців наших орати землю і злаки сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних, і ставити Снопа до огнища, і чтити його, як Отця Божого” (дошка 8/2).

Нава скинута – душа, яка вже “скинула” тіло, як зношену сорочку душі, тобто людина померла. Яві дана – треба розуміти, що Боги Права дають тіла для душ, які знову повертаються в Яву, тобто народжуються для земного життя. Нава скидає тіло, Ява вдягає тіло.

Світовит – творчий дух Всесвіту, Божественне Світло, найвища Святість. Світовит – одна з трьох постатей Великого Триглава – Святий дух, що витає у повітрі (дошки 11-А, 11-Б). Тому Святовита (Світовида) вважають розпорядником Прави і Яви, який вирішує долю духовних посланців на Землю: “Богові Світовитові ми славу прорекли, бо цей Бог став Богом Правія і Явія, і йому співаємо пісні, яко єсть він святий. І через нього ми побачили світ видимий і буття Яви. І буде Він нас у Навії берегти, а тому хвалу співаємо” (дошка 11-А).

Якщо Нава – символ нічної темряви, то Ява – проявлене, вияскравлене денним світлом життя людей. Вранці скачуть вісники у Небі, щоб “управити золотий човен Сонця” (дошка 7-Ж).

Вчення про Праву, Яву і Наву є однією з основних світоглядно-богознавчих засад нашої Рідної Віри. Саме єдністю цих трьох світів-вимірів пронизане все обрядово-священне коло українця-рідновіра. Під час урочистого славлення обов’язкове запалювання трьох свічок, що символізують три світи (Богам – слава, Живим – здоров’я, Предкам – пам’ять). Під час славлення у Священному Гаю – три жертви, дві з яких віддають до Святого Вогню: Богам – мед (вічність), Предкам – свіжий духмяний хліб (духовність), а третя роздається людям як святе причастя – мед і хліб (хмільний напій, пироги, інша їжа). Звідси й вислів “їжте на здоров’я”.

Загалом колективна їжа, що споживається на братчині, символізує космічний лад, до якого одвічно прагне людська душа. Жертовна їжа (поминальна) означає спілкування з Предками, які в час цього бенкету переходять із минулого у теперішнє (з Нави в Яву), що, з їхнього погляду, є майбутнім (Правою). Тобто наша пам’ять і вдячність покійним Пращурам допомагає їм досягти Прави. Таким чином, священна Братчина поєднує всі три часи і три сфери буття: Праву, Наву і Яву. Цим підтримується безкінечна спадкоємність Світу і Роду, його вічність і незнище2нність. Знання про триєдність світу

Бог, за Велесовою Книгою, – багатопроявний і многоназивний Закон Прави, що “правує” Всесвітом, нашою Галактикою, Землею і людьми. Він невидимий смертним, непізнаний і незнище2нний. Він існує вічно. Різні прояви Бога, будь то сонце, вітер, дощ чи сніг, наші Пращури називали своїми іменами.

Так, протягом віків для поняття вищої сили було вироблено багато імен. Всі вони є іменами Всесвіту. Кожне слово – знак (код), яким народ розмовляє зі своїм Богом. Називаючи імена різних Богів, ми повідомляємо Сваргу про свій біль, радість, бажання.

Воїн, молячись до Перуна, викликає зі Сварги свого покровителя воїнства – грізну громову силу, яка допомагає в бою. Жінка, молячись про здоров’я свого роду, звертається до материнської сили Прави, називаючи її Рожаницею, Матінкою Ладою, Мокошею. Хлібороб звертається до Дажбога, славлячи його сонячну силу, і до Богині Дани – втілення небесної Води. Єдність наших Божественних потуг не викликає сумніву, хоч і має багато імен. Про це нагадують нам волхви такими словами: “Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати Богів і відділити їх від Сварги, хай вигнаний буде з роду, бо не мали Богів різних: Вишень і Сварог і інші суть множеством, бо Бог єдиний і множествен. І хай ніхто не розділяє того множества і не говорить, що мали Богів многих. Се ж світло Іру йде до нас, і будьмо гідними того!” (дошка 30).

Вишень, можливо, є епітетом Сварога – Всевишній. У Велесовій Книзі маємо близько 250 Богознавчих понять (в тому числі понад 130 варіантів імен Богів). Серед них найчастіше згадується Прабатько Богів Сварог і Його найвище Небо – Сварга: у 56-ти дошках (із 77-х) маємо звертання чи молитви до Сварги і Сварога, а також в 10 дошках згадки про Сварожичів, Сварожих Воїв, Сварожі Закути, Сварожі Кола, Сварожі Раті, Сварожі Руки, Коня Сварожого тощо.

Друге місце за популярністю посідають Бог Воїнства – Перун і Його дивовижна жіноча пара – Мати Слава (Перуниця, Мати-Птиця, Ясна). Дажбог згадується у 18 дошках, до того ж, серед Його імен є форма множини “Дажбоги” (дошка 33), і форма “Богдаждь” (дошка 38-А). Велес згадується у 9-ти дошках, (один раз у формі Волос) (уривок дошки 33).

Слово “Боги” у множині вживається у чотири рази частіше, ніж слово “Бог” в однині. Ці прості підрахунки говорять нам значно більше, ніж будь-які монотеїстичні системи, створені нашими ворогами. Пращури знали, що ім’я людини вказує на її внутрішню сутність, характер, навіть долю. Так само, ім’я Бога прояснює людям його Божественну сутність, характер і властивості. А оскільки Божественних властивостей безмірно більше, ніж людських, то й імен Бога (Богів) є багато. Імена Богів – це священна мова, без якої не може існувати жоден народ. Тому наші вороги прагнули відібрати у нас нашу Божественну мову і нав’язати нам свою.

Римляни перед битвою намагалися дізнатися ім’я Бога своїх супротивників. Знати ім’я – володіти таємницею. Вважалося, що через ім’я, можна зашкодити його власникові. Не змігши вивідати ім’я Бога, старалися викрасти саму статую (зображення Бога), бо Бог допомагає своєму війську бити ворога. Колись подобу Бога несли перед військом, як пізніше прапор. Недаремно втрата прапора ще й досі вважається смертю самого військового підрозділу (за втрату прапора розформовують військову частину).

У давнину кожну дитину ще з ранніх літ навчали рідному Богознавству. Семирічні хлопчики складали перший іспит при обряді пострижин. Тут вони мали показати не тільки вміння сісти на коня і тримати в руках зброю, але й відповідати на такі запитання Волхва-вчителя: що значить Права, Ява і Нава, хто є Сварог, Велес, Перун. Також дитина мала назвати імена своїх Дідів-Прадідів до сьомого коліна...

Дівчатка повинні були знати не тільки, як правильно заплітати коси чи тримати голку, готувати їжу чи порати худобу, але й назви різноманітних квітів і трав, імена покровителів Роду, Берегинь, Рожаниць, Лади, Мокоші, знати звичаї й обряди Рідної Віри тощо. Як би це не було дивно для сучасної людини, але наші Пращури якось давали лад усім тим знанням про своїх Богів і Пращурів. Знали, як і кому молитися, в який час і в якому порядку. Тільки у примітивних народів на самих ранніх стадіях розвитку був один Бог із одним ім’ям, яке було на вустах у малорозвинутих людей, котрі ще не потребували ні календаря, ні різноманітних форм діяльності. Усе зводилося до задоволення найпростіших потреб, якими опікувався один Бог. Таких релігій нині уже, мабуть, не існувало б, якби інтернаціоналісти не оголосили їх вищими і ліпшими, ввівши поняття монотеїзму (від моно – один, і теос – Бог). Свою узурпацію влади на землі такі глобалісти хотіли підперти ідеєю Бога – узурпатора влади на Небі.

Однак і вони, не змігши позбутися поняття багатопроявності Бога, мусили придумати безліч “святих”, на яких переклали різноманітні функції язичницьких Богів, чим і підтвердили всю неспроможність і несамодостатність монотеїзму як світоглядної системи. Різноманітність імен Богів необхідна нам для того, щоб не втратити Родової пам’яті, адже кожне ім’я єднає нас із духовною силою наших Пращурів. Недаремно наші Волхви записали для нас ці знання, щоб ми нічого не втратили. Для переконливості наведу простий приклад. Коли сільська бабця-знахарка казала, що знає сто імен Бога, і кожне ім’я лікує від якоїсь хвороби, всі хворі, без сумніву, вірили сказаному і виліковувалися. Усе мудре – просте. Так наша Рідна Веда без зайвих теологічних заглиблень наочно показує, чому потрібно зберігати всі імена Рідних Богів!

Світова релігія – християнство запозичила у нас Вчення про Триглава, назвавши його “святою Трійцею”. Адже поняття Триєдності Богів існувало в нашій Рідній Вірі ще задовго до виникнення світових релігій. Більшість дослідників Велесової Книги вважають дошки 11-А й 11-Б найстародавнішими з усього святого письма. Волхв і професор Володимир Шаян назвав їх нашим Символом Віри. Триглав – не є іменем окремого Бога, це поняття “єдиної цілості Трьох Найвищих Божеств, які мають свої істоти (сутності. – Г. Л.), але всі вони існують нероздільно і єдино, саме як Триглав”.

Бог-Отець. “Хвалимо Сварога – Діда Божого, який тому Роду Божеському є началом і всенькому Роду криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає. А тієї Води Живучої п’ючи, живемо, допоки не прийдемо, як і все, до Нього, і прибудемо до Лук Його Райських” (дошка 11-А). Бог-Отець Сварог, Творець Світу і людини, перебуває у Сварзі – найвищому Небі. Бог-Син. На Землю ж, до людей (у Яву) Сварог посилає свого Сина – Перуна у вигляді блискавки: “Богові Перуну-громовержцю, Богові прі й боріння, скажемо, Живих Явищ Кола не переставати крутити в Яві” (дошка 11-А). Перун є інший прояв Сварога, який обертає колесо життя на Землі. Тому іноді українців-русичів називають ще й “Синами Перуна” (дошки 23, 32).

Бог-Дух. Світовит – дослівно “світло, що витає (в повітрі)”, тобто духовний вогонь: світло і святість одночасно. “Богові Світовитові ми Славу прорекли, бо цей Бог став Богом Правія і Явія, і Йому співаємо пісні, яко єсть Він святий. І через Нього ми побачили світ видимий і буття Яви” (дошка 11-А). Кожен українець-рідновір мусить це пам’ятати й передати своїм дітям та онукам, “бо це є тайна велика, яко Сварог є Перуном і Світовитом, а ті обоє удержані в Сварзі”.

Вчення про Триглава вказує нам також і на те, що Світ тримається на двох протилежних силах: “обаполи Білобог і Чорнобог перуняться (б’ються, змагаються), – і ті Сваргу удержують, аби Світу не бути поверженому” (дошка 11-А). Білобог – Бог денного світла, добра, щастя. Він відомий у білорусів під іменем Білуна, який осипає багатством бідних, але добрих людей. Чорнобог – Бог ночі, таємничості, марення (сну). Наші Волхви застерігають, що не треба боротися з Чорнобогом. Ця сила необхідна, бо вона врівноважує Всесвіт: “Це не може бути в інший час, коли б хтось не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога” (дошка 22). Нічна темрява – володіння Чорнобога, – відкриває нашому зору те, чого не видно вдень, тобто шляхи зв’язку зі Сваргою, коли видно Молочну стежку, сузір’я Рожаниць (Велику і Малу Ведмедиці), Місяця-Числобога, який допомагає рахувати час, тощо. У венедів та в балтійських слов’ян є статуя Чорнобога у вигляді лева з рунічним написом “Чорнобог”.

У світі не існує однозначних понять добра і зла, їх вигадали християни, щоб виправдати свою боротьбу з народними релігіями, мовляв, язичницька віра зла, тому “зло” треба поборювати. Далі Вчення про Триглава подає нам три трійці: Хорс, Велес, Стрибог; Вишень, Леле, Літиць; Радогощ, Колендо, Кришень, які є опікунами найголовніших свят, що відбуваються у час панування Сивого Яра (зими) й Дажбога (літа). За ними перераховуються дванадцять місяців: Білояр, Ладо, Купало, Сіниць, Житниць, Вінич, Зернич, Овсянич, Просич, Студеч, Ледич і Лютич (від березня до лютого). Наші Пращури святкували Новоліття навесні в період першого березневого Молодика. Далі йде перелік 48 назв тижнів, по 4 в кожному місяці. Місяць змінює свої чотири фази за 29,5 діб, а це приблизно рівне чотирьом тижням по 7 днів.

Вірогідно, тринадцятий місяць був присвячений якимось спеціальним святам і в перелік тижнів не входив. На нашу думку, останні рядки, які багатьма перекладачами прочитані не досить зрозуміло, символізують Вогнище Симаргла, який очищає душу: “Тут бо наш Огнебог Симаргел віщує яре, швидке і чисте народження, і то суть Триглави”. Як бачимо, тут йдеться або про обряд причастя до спільної пожертви, або про обряд спалювання покійного, що в обох випадках символізує єднання з Пращурами. Отже, при правильному здійсненні всіх Предківських обрядів, молодому поколінню відкриваються усі потаємні знання Рідної Віри: “Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них – то красен Рай Слов’янський! Там Рай-ріка тече, яка відділяє Сваргу од Яви. А Числобог рахує дні наші і говорить Богові числа свої: чи бути дню Сварожому, чи бути ночі. І засинають всі, бо всякий ясний во дні Божім, а вночі він – хтось інший. Бог-Дід, Дуб, Сніп наш!” (дошка11-Б).

Вогнебог Симаргл – не тільки жертовне вогнище, але й погребальне Пекло, тобто вогнище для спалювання тіл померлих. Спалювання тіла сприяє швидшому відділенню душі й звільняє шлях до Сварги. Тому Пекло в Нашій Вірі мало позитивне значення. Негативом його наділила чужа ідеологія.

Душі ж померлих проходять через дві стихії: вогненну й водну (Рай-Ріка) і потрапляють до Лук Сварожих. Таким є праведне життя і перевтілення Дажбожих онуків. Таким є вчення про Вічне Повернення: вічна повторюваність є закономірністю, законом природи, загальним принципом людського життя і моралі. Завершується вчення про Триглава найкоротшою молитвою: “Бог-Дід, Дуб, Сніп наш!” Ці слова є ключем до молитов і відповідають трьом постатям Триглава: Сварогу (Бог-Дід), Перуну (Дуб), Святовиту (Сніп наш).

Знання про священний героїзм і вічний полк Перунів

Мати Слава – віща птиця наших Пращурів. До появи Велесової Книги ми про неї нічого не знали, хіба що на стародавніх малюнках бачили казкову птицю з жіночим обличчям, часто в золотій короні. До нас дійшли різні її імена: Жар-Птиця, Птиця Гамаюн, Птиця Сирин, Птиця Алконост. Однак ми нічого не знали про її духовне призначення. Із текстів Велесової Книги можемо відтворити образ Матері-Слави, а також припустити, що в давнину міг існувати Богословсько-літературний твір “Слово про Птицю Вишню, що в Сваргу пурхає” (дошка 24-В): “Ось прилетіла до нас, сіла на дерево і заспівала Птиця, і всяке перо сяє різними барвами, так що вночі стає ясно, як вдень. А співає пісню до боротьби, то й будемо битися з ворогами” (дошка 8/2). “А Мати-Слава б’є о боки свої, навколо неї сяє світло до нас. І всяке перо іншої барви – червоне, синє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле. І та сяє, як Сонце Свароже, і колами йде посолонь. Та світиться сімома красотами, як заповідано Богами нашими. А Перун, уздрівши її, гримить у Небі яснім” (дошка 7-Е).

Посолонь – дослівно “по Со(л)нцю”, напрямок за сонцем, тобто за годинниковою стрілкою. Перун, побачивши посестру, вітає її своїм громом. Її ім’я Волхви й князі завжди згадують перед боями, промовляючи Слово перед полками, щоб підняти дух воїнства. Мати Слава – віща птиця, посланниця Богів, що співає воїнам “Пісню Ратну”, а народу – Божественну славу; вона ж віщує майбутнє тим, хто вміє почути її таємну мову. Вона знає все на світі: про Сотворення Світу, Неба і Землі, про Богів Прави, Духів і героїв, людей і звірів. Мати Слава, як віща птиця, може пророчити наслідки бою, підказувати війську, як краще здобути перемогу. Вірогідно, такі перекази свідчать про якийсь невідомий нам спосіб ворожіння, при якому Волхви отримували відповідь: “Тут бо прилетіла до нас Птиця Божеська і прорекла: “Відійдіть на північ, і нападете на ворогів, коли вони підуть на села наші”. Опісля так і було: зробили вигляд, що йдемо на північ, а (потім) напали на них і розбили їх” (дошка 6-А).

Подібне пророцтво є у дошці 8/3. Мати Слава, або Магура, Мати-Птиця, або Птиця Вишня уявлялася у вигляді прекрасної крилатої Діви у військових обладунках, яка співає закличну пісню, підбадьорюючи воїнів у їх прагненні до Перемоги над ворогом. Недаремно вона ще мала ім’я Перуниця – подруга Перуна, який завжди є покровителем мужчини-воїна. “Поки зорі сяють, співаємо хвалу Богам і Вогнищу Перуню, що є званий “потятич на вороги” (дошка 12). Потятич – слово, зрозуміле нам нині через форму потяти – вбити, тобто дослівно “знищувач ворогів”. Саме Перун викував русичам той чарівний меч, яким вони завжди перемагають ворожу силу. Про це розповів русичам Отець Ор, якого Перун узяв до своєї Небесної кузні. “А бачив там Ор, як Перунько мечі кує на ворогів, і кувавши, рече йому: “Це стріли і мечі маєте на воїв тих, і не смійте боятись їх, бо знищу їх до поду” ... Це бо говорив Перунько і кував мечі й Ору казав, і те Ор повідав Отцям нашим” (дошка 24-В).

Молитвою до Перуна починалася кожна битва: “Слава Богу Перуну вогнекудрому, який стріли на ворогів верже і вірно по стежці вперед веде, бо єсть Він воїнам суд і честь, і яко златорун, милостив – всеправеден єсть!” (дошка 11-Б). Із Перуном також пов’язане вчення про переселення душ загиблих воїнів, бо: “Це Він нас веде стезею Правою до брані і до Тризни великої по всіх полеглих, які йдуть у Життя вічне до Полку Перунового” (дошка 11-А). Тут натрапляємо на поняття Полку Перунового, яке ототожнюється з військом, Божественною армією, а також самим військовим походом чи битвою. Битва – староруське пря. Звідси й ім’я Перуна.

Полк Перуна живе у Сварзі вічно, бо до нього входять тільки хоробрі лицарі, які загинули на полі брані й упали, затуливши свою рану рідною землею. Ця жменя землі є їхньою перепусткою до Лук Сварожих. Смерть воїна за Рідну Землю дає йому безсмертя, тому смерті не боялися: “А по смерті своїй станемо перед Мар-Морією, та щоб сказала вона: “Не можу винити того, яко наповнений землею, і не можу його одділити од неї”. І Боги, що там є, скажуть тоді: “Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави” (дошка 37-Б).

Страшно було стати рабом, бо раб по своїй смерті у всіх своїх наступних перевтіленнях залишиться лише рабом свого пана, а його душа також належатиме його рабовласникові, тому: “немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те – ніколи!” (дошка 8/3). Тут же згадуємо святі слова нашого Великого князя Святослава: “Ліпше потятими бути, аніж полоненими. Мертві бо сорому не мають” (Літопис Руський).

Після битви Мати-Слава ходить по полю прекрасною дівою Магурою, збираючи полеглих. Вона торкається своїм золотим крилом полеглого русича, цілує його в холодні вуста і підносить золотий кубок, повний Живої Води. Тоді Душа загиблого відправляється до Лук Сварожих, щоб поповнити Полк Перунів; тут, у Сварзі, він вічно житиме й пам’ятатиме останній поцілунок Магури. “А Мати скликає до Лук Твоїх, Свароже великий! І рече йому Сварог: “Іди, сину мій, до тієї краси вічної. А там побачиш, що діди і баби твої в радощах і веселощах, хоч досі гірко плакали, а зараз возрадуються з життя твого вічного” (дошка 7-Е). Це вчення про Священний героїзм, думаємо, було відоме ще й нашим козацьким Предкам. Це Мати Слава вселяла у них віру в перемогу й укривала їх Покровом своїх золотих крил.

Використана література та пояснення

1 Агафирси (агатирси) – давні племена, що проживали в Україні. На думку Олексія Стрижака, агафирси – в основному жителі Наддністрянщини та Південного Бугу.

2 Текст передмови до книги: Лозко Г. «Велесова Книга. Волховник». – К., 2002. – С. 7–32.

3 Платов А. «Славянские руны». – М., 2001.

4 Суслопаров М. «Про пелазгійську мову» // Книжник. – 1992. – № 2; Суслопаров М. Розшифрування найдавнішої писемності з берегів Дніпра // Київ. – 1986. – № 9.

5 Влес Книга. «Літопис дохристиянської доби»: В 7 т. – Гага: Вид. “Млин”. – 1972.

6 Влес Книга // Дніпро. – 1990. – № 4; Ребіндер Б. Влесова Книга: життя та релігія слов’ян. – К., 1995; Велесова Книга – К: Індоєвропа, 1995; Клочек Г. Світ Велесової Книги. – Кіровоград, 2001; Лозко Г. Велесова Книга. Волховник. К., 2002; та ін.

7 Шаян В. «Аналіза Велес Книги // Віра Предків Наших». – Гамільтон, Канада, 1987. – С. 38–147.

8 Лозко Г. «Велесова Книга. Волховник» – К.: Такі Справи, 2002.

9 Шаян В. «Віра Предків Наших». – Гамільтон, Канада, 1987. – С. 99.

За матеріалами:

Лозко Г. «Українське народознавство». — Вид. 5-те, зі змін. та доповн. — Тернопіль: Мандрівець, 2011. — 512 с. — С. 177–199.

Лозко Г. «Велесова Книга – Волховник». Наукове текстологічне дослідження, переклад сучасною українською мовою, релігієзнавчий комен- тар, публікація архівних матеріалів та оригінальних текстів Ю. Миролюбова, укладання словника на 8,5 тис. слів, покажчики, бібліографія, ілюстрації. — 5-те видання. — Тернопіль: Мандрівець, 2010. — 520 с.

До теми:
Share/Bookmark
 
Публiкацiї за темою «Духовність»:
Більше тем:
Найцікавіше:
Згадай себе!
 
 

Мале знання віддаляє від Бога, велике - приводить до Нього знову ”
Ф. Бекон, англійський філософ

 
 

 

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на aratta-ukraine.com обов`язкове.