- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО
Минулого тижня, у вівторок, 18 травня в Україні сталася подія, про яку детально розповіли інформагенції, але яка дивним чином залишилася поза увагою аналітиків. А даремно. Адже йдеться про подію знакову, сказати б, символічну – про повне (хоча, очевидно, ще не остаточне) усталення нової владної системи. Нової, яка при пильнішому погляді є не такою вже й новою.
Що ж сталося 18 травня? Уранці цього дня стало відомо, що за звинуваченням в отриманні хабара в 2000 доларів затримана рідна сестра вельми активного опозиціонера, народного депутата Андрія Парубія Олена, яка працює на відповідальній посаді у податковій інспекції Сихівського району Львова. Депутат публічно назвав затримання його сестри репресією проти його родини з боку влади і водночас звернувся до керівників держави з проханням про допомогу.
Ось як, за словами самого Парубія, розгорталися далі події: «Коли з трибуни Верховної Ради я зробив заяву, що мою сестру заарештували і офіційно звернувся до Голови Верховної Ради, до уряду, до Президента, передзвонила Ганна Герман. Запитала: «Що з Оленочкою?». Це якраз було у той момент, коли до сестри приїхала «швидка», а працівники УБОЗу не дозволяли її госпіталізувати... Аргументи лікаря... на силовиків не впливали. Після першої моєї розмови Ганна Герман передзвонила через п’ять хвилин, сказала, що мала розмову з Михайлом Цимбалюком (начальник міліції Львівщини – С.Г.), доповіла йому про порушення елементарних прав і свобод людини. За її словами, Цимбалюк «узяв це до уваги» і взявся «з’ясувати ситуацію» (але, наскільки мені відомо, ключовою у цьому питанні була позиція лікаря)».
У свою чергу, заступниця глави президентської Адміністрації Ганна Герман так пояснила свою позицію в ефірі 5-го каналу: «Я не знаю, з чим пов'язано затримання сестри Андрія Парубія, мені казали, що там якась кримінальна справа, але ми зробили все, щоб її випустили з-під арешту і щоб не було жодних підозр у тому, що десь є якісь намагання братові мстити сестрою... Нехай правоохоронні органи з’ясовують, що там сталося, чи був там хабар, у якому її звинувачують, чи не був... Зараз вона знаходиться у лікарні, їй нададуть допомогу. У неї, здається, тиск піднявся. Вже ввечері вона вже буде біля своєї дитинки».
«У ситуацію втрутилася Ганна Герман, яка захистила громадянські права моєї сестри... Це був дуже людський і гідний вчинок Ганни Герман», – оцінив учинок заступниці глави президентської адміністрації опозиціонер Парубій в ефірі програми «Шустер Live».
За Конституцією – так, а насправді – інакше
Те, що не надто здорова жінка-мати перебуває не за ґратами, а в родинному колі – це, поза сумнівом, була добра новина. Так само доброю новиною є збереження давніх нормальних людських стосунків між діячами нинішньої влади й опозиції (бо ж інколи здавалося – таке вже неможливе). Та винесімо «за дужки» морально-етичний аспект проблеми і подивімося на те, що сталося, під науково-безстороннім політологічним оглядом.
Отже: дії львівських працівників органів внутрішніх справ стосовно Олени Парубій несли загрозу її здоров’ю, а, можливо, і життю. До кого публічно звертається її брат-парламентарій? До керівників державної влади, включно з Президентом. Не до прокуратури, до прямих обов’язків якої, згідно зі статтею 121 Конституції України, входять «нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами». Не до омбудсмена, покликаного здійснювати «контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина» (ст. 101 Основного Закону). І не до органів правосуддя. А до тих, у чиїх руках перебувають реальні, а не записані у законодавстві, важелі, до тих, хто реально може допомогти людині.
Ні, звичайно, Президент – це правильний адресат. «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (ст. 102 Основного Закону). Але ж це – остання національна інстанція. Та, схоже, Андрій Парубій як добре обізнаний депутат чудово розуміє: всі інші інстанції – лише на папері. Сприятливе ж утручання у справу можливе тільки з боку найвищої інстанції, якою наразі виступив не сам глава української держави, а орган, відсутній у Конституції, – президентська Адміністрація.
Й одного дзвінка заступниці глави цієї адміністрації керівникові Львівської міліції вистачило, щоб правоохоронці... ні, не порушили закони, навпаки – почали їх ретельно виконувати, беручи до уваги, як і належить, стан здоров’я Олени Парубій та реальну вагомість звинувачень на її адресу... А численні політичні аналітики мовчать, очевидно, не вбачаючи у цих подіях нічого знаменного. Схоже, інших алгоритмів дій від нової влади і не чекають.
«Велике повернення»: з 2010-го у 1980-й
Скажіть, ця реальна вершина влади нічого вам не нагадує з не такого вже й давнього минулого? Якщо одразу не згадалося, тоді – досить розлога цитата:
«Для позначення цієї вершини в номенклатурному жаргоні ствердився термін «директивні органи». За звичаєм недорікувато, та він чітко висловлює думку: це не якісь там «вищі органи» державної влади або управління, а органи, дійсно дають директиви всім цим «вищим»... Є і другий номенклатурний евфемізм для позначення ЦК КПРС: «інстанції»... Коли говорять: «Відбулося рішення Інстанції», посвячений знає, про кого йде мова – про ЦК КПРС... Справжні, а не записані в Конституції вищі органи державної влади та державного управління – не пленум і не апарат, а Політбюро і Секретаріат ЦК... Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС разом і становлять справжній уряд Радянського Союзу. Юридичний уряд – Рада Міністрів СРСР – всього лише високопоставлений розпорядчий орган, який урядом у політичному сенсі слова не є. Ще меншу роль грає Президія Верховної Ради СРСР – орган показний, а не робочий... Позначення «директивні органи», яке здається безбарвним, сповнене глибокого змісту, кращого найменування не вигадаєш. Це органи, які не видають законів і тим більше не виконують їх, а дають директиви про те, які закони видавати і як їх виконувати».
Класика жанру – Михайло Восленський. «Номенклатура». Написана й видана ще 1980 року фундаментальна праця, яка наочно показувала реальні правлячі групи та механізми влади в СРСР.
От саме така система влади (хоча і з істотними відмінностями у структурі правлячих верств і з дещо більш вагомою роллю вищого ешелону Кабміну) і відбудована вже в основному в Україні. Саме у такій системі цілком логічними є постійне нехтування Конституцією й законами (в СРСР, між іншим, той, хто вимагав від влади дотримання чинного тоді законодавства, вважався дисидентом...); саме у такій системі державний бюджет і повинен без обговорення ухвалюватися Верховною Радою впродовж кільканадцяти хвилин; саме у такій системі можливе засилля представників територіального клану у владі (в СРСР за Брежнєва – «дніпропетровські», в Україні за Януковича – «донецькі»); саме у такій системі логічною є ініціатива скасувати обмеження щодо терміну перебування на президентській посаді тощо.
Власне, деякі складові цієї системи в Україні воскресли ще за Леоніда Кучми, – але останній, бувши досить значним радянським номенклатурником, бачив усі недоліки такого владного механізму зсередини, тож намагався доповнити його модерними європейськими складовими. Виходило, ясна річ, щось не дуже зугарне та дієздатне. А от нинішня влада досвіду Кучми не має, отож по-провінційному радісно відтворює ту систему, яка в певних межах певного часу була ефективною, але стратегічна управлінська неспроможність якої врешті-решт стала однією з головних причин розпаду СРСР.
Відтак історія, схоже, справді навчає лише того, що вона нічого не навчає.
Актуально
19929 переглядів
Публiкацiї за темою «Державність»:
