- Київ був найбільшим містом Європи у ХІ сторіччі, в п’ятдесят разів більшим за Лондон, в десять – за Париж. Досяг свого розквіту за Ярослава Мудрого (1010-1054 н.е.), який поріднився з королівськими родинами Франції, Норвегії, Румунії та Польщі. Німецький церковний діяч XІ століття єпископ із Саксонії Титмар Мерзебурзький у своїй «Хроніці» у 1012 - 1018 роках, характеризує Київ як «велике місто, у якому більш 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість жителів». На початку ХІ століття теперішня столиця України мала 50 тисяч населення. Для порівняння, у Лондоні на той час мешкало 20 тисяч жителів. Німецький хроніст XІ століття Адам Бременський називав Київ «суперником костянтинопільського скіпетра, найчарівнішої прикраси Греції».
Владімір Путін, як і планувалося ним самим, виграв президентські вибори у першому турі. Причому виграв як за даними офіційної ЦВК, так і неофіційної – СМС-ЦВК асоціації «Голос».
Виграв за даними обох екзит-полів, що їх провели ВЦІОМ та ФОМ. Одне слово, чинний прем’єр став переможцем, а в Росії за давньою традицією переможців не судять.
Але, видається, наразі традиція буде порушена. Точніше, вона вже порушена.
Адже – навіть якщо відволіктися від усіх інших деталей – маємо дуже цікаві цифрові розходження. За офіційними даними, Путін одержав близько 64% голосів учасників голосування, а за неофіційними – тільки 51%. Лояльні до влади ВЦІОМ та ФОМ дали переможцю відповідно 58% та 59%.
На додачу до цього незалежні від влади спостерігачі розкрили безліч порушень, зафіксували, в тому числі і на відео, численні вкидання бюлетенів і «каруселі» виборців-«багатоверстатників», котрі голосували кілька разів. Спеціально відібраних виборців у масовому порядку підвозили до дільниць на автобусах для голосування за відкріпними посвідченнями і без них, а надто ревних спостерігачів, що фіксували порушення, з дільниць виганяли.
Що ж стосується самої виборчої кампанії, яка велася з демонстративним використанням адмінресурсу (державні мас-медіа, особливо телебачення, які працювали на одного кандидата, плюс сотні тисяч – у масштабах країни – працівників держпідприємств і службовців-бюджетників на пропутінських мітингах, плюс традиційні іміджеві кампанії із затримання терористів – чи, може, «терористів»?, плюс надання тих чи інших вигод певним категоріям населення (скажімо, істотне підвищення зарплат офіцерському корпусу)), то окреслена вище стилістика організації та проведення голосування якраз і стала її логічним завершенням.
Як зауважив популярний російський громадський діяч «нової хвилі» Олексій Навальний, «питання не в тому, скільки він (Путін – С.Г.) отримує, а як він це отримує. Ми бачили, принаймні, на прикладі Москви та інших регіонів, де було багато спостерігачів, що це було отримано шляхом очевидних фальсифікацій. Тобто ці вибори не можна було назвати чесними до виборів, а й навіть за процедурою підрахунку голосів вони не є чесними. Нічого несподіваного не сталося, несподіваним став лише масштаб фальсифікацій». А й справді: навіщо Володимиру Путіну таке «коригування» результатів голосування, навіщо стільки зусиль перед виборами, адже реальних кандидатів-конкурентів у нього не було?
Навіщо Путіну фальсифіковані вибори?
Справді: шансів на перемогу когось із суперників Путіна на цих виборах не було. Навіть у разі проведення другого туру голосування. Адже, внаслідок добре відомих уподобань російського електорату, чинному прем’єру у цьому турі протистояв би лідер комуністів Геннадій Зюганов, за котрого в жодному разі не проголосувала б ані значна частина ліберально налаштованих виборців (бо ж – нерозкаяний більшовик!), ані частина лівиці (бо зрадник інтересів робітничого класу…). І не потрібно було б ані адмінресурсу, ані велелюдних мітингів на підтримку «єдино можливого кандидата», ані репресій проти опозиції, ані «каруселей» на виборчих дільницях – все одно Володимир Путін ставав би президентом Росії, але при цьому Захід не мав би до нього жодних претензій, ба більше – аплодував би небаченому розквіту російської демократії. А якби до цього були ще й амністовані (формально – чинним президентом Медведєвим, але з ініціативи Путіна) Ходорковський, Лебедєв та інші ув’язнені з політичних мотивів знакові постаті, то, поза сумнівом, неодмінно знайшлися б у Європі щиросерді діячі, котрі висунули б Путіна на Нобелівську премію миру…
Але ж Путін живе не в Європі і править не європейською державою, а чимось зовсім іншим, до усталення чого він сам доклав немало зусиль.
У нинішній Росії керувати за допомогою демократичних методів просто неможливо – чинна державно-політична система миттєво б відторгнула такого правителя як чужорідне тіло. А от адміністративний тиск, могутні спецслужби, масова маніпуляція свідомістю, підтримання за допомогою мас-медіа серед значного числа російських громадян (особливо у провінції) психології «обложеної фортеці» та антизахідних настроїв, опора на лояльні місцеві клани, широкомасштабна корупція – все це і багато чого іншого є невід’ємними складовими чинної у Росії системи. Як відомо з досвіду історії, реформувати такі системи неможливо; відтак Путін, навіть якби й захотів діяти інакше, не зумів би змінити алгоритми функціонування «російської матриці». Якби навіть схотів – а хіба наявні ознаки, що йому цього хочеться?
Насправді вихованець чекістсько-більшовицької «школи життя» Володимир Путін вочевидь прагне максимально подовжити функціонування чинної у Росії системи, а разом із тим – і час свого перебування на верхівці влади. Тож нинішня президентська виборча кампанія (як і попередня – з виборів до Державної думи) стала надзвичайно важливим посланням urbi et orbi, Росії та закордону: Путін за всіх обставин, якою б не була ситуація в країні і якими б не стали настрої росіян, залишиться при владі стільки, скільки захоче він сам і його клан. Чинна система продовжуватиме діяти, йдучи, можливо, на деякі косметичні новації, – і не більше. Опозицію ж буде «профілактовано» (це такий чекістський термін) різними засобами, у разі потреби – силовими.
Висновки й засновки
Отож світова спільнота, і чи не передусім – український загал (бо ж яка Велика Росія, який «русский мир» без благодатної Малоросії?) мають взяти до уваги те, що відбулося у Росії і зробити відповідні висновки.
По-перше, без якихось кардинальних змін, спричинених геополітичними процесами, ротація еліт інституційним способом у Росії неможлива – щонайменше впродовж найближчих 12 років – часу, який Володимир Путін, не приховуючи цього, збирається перебувати на президентській посаді, а то й довше. Вся вертикаль і всі структури влади й далі перебуватимуть в руках однієї, цілком прогнозованої, людини – й одного клану. А де відсутня така ротація еліт – відсутня й демократія, скільки би слів про неї не говорилося.
По-друге, Кремль не гребуватиме методами для досягнення своїх цілей ані у внутрішній, ані у зовнішній політиці. Це не означає, що завжди йтиметься про силові методи; нерідко точкові спецоперації та маніпулятивні технології є значно ефективнішими. Для прикладу: встановлення на виборчих дільницях веб-камер настільки перелякало частину електорату, особливо у провінції (люди вирішили –з таємницею голосування покінчено), що це вочевидь додало кілька відсотків голосів лідеру чинної влади.
По-третє, російська влада наочно продемонструвала свої – дуже своєрідні – електоральні резерви: скажімо, понад 90% виборців проголосувало за Путіна у Дагестані, 92% – в Інгушетії, майже 83% – у Татарстані, 89% – у Мордовії, 84,5% – на Ямалі, і, нарешті – абсолютний рекорд, який нагадує сталінські часи – 99,73% учасників голосування при явці понад 99% – у Чечні. Ясна річ, у разі потреби відповідні методи «заохочування» електорату можуть бути застосовані і в інших регіонах неозорої Російської Федерації…
По-четверте, Путін зайвий раз продемонстрував своє презирство до лідерів західних демократій – мовляв, наші нафта та газ переважують усі балачки про демократію. А небачена з брежнєвсько-андроповських часів антизахідна і, по суті, ксенофобська істерія путінської команди, підписані ним статті з програмою фактичного протистояння Росії демократичному світу можуть мати дуже далекосяжні і небезпечні для світової спільноти наслідки.
Але чинні вибори показали й інше. У сучасному світі бодай невеличкі «зазори свободи», бодай декілька відносно незалежних ЗМІ, необхідність хоча би формального дотримання демократичних приписів ведуть до того, що авторитарна влада опиняється у складній ситуації. Я вже не кажу про інтернет – недаремно Путін так негативно оцінив у своїх передвиборних статтях свободу Мережі. Додамо до цього й невипалені російські традиції Герцена та Сахарова – й матимемо надії на постання справді нової Росії…
Актуально
25749 переглядів
Публiкацiї за темою «Політологія»:
