Актуально
27125 переглядів
 |
При вдумливому аналізі можна зрозуміти першопричину того чи іншого явища. А зрозумівши, усвідомлено працювати з цією першопричиною, а не з більш поверхневими проявами, що її маскують.
Одним із таких явищ є релігійність, яку багато віруючих вважають споконвічно властивою людині якістю. Давайте спробуємо розібратися, де ж приховане коріння релігійності.
У 1927 році Фрейд стверджував: «Боги зберігають своє потрійне завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють з грізною долею, виступаючим передусім в образі смерті, і винагороджують за страждання та тяжкі випробування, що випадають на долю людини в культурному співтоваристві». Отже, за Фрейдом релігійність покликана:
1) примирити людину з явищами, якими вона не може керувати;
2) зменшити страх смерті;
3) примирити нас з несправедливістю соціуму.
Складно сказати, який з перелічених факторів був першим. Можливо, всі вони одночасно і породили релігію. Наприклад, спочатку релігія була породжена спробою захиститися від природних явищ і лише потім пошуком захисту від страху смерті. Важливіше те, що вийшло в результаті.
Є думка, що відносно примітивні вірування побудовані на обожненні сил природи, навколишнього світу. Умовно кажучи, явищам природи приписувалися розум і воля. Навіщо? Адже нічого не робиться без причини. Наявність у природних явищ розуму дає можливість вступити з ними в контакт, тим чи іншим способом (проханнями чи погрозами) впливати на них.
Але людині від природи властиво вибудовувати несуперечливу, цілісну картину світу. А отже, природні явища або божественні сили, що стоять за ними не можуть бути просто, абстрактно розумними. Вони завжди приймали той чи інший конкретний образ, що проектується на нього людиною. Не дивно, що взаємини як богів між собою, так і богів з людьми відповідали суспільному устрою. І коли в міру розвитку суспільства змінювалися відносини між людьми, змінювалися і уявлення про взаємини потойбічних сил. Скажімо, іудаїзм, будучи релігією пізньою і аж ніяк не примітивною, відображає виражено патріархальний уклад єврейського суспільства. Настільки виражено, що навіть світ створений богом-батьком без будь-якої участі жіночого божества. Але мова зараз не про це.
Найпотужніший мотив виникнення релігії - страх смерті. Бо силами природи людина поступово опановує або принаймні розуміє їх природні причини. Страх же смерті непереборний подібним чином. Що відбувається після смерті? Далеко не кожна людина здатна з повним усвідомленням прийняти той факт, що вона не вічна. І що зі смертю вона, її особистість, зникне назавжди. На допомогу приходить релігія, яка допомагає позбутися страху смерті (хоча б значно пом'якшити його). І наш розум охоче хапається за шанс «не померти», витісняючи найголовніший, мабуть, страх живої і розумної істоти.
Страх змушував людину вірити в те, що вона не вмирає назавжди - принаймні не зникає зовсім. Незліченна безліч народів без найменших на те фактичних підстав вважали, що смерть - не остаточне зникнення, а перехід в інший світ. Навіть у древніх греків, у Аїді яких душі вічно мандрують у забутті, позбавлені особистості і пам'яті (що ближче всього до повного зникнення), залишається психологічна «лазівка», якась ілюзія життя. Більше того: за допомогою жертви душам можна навіть тимчасово повернути подобу життя! Таким чином греки залишали собі можливість не визнавати реальність смерті.
Звичайно, страх смерті маскується нашаруванням психологічних захистів, що не дозволяють усвідомити реальну першопричину. І це нормально. Адже страх смерті - найпотужніший чинник, боротися з яким раціональними шляхами майже неможливо. І мозок шукає способи позбутися від подавляючого, паралізуючого усвідомлення факту власної кінцівки. Найпростіше знищити цей страх. Але знищити його можна лише з усвідомлення, але не позбутися від нього взагалі. Умовно кажучи, можна відвернутися від загрози, зробивши вигляд, що її немає.
Але це не означає, що оте щось абстрактне, що стало невидимим, десь зникло. Воно буде «штовхати в спину», «бити по голові» - порушувати нашу рівновагу ... Тільки раніше ми бачили джерело занепокоєння, а тепер не бажаємо знати про його існування. А власним неприємним відчуттям приписуємо інші причини: нібито штовхає нас сильний вітер, а боляче через проблеми зі здоров'ям. І з цими причинами починаємо боротися... Ця аналогія схематично відображає процеси, що відбуваються в нашій душі.
Так, нишком, продовжує діяти і страх смерті. Тепер його очевидні прояви, здавалося б, не мають відношення до базової проблеми. Але саме страх смерті, на мій погляд, є визначальним для віри людини у вищі сили (а за посередництвом їх у головне - безсмертя).
І нарешті, останній фактор: «втішаюча» функція релігії. Найкраще її відображає відомий вислів Маркса: «Релігія є опіум народу». Справді, багато хто приходять до віри чи до релігії саме в пошуках розради. А то і сенсу життя. Адже з точки зору Маркса, релігія - захист від нестерпних умов існування. І не тільки фізично нестерпних. Духовні потреби людини також вимагають задоволення.
Релігія - це ще й спроба виходу з ізоляції особистості у власному тісному маленькому світі, за межі самого себе. Релігійна людина відчуває себе менш самотньою. Вона належить до спільноти віруючих, а головне, - знаходиться в контакті з вищими силами. У них вона знаходить опору, на вищі сили спирається існуючий у світі порядок, їх установками можна пояснити (і виправдати!) всі події, що відбуваються. Катастрофа не сама собою трапилася, а з волі богів. Не сама людина зробила фатальну дурість, а демони або біси її підштовхнули. У ролі потойбічних сил може виступати доля, це все одно виявляється переважаючим за просту випадковість. На долю можна звалити все, що відбувається («судилося, нікуди не дітися»), на випадковість - складніше. Загалом, наявність вищих сил робить картину світу чіткішою, упорядкованою.
Чому ж не відмирає подібне світобачення?
Тому, що при всій своїй величі наука не може позбавити нас ні від смерті (а значить, і від страху смерті), ні від випадковостей, нещасть, хвороб. Про соціальну несправедливість можна і не говорити.
Крім того, кожен з нас несе в собі пам'ять про стан, коли ми були в повній мірі безпорадні перед зовнішнім світом, а захищали нас «всемогутні» зовнішні сили. Сили ці відгукувалися на заклик про допомогу, вони задовольняли наші потреби і карали за «неправильну» поведінку. Ми були безпорадними у порівнянні з ними, але ними можна було до певної міри керувати, принаймні цілком розраховувати на їхню допомогу.
Іншими словами, всі ми несемо в собі відбиток свого дитячого стану. По суті, як все людство не вийшло з дитячого стану (технічна могутність ніяк не співвідноситься з мудрістю і відповідальним ставленням до життя), так і більшість окремих індивідів так ніколи і не стають дорослими. Чому - питання окреме, але прийняти на себе повну міру відповідальності за своє життя і прямо глянути в обличчя невідомості ми, як правило, не здатні. А значить, релігія ще довго буде затребувана...
До теми:
