Ця пустка була нашою столицею

Мисливський будиночок, що належав останньому господареві Трахтемирова - Ігорю Бакаю

Чим є Вільнюс для литовця? А Париж для француза? Тбілісі для грузина? Це — видиме коріння їхньої історичної, національної і державної самосвідомості. Чи є таке місце на Землі для українця? Так, є. Козаччина XVI—XVII століть — початок власне української державності. Перший політичний осередок її — це безлюдне тепер пасмо горбів над Дніпром за сто кілометрів на південь від Києва.

ДЕЩО ПРО РОЛЬ КИЄВА

На початку 1934 року Київ став столицею України. «Великий перелом» відбувся саме тоді, він був, якщо вдатись до медичної термінології, переломом відкритим і множинним. Хлібні області України гризли кору й переходили до людоїдства. А тим часом українським збіжжям забезпечували демонстрацію перед «загниваючим Заходом» тріумфу колективізації. Щоб народ сприйняв поразку як перемогу, треба було видалити ще й центри пам’яті в народній свідомості. Робітничий Харків, перша радянська столиця України, за 16 років забагато дізнався про неп, українізацію, кооперацію та інші сторони соціалістичної гуманізації. Породу безмовних слухняних виконавців належало виплоджувати з нового центру.

Нові служителі Культу були певні: їхній столичний Едем створили Вожді з первісного хаосу, а історія України починається з їхнього переїзду й призначення на посади.

Та історія була й до них. Тим-то поза стінами їхнього «раю» розтягали на будматеріал свідчення слави стольного граду... Чийого? Держави, столицею якої він був, не існувало принаймні від 1240 року! Термін «Київська Русь» уже в тридцяті роки чинив успішний наступ на дедалі більш крамольну «Україну-Русь» Михайла Грушевського, щоб потім своєю чергою бути подоланим переможно-нейтральним «Давня Русь». Та Київ ще так-сяк відображали в підручниках з історії. Навіть, коли не існувало зворушливого формулювання «колиска трьох братніх народів», що його академік Б. Греков витворив до 300-річчя Возз’єднання в 1954 році...

А втім, прихильність видавців до історичного Києва можна тлумачити, зважаючи й на етимологію самого слова «Київ». Нехай «Кий» — ім’я полянського Ромула, легендарного князя-перевізника. Проте саме слово «кий» має серед інших значення «палиця для тілесних покарань». «І дали-смо йому сто кийов» — звичайний запис у давньоукраїнській актовій книзі. Саме звідси за найкращих з давньоруських часів опускалася на древлян, радимичів, в’ятичів, мерю, чудь і весь каральна палиця київських каганів. Згодом правителі східних слов’ян відмовилися од цього східного терміна й повернулися до праслов’янського «государ», що означає «господар худоби»...

МАРТИРОЛОГ СТОЛИЦЬ

Що ж до наступних столиць «власне України», то з-поміж них запав у пам’ятку тільки Переяслав — з 1782 року повітове, потім районне містечко. Звісно, нагадували про нього задля Ради. А решту ідеологічний «зеленбуд» організовано засіяв травою забуття.

«Решта» — це Чигирин (від «чигир», степова трава), столиця держави Богдана Хмельницького з 1648 по 1657 рік. «Чигир» — відчуття буйної степової вільності й розкутості сил у роки звитяг Визвольної війни, полин поразок і компромісів...

Це — Гадяч, недовголітній осідок Брюховецького, гетьмана й боярина Його Царської Величності, ренегата, який устиг усім послужити...

Це — Батурин: гніздо батурів, батирів — богатирів Його Ясновельможності гетьмана Івана Семеновича Мазепи, другого в Російській державі (після Олександра Меншикова) кавалера ордена Андрія Первозванного. Перша з двох гетьманських «столиць біля кордону», столиць-заручниць. По тому, як восени 1708 року андріївський кавалер № 2 розкрив свої карти у великій політичній грі, його столицю змели з лиця землі війська андріївського кавалера № 1...

Це — Глухів, глуха пора петрівських репресій, «лінійної» каторги й Мініхових екзекуцій, відтак — глухий до власного майбутнього Ренесанс Розумовських, тріумф «землячків» — скороспілих можновладців з придворними зв’язками...

Отак, мабуть, можна було б витлумачити назви й долю всіх наших столиць.., крім однієї. Тієї, чия земля, за віруваннями доби міді-бронзи, була володінням Першої людини на Землі. Тієї, де, як розповідав «батько історії» Геродот, з неба впало священне «золото скіфів», і плуг та ярмо було даровано їм від богів. Тієї, поблизу якої виник один з перших (якщо не перший)давньоруський монастир. Тієї, у котрої в X столітті «переяв славу» Переяслав. Тієї, навкруги якої було законодавчим актом «осаджено» реєстрове Військо Запорозьке.

Це та столиця гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, звідки він ходив у славетні походи на Кафу й Трапезунд. Це тут було створено першу на Україні козацьку лікарню й богадільню («шпиталь»). Це місто лишалося столицею «реєстру» протягом усіх 60 літ героїчного періоду антимагнатських повстань Запорожжя (тільки 1994 року Київ перевершить його за тривалістю безперервного перебування столицею України). Саме в цьому місті вперше вийшов на «офіційну» історичну арену Богдан-Зіновій Хмельницький.

Чи не забагато про одну столицю? Далебі, ні. Над румовищами її заповів поховати себе Тарас Шевченко. У «Заповіті» він мав на думці «могилу серед степу широкого» саме над цими руїнами, що проросли крізь усю історію України-Русі.

Де ж це місце, святая святих, осереддя, сонячне сплетіння України? Не шукайте його назви на сучасній щонайдокладнішій мапі. Усі колишні столиці тепер бодай райцентри. А в цієї, першої, немає навіть сільради (вона перебралася до далекої Григорівки в Епоху Останнього Затоплення в 50—60-ті роки). З-посеред 30 теперішніх її мешканців залишилось усього 5-7 старожилів. І руїн так само не шукайте, немає їх. Є поля вівса й гороху на майже стометрових пагорбах над Дніпром, є напівзруйновані німецькі окопи 1943 року і є адреса: Черкаська область, Канівський район, село Трахтемирів.

ДУХОВНЕ ОСЕРЕДДЯ СКІФІЇ, РУСІ, УКРАЇНИ

Таємниця — уже в самій назві, її не витлумачити, подібно до інших, наскоком. Ще за Богдана вона мала до десятка варіантів: Трактомирів, Терехтемирів, Трахтомирів... «Темир», «тимур» — тюркськими мовами «залізо». Проте тюрки-кочовики успадкували це слово від іранців-кочовиків. На нашій території західноіранськими мовами говорили кочові скіфо-сарматські племена. Та, підкоряючись кочовикам, скіфи-рільники (дослідники дедалі сміливіше ототожнюють їх з протослов’янами) зоставалися все ж таки самими собою.

Імені Тарх, згідно із законами фонетичних змін, у давньогрецькій відповідає Тарг. Саме так записав своєю мовою Геродот ім’я «першої людини», «божественного першопредка» із скіфських міфів, сина річки Дніпра: «Таргі-тай», «Тарг-і-теос», «бог Тарг». Від «творця Тар-га», як оповідають міфи, пішли всі скіфські племена.

Он як: «Тарх-темир-ів» — «Поселення Тархового заліза». Інакше кажучи, місце, де безсилі, безпорадні люди були обдаровані посланими з неба знаряддями ремества й війни. Так скіфи в переказах самі пояснювали своє походження. І за головне своє святилище обрали місце, де небо дарувало їм плуга. Як дослідив академік Б. Рибаков, це «серце скіфської землі» припадає на більш ніж двохсотгектарне Трахтемирівське городище. Тут головне святилище скіфів — орачів-праслов’ян!

...У запалі святкування 1000-ліття хрещення ми якось несамохіть відвернулись од послань константинопольського патріарха Фотія (IX ст.) й арабських джерел. А вони свідчать, що Русь до Володимира хрестили не менш як чотири рази! (Щоправда, патріарх і араби за «Русь» часто вважали государів та їхні варязько-слов’янські дружини, із-го-їв, що вийшли з общини. Общинників тим-то й визнавали за «го» — «бидло», «скот», щоб лишити їх у «пітьмі поганства». Та не виключено, що ця «пітьма» була їм світлом...)

Отож, як повідомляли деякі хроністи, першу руську митрополію було засновано в Переяславі ще наприкінці 960-х років. Тому й виходить, що він «переяв славу» зовсім не в печенігів, як подає в своїй версії літописець «Повісті временних літ». А в кого ж?

Академік Б. Рибаков припускає: у Трахтемирова — головного поганського капища «русі», тобто союзу слов’янських племен Поросся. Між ним і прикордонною фортецею Заруб зводилися будівлі Трахтемирівського Зарубського монастиря. Отже, зберігається так звана «культова наступність священного місця в аборигенів», така характерна для християнсько-поганського двовірства. Значення цієї обителі в інтелектуальній і духовній ієрархії руської церкви не поступалося значенню монастирів «слов’янського Єрусалима» — Києва.

Якщо перший давньоруський церковний діяч, що посів київську митрополичу кафедру,— Іларіон дістався великокнязівського двору з Ростовської єпископії, то другим, століття по тому, був ігумен Трахтемирівського монастиря Клим Смолятич. Обидва вони становили виняток у тодішній київській митрополії, традиційно опанованій греками. Діяльність обох була своєрідним «пунктиром» церковного й політичного звільнення Русі з-під впливу Константинополя. Обидва написали твори, епохальні для плекання самосвідомості Русі. Та, либонь, тільки Клим Смолятич у літопису здобув таке означення: «книжник, якого в Руській землі не бувало». Яка ж мала бути духовна атмосфера в Трахтемирівській окрузі, щоб тут виріс цей титан!

А через п’ять з половиною століть неперервного життя Трахтемирівського Зарубського монастиря його ігуменом стає... учень Галілео Галілея. Звали його Ієзекіїль Курцевич. У Падуанському університеті, щоправда, Курцевич сформувався не тільки як видатний учений, а й як типова ренесансна особистість, що поєднала різнобічний розвиток і войовничий індивідуалізм.

Завдяки першій з цих якостей він став однодумцем гетьмана Сагайдачного, і той висунув його на позицію духовного провідника в Трахтемирові. Та водночас Михайлові, засновникові династії Романових, і його батькові, московському митрополитові Філарету, такі діячі теж були доконче потрібні. Ієзекіїль «імпортується» до Російської держави й посідає одну з головних архіпастирських кафедр — Володимирську. А вже тут «зворотний бік» його ренесансної натури виявився так яскраво, що довелося йому скінчити своє життя в ув’язненні...

Ну, зовсім «не вміщувався» він у Структурі, і край!

ПЕРШИЙ ЦЕНТР «РЕЄСТРУ»

Гетьман Сагайдачний довго й цілеспрямовано добирав яскраві особистості, такі, як Курцевич, для свого трахтемирівського квітника. Відтоді, коли 1578 року універсалом короля Стефана Баторія Трахтемирів з монастирем було даровано запорозькому «реєстру», місто зростало від десятиріччя до десятиріччя. У його замку приймали іноземних гостей, тут містилися реєстрова скарбниця, канцелярія й зброярня. Тут були даровані польськими королями клейноди — королівський прапор, литаври, гармати. Так найдавніший праслов’янський осередок скіфських часів, мов Фенікс з попелу, відродився як перший політичний центр Українського реєстрового козацтва, центр першого власне українського державного, хоч і не цілком суверенного утворення.

Саме звідси, через кілька місяців після московського походу, звернувся Сагайдачний до московського царя з пропозицією стати на російську службу з усім військом... Переяслав і тут «переяв славу» у Трахтемирова — усі пам’ятають за Раду 1654 року, але ніхто не згадає за Трахтемирівське послання Сагайдачного.

Може, тут багато що визначили ті почуття, з якими дивився на Трахтемирівські гори 1654 року з боку Переяслава гетьман Богдан-Зіновій Хмельницький. За спиною гетьмана була слава розквіту русинів, а дивився він на неславу свого початку. Трахтемирівська реєстрова рада 1637 року, на якій його не обрали, а призначили від імені польного гетьмана Миколи Потоцького військовим писарем реєстру, започаткувала для козацтва десятиліття принижень і злигоднів. Через дев’ять місяців, коли останні надії на волю було втрачено з розгромом повстанської армії Гуні поблизу річки Старця, козаки мусили погодитись з накинутою їм магнатами «Ординацією Війська Запорозького реєстрового». Згідно з цією постановою, у Трахтемирові замість козацького гетьмана «на вічні часи» мав осісти коронний комісар (себто, який виконує комісію, доручення) із шляхти, йому було передано всю військову й судову владу в реєстрі. Це — початок занепаду вічної праслов’янської столиці — Трахтемирова.

Ще збирають за давньою традицією почесну милостиню трахтемирівські ігумени при московському дворі. Ще йде не абикуди, а в трахтемирівські ченці Юрій Хмельниченко, спадкоємець великого гетьмана, й звідти витягають його окупанти, настановивши маріонетковим правителем. Трахтемирів — усе ще національна гордість. Але вже гордість за минуле. Така гордість в обернених у неволю — наполовину з болем.

18 квітня 2024, четвер

utmx_section("Headline")Ця пустка була нашою столицею

Ця пустка була нашою столицею