Актуально
27018 переглядів
 |
Один мій знайомий ще у червні 2004 року, коли ми обговорювали можливість перемоги тоді ще кандидата у президенти України Віктора Ющенка, сказав: «Та ти що! Будь серйозним. У них (кучмів і януковичів) в руках 70% усіх можливих ресурсів. Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. Нема змісту опиратися неминучому». Потім був Майдан. Мій приятель на ньому мерзнув… А тепер він каже, що більше не кричатиме: «Ющенко. Так». Подібну історію може розповісти чи не кожен з нас.
Парадокс, а може і закономірність, полягає в тому, що ми такі ще сумирні вчора, які лише на кухні могли пошепки покритиковувати Брежнєва, а трохи пізніше Кучму, стали такими сміливими і критичними нині. Чи не кожен гегемон (прибиральниця, будівельник, продавець бюстгальтерів тощо) має своє розуміння, як керувати державою. І це нормально, коли ми йдемо голосувати за того чи іншого лідера, партію, але нездорово, коли це стає параноєю, нічними кошмарами. На «ситому» Заході політикою цікавляться здебільшого професіонали, а ми маємо украй політизоване суспільство, яким легко маніпулювати, натравлюючи один на одного не те, що окремих індивідуумів, а цілі регіони.
Проте, спробуємо поговорити без фанатизму. І тут слід насамперед зазначити, що Ющенко ніколи і не був таким, яким його бачили майданівці. Вони приписали йому ті якості, яких він ніколи не мав. Він і сам в них повірив, повірив, що зможе дати раду кучмізму. З іншого боку, олігархічна свита висунула в президенти моральну в очах нації людину, аби дати народу те, що він хоче, а самим робити те, що й завжди.
Ющенко пішов на подання кандидатури Януковича не тому, що змінив свої переконання. Вихованець традиційного українського села ніколи не стане ментально тотожним продуктові маргіналізованого урбаністичного совка. Віктору Андрійовичу властиво шукати компромісні виходи, він миротворець, а не воїн. Власне, ми мали змогу спостерігати за помаранчевою командою, коли Ющенко до останнього намагався примирити Порошенка і Тимошенко. Він не належить до чапаєвців, які одразу рубають шаблею. Роль об’єднувача нації йому більше до вподоби, ніж роль українського Єльцина, який дасть наказ на розстріл парламенту.
Водночас він чудово розуміє, що нові вибори – це спільний список Юлі, де «Наша Україна» буде вторинною, не на лідерських позиціях, без контрольного пакету акцій. Нові вибори – це, можливо, також ще вищий процент у регіоналів, після якого вони стануть безкомпромісними на переговорах.
Отож, якщо взяти до уваги стратегічний план Президента, то йому вигідніше мати потенційно можливого союзника на президентських виборах 2009 року – Янукович. Натомість Юлія Володимирівна, яка у 2005 вже вела «лісові» переговори про можливий імпічмент – партнер ненадійний. Віктор Федорович, який показав свій почерк на виборах 2004 року також не цукор, але для останнього принципово виглядати людиною слова. «Пацан сказал – пацан сделал».
Водночас у цивілізованому світі прагматизм домінує над мораллю. Тому ніхто не згадуватиме Януковичу далеке та новітнє минуле, судимості та вибори 2004, якщо він співпрацюватиме з МВФ, не буде перешкоджати інвесторам та приєднанню України до Плану дій щодо членства у НАТО. Виглядати нецивілізовано Януковичу не дозволить і Ринат Ахметов, акції якого починають котуватися на світових біржах, а такожне стоятимуть осторонь і американські радники, що нині працюють на екс-нового прем’єра.
А що ж виграв або програв український народ, про якого так люблять згадувати політики? Гроші, які зекономлять на тому, щоб не проводити наступні вибори, він не побачить. Це факт. Але ніхто йому не втюхуватиме, що бюджету не прийнято через необачне рішення Президента. Києвом не ходитимуть розлючені виборці Януковича. А розчарованих радикалів іншого табору хоч і багато, та більшість з них за старою українською традицією на реальні кроки, наприклад, новий Майдан, навіть якщо його і зорганізують, не підуть. Обмежаться критикою на власних кухнях.
Щодо Юлії Володимирівни, то вона вміє все добре передбачати. Якби вона була впевнена у кількості виборців (які готові за неї все віддати, починаючи зі своїх голосів) то 4 липня 2004 року кандидатом у Президенти зареєструвалася б сама. Але тоді був потрібен моральний лідер, навколо якого міг би об’єднатися невдоволений люд. Історично Ющенко вже виконав свою місію, ставши лідером, навколо якого відбувся Майдан. Можливо, йому долею відведено бути президентом перехідного періоду, після якого прийде більш твердий і послідовний у вмінні очищати суспільство від корупції і кланової економіки.
Про Януковича. Навряд чи хто має ілюзії щодо блискавичного економічного успіху унаслідок створення коаліції національної єдності та призначення уряду Януковича. Проте, гостроту протистояння між сходом і заходом буде погашено; загальнодемократичне обличчя України в світі збережеться; євроінтеграційна політика буде продовжена паралельно з потеплінням стосунків з Росією. Звичайно, це зовсім не той рух, на який очікував від України світ, і на який розраховували люди на Майдані. Однак наразі серед політичної еліти важко назвати лідера, який міг би не тільки бажати демократії, як Ющенко, а й щось більш реально для цього зробити. Ющенко не зміг. Хто інший? Тимошенко? З губськими, жевагами та іншими кучмістами-есдеками? Зрештою, вона й сама далеко не демократичного штибу політик. Та й чи зможе цей гіпотетичний лідер щось реально зробити, коли кожен з нас чи не щодня сам підливає оливи в двигун старої машини, у той чи інший спосіб користуючись «благами» кучмістської системи. Як тут не крути, а вкотре спадає на думку вислів, що народ має таку владу, на яку заслуговує.
Публiкацiї за темою «Україна - це Я!»:
