- у 1919-1920 роках Кам`янець-Подільський ненадовго став державним центром України - останньою столицею УНР. Сюди перемістилися Директорія та Уряд УНР. В місті постав Комітет охорони Республіки. Однак у 1920 році Червона армія розгромила війська УНР.
Два роки тому відбулася інавгурація Президента України Віктора Януковича. Проте, для більшості громадян залишається загадкою, куди глава держави прямує сам, і ми, разом із ним. Між тим, соціологічні дослідження свідчать: переважна більшість громадян вважають, що веде не той і не туди.
Власне кажучи, таке сприйняття виборцями Президента, як для України, є в цілому традиційним. Не традиційним є наростання негативу у часі. Наприклад, Президент Леонід Кучма втратив довіру виборців під кінець другого терміну на посаді, а його наступник Віктор Ющенко – під кінець терміну каденції, після дострокових виборів парламенту, коли розпочалося відкрите взаємопоборювання між Президентом і урядом, сформованим демократичною коаліцією. Кучма почав стрімко втрачати довіру народу після вбивства журналіста Георгія Гонгадзе і «касетного скандалу», а Ющенко – через неспроможність зрозуміти, що відкрита війна з урядом, сформованим у відповідності з передвиборчими обіцянками, в тому числі й пропрезидентської «Нашої України», рівнозначна політичному самогубству.
Президентський термін Януковича розпочався практично ідеально – одразу, після інавгурації, на тлі ілюзорних очікувань суспільства, було запущено механізм «тушкування», вже випробуваний у 2006 році, - тобто перекроювання конфігурації парламенту поза бажанням виборців, які його формували. Як результат – прихід до влади уряду Миколи Азарова. Верховна Рада по-суті перетворилася, як у комуністичні часи, із органу представництва інтересів громадян, в орган «одобрямсу» директив (у формі законопроектів уряду) виконавчої влади. Наступним кроком стала «зачистка» Конституційного Суду від «неблагонадійних» суддів та рішення «оновленого» суддівського складу про визнання чинної редакції Конституції неконституційною. У підсумку, у спосіб, не передбачений жодною редакцією Основного Закону, президент Янукович отримав омріяну владу імені Кучми... Власне кажучи, відновлення жорсткої адміністративно-командної вертикалі виконавчої влади – єдине «досягнення» Президента Януковича. Питання тільки в тому, наскільки ця модель відповідає деклараціям того ж гаранта про прихильність до демократичних цінностей та незмінності курсу на розбудову ринкової економіки? Адже ринкова економіка – це свобода підприємницької ініціативи, вільна конкуренція і мінімальне втручання держави у недержавний сектор суспільно-економічних відносин. Тобто, ринкова економіка несумісна з адміністративно-командною управлінською моделлю. Як і несумісні з нею демократичні цінності, нагадую, прихильником яких, на словах, є президент Янукович.
Врешті, немає сумніву, що за демократичну, а не іншу державу голосували виборці, повіривши два роки тому, кандидату у Президенти Януковичу. Але у випадку Віктора Федоровича, слова і справи – реалії, які, очевидно, знаходяться у різних площинах, а подекуди словесні побажання і реальність просто протилежні.
В усякому разі, завітавши на офіційне інтернет-представництво Глави держави кожен бажаючий, на власні очі, може побачити два документи: «Програму кандидата у Президенти Віктора Януковича «Україна для людей» і програму Президента України «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Навіть побіжний перегляд положень цих двох документів, а саме, різниця методів і цілей викликає здивування, оскільки другий документ, створений Комітетом з економічних реформ при Президенті, м’яко кажучи, не узгоджується з пропозицію, яку презентував суспільству Янукович і за яку, власне, й голосували виборці. А відтак, виникає підозра, що перший документ є лише традиційним атрибутом лохотронного шоу виборів, так би мовити, декорацією разового використання.
Справедливості заради варто уточнити, що і Кучма, і Ющенко, перебуваючи на посаді Президента, також згадували про свої виборчі обіцянки хіба що для прикраси спічей, але, зрозуміло, без натяку на звіт перед виборцями. Так що, у випадку Януковича ми можемо казати про певний традиціоналізм.
Криза, як традиційний стан України за 20 років незалежності
Коли у публічних дискусіях виникають неприємні запитання до керівників держави, які отримали представницький мандат від громадян, щодо неспівпадіння їхніх публічних обіцянок і результатів перебування на владній посаді, у відповідь виборці традиційно чують різноманітні варіації на тему страшної кризи, в якій перебуває держава і як вони, посадовці, її мужньо долають. Характерно, що головними чинниками цієї кризи є або попередники, які втратили владу, або світові катаклізми, які неабияк впливають на молодий український державний організм. Не є виключенням й адміністративно-командна верхівка «професіоналів» під проводом Президента Януковича. Фактично перші півтора роки ми, громадяни, тільки й чули про «жахіття», які залишилися у спадок від Ющенка та уряду Тимошенко. Потім, після грізних зауважень з Банкової, офіційні спікери влади перейшли на «легенду» про світову кризу. Хоча й тепер, у інтерв’ю журналістам з нагоди другої річниці перебування на посаді, Президент Янукович не втримався, щоб не нагадати про «жахливі наслідки» урядування Тимошенко.
І тут, кожен громадянин, який бодай переглядає урядову періодику, не без здивування помічає парадокс, що не підлягає логічному поясненню: з одного боку, макроекономічні показники державної економіки зростають (як і статки олігархів, наближених до влади), а на державні програми розвитку, зокрема, на створення робочих місць, – бюджетних грошей катастрофічно не вистачає. І в цьому випадку, і у випадку фінансування соціальних зобов’язань держави – ми чуємо виключно розповіді про страшну кризу і популізм попередників. Хоча, до речі, ті, хто наразі звинувачує колег, й сам долучився до створення цього популізму своїм депутатським голосом. В тому числі й Віктор Федорович, і маючи мандат народного депутата, і двічі перебуваючи на посаді прем’єр-міністра. Але справа навіть не в популізмі, а тому, що будь-хто з закінченою середньою освітою, одразу, щонайменше, здивується потоку офіційної думки, бо знає – під час криз немає й не може бути зростання позитивних показників державної економіки. За об’єктивними законами.
Але, як виявляється – може. За суто суб’єктивними, вітчизняними законами. Бо якщо почитати публічну інформацію про державні закупівлі, то не можна не помітити, на яку «широку ногу» звикли жити українські чиновники. Ні в чому собі не відмовляючи, звісно, за рахунок платників податків, й не забуваючи при тому, про свій «конкретний інтерес». І в цьому, на жаль, Глава держави не може вважатися виключенням.
Відтак, можна зробити висновок, що криза в державі таки є. І вона породжена протиріччям між «апетитами» чиновництва і можливостями суспільства їх задовольнити. І очевидно, що вихід з цього лише один – найняти інших чиновників, які будуть перейматися виключно посадовими обов’язками, а не задовольняти власні «апетити» за громадський кошт. І досвід сусідніх країн наочно продемонстрував – розірвати замкнене коло кругової поруки чиновних корупціонерів і казнокрадів цілком реально, без будь-яких суспільних катаклізмів. Було б тільки бажання.
Слова і результати дій
Два роки тому, вступаючи на посаду Президента, Янукович проголосив курс на реформи. І визначив мету цих реформ у програмі Президента України «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава»: «Реформи будуть спрямовані на побудову сучасної, стійкої, відкритої й конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки, формування професійної й ефективної системи державного управління, і зрештою – на підвищення добробуту українських громадян».
Наскільки те, що вже зроблено відповідає проголошеній меті – вже очевидно кожному громадянину. Хтось може сказати, що мовляв реформи не можуть давати миттєвого позитивного результату. Проте, наразі очевидним є лише негативний результат. Чи може негатив з часом перетворитися у позитив за умов розбудови командно-адміністративної системи – навряд чи. Як би нас не переконували, замість віри з’являється спогад про недавнє минуле, коли інша влада іншої країни навіювала щось подібне – про «тимчасові» труднощі і світле комуністичне майбутнє, яке десь там, «не за горами».
Давайте згадаємо деякі тези програми Януковича, за які віддали голоси його виборці, а таких, нагадаю, було майже 49% з тих громадян, які взяли участь у голосуванні.
Отже, під загальним заголовком «Турбота про кожну людину» в розділі «Безтурботне дитинство» обіцяно: державна допомога при народжені першої дитини – 25 тис. грн.(насправді – 26,8 тис. грн.. у 2012 р), другої – 50 тис. грн.(насправді – 53,6 тис. грн.. станом на 2012 р.), третьої – 100 тис. грн.(насправді – 107, 2 тис. грн. станом на 2012 р.), а також щомісячна допомога 250 грн. на дитину у віці від 3 до 13 років(не виплачується) і 500 грн. у віці від 13 до 18 років(не виплачується). Між тим, зараз урядовцями-реформаторами поставлено під сумнів необхідність отримання всіма жінками допомоги при народжені дитини. Через принцип «соціальної справедливості», який, зрозуміло, буде, визначати чиновник. За традиційні хабарі.
У розділі «Молоді впевнений старт» обіцяно: виконання закону «Про перше робоче місце» в частині компенсацій роботодавцю, який працевлаштовує молодого спеціаліста(насправді існують мізерні компенсації але за окремими професіями); вчитель, працівник культури, державний службовець, військовослужбовець, міліціонер отримає ключі від квартири при підписанні трудового контракту на 20 років(не виконано); будівництво щорічно 500 футбольних полів, 50 льодових катків, 50 басейнів(не виконано).
У розділі «Турбота про пенсіонерів», зокрема обіцяно, що мінімальна пенсія має бути на 20% вища за прожитковий мінімум. Насправді ж прожитковий мінімум, станом на сьогодні, для непрацездатних осіб дорівнює 822 грн., а мінімальна пенсія – 822 грн. Між тим, відбувається так звана «війна держави проти пільговиків», тобто «чорнобильців», учасників бойових дій, «дітей війни» тощо, яким, за рішенням уряду, суттєво урізані пенсійні нарахування.
У розділі «Стабільний курс гривні успішний бізнес» зокрема обіцяно: Податковий кодекс – шлях до успішного бізнесу(після введення ПК – роботу втратили більше мільйону приватних підприємців), податкові канікули для малого бізнесу(не виконано); зниження податку на ПДВ до 17%(насправді – 20%), зниження податку на прибуток – 19% у 2011р.(насправді – 21%) з поетапним зниженням до 16%(судячи з тенденцій – не реально).
Особливо цинічною виглядає обіцянка Януковича за жодних умов не закривати 2000 сільських шкіл. Бо за командою відомого всім міністра ці школи закривають, з метою економії бюджетних коштів, і малеча, за будь-якої погоди, ризикуючи здоров’ям і навіть життям, має пішки добиратися до іншого села, де ще мерехтить «каганець» освіти.
Втім, повторюся, кожен громадянин має можливість самостійно прочитати ці документи і порівняти проголошене в них зі своїм реальним життям. Без жодних сумнівів результат буде вражаючим, а відкриття – несподіваними.
Європейський вибір і політв’язні
У публічному інтерв’ю з нагоди двох років перебування на посаді Президента Віктор Янукович в черговий раз наголосив на незмінності курсу на євроінтеграцію України. І дійсно, цей стратегічний вектор сьогодні закріплений на рівні закону, який обов’язковий до виконання всіма державними інституціями.
Проте, реальні нормативні кроки влади якщо не шокують, так вводять у стан розгубленості найвідданіших лобістів європейської України в ЄС.
Перші ознаки нерозуміння, м’яко кажучи, «оригінальних» реформаторських рішень влади викликала так звана судова реформа. Зокрема – принцип формування Вищої ради юстиції – дисциплінарного органу судової влади, куди, як не дивно, потрапили як представники виконавчої, так і законодавчої влад. До речі, попри програмну тезу Януковича про розподіл повноважень влад, ліквідацію тих функцій, які дублюють повноваження. Але введення до складу цього органу керівників СБУ і ГПУ, тобто органів виконавчої влади, які формують обвинувачення у кримінальному судочинстві, навіть дублюванням назвати важкувато. Бо в даному випадку – це ніщо інше, як неприхований інструмент тиску на правосуддя через довільне тлумачення відповідності дій судді виконанню ним суддівської присяги, оскільки навряд чи ті, хто формує обвинувачення можуть виступати безпристрасними арбітрами. Та й не існує чітких юридичних формулювань, що є порушенням Присяги, і чим мають вимірятися, у правовому сенсі, ті чи інші порушення.
Логічним результатом цієї реформи стали кримінальні справи проти політичних опонентів Януковича і Партії регіонів, - зокрема екс-прем’єра і лідера найбільшої політичної партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко та екс-міністра внутрішніх справ і лідера партії «Народна Самооборона» Юрія Луценка.
Обидва судові процеси можуть назвати правосуддям хіба що спікери владної партії. Бо в обох випадках вини підсудних у судовому засіданні доведено не було. Більш того, у матеріалах слідства, розглянутих у судових процесах, були виявлені нікчемні, з точки зору права, документи. Але чомусь ці обставини, попри пряму вимогу чинного КПК тлумачити всі неточності чи недостатньо доведені звинуваченням факти на користь підсудного, були проігноровані суддями. Тобто, судді у своєму рішенні демонстративно позиціонували виключно точку зору звинувачення, що не відповідає формальним вимогам навіть радянського процесуального закону.
Власне кажучи, оскільки судові процеси відбувалися у присутності преси і міжнародних експертів, то неможливо казати на чорне, що воно біле. І прямим наслідком використання кримінального правосуддя в якості інструменту придушення політичної опозиції стали жорсткі резолюції ПАРЄ, заяви урядів країн Європи, США і навіть Росії, яку навіть запідозрити у прихильності до демократичних традицій важкувато.
У грудні минулого року було закінчено роботу над двома стратегічними угодами між Україною і ЄС: про асоціацію з Євросоюзом та про зону вільної торгівлі. Однак, сьогодні європейські чинники вже ставлять під сумнів навіть суто технічну процедуру парафування цих документів, які відкривають нашій державі шлях до вступу в Європейське співтовариство. Тобто реалізація стратегічного курсу проголошеного Президентом Януковичем і закріпленого законодавчо призупинилася на невизначений термін. Як сказав гарант «взяли паузу».
Більш того, Україна як ніколи ризикує опинитися у міжнародній ізоляції. Бо влада, включаючи Президента, або неспроможна зрозуміти сутність вимог демократичної спільноти, або просто не бажає поступитися у стратегічній меті фізичного знищення опозиції, як такої. Адже, європейські лідери не вимагають від українського керівництва нічого зайвого, бо вступаючи до ПАРЄ, Україна добровільно взяла на себе обов’язки, закріплені юридично і суть вимог європейських політиків полягає як раз у площині виконання саме цих зобов’язань.
Вимоги ПАРЄ не тільки і не стільки стосуються переслідування Тимошенко і Луценка, а й вказують на неприпустимість практики довільного тлумачення кримінального законодавства і використання судів у репресивних цілях проти політичної опозиції.
Слід також нагадати, що явище довільного трактування кримінального законодавства і репресивне правосуддя – характерні ознаки тоталітарної держави. Саме така практика активно застосовувалася щодо політичних опонентів комуністичним керівництвом СРСР. І, до речі, політичні переслідування заборонені законом України. Майже 20 років тому.
Втім, Президент Янукович на минулому тижні публічно виголосив своє бачення «виходу» з цієї ситуації. І воно навіть не наближене до якоїсь видимості відновлення правосуддя. Віктор Федорович пообіцяв, що у випадку, якщо Тимошенко звернеться до нього з проханням про помилування, він обов’язково його розгляне. Тобто, фактично гарант підтвердив, що ціна можливої свободи опозиціонерів дуже проста – відмова від політичної діяльності, оскільки помилування аж ніяк не скасовує її судимість…
Колись, у 80-ті роки минулого століття, останній лідер компартії Угорщини сказав, що необмежена, безконтрольна з боку суспільства, влада розбещує. Відсутність політичної опозиції – має лише один наслідок: деградацію всієї владної системи. Правильність цієї тези наочно підтверджує історія СРСР. Однак, вочевидь, цього не розуміють сучасні керманичі України, світогляд яких був сформований за часів комуністичної тоталітарної системи.
Те, що ми спостерігаємо зараз – виглядає як недолуга спроба реанімації мертвої совітської системи. Системи, яка вже розклалася на некеровану кримінально-олігархічну складову, обтяжену очевидним клептократичним ухилом державного керівництва. Бо, саме мета збагачення у незаконний спосіб, є головною мотивацією боротьби за владу всю сучасну історію України. Хіба за умови влади, як бізнес-проекту певного кола осіб, може йтися про такі фундаментальні поняття демократичного суспільства, як ринкова економіка, заснована на свободі підприємницької ініціативи і вільній добросовісній конкуренції? Хіба при владі, фактично узурпованій цим колом осіб, може йтися про права людини чи правосуддя? Звичайно ж ні.
Чи потрібна така держава у європейському співтоваристві, напевно й казати не варто. Це зрозуміло. А от чи потрібна нам, громадянам така державна система? Бо саме ми, прямо чи опосередковано, свідомо чи не свідомо 20 років формуємо саме таку владу. І змінити її можемо тільки ми. Якщо, звісно, не маємо бажання жити у найгіршому варіанті кримінального совка.
Актуально
27582 перегляди
Публiкацiї за темою «Політологія»:
